фото. Традиційна українська піч //
https://spadok.org.ua/narodni-symvoly/ukrayinska-tradytsiyna-pich
Добра річ, коли в хаті піч
Народна приказка
Хата як житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту, пройшла тривалий і складний шлях розвитку, виявивши глибинну спільність із житлом східнослов’янських, а частково і західнослов’янських народів, коріння якої сягає будівельної традиції як дохристиянської доби, так і періоду Русі. Тільки у XVII–XVIII ст. вона набула етнічної виразності, ставши найяскравішим символом української народної культури та ознакою духовності української нації.
Традиційне народне житло завжди було символом космічного взаємозв’язку із Всесвітом, а саме: символом батьківщини, родинного затишку, тепла і доброти, материнської любові, світосприйняття, символом людини як духовного і фізичного начала Всесвіту.
У світовій символіці житло, зокрема будинок, хата, символізувало жіночий аспект світотворення, а також сховище мудрості, традиції, життя. Усі предмети в інтер’єрі традиційної української хати, окрім створення зручностей для відпочинку, збереження різних речей, оздоблення, мають і символічне значення. Символи предметів хатнього інтер’єру породжувались світоглядом селянина, його вподобаннями і душею.
Здавна оригінальність внутрішнього планування української хати, як правило, виявлялася через світоглядні уявлення й обряди, пов’язані з окремими предметами: піччю, столом, скринею, лавами, жердками-полицями, символіка яких в етнічній духовній культурі є своєрідною для кожного з етносів.
Щодо інтер’єру житла, то він серед українців ще з часів Київської Русі визначався слов’янським типом: внутрішній кут хати займала вáриста піч, по діагоналі від неї – червоний куток, покуття, в якому розміщували ікони, прикрашені рушниками, квітами та зіллям; за бічною стіною печі влаштовували дерев’яний настил («піл»), поблизу нього – скриня, далі – колиска; вздовж чільної та причілкової стін встановлювали лави, прикрашені веретами, коцами або килимами, біля дверей та понад ними – мисники для посуду, а над вікнами чільної стіни – хлібну полицю. Естетичний образ хати досягався, насамперед, через декоративно-художнє оздоблення з етнічними ознаками. Інтер’єр української хати неодмінно оздоблювався рушниками, доріжками, килимами та настінним розписом. Причому, вишивка рушників, якими прикрашали ікони, картини, вікна та двері, була різною, оскільки мала різну оберегову символіку.
Центром житла, його душею була піч, яка завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена отвором до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), у якій були вікна.
Піч – це, передовсім, вогонь, вогнище, а вогнище в хаті – річ найбільш родинна, звідси й метафора: «родинне вогнище». Вогнище було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і святинею. Піч як невід’ємний атрибут традиційної української оселі – виконувала не лише важливу господарську, а й магічну роль. В ній мало постійно горіти, а за збереження вогню відповідали жінки. Біля вогнища не тільки обігрівалися, готували їжу, а й вчиняли різноманітні ритуальні дійства, пов’язані з очисною функцією вогню.
З удосконаленням людського житла змінювала свою форму та розташування вариста піч, зберігаючи при цьому й первісне обрядове значення. Здавна люди вважали, що оселю тримають три речі: піч, покуть і пікна (хлібна) діжа. Тому чоловіки, утримуючись від лайок, казали: «Сказав би, та піч у хаті», а жінки – «Шануючи сонечко ясне та піч, краще промовчу».
Важливим символом рідного вогнища, неперервності роду, «учасником» багатьох народних обрядодій в Україні виступала піч. Тут існував справжній культ печі. З нею пов'язані численні звичаї та повір'я, оберегові дії, родинні обряди «женити комина», «посвіт», «народини», «хрестини», «поховання» тощо. Біля печі в «баб'ячому кутку» проводили свої дії знахарки та ворожки.
Велике значення в народній звичаєвості відігравали й частини печі: комин, вивід, устя, печина. Символіка печі знайшла й широке відображення у народній поетичній творчості та мистецтві.
Розпаливши піч, клали туди житньої соломи, гілочки свяченої верби, запалювали і спостерігали. Добре горіння віщувало хороше життя і навпаки, якщо дим ішов у хату – це на часті спірки в родині.
