Традиції шанобливого ставлення до жінки в Україні

З давніх-давен українців відзначало особливе ставлення до жінок. Як стверджують історики, наші праматері були берегинями родини, роду, племені й усього народу. Виважене і шанобливе ставлення українців до жіноцтва було поширене серед усіх соціальних станів за Київської Русі. Права жіноцтва були вписані до «Руської Правди» – зведення тогочасних законів, проголошене Ярославом Мудрим ще на початку XІ століття. Гуманне ставлення до жіноцтва підтверджується в стародавніх літописах, що відрізняє українські традиції від звичаїв сусідніх народів.

Закономірно, що обожнюваний дохристиянський образ жінки-берегині з часом поширився і на культовий образ християнської Богоматері, захисниці січового козацтва. Описуючи життєустрій «війська Низового», шляхтич Свентослав Оржельський близько 1578 року в авторських хроніках «Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа» писав про козаків, які «гніздяться з дружинами і дітьми на островах, котрими Бористен буяє». Військовий чинник формував побут цих людей, а побут, своєю чергою, формував психологію та поведінкові стереотипи більшості пересічних людей дніпровського Низу. У небезпечному степу жінка мусила бути не лише турботливою матір’ю та підприємливою господинею, а й набувати рис безстрашного воїна, здатного виступити в похід, захистити себе, своїх дітей і маєтність від різних нападників.

Особливі умови життя на «прикордонних» землях сприяли виробленню у степового жіноцтва таких рис характеру, які забезпечували б їм можливість виживати в умовах постійної небезпеки. Активність «прикордонних», здатних до жахливих випробувань жінок, очевидно, була для сучасників звичайним явищем. За своїм архетипом ці жінки були в одному ряду з міфічними амазонками, чия країна, начебто, розташовувалась навколо озера Меотида (Азовське море), поблизу річки Бористена (Дніпра): вправні войовниці, впливові політикині і мисливиці в уявленні іноземних мандрівників наділялися надзвичайною силою. Вони успішно полювали на диких тварин, очолювали армії та повстанські загони, організовували оборону фортець і замків, звільняли з полону бранців, а також здійснювали інші «нежіночі» вчинки.

Але саме на жіночих плечах лежало виховання дітей. Жінка-мати, дружина споконвіку була символом найвищого найсвітлішого, символом землі, домівки. Чи то вирушав син у дорогу, чи то козак у військовий похід, чи перед відходом в інші світи – найперше просили благословення та прощення у матері. Можливо, саме тоді сакральне материнське начало стало духовною основою для розвитку української духовності й ідеалу справедливості. Всеохоплююча і справедлива материнська любов, коли всі діти однаково рідні, стала основою для зародження ідеї суспільної справедливості.

«Проводи на Січ». Худ. О. Сластіон //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Provody_na_Sich.jpg   «У похід». Худ. М. Пимоненко. 1902 //https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Pymonenko_U_pohid_1902.jpg

Звичай, який забороняв жінкам з’являтися на Січі та популяризація безшлюбності серед запорожців, на думку історика В.М. Піщанської, не усували жінки від творення культурних цінностей, впливу на формування духовної культури українського козацтва. Жінки щодня творили її своєю працею, піснею, любов’ю, віддаючи свої сили, творчий потенціал, знання й уміння. Жіноче начало розвивало такі ознаки духовної краси української культури: доброту, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість – найбільші цінності життя.

Жінку, незалежно від її статусу в сім’ї, захищали першою, тому що вона була хранителькою козацького роду. Заборона появи жінки на Січі та безшлюбний спосіб життя серед запорожців були викликані не зневагою жіночої статі, а повагою до жінки, відповідальністю козака за чоловічі обов’язки перед дівчиною, дружиною, матір’ю. Вважалося, що сильні духом чоловіки ніколи не образять жінку, не виявлять зневаги до неї.

