Козацька чуприна // https://simya.com.ua/shist-kozatskyh-retseptiv-dlya-sylnogo-volossya/
Уявляючи українського козака, ми неодмінно звернемо увагу на його особливу зачіску.
Інформація про те, як саме називається ця зачіска, дуже різниться. Одні називають її чуприною, інші – чубом. Але найпоширеніша назва – оселедець.
Чуприна і чуб – не одне і те ж, як дехто думає, а два зовсім різні типи зачіски.
Чуприна – старовинна чоловіча зачіска у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові(переважно у козаків). Є версія, що назва «оселедець» пішла від Катерини ІІ, відомої своєю неприязню до козаків, «хохлів», так вона називала їхню традиційну зачіску. «Хохлами» ж глузливо називали українців переселенці з московії, які заселяли південно-східну України. Втім, слово «хохол» мовознавці трактують як давню назву чуба-чуприни, що походить від праслов’янської мови й означає «воїн сонця», «син неба», «навершя», «корона». Отже, «хохол» це – шляхетний воїн!
Чуприну підстригали так: усю голову голили наголо, над самим же лобом залишали кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те з часом відростало в довгу косу, яку можна було зачесати на лівий бік, або обвести кругом голови і замотати за ліве вухо, або просто довести до нього і замотати. Та найчастіше коса була не дуже довга, тільки спускалась на вухо, і кінець її теліпався на плечі.
Чуприну заборонялося носити джурам, селянам-утікачам, недосвідченим воякам, брехунам, боягузам, злодіям і ошуканцям. Позбавити козака чуприни вважалося найбільшою ганьбою. Про надзвичайно високий статус цієї зачіски у запорожців свідчить і суворо регламентований спосіб носіння чуприни, закрученої саме за ліве вухо.
| Питалися козака: «Що то за причина, Що в вас гола голова, а зверху чуприна?» «А причина то така: Як на війні згину – Мене ангел понесе В небо за чуприну». |
Чуб підстригали так: над лобом, на скронях і на потилиці волосся голили чи стригли наголо, і тільки серед голови залишали на долоню широке, кругле пасмо довгого волосся. Його розчісували на всі боки і підстригали кругом.
Чуб – не просто атрибут і не середньовічна мода – це ознака відмінності, певного статусу. Був ще інший варіант – коса на голові – то знак, що воїн перебуває у стані священної війни і готовий у будь-яку хвилину вмерти за свою землю і рід. Як не дивно, але чуби носили і литовці, й поляки... Та якщо розібратися, чуб зустрічається майже у всіх народів, окрім москалів.
Частіше про чуби на голеній голові згадується, коли йдеться про козаків. «Чубатий іде – лихо за собою веде», – казали про запорожців. Голили голови, залишаючи довгі чуби, і київські князі (таку зачіску згадує ще у IX столітті візантійський історик Лев Диякон). Звідки ця манера підстригання? Ймовірно, що і київські князі, й козаки запозичили її у тюркських народів.
Так чи інакше, але «оселедець» (так ще називали чуба) став однією з найоригінальніших ознак зовнішності та войовничості запорожця. Ось рядки з «Літопису Малоросії» французького дипломата й історика XVIII століття Жана-Бенуа Шерера: «Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців».
«Оселедці» мали право носити лише козаки, які належним чином показали себе в боях.
«Зовсім козак, та чуб не так», – підсміювалися над новачками. Довгі чуприни (вони могли бути півметра і більше) козаки замотували декілька разів за ліве вухо, а хто ще й за праве вухо. Той, хто любив похизуватись ошатною зачіскою, на ніч перев’язував чуприну стрічкою і закручував її на лобі, а вранці розпускав. Іноді над чолом у козака звисало невеличке пасмо, відділене від основного «оселедця». Пізніше з’явилася дитяча зачіска «під оселедчик» – дуже коротко підстрижене волосся із довгим чубчиком над чолом.
Досвідчені козаки за час проведених битв встигли «заробити» стільки гріхів перед Богом, що ніякими молитвами їх вже не замолити. Будь-який запорозький козак був впевнений у тому, що численні гріхи після смерті матимуть лише один наслідок – «горіти в пеклі».
Тому потрібно було вигадати якесь рішення, яке пом’якшило б козацьку долю. Вихід був знайдений. Козак не дарма відрощував собі оселедець (чуб) – саме через це Господь змилосердиться і все-таки витягне козака з пекельного полум’я. При цьому досвідчений козак мав носити оселедець так, щоб той був на лівому боці.