У джерелах кінця ХІХ століття зафіксовано ще кілька звичаїв і прикмет, пов'язаних із піччю, що побутували у Слобідській Україні. Так, піч не можна було мазати вагітній жінці, бо дитина буде «удушлива». Щоб стати хорошою прялею, дівчина мала кинути в піч перше напрядене нею прядиво. Не годилося лишати піч порожньою, а треба щоб у ній увесь час стояла в горщику вода і лежало поліно. Замітати в печі потрібно тільки чистим помелом.
Ставлення до печі як до своєрідної святині засвідчують численні традиційні звичаї: було за обов’язок щодня підмазувати й підмітати припічок, а по суботах – білити. У побуті печі належала й обрядова функція, біля якої найчастіше ворожили дівчата, щоб завбачити свою долю; дівчина, до якої прийшли свати, мусила сидіти на печі, а коли давала згоду, то, злізши, колупала її, що було ознакою того, що вона зголошується на заручини. У багатьох українських селах, зокрема на Слобожанщині, побутував такий звичай: під час сватання дівка мала стояти біля печі і колупати комин (піч). Це символізувало, що частинку свого домашнього вогнища, домашнього тепла, дівчина, ідучи назавжди з рідної хати, намагалася забрати із собою. Поширений був і звичай, коли після весілля дівчина, переходячи жити до молодого, разом із «віном» брала й шматок цеглини від печі – на щасливе подружнє життя.
У с. Арапівка на Луганщині зафіксовано таке: коли перший раз топили піч, потрібно було дочекатися, доки всі дрова перегорять, а вже потім саджати в піч непарну кількість хлібин. В один із них заліплювали вуглинку з печі. Якщо після випікання вона перегоряла і навіть перетворювалася на попіл – це віщувало господарям удачу, щастя. У нову піч на вогонь господиня мала поставити першим горщик, який ще не був у використанні. Далі тричі хрестила устя печі хлібною лопатою, примовляючи: «Господи, поможи в добрий час у новій печі топити». Піч вважалася гарно зробленою, якщо горщик не тріскався.
Згідно з народними віруваннями піч несла відповідальність за не прохідність нечистої сили через комин «Коли в печі горить вогонь, нечестивці не здатні пролізти крізь димар; тому вони роблять це вночі». Звідси й давній звичай – зачиняти заслінкою димар із середини хати. Аналогічно робили й у випадку грози – «бо нечисті ховатимуться в комин, і блискавка влучить у хату».
Попіл також мав символічне значення. Коли в хату заходили родичі, бажаний гість чи сусід, господар підходив до печі, брав звідти жменю попелу і посипав ним взуття гостя, промовляючи «Попелом треба посипати, попелом!».
Серед чималої кількості обрядів, пов’язаних з хатнім вогнищем, було свято печі – так зване «женіння печі», особливо поширене серед гуцулів. Вважали, що раз на рік, напередодні свята Василя, тобто старого Нового року, піч, коли сплять господарі, обов’язково оживає і танцює. Щоб їй легше було танцювати, тієї ночі ніхто не лягав на піч, виймали посуд, вимітали попіл й вичищали сажу. Із цього приводу казали: «Треба догодити печі, щоб добре берегла оселю».
За давнім звичаєм, гості, заходячи до хати, знімали головні убори й тричі кланялися покутю, образам і печі. Така висока пошана до хатнього вогнища пов’язана насамперед з віруваннями в те, що піч є живою істотою, духовним оберегом родини. Тому нерідко її порівнювали з матір’ю, годувальницею і гуртівницею, приказуючи: «Добрі речі біля печі» чи «Як піч не згуртує, то лихий запанує».
Звичаї, пов'язані з піччю, побутували в середовищі українців доки не сталися переміни в їхньому побуті, й на заміну варистим печам в хатах стали з'являтися печі простішої конструкції (груби, плити), а згодом газові плитки.
Радимо прочитати:
Данилюк А. Українська хата.– Київ: Наукова думка, 1991.– 112 с.
Орел Л. Україна на схилах Дніпра: Національний музей народної архітектури та побуту України.– Київ: Вид. дім журн. «Пам'ятки України», 2021.– 608 с.: фот. кольор.– (Бібліотека журналу «Пам`ятки України»).
Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців.– Львів, 2011.– 236 с.
Чумарна М.І. Я є Україна. Світоглядний всесвіт українців.– Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2021.– 304 с.: кольор. іл.
