Фото. Дівочий танок на Зелені свята // https://www.unian.ua/
lite/holidays/triycya-2020-ukrajina-data-tradiciji-vihidni-na-zeleni-svyata-11022275.html
Зелені свята – в Україні давнє народне дохристиянське свято, ще з доримських часів яке символізує остаточний прихід літа. Це – завершення весняного і початок літнього календарного циклу. Саме тому вони є святом культу сонця, яке наближалось у ці дні до своєї найвищої могутності, а також культу покійних предків і духів. Початок літа для землероба був повен тривог і турбот про майбутній врожай. Не володіючи засобами захисту полів від стихійного лиха у ті далекі від нас часи, землероб звертався до уявних засобів – магії для заклинання стихій та інших обрядів. Тому крім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Це свято також є своєрідним символом єднання людини і природи. В уяві давніх українців воно асоціювалося з прикрашанням зеленню домівок, пахощами квітів і трав, а ще – з вогнем.
Свято відбувалося влітку, коли у природі багато зелені. Куди не подивишся, все і скрізь зеленіє. Людина намагалася зеленню прикрасити і свою домівку. Біля порогу ставили гілки дерева: перед вікнами – теж, огорожі також уквітчані зеленим гіллям. Чебрець, пижмо, м’ята, меліса, спориш, чорнобривці – це неповний перелік трав, якими українці здавна прикрашають своє житло.
Увійшовши до чисто прибраної хати, можна побачити запашну зелень. Долівка встелена травою, де обов’язково є м’ята, любисток, чебрець і полин – від чародійства. На покутті стоїть зелена гілка липи, що відтіняє собою стіл, накритий білою скатертиною. На столі хліб-сіль, за образами – гілля липи та квіти; на стінах і на стелі – зелене листя.
Оскільки люди вважали, що в деревах живуть душі померлих, то йшли до них у ліс поспілкуватися, порадіти успіхам, порадитись про свої проблеми. Спостерігаючи за бджолами, які збирають нектар із квітів, носять мед, людина вважала, що цим нектаром і медом харчуються й душі тих, хто відійшов із життя, та душі кожної рослини. Тому й квіти приносили додому, щоб разом у хаті та садибі святкувати прихід літа.
Заплетені у коло-вінок квіти як символ краси і кохання символізували життєдайне коло сонця. Вінки плели і у час літнього сонцестояння, на них ворожили, вважаючи, що затаєна у них сила може відповісти на потаємні думки дівчини. У цьому святі представлена, як бачимо, і любовна магія.
У дні Нявчиного (Русального) тижня під час Зелених свят відбувалось ходіння на поля. Ця обрядодія була найбільше наближена до землеробських культур, то вона і найдовше збереглася.
У Зелену суботу жінки мили все, що можна мити в хаті: лави, стіл, підлогу або підмащували глиняну долівку, підмальовували піч, вішали свіжі рушники на образи, а стіл накривали чистою скатертиною. Дівчата у цей день прополювали квітники та рвали квіти і зілля, щоб внести у хату із заходом сонця. Старший чоловік родини з синам їхав до лісу по клечання. Клечання – гілля та молоді деревця, переважно липи. Як зривання квітів, так і рубання гілок у давні часи було певним ритуалом обряду. Збирати зілля і рубати гілки можна було лише в чистому або новому одязі. Попередньо зверталися з молитвою-прощенням до духів Природи, щоб вони були милостиві до людей, бо люди рвуть зілля і зрубують гілки не для забави, а для жертви богам і вшанування духів Природи, які з цим зіллям та гілочками перейдуть на подвір’я і в хату.
Клечання забирали в домівку. На думку наших пращурів, у деревах оселялися душі рідних померлих дідів-прадідів. Дід-Ладо, добрий дух предків – опікунів роду, разом із гіллям-клечанням приходив до господи. На всіх місцях хати і садиби, де могли заховатись небажані духи (нечиста сила), розвішували липові гілки з листям: над вікнами та дверима, під стріхою хати, на дверях хлівів, комор, стаєнь, хлівів, курників, на повітках, клунях, оборах, стовпах воріт і хвірток, несли їх і на пасіку.
Із заходом сонця господиня свяченою водою, яка зберігалася від січневого водосвяття, кропила хату, потім передавала кухоль із водою господареві, й він кропив усе подвір’я та господарські споруди.
Готуючись до свят, українці велику увагу приділяли приготуванню страв. Зазвичай їх готували упродовж тижня, переважно в четвер і суботу.
Готували святкову їжу – сім страв: капусняк, студенець (холодець), макаран (запечені макарони на яйцях), вареники, налисники (тісто, перекладене сиром з яйцями і запечене), кашу з молоком або зупу (суп) на курячій юшці, коливо (колово) – густу пшеничну кашу з горіхами та медом. Часто до колива додавали сушені сливи, вишні або черешні. Окремо випікали хліб-калач (колач), який був символом сонця і під час усіх свят обов’язково мав бути на столі. Вечеряти починали з колива як ритуальної страви, попередньо помолившись.
