Великдень – таке велике свято, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі.
Олекса Воропай
З давнини для українського народу Великдень залишається головним релігійним святом року. Християни східного обряду з нетерпінням чекають на найбільш шановане, урочисте й радісне свято року – Світле Христове Воскресіння, або Великдень. Свято відзначається за місячним календарем, тому не має постійної дати. Це – неділя після першого повного місяця, який настав після дня весняного рівнодення. Згідно з біблійними писаннями, саме в цей день Ісус Христос воскрес після страти.
Дослідники наголошують, що витоки цього свята дійшли до нас ще з язичництва і раніше пов’язувалися з пробудженням природи, початком засівання. Слово «Великдень» – «Великий день» – означає прихід весни, відродження природи, воскресіння землі до нового життя. Це – звільнення від тягаря гріхів і зла, перехід від смерті до життя, любові, добра. Існує легенда про виникнення назви свята: «Великдень називають так, тому що розповідають, ніби в той день, коли Христос народився, яскраво світило сонце й дні були такими довгими, що теперішніх треба сім скласти докупи, аби вийшов один такий, як раніше. Як зійде сонце в неділю вранці, так і зайде аж в суботу ввечері. Після того, як Христа розп’яли, дні стали меншими. Тепер тільки ворота в церкві стоять навстіж сім днів, ось чому цей день звуть Великим».
Сьогодні свято Великодня в Україні символізує також загальне відродження та оновлення світу. Протягом останнього тижня посту потрібно було ретельно підготувати господу та родину до самого дійства. В різних куточках України існують згадки про те, що люди у другу половину тижня, від вечора четверга і до неділі, могли взагалі не споживати їжі. Зазвичай, цього дотримувалися особливо віруючі люди, оскільки вони вважали це своєрідною пожертвою Богові.
«День свят, а тиждень заходу», – казали наші предки про Страсний (Білий) тиждень. З давніх-давен із вівторка українці починали готувати святковий одяг, продумували, які продукти потрібні для приготування великодніх страв. У Страсну середу затівали генеральне прибирання, яке тривало й наступного дня. «Мити, білити, завтра Великдень», – так приказували українки, готуючись до Великодня. Чепурили оселі: мили лави, полиці, столи, двері, білили хати, прикрашали їх рослинними орнаментами. Вважалося, що орнаменти залучають до господарів удачу, захищають від нещасть, стихійних лих і злих сил, поліпшують здоров'я.
У Чистий четвер купалися до світанку, прали, готували святкову одежу: «На Великдень сорочка хоч лихенька, аби біленька». Також готували паски та крашанки. А ввечері обов’язково прямували на службу до церкви, яка в четвер теж була вже прибрана і святково прикрашена.
Під час Страсної п’ятниці дотримувалися суворого посту та проводили її в молитвах і спогадах про земні страждання Сина Божого. У суботу ввечері починалося святкове богослужіння – всенічне бдіння, на яке брали кошики з продуктами для освячення.
Лише раз на рік українські оселі сповнюють особливі життєдайні пахощі «празникового» хліба, який великодньої ночі несуть освячувати до храмів. Випікання паски було однією з найважливіших справ у приготуванні до Великодня. У деяких районах України святкові паски намагалися спекти якнайбільшими, що свідчило про заможність сім'ї. Етнограф Юрій Жаткович писав, що наприкінці XIX століття паски пекли лише з пшеничного борошна, а готова випічка іноді важила до 20 кг. Згідно із канонами церкви, випікання пасок дозволяється в середу і четвер. Більшість віруючих вважають за краще готувати випічку в Чистий четвер. Страсна п’ятниця є днем скорботи і журби для християн. Впродовж усієї п’ятниці прийнято їсти заздалегідь приготовлений хліб, сирі овочі та фрукти. Цим і пояснюється, чому не можна пекти хліб, а тим паче паски. Кажуть, якщо випікати паски у п`ятницю, то вони не вдадуться, а це негативно вплине на майбутнє всієї родини: протягом року будуть негаразди. Якщо з якихось причин господиня не встигла спекти паски вчасно, зробити це можна в суботу. Велика субота – крайній термін для приготування пасок.
Паска символізує життєву повноту, нагадує про стародавню Велику Богиню, адже однією з її назв є «баба». Заведено робити від п’яти до десяти пасок. Як правило, їх випікають кілька, різних розмірів, обов'язково одну велику – для всіх, часом і окремо для кожного члена родини, а також для родичів і близьких, аби привітати їх із Великоднем.
