ninnananna.com.ua. https://vsviti.com.ua/ukraine/77830
У сучасній української культурі досі побутує чимало різних традиційних звичаїв і обрядів, які поєднуються із важливими для родини подіями. До них належать обряди, пов’язані з народженням, хрещенням та вихованням дитини.
Народженню дитини надавали завжди великого значення. За звичаєвим правом, сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність – нещастям.
Пологові обряди і звичаї складаються з трьох пов’язаних циклів: передпологовий, власне пологовий та післяпологовий. Перші два включали уявлення, повір’я, звичаї та обряди, спрямовані на збереження вагітності, забезпечення успішного народження дитини. Післяпологові забезпечували очищення матері та дитини, подальшу їх охорону від злих сил і соціалізацію в сім’ї, громаді, церкві.
Особливо відповідальним вважався період вагітності жінки. Цей стан намагалися приховувати якомога довше, для того, щоб будь-які явища чи чиєсь «недобре око» не зашкодили майбутній дитині. Жінкам рекомендувалось бути спокійними і лагідними впродовж визначеного періоду.
Традиційно всі допологові звичаї, вірування і заборони мали сприяти нормальному перебігу вагітності та забезпечити народження фізично здорової та розумово розвиненої дитини. Майбутню матір оберігали від тяжкої домашньої роботи, радили уникати зустрічей із каліками, хворими. Вагітній також заборонялося дивитися на мертвих. Заборонялось їй переступати через гострі колючі предмети, сидіти на ріжку стола, білити, фарбувати, ходити вночі чи під дощем, працювати у свята. При зустрічі їй давали дорогу, не переходили з порожніми відрами, старші чоловіки знімали шапку, вклонялися.
Родильні звичаї супроводжувалися багатьма магічними діями й оберегами. Перше місце серед народних оберегів посідали вироби з заліза. За народними віруваннями, вони могли відлякувати злих духів. У постіль вагітної жінки клали сокиру, старі ключі, ножиці, на пазусі сорочки просиляли голку з ниткою. В селах Приорілля використовували також часник і калину, барвінок, м’яту, чорнобривці. На Закарпатті, наприклад, вагітній не можна було дивитися на вогонь, оскільки з дитиною може щось статися, вона візьме на себе весь негатив. Якщо вагітна («груба») жінка все ж подивилася на вогонь, то їй не можна було торкатися руками свого тіла, оскільки в тих місцях, де торкнулася, буде волохатою.
На Галичині вагітним жінкам заборонялося щось позичати, щоб дитині не довелося колись у житті просити милостині. А от відмовити у проханні жінці, яка чекає дитину, вважається неприпустимим, бо тому, хто відмовляє, начебто все погризуть миші. Швидше за все, така заборона існує для того, щоб не засмучувати зайвий раз жінку, не викликати в неї образи, прикрості.
На Хмельниччині майбутньої мати заборонялось ходити вночі та під дощем, працювати – білити, прати, фарбувати в п’ятницю, неділю та в свята, шити (особливо на собі, щоб не пришити щось дитині), вишивати та мити вікна. Вважалось, що діти-каліки народжуються у тих, хто працює у релігійні свята та в неділю. Заборонялось хрестити чужу дитину, випікати коровай на весілля.
Примічали, якщо обличчя вагітної у плямах – народиться дівчинка, а як чисте – хлопчик. Дитя у материнському лоні поводиться спокійно – буде дівчинка, а жваво – хлопчик.
Загалом заборон і їхніх варіацій по всій території Україні і тепер існує безліч. Наприклад, отримала своє осучаснення народна вимога «вагітній не можна стригти коси». Сьогодні додалась вимога «волосся не можна фарбувати», не варто одягати речі в горизонтальну смужку тощо.
Другий цикл пологових обрядів – власне пологовий. Обряд починався з запрошення баби-повитухи. В кожному регіоні України її називали по-своєму: бабка, баба-повитуха, баба-бранка, баба-пупорізка, породільна тощо. Вона була однією із найшановніших осіб у селі. У своїх діях баба-повитуха використовувала знання з народної медицини. Їй належала головна роль у виконанні обрядів, пов’язаних із народженням дитини. Повитухою мали бути старі жінки, які самі вже не народжували.
Готуючи породіллю до пологів, у хаті розв’язували всі вузли, відкривали всі замки, відчиняли все, що можна для того, щоб дитині була відкрита дорога. Вагітна розпускала коси, знімала прикраси. У випадку, якщо пологи відбувалися добре, жодних обрядів не виконували. Якщо ж вони відбувалися з труднощами, то для їхнього полегшення вдавалися до різноманітних засобів, починаючи з медичних і закінчуючи містичними. Прийнявши дитину, повитуха відтинала пуповину: хлопчикові на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Гуцули на честь народження дитини стріляли з рушниці.
Існували звичаї щодо перев’язування пупа дитини прядивом, відтяту пуповину зав’язували на вузлики та з ниткою ховали до скрині й зберігали до 6–7-літнього віку дитини щоб вона сама змогла її розв’язати. Сповивши дитя, баба-повитуха брала його та підносила до всіх рідних, починаючи з батьків.
За традицією уперше дитину купає баба-повитуха, додаючи у воду різні лікарські рослини, іноді вона приходила купати ще протягом тижня.
На Хмельниччині воду з першої купелі виносили до сходу сонця, зранку, виливаючи під молоденьке деревце для того, щоб, як воно росте, так і дитина гарно зростала. Купель дівчинки виливали під жіноче дерево, хлопчика – під чоловіче.
Після народження дитини відбувалися провідування жінки-породіллі кожного недільного ранку протягом двох-шести тижнів. Відвідували породіллю поодинці, переважно літні родичі та сусіди, а також баба-повитуха. Годилося приходити з дарунками: хлібом і полотном на пелюшки.
Вибір імені для немовляти був важливою подією у родинах. Цей звичай у різних регіонах мав свою форму. На значній частині Правобережжя та на Харківщині повитуха йшла до попа, щоб одержати ім’я. В іншому випадку ім’я дитини надавалось у присутності повитухі та кумів (Полісся, Західна Волинь, східна Полтавщина), на Півдні України баба-повитуха зовсім виключалась з цього обряду.
Обряду хрестин передував вибір хрещених батьків – кумів. Ними могли бути хтось із рідні або односельців. Кумівство прирівнювалось до кревної спорідненості. Відмовлятися від кумівства було великим гріхом.
Церковне хрещення також зазвичай супроводилося різними магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням немовля клали на кожух, на піч, на стіл, поміж буханцями хліба, що мало забезпечити йому достаток, оберегти від зла і надати тісного зв’язку з домашнім вогнищем.
Кум найчастіше ішов на хрестини з хлібом, кума – зі шматком полотна для хрестильного обряду – крижмом. Цей звичай і в наш час досить розповсюджений у різних регіонах України як у селах, так і у містах.
Хрестини намагалися святкувати дуже урочисто, бо це перший крок дитини в суспільному житті. Гостину роблять, як правило, вдома, щоби не позбавляти винуватця урочистості звичного середовища. Головні побажання висловлюють рідні і хрещені батьки, спрямовані вони у далеке майбутнє.
Особлива роль народин визначається їхнім місцем у соціалізації особи. Саме родильні звичаї спрямовані на приєднання немовляти до того середовища, де воно народилося – домашнього вогнища, родини, оселі та взагалі – громади. Завершується первинна соціалізація обрядом «пострижки», «пострижин», який відбувається, коли дитині виповнюється рік.
Радимо прочитати:
Грушевський Марко. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу.– Київ: Либідь, 2006.– 256 с.
Кондратович О.П. Українські звичаї: Народини. Коса ж моя....– Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2007.– 240 с.
Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження: у 5 т. Т. 3: Зрілість. Жіноцтво. Жіноча субкультура.– Київ: Дуліби, 2012.– 479, [1] с.: табл.
Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження: у 5-т. Т. 4: Зрілість. Чоловіки. Чоловіча субкультура.– Київ: Дуліби, 2013.– 583, [1] с.: іл.
Супруненко В.П. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та побут українців.– Запоріжжя: МП Берегиня: СП ФАЄЗ, 1993.– 136 с.– (Споконвічне).
