Картина «Козак Мамай» // https://mamayeva-sloboda.kyiv.ua/
publ/kobza-yak-svyaschenyi-atrybut-abo-zh-kleinod-kozaka-mamaya/
як і Юрій Змієборець на поширених в той час іконах. Адже і Святий Юрій,
і козак своєю звитягою виборювали щастя і добробут людей.
Тетяна Пошивайло
Чи доводилося вам коли-небудь бачити картину із зображенням загадкового персонажа – козака Мамая? Отого самозаглибленого воїна-бандуриста, що сидить, підібгавши ноги по-козацьки, а поряд – вірний кінь, зброя, люлька й інші козацькі атрибути… Зараз картини зі зображеннями Козака Мамая прикрашають музейні зали, а в XVII–XІХ століттях його зображали не лише на папері та полотні, а й на стінах, дверях, віконницях селянських хат, а ще – на скринях, кахлях і навіть на вуликах. «Робили по всій Україні, від Дону до Карпат», – як свідчить один із перших дослідників цієї народної картини Данило Щербаківський.
На щастя, близько сотні старовинних «Мамаїв» збереглося й до наших днів. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях.
Дослідники стверджують, що «Козак Мамай» – картина українського походження і скомпонована не пізніше XVII століття. На всіх цих картинах – і на простих, і на найскладніших, де намальовано з десяток постатей у найрізноманітніших позах, завжди перше місце займає постать козака з підібраними ногами, з бандурою, зброєю і конем біля списа. Цей сталий шаблон, який в основі своїй навіть у пізніші часи зостається однаковим, тільки доповнюється іншими сюжетами, сценами, окремими мотивами та героями.
Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа Мамая не був поетичною фікцією, грою фантазії митців-патріотів. Як пише дослідниця «козаків мамаїв» Тетяна Марченко, узагальнюючи надбання своїх попередників, можливо, ця назва пішла від невеличкої річки Мамай-Сурки, що протікала в околицях Запорозької Січі. А ще «мамаями» в давнину називали кам’яних баб на курганах. Також в українській мові є вираз «піти/поїхати на мамая», тобто податися на удачу, що, ймовірно, може означати зв’язок із ризикованою гайдамацькою справою. За однією дослідницькою версією, цей вираз міг успадкуватися ще з часів боротьби з золотоординським ханом Мамаєм в XIV столітті, тим, що зазнав поразки від війська князя Дмитра Донського.
Народознавець Костянтин Олійник називає Мамая «алегоричним втіленням українського національного характеру». Він пише про існування конкретних історичних постатей, які мали ім’я Мамай якраз в XVII–XVIII ст. – у період найбільшого поширення цього мальованого образу. В реєстрі Війська Запорозького Низового від 1756 року прізвище Мамай із 38 куренів згадується в 15 куренях аж 18 разів. Фактично, по одному Мамаю (оборонцю) на кожну область козацьких теренів, зокрема: Джереліївський курінь – Лук’ян Мамай, Ярема Мамай; Конелівський курінь – Василь Мамай, Ігнат Мамай; Полтавський курінь – Нечипір Мамай…
Східним походженням пояснюють назву картини дослідники Д. Щербаківський, П. Білецький і С. Бушак. На думку Бушака, слово «мамай» вживалося як синонім слів: «козак», «запорожець», «гайдамака», «розбишака», «волоцюга», «відчайдуха» й не означало ім'я козака, а характеризувало його заняття.
Навіть текст на деяких картинах наголошує на умовності імені «Мамая»: «В мене ім’я не одно, а єсть їх до ката... А ти як хоч [мене] назови – на все позволяю, Аби б тілько не крамарем, бо за те полаю».
Історик Владислав Грибовський називає народну картину «Козак Мамай» разом із кобзарськими епічними співами «найяскравішими променями доби українського козацтва, що згасла наприкінці ХVІІІ століття». На його думку, речитативна оповідь сліпого діда-кобзаря та зображення молодого запорожця з кобзою в руках, поєднання голосу і малюнка (слухай і дивись) створили невичерпний смисловий простір. Із множини його інтерпретації виростала сучасна українська національна ідентичність. (Див.: https://www.dnipro.libr.dp.ua/kozak_mamay_kobza_bandura_legenda).