Садовлять паску і виймають її з печі або духовки з молитвою. Бажано, щоб під час випікання пасок в хаті панували тиша і спокій, щоб до печі чи плити підходило якомога менше людей, не гупали двері та не брязкотів посуд. Наші предки взагалі вірили, що господиня має лишатись у хаті сама та приказувати різні замовляння на кшталт: «Іди, сатано, з хати, бо буду паску саджати» та обов’язково її перехрестити. Доброю прикметою вважалося, якщо паска високо підніметься і рівномірно пропечеться – це означає щастя і благополуччя для всієї родини.
Неможливо уявити український Великдень і без писанок, неповторні орнаменти та розмаїття кольорів яких зачаровують.
Практично в усіх народів світу яйце шанувалося здавна і стало символом народження, воскресіння та життя, звідси і звичай розфарбовувати, а потім розбивати яйця розписані чи пофарбовані. Згідно з переказами, перше великоднє яйце піднесла римському імператору Тіберію Марія Магдалина. Коли Марія прийшла до нього й оголосила про Воскресіння Христа, імператор сказав, що це так само неможливо, як і те, що куряче яйце стане червоним. Після цих слів яйце, яке він тримав, стало червоного кольору.
Писанкові орнаменти збереглися з глибокої давнини, це загальнопоширені стародавні знаки сонячного культу. Стефанія Гвоздевич та інші дослідники вважають, що значення писанок подвійне: значення самого яйця, яке носить в собі зародок півня (сонячного птаха) та значення орнаментів-символів, якими вкрита писанка.
На яйцях малювали всі символи, що були важливими для людей та вважалися оберегами: сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, землю тощо. Звичайно, що в ті часи, коли люди тільки починали робити писанки, вони не були такими довершеними, як сьогодні: це були елементарні зображення предметів, явищ, узорів, а вже з роками розписування великодніх яєць стало мистецтвом. Українці надали йому характерних рис, розфарбовуючи яйця притаманними українській народній культурі орнаментами ще з кінця ХІХ ст. За техніками виконання великодні яйця різняться: писанки – декоровані традиційними символами, які розписуть за допомогою воску та барвників; мальованки – розмальовані пензлем; крапанки – декоровані різнобарвними краплями за допомогою воску; дряпанки (шкрябанки) – яйця фарбують, а потім гострим предметом вишкрябують на них візерунок; крашанки – пофарбовані в різні кольори.
Фарбували яйця у Великодню суботу (або в четвер) на Страсному тижні. Основний колір крашанок – червоний, він символізує пролиту за людей кров воскреслого Спасителя і радість життя. Темно-червону фарбу готують із відвару цибулиння, з кори дикої яблуні отримують жовту, з молодого березового листя – салатову, з шишечок вільхи – брунатну. Було суворо заборонено святити крашанки, пофарбовані в дуже темні кольори, бо «нечистий тоді радіє». У воду для фарбування крашанок додають потроху свяченої води – хрещенської, стрітенської та благовіщенської. Як правило, крашанок готують 13 – на згадку про Христа і його 12 апостолів. Крашанками обмінюються зі знайомими, їх дають родичам, сусідам, тим, хто прийшов привітати, носять у гості, роздають жебракам. Також передають померлим, кладучи на могилки. Шкаралупки з крашанок пускають на воду, щоб пливли «до рахманів» і вказали їм, що час святкувати Рахманський Великдень.
Писанкарство – мистецтво особливе, адже писанка є символом свята свят – Великодня. Українці споконвіку з повагою ставляться до великодніх яєць, дбайливо їх розписують. Писанки кладуть до святкового кошика, щоб освятити і потім розговітися ними після строгого посту. Писанками прикрашають аналої в храмі, їх кладуть біля ікон, прикрашають оселі та дарують рідним і близьким. Гігантські писанки до повномасштабного вторгнення рф були справжніми арт-об’єктами в містах і селах України. Найкращі представляли на щорічному Всеукраїнському фестивалі писанок у Києві, а потім вони «подорожували» багатьма країнами світу.
Українці суворо дотримувались Великоднього посту, тому з нетерпінням чекали розговляння. У Великодню суботу господині старанно готують великодній кошик для освячення у церкві. У стародавні часи було прийнято святити тільки здобний хліб (паску), яйця, м’ясо, сир і молоко. Ці продукти були доступні як для багатих, так і для бідних верств населення. Це була та їжа, від якої християни відмовлялися під час Великого посту. Що «їстівне для освячення» несли і везли возами наші предки до церкви, описує Микола Маркевич у книзі «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян...» (1860): «Тут і виявляється цілком українське хлібосольство... Немає господаря, який би не мав до цього дня поросяти, ковбаси, паски і кількох червоних яєць. А ось великодній стіл заможного пана, у якого пані дотримується рідної старовини: дві, три, навіть чотири великих солодких паски, з найкращої муки, на вершковому маслі, яйцях і цукрі; одна або дві кислих паски; сирна паска; ягня з масла; пара поросят – одне без фаршу, друге фаршироване кашею і печінкою, у них в зубах хрін; два ягняти – одне без фаршу, друге фаршироване мигдалем, родзинками і рисом; окіст шинки і окіст буженини під сіткою з паперу; кендюх; свиняча голова в натурі з очима із маслин, встромлених у вершкове масло; цибуля зелена; крес салат зелений; тарілка пшона, на ній сіль четвергова; чудове сало шматками; кілька сортів сосисок і ковбас, як от: кров’янка, проста українська, печінкова тощо; масло, сир, сметана, цибуля ріпчаста; все це обкладено фарбованими в синю, жовту, мармурову, частіше в червону фарбу яйцями»… (пер. з рос.– Т.Г.)
В етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу», які записав Олекса Воропай на сто років пізніше від Миколи Маркевича (1956), згадується майже незмінний набір продуктів, які освячують на Великдень: «Свячене»… складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси… Коли йдуть або їдуть святити паску, то разом з паскою для свячення беруть сало, яйця, порося з хріном у роті, мак, ладан, галун, сіль, пшоно, мідний хрестик і голку. Свячений хрін гризуть, як занудить, голкою лікуються від курячої сліпоти (дивляться крізь вушко свяченої голки на схід сонця), хрестиком лікуються, коли «колька коле», ладаном підкурюють хворого на бешиху, галун п’ють з свяченою водою від «завійні» (болі в шлунку), а пшоно і сіль бере з собою хворий на пропасницю, йде на перехресну дорогу або в садок, кидає через голову і каже: «Вас, тітки, сімдесят сім, ось вам хліб-сіль усім!»… Кістки «свяченого» закопують у полі – «щоб град посівів не побив…». Поздоровляти з святами і христосуватися починають уже після Богослужения. При христосуванні звичайно цілуються й обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народним віруванням «воно має велику силу».
У сучасних традиціях великодній кошик можна прикрасити зеленню, яка символізує безсмертне життя. Традиційно його накривають вишитим рушником, символом вічности. Часто до кошика ставлять свічку – символ чистоти людської душі, нагадування про Бога, який приніс світло для всього світу.
Дещо з того, що записано М. Марковичем, у наш час до храму нести забороняється (кров’яну та печінкову ковбасу). Чому церква проти кров’янки? У Писанні сказано не вживати продукти з крові, а тим більше заборонено нести їх для освячення. Ковбасу, шинку, копченості освячувати можна.
Сама традиція освячення їжі символізує офіційне завершення посту і благословення церкви на повернення до розміреного життя і звичайних страв. Тому на Великдень до кошика можна класти продукти, які були під забороною протягом 40 днів.
Паска – найважливіша з усіх великодніх страв, символ небесного царства і воскресіння для всіх, хто увірував у Христа. Вона символізує життя Сина Божого серед людей і хліб, який він переломив напередодні страти та роздав своїм учням. Вважається, що паска довгий час не черствіє. Тому за старих часів її з’їдали не відразу. Верхівку пасочки брали з собою на перші весняні роботи в полі та їли там, щоб рік був урожайним.
Відродження до нового життя уособлюють яйця, пофарбовані в червоний колір. Правда, все частіше до церкви несуть писанки, крашанки, розмальовані яйця, з наклейками і без – це данина моді, але церква не забороняє.
Сіль символізує достаток, є оберегом і символом зв’язку Бога і людей. З давніх часів у дім завжди приходили з хлібом-сіллю. А напередодні свята, за традицією, готують Великодню четвергову сіль, яку і беруть до церкви на освячення. Вірять, що така сіль має цілющі властивості й оберігати протягом всього року.
Шинка і ковбаса вказує на жертовне теля (ягня), яке велів заколоти батько після повернення блудного сина додому. Це символ душевної радості, що приходить після сповнення Божої волі.
Не всі знають, що хрін обов’язково має бути в кошику. Це міцне коріння, символізує міцність і незламність людського духу після прийняття таїнства сповіді. Існує легенда, за якою під час земного життя Ісуса Христа хотіли отруїти корінцями хрону, бо тоді вони вважалися отруйними через специфічний смак, але це не вдалося. Корінь хрону дає людині віру у Воскресіння Ісуса Христа.
Молочні страви – сир, масло, особливо молоко, є первотвором, продуктом, який не створений людиною, а подарований природою. Ці продукти кладуть у невеликі посудини, а зверху малюють хрестик. Сирна паска повинна мати форму пірамідки. Це – символ гори Голгофи, на якій розіп’яли Христа.
Вино «Кагор» – єдиний алкоголь, який дозволено освячувати. У Біблії згадується, що Христос називав себе виноградною лозою, а своїх учнів – пагонами. А перше диво, яке він створив під час весільних урочистостей, – перетворив воду на вино. Але освячувати інші міцні напої не можна.
Усе, що було в кошику, навіть рушничок, яким його покривали, наділяли магічним значенням. Дотримуючись великодніх традицій, освячені продукти намагалися з’їсти за святковим столом, поділитися з друзями, гостями та родичами. В українців була заборона будь-що свячене викидати, кісточки і шкаралупу закопували, і вважалося, що там буде родити нива, не буде бур’янів.
Наші предки також складали до кошика предмети, які, на їхню думку, могли б знадобитися та допомогти в господарстві, тож до великоднього кошика іноді клали хрестики, медальйони, ікони та різноманітні обереги. Та, найголовніше, в цей світлий день – пам’ятати, що Великдень, у першу чергу, це свято душі.
Віряни намагалися ніч під Великодню неділю не спати, бо «той, хто спить, своє щастя проспить». Павло Чубинський у «Календарі народних звичаїв і обрядів» (1872) так описує очікування Великодня: «У ніч перед Великоднем парубки розводять вогонь поблизу церкви і біля нього проводять всю ніч, до утрені, і стежать, щоб він горів усю ніч». Вогонь розпалювали десь на горбі за селом або на майдані побіля церкви, щоб вогнище було видно на все село, а ще краще – щоб його можна було бачити і в сусідніх селах. Для цього вогню вважалося добрим зрізати в лісі або на леваді сухий дуб чи суху вербу – «бо в сухому дереві нечиста сила ховається». Цьому вогню є таке народне пояснення: «Вогнище під Великдень, то так, як Ісусові присвічували, коли Він мав воскреснути». Але дослідники вважають, що цей вогонь має зв’язок із весняним очищенням.
Діти і старші люди, що залишаються вдома, спати не лягають; а якщо і сплять, то де-небудь притулившись, бо розстелювати ліжка не годиться – «щоб нечиста сила не приснилась». Вогонь палили не тільки надворі – у кожному домі родина запалювала символічну свічку й підтримувала вогонь до самого ранку, щоб світло не гасло, а горіло цілу ніч – «бо янголи над селом літають».
За народними уявленнями, ніч перед Великоднем магічна – можна за слушної нагоди знайти скарб: «Деякі з чоловіків ідуть виглядати, чи не горить де скарб».
Великодня Служба Божа триває всю ніч. «Як тільки зазвонять до заутрені, вже й народ у святковій одежі посунув до церкви. Хто возом, хто пішки, дітей теж беруть; в хаті не залишають по можливості нікого. Кому немає місця в церкві, той стоїть надворі, знявши шапку. Діти купками сидять одні під церквою, інші на дзвіниці» (П. Чубинський).
Найурочистіший момент настає, коли священник сповіщає: «Христос воскрес!», а всі присутні відповідають «Воістину воскрес!» Після служби процесія тричі обходить навколо церкви хресним ходом, а потім починається освячення великодніх страв. Якщо під час хресного ходу не згасла свічка, вважалося, що рік буде щасливим. Після освячення кожен член сім’ї має прикласти руку до кошика, щоб здоровим дочекатися наступного Великодня.
Народознавець Василь Скуратівський повідомляє, що відбувалося після Великодньої служби: «Потім люди розходилися по домівках, щоб сповістити про велику радість, вітаючи одне одного: «Христос воскрес!» їм відповідали: «Воістину воскрес!» і цілувалися тричі. Вважали, що чим швидше господар добереться після церкви додому, тим краще вестиметься господарство цілий рік.
Найпершими верталися з всеношної дівчата. «Як за нами люде йдуть додому,– казали одна одній – так би за нами й свати йшли!» Умившись з крашанками («щоб рум’яними щодня були щоки»), сідали за стіл. Господар зі свяченої паски обрізав з трьох боків скибочки, приказуючи: «Бог-отець, Бог-син і Бог-дух святий», Ці окрайці тримали до закінчення свят і віддавали худобі. Натомість крашанками грали «навбитки». Загалом Великдень – родинне свято, а тому в гості майже не ходили. Лише молодь по обіді збиралася в центрі села, і дівчата водили хороводи, а підлітки, набравши крашанок, грали «навбитки…З крашанками є багато ігор; навбитки, міньки, навпомацки, скочування з горбочка, вгадування з шапками та інші. Це було вельми забавне серед дітвори, а то й парубків дійство... Крім того, дівчата заздалегідь готували писанки й дарували тим хлопцям, до яких лежало серце».
Великодню неділю за традицією зустрічають усією сім’єю за великим столом з великодніми стравами. Члени родини зазвичай мають поділити між собою один великодній хліб і крашанку. Вірять, що цей звичай наділяє «доброю долею» кожного члена родини.
Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчиняють усі віконниці та відслоняють фіранки на вікнах, тобто усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що, за народнім віруванням, приносить у дім щастя і здоров’я.
Колись в Україні дівчата молилися до сонця, «вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу, і чекали сонця. Як тільки сонце появилося, дівчата складали руки, як перед образом, і молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на любов».
Після розговин молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні забави – веснянки або гаївки у супроводі відповідних пісень. У житті молоді великодні забави були початком вулиці, що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осінніх вечорниць.
На Великдень усі мають веселитися, бо хто сумуватиме в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважається, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня «небо відкрите». Після розговин починали дзвонити на дзвіниці, а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива і буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня.
Великодній понеділок зветься Обливаним. За традицією хлопці обливають дівчат водою. Ті ж можуть «віддячити» їм тим самим у вівторок.
У Великодніх дзвонах щаслива звістка: «Христос воскрес!». «Воістину воскрес!» – відповідає кожна часточка нашого єства.
Зараз наша прекрасна і багатостраждальна Україна захищає свою свободу і рідну землю. Лунають вибухи. Та з приходом весни підноситься наш дух. Сонце, ніби великодня крашанка, витанцьовує на розписній тарелі неба. І знайомі слова «Христос воскрес!» наповнюються надією і новим змістом: «Воскресне Україна!»
Радимо прочитати:
Великдень в Україні: нариси про Великодні свята з народними піснями.– Київ: Музична Україна, 1993.– 128 с.
Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис.– Харків: Фоліо, 2013.– 512 с. (Перлини української культури).
Казачінер О.С. Українські свята і традиції. Вип.7 (79).– Харків: Основа, 2009.– (Б-ка журн. «Англійська мова та література»).– англ. мовою.
Капранов Д.В., Капранов В.В. Веселих свят! / худож. О. Костенко [та ін.].– Київ: Зелений пес, 2014.– 104 с.: іл., ноти.
Лещенко Н., Павлюк Р. Українська культура. Свята. Традиції. Обряди = Ukrainian culture. Festivals. Traditions. Customs / фот.: В. Антонович, О. Безобчук, Н. Божинська.– Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015.– 191 с.: фот. кольор.– Текст парал. укр., англ.– Бібліогр.: с. 190–191.
Матвєєва Н.П., Голобородько А.Р. Святі і свята України. Календар церковних свят і народних традицій: словник-довідник.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 240 с.– Бібліогр.: с. 236–238.
Просяник І. Українські предвічні вірування: ключі від Раю-Ирію.– Львів: Апріорі, 2021.– 208 с.: кольор. іл., фот. Вид. присвячене 30-й річниці Незалежності України.
Скуратівський В.Т. Місяцелік: український народний календар.– Київ: Мистецтво, 1993.– 208 с.