Дослідник козаччини Д.І. Яворницький зазначав, що до найтяжчих злочинів запорожці зараховували зв’язок із жінкою і содомський гріх, але й «кривду, заподіяну жінці, коли козак знеславить жінку як не належить», бо такий злочин «до знеславлення усього війська Запорозького служить». За свідченням джерел, козацький кошовий Іван Сірко досить суворо дотримувався цієї традиції – навіть за кривду, заподіяну кимось із запорожців полоненій туркені, черкесці чи татарці, він засуджував винного до страти.

У праці «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI–XVII столетиях» М. Костомаров, протиставляючи ліберальним традиціям українців у ставленні до жінки домостроївські порядки Московії, наголосив, що великоруська жінка була «невільницею», тоді як у козаків дружини виступали їхніми помічницями, часом ходили з ними в походи і взагалі «користувалися порівняно більшою свободою». Сенс такого прийому, який стане характерним для більшості історико-фемінологічних праць названих вище істориків, полягав у тому, аби обґрунтувати відмінності між українцями і росіянами, показати розбіжності їхніх історичних першопочатків.

Хоча Запорозька Січ і була неприступною для жінок, проте українка, як мало яка жінка в Європі, була пов’язана з військом і військовими обов’язками. Особливості нестабільного життя в українських землях біля татарських кордонів зумовлювали необхідність озброюватись, войовничу вдачу та своєрідне світосприйняття. За таких умов жінки переймалися тими ж інтересами, що і їхні чоловіки чи брати. У місцевості, повній небезпек, жінці часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, оборону домашнього майна. Життя на прикордонні привчало жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину зі зброєю в руках.

Жінки тих часів не могли бути присутніми на зборах, не мали права голосу (їхнім «голосом» виступав батько, старший брат, отаман або хрещений батько), але вони користувалися великою пошаною. Глава сімейства не так часто з’являвся вдома, більшу частину життя він проводив на війні, на військовій службі або на кордоні. За його відсутності головою залишалася жінка. Вона відповідала за всю сім’ю, оберігала, виховувала, годувала дітей і старих членів родини.

Шанобливе ставлення до жінки, матері чи дружини, характерне для тогочасного епістолярного стилю та для юридичних документів тих часів. У листі, написанному полковником І.Новицьким, зустрічається досить поширене в ті часи звертання до дружини: «Миланія, моя мила пані, малжонка моя». А лист кошового отамана Івана Малашевича до дружини полоцького воєводи Софії Денгоф починався такими словами: «Ясневельможная месці п(а)ні воєводина полоцкая і гетьманова полжна литовська, нам велце м(и)л(о)сцівая п(а)ні і в(е)л(и)ко добродійко!» Записи, що заносилися до актових книг в XV – першій половині XVII століття, часто супроводжувалися словами «малжонці, моїй, милій пані».

Більшість дарчих записів занесених до актових книг жінками, закінчувалися юридичною формулою, яка пояснювала причину даріння: «Мужу своєму в знак любові до нього і вдячності за таку ж любов з його боку». Чоловіки також дарували дружинам майно в подяку за «подружню любов і вірність», часто супроводжували свої записи не менш красномовними висловами поваги до дружини: «Вона мені товаришем, а не слугою була».

У системі духовних цінностей запорожців традиції шанування жінки-матері набули й світоглядного значення. Це виявилося не лише в ідеалізації таких понять, як Україна-мати, Січ-мати, козацька шабля-мати, де Січ і шабля уособлювали ідеальну матір-заступницю, а й у поклонінні жінці-матері-Богородиці, яку козаки вважали своєю релігійною покровителькою та заступницею. Це під її покровом січовики не боялися ні вогню, ні грізної морської бурі.

Ікона «Покров Богородиці» зі зображенням Богдана Хмельницького. Перша пол. XVIII ст. // https://prolviv.com/blog/2019/10/13/kozatska-pokrova-naividomishi-kozatski-ikony-2/

На всіх Січах церква її імені вважалася головною, а храмовим святом на Запорожжі було свято Покрови Пресвятої Богородиці. Козаки носили на грудях хрестики з її зображенням, а значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалась Богоматері. Ікони Божої Матері вважалися серед козаків найшанованішими. У вигляді «козацьких Покров» спонтанно в іконописі козацької доби виникає так звана «захисна тема», провідною в якій був образ жінки під сиґнатурою Пресвятої Діви Марії. 