Холодець (студенець) готували зі свіжого чи вудженого (копченого) м’яса. Якщо м’ясо свіже, то брали свинячу голову та добре промивали її. Якщо вуджене, то різали його на шматки та вимочували до п’яти годин у холодній воді, заливаючи двічі врівень із м’ясом. Відмочене м’ясо вкладали у горщик і заливали водою. М’ясо має варитися повільно на слабкому вогні, поки не стане відставати від кісток, тоді холодець готовий. Юшку треба відцідити і зібрати верхній жир. М’ясо розкласти у малі миски, додати сіль, перець і кілька зубців часнику, юшку посолили, покуштували на смак, розлити у миски та винести у холодне місце (погріб, комору).
Терчіник готували так: натирали картоплю, додавали два-три яйця, кукурудзяне борошно, замішували, додавали смаженої цибулі, шкварок, солили, перчили, висипали в ринку (неглибоку глиняну миску) і запікали у печі до готовності. Вживали страву гарячою з яєчнею, маслом і сметаною.
Книші готували з картоплі та борошна. Почищену картоплю натирали на тертушці та зціджували з неї рідину. Замішували тісто з житнього чи пшеничного борошна, розкачували невеличкі шматочки тіста, а в них загортали терту картоплю з цибулею та сиром. Пекли у печі до готовності (поки підрум’яняться).
У Зелену суботу існував звичай поминати тих, хто пропав безвісти, та самогубців. Для цього йшли на роздоріжжя або до межового знаку села і там залишали їжу та воду, молилися за душі померлих.
Подібні свята зустрічаються й у інших народів і святкуються у перші дні літа. Ще у стародавніх римлян після свята Юрія наставало свято розалій – свято предків, від якого починалося літо. Є думка, що від римлян воно перейшло на Балкани, а звідти – в Україну, а з поширенням християнства було поєднано зі Святою неділею – Трійцею. Чітко простежується штучне накладання на народні Зелені свята зовсім відмінного за змістом і обрядовістю християнського свята Трійці й іудейської П’ятидесятниці.
За християнським календарем, на Зелену неділю припадає свято Трійця – П’ятидесятниця, або Схід Святого Духа на Апостолів. У церковних трактатах розповідається, що на п’ятдесятий день після вознесіння Ісуса Христа всі його учні разом із матір’ю Марією та іудеї, які вірили в Ісуса, піднялися на Сіонську гору, де вони часто молилися, і стали чекати сходу Святого Духа, про що було обіцяно Господом попередньо. Раптом із неба спустились на них вогненні язики, які наповнили кожного Духом Святим. Присутні на молінні стали розмовляти різними мовами (парфянською, мідянською, еламітською, понтійською, іудейською тощо). Спустившись з місця моління до інших людей, апостол Петро й інші почали пояснювати цю подію.
Крім Служби Божої у церкві в день Трійці священник обходить село для освячення хат. Якщо господар виставив стіл біля воріт, застелений скатертиною з хлібом-сіллю на ньому, то це означало бажання господаря освятити хату. Священник читав молитву над столом, потім заходив на подвір’я, освячував хату і всі будівлі двору.
За християнським віруванням, на Клечальну суботу припав введений церквою поминальний день – батьківська субота.
Оскільки християнське свято називається Трійця від назви Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого, то за канонами християнської церкви воно святкується три дні. Трійця відзначається на 50-й день після Великодня і збігається із Зеленою неділею.
У наш час у християнських церквах до Зелених свят священики одягають зелений, білий або золотавий одяг та прикрашають зіллям і гілочками дерев храмові ікони.
Радимо прочитати:
Воропай О. Звичаї нашого народу. Народньо-календарні звичаї. Український народний одяг: етнографічний нарис / худ. оформл. І. Бородаєвої.– Київ: Пульсари, 2012.– 632 с.
Іларіон (Митрополит). Дохристиянські вірування українського народу.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 424 с.
Килимник С.І. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні = Calendar Year in Ukrainian Folklore.– Вінніпег; Торонто: Укр. Нац. Вид. Ком., 1957–1964. Т. 4: Літній цикл.– 1957.– 178 c. – (Праці Інституту дослідів Волині = Volyniana; ч. 4).
Кислашко О., Кислашко Я. Православні свята та народні звичаї.– Київ, 2003.
Просяник І. Українські предвічні вірування: ключі від Раю-Ирію.– Львів: Апріорі, 2021.– 208 с.: кольор. іл., фот. Вид. присвячене 30-й річниці Незалежності України.
Скуратівський В.Т. Місяцелік: український народний календар.– Київ: Мистецтво, 1993.– 208 с.: іл.
Скуратівський В. Український рік: розповіді.– Київ: Веселка, 1996.– 238 с.
Радимо переглянути:
