«Якби мені черевики…»

фото. Гуцульські постоли на виставці в музеї Івана Гончара (Київ) //
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%
BE%D0%BB%D0%B8#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Postoly2.jpg

 

Взуття є важливою складовою традиційного вбрання українців. Воно є елементом, яке може багато розповісти про його власника та довершує образ загалом. Те, що взуття було мірилом достатку, відбилося навіть у приказках і примовках: «Видно пана по халявах» (халяви можна було замовити дорожчі чи дешевші), «Пан у чоботях ходить, а босі сліди лишає» (насправді бідняк, бо в драних чоботях), «Хоч на підошви глянь, так гарне» (добре взуття, дороге). Цим підкреслювалося значення взуття як статусного елемента зовнішності особи, заможності, бо, хоча воно й не належало до сакральних елементів костюму, як, наприклад, сорочка чи шапка, проте багато чого говорило про свого власника. Доброму господареві годилося і одяг та взуття мати добрі, аби «босини не справляти», тобто не залишати за собою босих слідів. 

Взуття мало і практичне значення. Його виникнення було зумовлене кліматичними, природними факторами, необхідністю утеплитися в холодну пору року. А його форма і якість залежали, головними чином, від доступних місцевих матеріалів.

Першим взуттям українців переважно були не чоботи (більшість бо ж населення була бідною), а… лапті. Оскільки цей термін виявився достатньо дражливим для наших сучасників, бо багато хто вважає, що саме взуття, як і слово для його позначення «ісконно русскіє», зупинимося на ньому детальніше.

Про людей, які носили лапті, згадується ще у «Повісті врем’яних літ», де Добриня каже князеві Володимиру Святославичу: «Оглядав колодників, а вони всі в чоботях. Ці данину нам не платитимуть, підемо шукати лапотників». Це переклад В. Яременка за Іпатським списком, створеним в XI – на початку XII століття (видання: Київ, 1990). Як відомо, в час написання літопису ні росії (навіть московії), ні тим більше російської мови ще не існувало. Праслов’янське слово «lapѣtѣ» – взуття, плетене з лика. До речі, знак «ѣ» в прадавні часи читався переважно як звук «і», інколи як «и» та майже ніколи як «е». Припускається, що «lapѣtѣ» спочатку означало «онуча», а вже потім – «вид взуття».

Про лапті з лика згадує також лікар, історик і громадський діяч Опанас Шафонський у рукописі видання «Черниговского наместничества топографическое описание», укладеного 1786 року. Термін «лапті» на Київському Поліссі згадує український етнограф французького походження Домінік П'єр Де ля Фліз у 1854-му, коли описує одяг селян північної Київщини. 

На відміну від суцільноплетених російських «лаптей», українські лапті виплітали лише з однієї підошви з петельками по краю, крізь які протягувалася мотузка з лика чи конопель.

З часом для позначення плетеного взуття в Україні розповсюдились інші назви – личаки, постоли, ходаки, валовці, чуні (взуття, плетене з прядива), патинки (з лози), крутилі (з соломи).

Личаки // https://pustunchik.ua/ua/online-school/history/evolyutsiya-vzuttyaПостоли зі шкіри // https://pustunchik.ua/ua/online-school/history/evolyutsiya-vzuttya

Термін «личаки» (взуття, сплетене з лика дерева) вживався як синонім лаптів і теж був ознакою бідності. Личаки згадані у праці українського етнографа Хведора Вовка: «Чоловіки, як і жінки, тільки в дуже небагатьох місцевостях носять личаки; личаки, тобто взуття з лика, зустрічається тепер лише у північній смузі України, і то не скрізь». Про личаки є й у словнику Бориса Грінченка: «Ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено, або у горохв'яний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками».

Личаки, підплетені прядивом, називали похлопнями. 

Майже по всій Україні добре відомі були постоли, які виготовляли із суцільного шматка товстої але м'якої сиром'ятної шкіри. Зазвичай під терміном «постоли» (від турецького «postal» – «туфля») ми розуміємо взуття зі шкіри, яке носили мешканці гірської та передгірної частини України, але в Західному та Центральному Поліссі постолами називали сáме плетене взуття. До цієї назви додавали означення: корчові, липові, берестовії, яке конкретизувало матеріал для їхнього виготовлення. До середини ХІХ століття такі постоли носили не лише влітку, а й узимку. Це було і святкове, і робоче взуття.

Досить поширеним взуттям на території Волинського Полісся та суміжних із ним районів Волині були постоли, які плели із лика дерева. Їх носили як чоловіки, так і жінки. Зазвичай, на інших теренах України постолами називають взуття, виготовлене зі шматка шкіри. Таке взуття інколи робили зі шнурків. Постоли були неглибокими, з тупим носком.

Постоли-личаки складалися з підошви та петель біля стопи. На нозі вони трималися за допомогою мотузки з лика або конопель, яку протягували крізь петлі й обмотували довкола ноги. Наприклад, на Волині та Волинському Поліссі у ХІХ – першій половині ХХ століття часто носили постоли-личаки, що прикривало лише ступню. Личаки були недовговічними, тому в селян завжди був запас матеріалу для виготовлення нових, а плести їх міг кожен. Такий тип взуття вміли виготовляти ще в середині ХХ століття.

Носили личаки поверх білих полотняних онуч, які намотували майже до колін. На онучі використовували полотно зі зношених сорочок. Узимку додатково ногу утеплювали соломою, травою, сіном, старими шматочками сукна. Щоб взуття й онучі трималися на нозі, їх закріплювали мотузками – «волоками» з конопляного волокна, кінського волосу чи лози. Жіночі онучі з волоками були високими, під коліно, а у чоловіків коротшими, до литки.

Про те, що плетене взуття носили мешканці України, ми знаємо не лише з описів, а й із графічних джерел. Особливо цінними є ілюстрації, вміщені у рукописі Опанаса Шафонського та Де ля Фліза, на яких ми бачимо селян у плетеному взутті. Таке взуття зафіксовано і на фотографіях початку ХХ століття.

Селяни поселень Чорнобиль, Шепеличі та інших Київського повіту. Д.П. Де ля Фліз. Альбоми.– Київ, 1996.– Том. 1 // http://litopys.org.ua/deflise/flise01.htm

Ознакою заможності на той час було не протиставлення плетеного взуття шкіряному, значно дорожчому, а його кількість. У деяких селах Рівненщини, за польовими матеріалами етнографині Алли Українець, розрізняли святкові та буденні постоли-личаки. Святковими вважали виготовлені з в’яза, бо вони були жовтого кольору. У ХХ столітті таке взуття використовували переважно для збирання ягід і для сінокосу. У центральних районах Полісся постолами називали також і взуття зі шматків шкіри.

У лісистих регіонах України крім взуття з лика виготовляли також і взуття з деревини. Його поділяють на давніше – безпосередньо видовбане з дерева і таке, що має тільки дерев’яну підошву, а верх – шкіряний. На Волині таке взуття називали: дерев’янки, трепи, чуні, кайдани. На території сучасних Камінь-Каширського, Ковельського, Луцького, Ратнівського, Іваничівського районів Волинської області воно побутувало ще навіть у ХІХ столітті. Кайдани вирізали з цілого шматка деревини, з низькими «обчасами» (підборами, каблуками). У верхній частині часто випалювали дірочки, щоб просунути шнурок і прив’язувати довбанки до ноги. В такому взутті зручно було ходити по болотистій місцевості та по стерні, бо воно не промокало, як личаки і добре захищало ступні.

У давніх українських джерелах трапляється слово «череви». Частина дослідників вважає, що це означає сáме постоли. Проте, це слово більше стосується шкіряного взуття. Для виготовлення найкращого взуття використовували шкіру з черева великої рогатої худоби, тоншу, м’якшу, еластичнішу ніж на інших ділянках тіла тварин, яку легше було обробляти і взуття з якої краще прилягало до ноги, не терло, не муляло. Звідси і – «черевики». У різних регіонах України побутують також назви: «ходаки», «моршні», «щербаки», «бочкори», «верхуни», «шкіряки», «кожанці», «керпеці», «павлики», «равлики», «вироб'яки». 

Виготовлення постолів було простим: зі шматка шкіри вирізали заготовку по нозі з невеликим припуском, розмочували у воді, а тоді руками загинали і немов зморщували (постоли саме морщили, а не шили). По краях уже готового виробу робили прорізи, просовували в них ремінець, який потім обплітали довкола ноги. Часом «зморщували» лише задню частину, а перед заготовки згинали і зшивали так, щоб ступня входила в це заглиблення на третину. У Карпатах постоли, виготовлені зі шкіри разом із хутром, називали сирівцями. Вони були набагато тепліші ніж просто зі шкіри. 

Шкіри для пошиття взуття виготовляли окремі майстри – чинбарі, кожум’яки. Процес обробки був довгий, дублення могло тривати від одного до п'яти місяців залежно від того, який сорт шкіри хотіли отримати. Починали з розтягування та висушування шкіри на сонці, примовляючи: «Сонечко блисне, шкіра  висхне». Далі її розмочували, у ямах-копанках чи великих казанах витримували у розчині вапна, зішкрібали міздрю. Потім добре промиту шкіру намазували квасним хлібним розчином із додаванням потовченої дубової кори і так витримували від одного до п'яти місяців. Після цього продублену та висушену шкіру змащували жиром для розм’якшення і довго ретельно розминали. Для розминання використовували спеціальний пристрій – м'яльницю. 

Знаряддя праці українського чинбаря // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A7%D0%B8%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BEЧинбарі за роботою // http://wiki.kubg.edu.ua/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%A7%D0%B8%D0%BD%D0%B1%D0%B0%D1%80%D1%96.jpg

На Волині, наприклад, шкіру вичиняли так. У бочки наливали брагу, додавали солі й опускали туди на два тижні сирі шкури. Її витягали тоді, коли вилазила шерсть, потім чистили шкребком, виготовленим із коси, або ножем. Згодом готували відвар із заздалегідь подрібненої дубової кори. Після охолодження його зливали у бочки і шкури опускали у відвар. У ньому їх тримали місяць. Витягнувши із відвару, викачували на качалці. Після цього шкіра була готова для виготовлення чобіт. Часто чинбарі отримували сирі й сухі шкури від замовника або купували їх у місцевих різників чи просто у селян. 

Чинбарське, як і чоботарське, ремесло належало до компетенції чоловіків. Робота була нелегкою, вимагала великої фізичної сили. Недаремно, мабуть, одним із образів народного богатиря став професійний виробник шкіри – Микита Кожум'яка (або ж Кирило Кожум'яка), який поборов змія і виорав ним Змієві вали.    

За вищезгаданою технологією виготовляли різні сорти шкіри: юхть – кінську чи коров'ячу, ретельно розім’яту на юхторці – спеціальному пристрої, а тому дуже м'яку; сап'ян – з козячої шкіри; хром – дуже м'яку тонку шкіру, видублену хромовими солями. Готова шкіра переходила до рук майстра – шевця, чоботаря. 

Упродовж другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. традиційне чинбарство та чоботарство розвивалося в складних умовах докорінних змін в суспільно-політичному та економічному житті України, які спершу позитивно впливали на стан чинбарного промислу, а згодом стали визначальними факторами його занепаду.

Чоботи стали популярними ще за чаів Давньої Русі. Були вони зручним і практичним взуттям на будень і на свято. Типів і фасонів було багато: каракати – короткі чоботи, калаверці – з вивернутими халявами, зазуванці – чоботи на будь-яку ногу. Були з гицликами –  шкіряними ґудзиками, пришитими позаду підборів, аби зручніше знімати чоботи. На Полтавщині виготовляли виворотні – шиті дратвою, з підошвою без устілок; брикаті – зі зборками на халявах; рантові – з підшитою до халяв устілкою, до якої пришивали підошву; гвоздьові – з підошвою, підбитою маленькими металевими чи дерев'яними цвяшками. 

Бідняки замовляли чи купували міцні грубі чоботи, які часто роками служили всій родині, заможні люди – з дорогими хромовими халявами. Звідси і приказка – «Видно пана по халявах». Для жінок шили гостроносі сап'янові чобітки з червоного, жовтого (жовтинці) чи зеленого (мишина) сап'яну. Іноді комбінували зі шкір різних кольорів, скажімо, коричневі з чорним (чорнобривці). Ззаду взуття прошивали для прикраси кількома прямими або візерунчастими лініями. 

Козацькі чоботи // https://spadok.org.ua/narodna-vyshyvka-i-vbrannya/rekonstruktsiya-kozatskogo-kostiumu

Взимку, щоб підошва чобіт не ковзала по кризі, до неї підв'язували бузлук, або рак – спеціальну підківку з чотирма зубцями. 

Взуття, зваляне з повсті, в Україні з’явилося аж на початку ХХ століття. В деяких місцевостях серед селян популярністю користувалися валянки, їх ще називали повстяниками, лямцевими чоботами або лямцями (повстю), клобучими, чунями. 

Купити собі чоботи могла далеко не кожна селянська родина. Нерідко в сімейства могла бути лише одна пара такого взуття на всіх, і вдягали її лише на свято. Що вже казати про дитяче взуття – воно взагалі було рідкістю. Проте, дослідники-етнографи вказують, що як чобіт, так і черевиків виготовляли багато. Чобітки були частим подарунком до весілля тещі та дружині.

Особливою популярністю у жіноцтва, переважно дічат, користувалися черевики та черевички (туфлі), про них співали: «Якби мені черевики, то пішла б я на музики» або: «Гриць мене, моя мамо, Гриць мене полюбив. Гриць мені, моя мамо, черевички купив». А гоголівська Оксана міряла отримати черевички «самої цариці». Утім, це було взуття переважно заможних верств суспільства. Їх шили зі шкіри, часом із сукна й оксамиту, мали вони загострені носки та невисокі підбори. До черевиків надівали панчохи. 

З початку ХХ століття стають все більш поширеними черевички та туфлі червоного, коричневого, чорного кольорів. Популярними, зокрема, були туфлі «з пасочком» та туфлі-«човники». Як черевички, так і туфлі, переважно, мали підбори, адже були жіночим взуттям.

Шкіряне взуття намагалися носити лише на свята чи в особливі дні, аби воно швидко не зношувалось. Відомий етнограф Хведір Вовк на початку ХХ століття писав: «…в свята, особливо в дощові дні можна було спостерігати зворушливу картинку, як селянки йдуть до церкви, ляпаючи босими ногами по болоті та несучи свої чоботи просто в руках». Як можемо зрозуміти, взували їх тільки перед входом до церкви.

З розвитком чоботарського ремесла взуття стає чоловічим і жіночим  не тільки за розміром і власником, й за кроєм: жіночі черевики отримують «язик», їх починають зав’язувати шнурками, рясніше декорувати. У другій половині XIX століття у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі елегантніших видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашали орнаментом – засобами тиснення, вирізування тощо. Чоботи на закаблуках прикрашали орнаментом, утвореним зі золотистих голівок цвяшків.


 

Радимо прочитати: 

Васіна З. Український літопис вбрання = Ukrainian chronicle of clothing = Украинская летопись одежды: науково-художні реконструкції.– Київ: Мистецтво, 2003–2006. Т. 2: ХІІІ – початок ХХ ст.– 448 с.– Текст укр., англ. та рос. мовами.
Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології: розвідка.– Київ: Мистецтво, 1995.– 336 с.
Взуття // Ми – українці: Енциклопедія українознавства; в 2-х кн. / упоряд. В. Супруненко. Кн. 1.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига.– 1999.– с. 195–197: іл.
***
Косміна О. Постоли, лапті, ходаки: Яке взуття носили наші предки // https://localhistory.org.ua/rubrics/strii/pletene-vzuttia/
Пономар Л. Ареальне дослідження народного одягу Полісся // https://www.hroniky.com/articles/view/482-tradytsiine-vzuttia-na-volyni-u-khikh-pershii-polovyni-khkh-stolittia

 

Ірина Крижановська
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Квiтень 2023