Починаючи з Запорожжя, по всій Україні виникають церкви на честь Покрови Богородиці, яка стає символом і покровителькою козацького війська. Як зазначає сучасний релігієзнавець Д. Степовик, до кінця ХVІІ ст. «вся Україна вкрилася мережею Покровських соборів i церков, i кожна мала свою храмову козацьку ікону Покрови». У козацькому іконописі доби бароко Богородична традиція була надзвичайно поширеною, багатогранний образ Діви Марії трактує не просто як ідеальну, сповнену покори та любові матір і жінку, а як «Матір Бога нашого».

Ікона «Покров Богородиці» зі зображенням у натовпі козацьких старшин та їхніх дружин // https://prolviv.com/blog/2019/10/13/kozatska-pokrova-naividomishi-kozatski-ikony-2/

Починаючи з кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., в Україні набуває дедалі більшого значення культ Святої Варвари, чому сприяло поширення численних гравюр і списків ікон та її шанування як захисниці від чуми під час епідемій.

Глибока релігійність – характерна ознака культури запорозьких козаків – «пояснюється самим складом життя їх: ніщо так, кажуть, не розвиває в людині релігійного почуття, як постійна війна». Світоглядну релігійність козацтва історики обґрунтовують не лише войовничістю часу, а й тим, що основою козацької релігійної віри є жіноче начало. Д. Чижевський зазначає: «...українська релігійність – жіноча, релігійність колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така релігійність відмовляється від чоловічого, активного духовного шляху. Це не стільки релігія Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері землі».

Отже, жінки відігравали свою роль у формуванні та дотриманні звичаєвих прав, натхненні та піднесенні до державотворчих рубежів своїх лицарів-козаків. 

Історіографічні міфи про «безшлюбність» запорозького козацтва, зневажливе сталення козаків до сімейних обов’язків, відсутність жінок у межах Запорозьких Вольностей ще у 1990-х роках зруйнував сучасний історик Олександр Кривоший Він запропонував ввести в історичній науці нове поняття «воєнна повсякденність жінок» або «жіноча повсякденність воєнної епохи»: «Розгляд фольклорного матеріалу, створеного ординарними людьми – мешканцями Степового Подніпров’я і науковотворчого доробку духовної еліти України ХІХ – першої чверті ХХ ст. – істориків, фольклористів, етнологів і літераторів під кутом зору присутності в культурному просторі Степової України досвіду участі жінок у війнах, революціях та збройних локальних конфліктах VII ст. до н. е. – XVIII ст. н. е. відкриває цілу недосліджену «планету» під назвою «Історія жіночої повсякденності воєнної епохи» в її теоретичному розмаїтті та соціокультурних практиках… запорозького козацького соціуму…. Досвід участі жінок України у війнах, революціях та збройних локальних конфліктах стає «видимим» лише у форматі історії жіночої повсякденності воєнної епохи».

Інформацію про активну присутність жіночої складової у традиціях войовничого південно-українського степового соціуму зафіксував ще на початку ХІХ ст. архієпископ Гавриїл (Розанов). Він записав спогади колишнього запорожця Микити Коржа, у яких тилове повсякдення українських жінок постало як знаковий символ запорозького козацького життєустрою. У контексті розповіді про тилову повсякденність козаків-запорожців Микита Корж описав звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо відважувалася вийти за нього заміж.

Розповідаючи про досвід участі шляхетних жінок України в розшуках, обмінах і викупах полонених (включаючи приїзд на Запорожжя і переговори зі старшинами Запорозької Січі), польсько-український історик ХІХ ст. Й. Роллє із загального масиву запорозької звичаєвості теж виокремив елементи досвіду перебування жінок у межах Запорозьких Вольностей і козацької Січі. 

«Портрет дівчини-українки» («Портрет Марії Нестеренко»). 1896. Худ М.Пимоненко // http://ethnography.org.ua/content/mpymonenko-portret-divchyny  «Відпочинок на шляху до Києва». 1890-ті рр. Худ. В. Маковський //https://sverediuk.com.ua/ukrayinskiy-motiv-u-tvorah-v-makovskogo/  «Дівчина-українка в пейзажі», 1820-ті рр. Худ. В. Тропінін //https://populyarne.com.ua/portrety-ukrainskykh-zhinok-v-vyshyvankakh/   

Щоб переконатись у цьому, досить вчитатися в рядки народних пісень і дум козацької доби. Образ матері, дружини, сестри, нареченої змальовано тут зі щирістю та реалістичним відображенням дійсності, яка не дає підстав сумніватися, що українським ідеалом краси й жіночості XVI – першої половини XVII ст. була жінка, гарна, «як зірниця», «гнучка, як тополя», з «рум’яним личеньком», з «очима, як терен», соціально активна, вільнолюбива особистість, водночас здатна визволяти бранців, воювати з ворогом, керувати військовим загоном чи управляти господарством.

Досліджені істориками писемні джерела XVI–XVII ст. доводять, що жінки цього періоду, на думку О. Кривошия, мали свободу для самовираження та значну правову дієздатність. Авторитет, самостійність і гідність жіночого характеру були національними рисами українки. Але не тільки врода, гідність або незалежність вражали іноземних мандрівників в українській жінці, а й освіченість, що тоді були рідкісним явищем. Іноземці щиро дивувалися, що в ХVII столітті школа була в кожному селі, що дівчатка навчаються разом із хлопчиками, що дівчина могла освідчитися в коханні своєму обранцю, і це не було приниженням, що чоловіки запрошували жінок на військові ради.

За дослідженням Олександра Середюка, наприклад, значну владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала «мати полководця», дружина фастівського полковника Семена Палія – Феодосія. Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи проти московитів і польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань.

Історичний досвід і українська традиція посприяли тому, що сучасна українка часто перебирає на себе обов’язки глави родини, публічно активна, домінує в гуманітарних галузях суспільства (освіті, медицині, культурі тощо). А високу культуру, шанобливе ставлення до жінки в сучасному суспільстві вирізняють як знання українських традицій, так і толерантність до інших, моральна зрілість.

Дружина фастівського полковника Семена Палія (1640–1710). Автор невідомий // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%A4%D0%B5%D0% BE%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%8F_%D0%9F%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B9.jpg

 

Радимо прочитати:

Середюк О.М. Лицарі Сонця: історичний нарис.– 2-ге вид.– Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2008.– 476 с.
Стороженко О. Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа.– Дніпро: Ліра, 2017.– 160 с.
Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії / Пер. з франц. В.В. Коптілов.– Київ: Український письменник, 1994.– 311 с.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: у З т. / Редкол.: П.С. Сохань (відп. ред.) та ін.– Київ: Наукова думка, 1990.– 1991.– Т. 1.– 592 с.
***
Кривоший О. Специфіка та межі присутності «жіночого» в культурному просторі Запорожжя// Мандрівець.– 2011.– № 5.– С. 20–28.
Кривоший О. Жіноча Січ: як українки творили історію // Українське слово.– 2016.– № 31.
Піщанська В.М. Жінка в культурі українського козацтва // Культура України.– 2014.– Вип. 45.
***
Глоба Т. Жінки на просторах козацького Запорожжя. Частина І. Жінки-берегині: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.dnipro.libr.dp.ua/zhinki_kozachki_beregini
Кохан Д. Шляхетне ставлення до жінки в науково-педагогічній літературі: [Електронний
ресурс].– Режим доступу: https://dspu.edu.ua/sites/hsci/wp-content/uploads/2019/02/24-3.pdf

Тетяна Глоба
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Травень 2022