До козака Мамая українці зверталися з молитвами, з проханням захистити свій край від ворожих набігів, подумки зверталися до нього і воїни-козаки, вирушаючи в військові походи. Він завжди вважався захисником від завойовників, його образ в народі наділяли надприродними здібностями, подібними до тих, які приписувалися козакам-характерникам.
«Загадковий образ у багатовіковому історичному поступові виявився духовним символом українців, уособлюючи звитяжницькі ідеали народу, його світоглядні орієнтири та націотворчі спрямування», – вважає дослідниця Тетяна Пошивайло. Вона проводить паралель між козаком Мамаєм і святим Юрієм Змієборцем (Георгієм Переможцем): «Для козака, селянина «Козак-Мамай» – це борець супроти сил зла, як і Юрій Змієборець на поширених в той час іконах. Адже і Святий Юрій, і козак своєю звитягою виборювали щастя і добробут людей».
Може видатися дивним, що народного героя, козака-воїна, зображували не в запеклій сутичці з ворогом, а в мить перепочинку, таким собі умиротвореним і замріяним. Утім, видається, що саме в цьому зовнішньому спокої і криються глибокі душевні переживання козака, його внутрішня духовна міць. Уже чимало років він не розлучається зі своєю шаблею, боронячи батьківський край від заклятих ворогів. Коли ж випадає вільна хвилина, він сідає під дубом, кладе осторонь зброю і одній лише бандурі, «подрузі вірній», довіряє свої тужливі думи.
Козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі у святій боротьбі з поневолювачами. Зображення козака на народних картинах у час, коли Запорозького Війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам'ятник героїчному минулому українського народу. Зображення козака на полотнах, на стінах хат, скринях тощо набувало значення оберега, охоронця господи. У народі козака вважали чаклуном, характерником, який з'являється до простого люду в найскрутніші хвилини життя, щоб допомогти мудрим словом чи відвагою, любов'ю чи співчуттям. Образ «Козака Мамая» – то велична викристалізована віками дума народу про свою глибину і сокровенну сутність. Зазнавши багато горя і лиха, народ прагнув миру та вільної праці. Власне миролюбний характер українців і персоніфікує образ козака-бандуриста.
Композиція була настільки гарна і проста, настільки подобалась усім, що надовго заспокоїла потребу в якихось інших малюнках з козацького життя.
На малюнках здебільшого внизу, під зображенням або на ньому дуже часто міститься так званий вірш-дума. Таку назву йому дав відомий фольклорист Степан Мишанич. Він вважає, що такий напис відбиває один із напрямів репертуару кобзарів тієї доби, а саме, гумористично-сатиричний. Взагалі, написи можуть варіюватися від зовсім коротких: «Я козак Мамай, мене не займай», або «Сидить козак у кобзу грає, що замислить, то все має», – до розлогих, наприклад:
«А що ти на мене дивишся? Хіба не відгадаєш, відкіль родом і як звуть – нічичирк не знаєш. У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як попадеш на мого свата. Як хочеш назви, на все дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину. Та, правда, случалось ярмаркувати і з ляхами кожухи на жупани міняти, та й горілочку добре куликати. Гай! Гай! Як я молодий бував, що то в мене за сила була, що, ляхів борючи і рука не мліла, а тепер здається, що і вона сильніша, ніж козак: з ляхами тільки день побитися, плечі і кіхті болять».
Тобто написи на цих народних картинах виконані чи то римованою прозою, чи думовим віршем, а в окремих випадках додаються рядки з історичних козацьких пісень. За словами С. Мишанича, це унікальне явище української культури, що являє собою органічний сплав образотворчого та словесного мистецтва Тетяна Пошивайло пропонує розглядати Мамая двопланово. У вузькому розумінні – він є конкретизованим прототипом козаків, котрі брали на себе послух, тяжкий хрест і, водночас, горде життя служіння національній ідеї. Однак, семіотичної значимості набуває не він сам, а передусім його образ, який в культурно-історичному поступі нації ототожнює і символізує дійсність. Тож у ширшому розумінні Мамай – ціла містерія, феномен, де земне тісно переплітається із небесним. Поняття «мамай» постає всеосяжним явищем, замкненим в образну форму, сокровенною таємницею. Основне в ньому – недовимовлене, недоназване, приховане. Предки знали, що речéне в повноті – матеріалізується, починає діяти, проявлятися. Як відомо, таємниця – засіб збереження істини, знання. Відтак, маємо підійти до нового розуміння образу Козака-Мамая не просто як уособлення козака чи козацтва, а як символу закодованої світоглядної системи українців. Мамай, як і Всесвіт, – біполярний, самодостатній, згармонізований: у ньому втілено два світових начала (чоловіче – святий-батько, козак-лицар та жіноче – земля-мати, душа-пісня). Він постає своєрідним каналом зв’язку між двома планами буття, слугує живим камертоном українців, який налаштовує на гармонійний лад, виступає «матрицею-кодом» етнічного ідеалу.
Улюблений герой народного живопису «Козак Мамай» сидить один серед степу в глибокому елегійному роздумі. На картинах його малювали в супроводі сакральної для українців символіки, яку цікаво трактує мистецтвознавиця Тетяна Пошивайло.
Майже на всіх відомих картинах «Козак Мамай» є зображення дерева, здебільшого дуба. Під його розлогим гіллям козак відпочивав. У цьому випадку, як і у фольклорі, дуб символізує стійкість, міцність (українці кажуть: «міцний, як дуб»). Він також постає уособленням богатирської сили, міцного здоров’я («здоровий, як дуб»). У народнопісенній творчості це дерево стверджує невмирущість народу, його безсмертність. На деяких картинах символ світового дерева (дерева життя) посилюється іншими зображеннями. Так, на дубі сидять вороги і стріляють у козака з пістолів, проте жодна куля його не бере. Отже, дуб, як один із основних архетипів українців, ототожнює людську довговічність та безсмертя нації, а в узагальненому розумінні – символізує Всесвіт, його структурні складові, єдність просторово-часових площин.
Зображення коня є майже на всіх картинах, без нього неможливо уявити козака ні у воєнний, ні навіть у мирний, час. У народних піснях, а отже, і в народних картинах, кінь постає вірним товаришем і побратимом козака, символом волелюбності, вірної дружби, відданості, готовності до самопожертви. У фольклорній традиції кінь виступає оберегом свого господаря від сил зла.
На картинах «Козак Мамай» чільне місце займає кобза (бандура). У часи козацького лицарства вона була найбільш поширеним музичним інструментом. Козаки не полишали її ні в дорозі, ні в бою, маючи її за «дружину вірную».
Як неможливо уявити справжнього козаки без шаблі та рушниці в бою, так само – без люльки під час перепочинку. Була вона неодмінним козацьким атрибутом, символом чоловічої гідності. Паління хоча й вважалося в народі справою гріховною, проте козак не міг розлучитися зі своєю єдиною розвагою у степовій самотності. Люлька на той час була ознакою молодецтва і особливо шанувалася козаками: «Я – козак-запорожець, ні об чім не тýжу, як люлька є й тютюнець, то мені й байдуже».
Обов’язковим елементом військового спорядження козака на картинах є зброя, яка вживалась не лише для боротьби та самоохорони, але і як ознака шляхетності та багатства. Козак особливо полюбляв шаблю, що стала символом сили, військової доблесті, перемоги.
На картинах малярі зображають біля козака рушницю; де є рушниця, як правило, не буває пістоля і навпаки. Важливим компонентом військового спорядження козака були порохівниці: шкіряні, з дерева, металу чи буйволячого рогу. В них зберігався порох. Ріжки-порохівниці, очевидно, пов’язані із символікою рогу, священного предмета, що уособлює силу, ототожнюється із чоловічим символом – биком-волом (жертовність, самовіддана працьовитість).
Лук символізує божественну силу, напругу між життєвими та духовними силами, а стріла уособлює світло верховної сили, сонячний промінь. У такому контексті лук і стріла можуть поставати своєрідним засобом зв’язку між небом і землею, світом живих і мертвих.
Серед особистих речей козака часто трапляється сумка. В описах картин різними дослідниками вона ще називається: лядунка, саква, мішечок, кошель, торбинка. Сумки могли використовуватися для зберігання огнива, ріжка з тютюном, куль.
На задньому плані деяких картин малярі розміщують зображення кургану, який у народі називали «козацькою могилою», адже над похованнями козаків робили насипи. Це своєрідний пам’ятник козацькій звитязі. Водночас могила – це і символ єдності поколінь козацького роду. Перед смертю козаки просять своїх побратимів віднести їх на високу могилу, щоб із неї востаннє поглянути на рідну вітчизну, востаннє засвідчити любов до рідної землі, свою незламність, непереможність.
«Козакові без ратища, як дівчині без намиста», – мовиться в народному прислів’ї, тому на картинах зустрічається й зображення списа (ратища). Здебільшого спис стоїть застромленим у землю, а до нього прив’язано коня.
Деякі засоби художнього вираження допомагають виявити благородні риси образу козака. Взяти хоча б герб, що звисає з дерева. Він був обов’язковим елементом шляхетських портретів. Присутність його на картині вказує на те, що козак – вільна особа, рівна в правах зі шляхетським станом.
Найчастіше на картинах козак одягнений у сорочку, жупан або кожух, широкі штани і сап’янові чоботи; шапка, як правило, лежить поруч на землі або висить на дереві. На всіх картинах козаки одягнені в сорочки, які здебільшого видно частково через те, що вони прикриті верхнім одягом. На деяким полотнах хоча і є сорочка, але вона має великий розріз і від того непомітна. Про це якоюсь мірою говориться і в написах під зображеннями: «Козак – душа правдивая, сорочки не має»… Козаки-мамаї частіше вбрані саме в червоні та сині шаровари і зрідка – у зелені. На одному з полотен герой зображений у штанях прикрашених гаптуванням сухозліткою, що може свідчити про багатство, заможність козака, його належність до козацької верхівки, або те, що цей одяг козак добув у бою як трофей. На поясах козаки прикріплювали речі, необхідні для повсякденного користування: сумку-ладунку, приладдя для куріння.
У козацькому побуті з його постійними військовими походами всі дорожні речі відігравали важливу роль, у тому числі й посуд. Не поминули його й народні малярі. Частіше біля козака стоять пляшка, чарка, кухоль. Приміром, на картинах є пляшки великого розміру, а поруч – келихи. Цей посуд прикрашено геометричним орнаментом. За формою пляшки різноманітні: завужені доверху, темно-синього, зеленого та білого кольорів, без будь-яких прикрас; штофоподібні, оздоблені геометричними візерунками та глечикоподібні. На одному з творів зображено карафку, щедро прикрашену рельєфним орнаментом. Серед посуду, призначеного для пиття, найчастіше зустрічаються кухлі та срібні келихи на високих фігурних ніжках.
На картинах ще можна побачити чарки, склянки, рідше – чаші та ковші. Посуд у цьому випадку можна потрактувати не просто як неодмінний дорожній реквізит козаків, важливий елемент їхнього побуту, а і як глибокий етнічний символ. Так, в українській мові засвідчено символічне значення слова «чаша»: «переповнити чашу терпіння», «випити гірку чашу до дна», «нехай обмине мене чаша ця» тощо. Прикметно, що у міфопоетичній свідомості українців посуд пов’язується із космогонічними явищами, ототожнюється на підставі сферичної форми із зорями та планетами. Посудина також символізує космічну творчу силу, лоно Всесвіту, ототожнює Матір-землю, жіноче начало, уособлює вмістилище гніву і милосердя, скарбів, щедрість, чистоту та радість.
Історичні обставини зумовили те, що протягом XVІІІ–XX ст. саме з козацтвом українці пов’язували всі свої мрії та сподівання на краще життя і національне визволення. Відтак, «Козак Мамай» як шедевр українського художнього образотворення та заповітний оберіг у хаті, що передавався у спадщину від покоління до покоління, є писаною фарбами думою народу, в якій за допомогою зображень-символів і реалій-знаків втілено цілий комплекс морально-етичних норм українського народу, його поглядів на життя, на людину, її місце в світі. Так, не одне покоління майстрів петриківського розпису села Петриківки на Дніпропетровщині зображувало козака Мамая аналогічно з народними картинами, поширеними в українській культурі XVIII – першій половині ХІХ століть (Див.:
https://www.dnipro.libr.dp.ua/petrikivskiy_rozpis_maystri_kozactvo).
У ті часи образ Мамая прикрашав у хатах українців стіни, двері, віконниці, лутки, скрині, вулики, посуд, полотна тощо і виконувався за певним каноном, служив оберегом госпóди. Знаковий образ козака на цій картині постав уособленням життєздатності української нації, її духовним ідеалом.
В Україні «Козак Мамай» був і залишається надзвичайно популярним твором, ставши своєрідною візитівкою українського мистецтва. Їхній козак Мамай зачаровує своїм первісним народним маґнетизмом. Але не лише народні, а й академічні художники впродовж ХІX–XХ ст. малювали козака з бандурою. Серед них можна назвати Тараса Шевченка, Іллю Рєпіна, Сергія Васильківського, Опанаса Сластьона, Георгія Нарбута, Олександра Саєнка, Давида Бурлюка, Валентина Задорожного, Феодосія Гуменюка, Олександра Бородая. Сакральний образ Мамая нині часто використовують українські митці, що звертаються до національної тематики. «Козак Мамай» представлений у творчості Ореста Скопа, Богдана Ткачика, Миколи Теліженка, Василя Копайгоренка, Володимира Наконечного, В'ячеслава Гутирі, Віктора Цапка, Олександра Чегорки та багатьох інших сучасних українських художників, які своєю творчістю продовжують зв’язок поколінь.
На сторожі української державності та незалежності стоїть сучасний «Козак Мамай» в образі українського військового. Багато таких бойових Мамаїв-характерників із сучасних плакатів і картин свідчать про стійкість українського народу, силу народного духу, незламність волі в боротьбі з окупантами, непохитну віру в перемогу. На всіх картинах без винятку козак Мамай випромінює абсолютний спокій, а фон за ним часто «прикрашений» вже неживими ворогами України, палаючою ворожою технікою, переможною новітньою зброєю під синьо-жовтим прапором.
Історія Мамаїв отримала продовження у ХХІ столітті: нині під Бахмутом у складі 5-ї окремої штурмової бригади воює відомий громадський діяч Юрій Сиротюк з позивним «Мамай», ще раніше відомим став командир 5-ї батальйонно-тактичної групи полковник Олег Чуйко з таким самим позивним, а творець і очільник проєкту «Музика воїнів» Олександр Ткачук теж більш відомий широкому загалу як «Мамай». Історія боротьби Добра зі Злом триває – вічна, як сам козак Мамай зі старовинних картин…
Радимо прочитати:
Бушак С. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду.– Київ: Родовід, 2008.
Ільченко О. Є. Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця: український химерний роман з народних уст.– Київ: Дніпро, 1984.– 520 с.
Козак Мамай: альбом / автор вступн. ст.: Станіслав Бушак; відповід. за випуск: В. Сахарук.– Київ: Родовід, 2008.– 304 с.
Середюк О., Лис С. Козак Мамай – український Спаситель. Козаки-характерники Байда і Сірко.– Київ: ФОП Стебеляк, 2017.– 63 с.
Щербаківський Д.М. Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці.– Харків: Факт, 2008.– 512 с.
***
Глоба Т. Образи козацької доби у петриківському розписі: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/petrikivskiy_rozpis_maystri_kozactvo
Пошивайло Т. «Козак Мамай» – генетичний код нації: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://mamayeva-sloboda.kyiv.ua/publ/kozak-mamai-henetychnyi-kod-natsiyi/
Пошивайло Т. «Козак Мамай» серед своїх діл: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://mamayeva-sloboda.kyiv.ua/publ/kozak-mamai-sered-svoyih-dil/