Це було потрібно для того, щоб волосся скидало нечисту силу, яка, начебто, сиділа у козака на лівому плечі та намагалася штовхнути того на безбожжя. Оселедець був відмітною рисою справжнього козака, який не забув про віру і усвідомив усі свої неправедні вчинки. Саме тому в полонених козаків турки часто відрубували довгі чуби, щоб їхня віра похитнулась, і порятунку з пекла можна було не очікувати.
Усі ці факти переконливо свідчать: козаки – продовження давньої військової формації воїнів-кшатріїв. За часів Київської Русі вона існувала як боярсько-лицарський стан, який виконував функції прикордонної сторожі. Адже навіть польська влада в офіційних документах завжди зверталася до козаків не інакше як «пани-лицарі».
Не випадково на народних картинах «Козак-Мамай» поруч із ним на дубі, який символізує «Дерево Життя», неодмінно зображали родовий лицарський герб. Тобто, навіть народні майстри ідентифікували козацтво саме зі станом лицарів.
У Мізині, на березі ріки Рось, українські археологи знайшли найдавніше у світі зображення козака з чуприною, вирізьблене на кістці мамонта. Вік зображення – 20 тисяч років.
Але в радянській історіографії навіть згадувати про це зображення було суворо заборонено. Адже ця знахідка переконливо доводить, що батьківщиною арійських племен була саме Україна.
В арійських племен, котрі в давні часи переселились до Індії, ця зачіска була ознакою військової касти – кшатріїв, які носили її ще чотири тисячі років тому. У них вона мала назву «шикхандака» і була властива індійським богам вітру та Крішні (як символу воїнства).
Вважається, що ця зачіска символізувала сонячний промінь, знак сонця. Крім того, чуприна, яка формою нагадує шлик на козацькій шапці, свідчила про зневагу кшатрія до смерті. Адже саме через чуприну безсмертна душа його підніметься до сонця.
Подібну зачіску можна побачити і на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хоремхеба (XIV ст. до н.е.), де вона прикрашає голову одного з полонених мітанійських аріїв. Так мандрувала ця зачіска разом із нашими предками аріями по всьому Євразійському континенту.
Побутувала вона й у сарматів ще в II столітті, про що свідчить грецький письменник Лукіан із Самосати. Візантійський літопис так описує давньоруське військо, яке під проводом Аскольда і Діра 866 року оточило Константинополь: «Ці варвари-руси були хорошого зросту… Значніші між ними голили бороди і носили довгі вуса; на головах з довгими оселедцями (чубами) і підголеною чуприною носили гостроверхі шапки; поверх кольчуги були одягнені білі киреї… Озброєні вони були сокирами, сагайдаками, списами та з обох боків гострими мечами, а щити в них вгорі та внизу вузькі». Отже, козацький чупер ще в ті часи вважався ознакою вельможності роду.
Крім того, слов’яни ще з давніх-давен практично не знали довгобородих богів і зовсім не знали довговолосих.
Праукраїнські племена зображали своїх ідолів з вусами, але без борід. На мініатюрах Радзивилівського літопису, наприклад, у Перуна вусів не видно, як і бороди. Зате виразно помітна чуприна-оселедець, яка зовсім по-запорозьки спадає до лівого вуха.
Отже, чуб – старовинна національно-культурна ознака українця на ментально-генетичному рівні, яка передавалася з покоління у покоління й вказує на самобутність та ідентичність українського народу, його тисячолітню історію, культуру, традицію, генеалогію, приналежність до давнього козацького роду.
Надзвичайно важливо продовжувати зберігати та популяризувати цю споконвічну зачіску українців.
Радимо прочитати:
Ми – українці: енціклопедія українознавства / Текст В. Супруненка. Кн. 1.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 1999.– 412 с.
Воропай О. Звичаї нашого народу. Народньо-календарні звичаї. Український народний одяг: етнографічний нарис / худ. оформл. І. Бородаєвої.– Київ: Пульсари, 2012.– 632 с.
Кононенко О.А. Українська міфологія. Зброя, ритуали, обереги / худож. В.А. Кононенко; худож.-оформ. О.А. Гугалова-Мєшкова.– Харків: Фоліо, 2020.– 127 с.
Рекомендуємо переглянути:
