Не так давно в інформаційному просторі росії з’явилися абсолютно фантастичні статті, що не існує в світі й ніколи не існувало ніяких українців як нації, та й сама держава Україна – суцільний міф. Утім, такі заяви – не новина, подібні лунали і раніше, адже імперська політика сусідньої держави завжди була націлена на невизнання України й українців. А між тим історія нашої держави і нашого етносу, представників якого в світі нині налічується понад 46 мільйонів, а в самій Україні – 37 мільйонів осіб, давня і багата.
Так звідки ж і коли з’явились українці?
Територія сучасної України була заселена з давніх давен. Про це свідчать численні стоянки людей доби раннього та середнього палеоліту, зокрема відома «Королевська стоянка» на Закарпатті, вік якої оцінюють в майже мільйон років. Землі України – одна з частин етнокультурного простору, на якому протягом тисячоліть відбувалися процеси становлення індоєвропейців, германо-балто-слов’ян, праслов’ян, слов’янських етнічних утворень.
Існує багато теорій походження українського народу, від теорії автохтонності, яку підтримували видатні вчені Михайло Грушевський, Віктор Петров, Хведір Вовк, Вікентій Хвойка, до російсько-радянської концепції, згідно якої в часи Київської Русі утворилася «давньоруська народність», від чого згодом сформувалися три «братні» народи – сучасні українці, білоруси та росіяни. Однією з найбільш аргументованих, обґрунтованих і підтверджених результатами археологічних та історичних досліджень є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи.
За теорією автохтонності, українці – автохтони, тобто осідле корінне населення України, яке безперервно протягом тисячоліть проживає на своїй землі.
Етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту (Мізинська культура), потім неоліту/енеоліту (Трипільська культура). Остання, яка датується III–IV тис. до н. е., є найбільш відомою з архаїчних культур України. Ця культура була загальноєвропейською: окрім України, трипільці існували на землях Східної Європи – на територіях сучасних Словаччини, Румунії, на Балканському півострові. В межах сучасної України вона розташовувалася між Карпатами і Дніпром на території 15 областей: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Нині виявлено понад дві тисячі пам’яток цієї давньої культури.
Трипільська культура, як на свій час, була неймовірно розвинена. Найбільшого розквіту вона набула між 5500 та 2750 роками до н. е. Уже сам розмір трипільських поселень був значним – до тисячі будівель, які розташовувались по колу і мали 4–5 м завширшки і до 20 м у довжину. Були і будівлі дво- та триповерхові, в яких могло мешкати до 50 чоловік. Загалом же кількість мешканців деяких поселень могла перевищувала 15 тис. осіб. Основою економіки цієї культури було землеробство, причому застосовувалася сівозміна, та скотарство. Трипільці плавили мідь і виготовляли з неї знаряддя праці та прикраси, знали ткацтво, були умілими гончарями, посуд розмальовували складним орнаментом, застосовуючи яскраві фарби, через що трипільську культуру також називають культурою мальованої кераміки. Є думка, що трипільці навіть створили власну систему писемності.
Частина українськіх вчених саме трипільців вважає етнічними предками українців. Ось твердження деяких відомих учених.
«Жодного переселення слов’ян не було. Слов’яни-українці жили в Україні від доби неоліту… Гадаємо, що історія України починається з палеоліту, що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи, щаблі формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу. Вивчення всієї історії в цілому, в комплексі умов географічних, економічних та епізодичних дає правдиве розуміння минулого, а разом з тим указує дальший шлях українського народу», – історик, ректор Українського вільного університету в Мюнхені Вадим Щербаківський.
«Немає сумнівів, – уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу», – антрополог, доктор історичних наук Віктор Петров.
«Велелюдні трипільські племена відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу – автохтонного етносу Півдня Східної Європи, визначні риси якого почали формуватися задовго до появи слов’янства на історичній арені», – антрополог, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник інституту народознавства НАН України Сергій Сегеда.
Проте, поки що остаточно довести генетичний зв’язок трипільської культури з народом сучасної України практично неможливо.
У VII столітті до н. е. на землі нинішньої України з Малої Азії прийшли скіфи, або скити, які належали до іранської групи народів індоєвропейської сім’ї. Аж по III ст. до н. е. вони заселяли велику територію від Дунаю до Дону, яку від часів грецького історика Геродота називали Велика Скіфія.
Скіфи поділялися на скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників і царських скіфів, спосіб життя і побут яких дуже різнилися між собою. Приблизно з V ст. до н. е. на Подніпров’ї та Побужжі виникли великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки 10–12 м. Тут були кам’яні будинки з глиняними печами, побудованими на дерев’яному каркасі, землянки-майстерні та комори для збереження зерна. Найвідоміші скіфські городища в Україні – Шарпинське та Пастирське в Херсонській області, Немирівське на Поділлі, Мотронинське в Київській області. За розмірами скіфські городища були значно більші від багатьох князівських поселень часів Київської держави.
Можливо, що саме від скіфів в українців виник звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю. Традиційне українське вбрання також зберігає «спогади» про скіфські часи: розшитий на плечах і грудях одяг, шаровари, гострокутний башлик, з якого набагато пізніше розвинулася форма козацької шапки. Спільне є і в мовах (відомості про мову скіфів дійшли до нас через греків). Наприклад, у скіфів, як і в українців, не було звука «ф». У сучасній українській мові слова, які мають звук «ф», – іншомовного походження.
На схід від скіфських володінь, у Приазов’ї, жили скотарські племена – сармати. Пам’ятники культури сарматів мають немало загальних рис зі скіфськими: схожі орнаменти на глиняному посуді, литі бронзові котли, бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарілки, котрі застосовувалися для розпалювання жертовного вогню. Назви «сармати», «савромати» були добре відомі українцям, у козацьких літописах трапляється вираз: «князь сарматський і гетьман усього Запорізького війська». Деякий час панувала думка про загальне походження українців і поляків від єдиного сарматського кореня.
Ще одним етносом, від якого, як вважається, могла виникнути українська нація, були анти – слов’янське міжплемінне об’єднання. Антський союз існував від кінця IV до початку VII століття. Анти мешкали між Дніпром і Дністром, а також на Лівобережжі Дніпра, займали також і причорноморські та приазовські землі. Вони використовували старі скіфські городища, розташовані в районі Дніпра, і успадкували елементи скіфо-сарматської культури. Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також осіле тваринництво і промисли – мисливство, рибальство, збиральництво. Високого рівня досягли ремесла – залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного кола, склоробне. З розвитком ремесел було пов’язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер.
Лінгвісти стверджують, що анти говорили мовою, близькою до розмовної мови Русі. Підтверджують цю версію деякі імена антів, що збереглися в літописах: Бож, Межамир, Хвилибуд, Доброгаст.
За концепцією етногенезу українців, яку протягом XIX–XXI століть створили М. Грушевський, М. Костомаров, М. Максимович, Я. Дашкевич, Г. Півторак, В. Баран, Л. Залізняк та інші вчені, український етнос постав на основі нащадків антів і склавинів – слов’ян. У відомому літописі «Повість врем’яних літ» (за Іпатіївським списком) згадуються поляни, деревляни, дреговичі, волиняни, бужани, тіверці, уличі й інші слов’янські племенні об’єднання.
У східних степах України в XI–XIII ст. жили половецькі племена. Частина з них переходила на службу до руських князів, з часом почали утворюватись і шлюбні союзи. Отже цей народ також зробив свій внесок у становлення українського етносу.
Ось тільки деякі племена та народності, які в давні часи мешкали на території нашої держави і залишили слід на українській землі та в генах сьогоднішніх українців.
Але власне початком націогенезису українців вважається період Київської держави – Русі, який через несприятливі історичні обставини – період роздрібненості та монголо-татарське нашестя, уповільнився і поновився на повну силу лише в XV–XVII сторіччях.
Остаточно український етнос сформувався на рубежі XVI–XVII століть на хвилі національної боротьби проти поневолення Османською імперією та шляхетською Річчю Посполитою. Боротьба за виживання переросла в боротьбу за волю, православ’я, національні права, за створення національних державних інституцій і атрибутів. Результатом цього стала спроба створення власної держави під проводом Богдана Хмельницького. І хоча проіснувала вона недовго, проте, українська нація в основному була вже сформована. І продовжувала розвиватися.
Тож російські вигадки про те, що українці це – зісовані поляками «русскіє», чи, що Україну створили австрійці, німці, або навіть сам ленін на початку XX століття, не відповідають дійсності, а є лише інстументами політичної боротьби.
А українська нація є, вона давня і сучасна. І продовжує свій розвиток, об’єднуючи в собі не тільки власне український етнос, але і представників інших етносів України, остаточно формуючись в політичну націю вільної європейської держави.
Додатки
ДНК-портрет нації (повний випуск) // https://www.youtube.com/watch?v=Q7tWfDBl9-c
ДНК 2. У пошуках жінки (повний випуск) // https://www.youtube.com/watch?v=eD4PXRmxPWY
Дослідницький проект "Код нації" (повний випуск) // https://www.youtube.com/watch?v=WRLJfioTVcI
Радимо прочитати
Борсук Р.М. Час вогню та каміння. Ми українці! Чому ми такі?.– Дніпро: Герда, 2020.– 236 с.– (Психологічна археологія України).
Борсук Р.М. Час міді і збіжжя. Ми українці! Чому ми такі?.– Дніпро: Герда, 2020.– 298 с.– (Психологічна археологія України).
Брайчевський М.Ю. Походження Русі.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 222 с.: карти.
Братко-Кутинський О.А. Феномен України: наукове дослідження.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 224 с.
Петров В. Походження українського народу: праця.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 99 с.
Піддубний С.В. Код України-Руси.– Голованівськ: УВПП, 2008.– 176 с.: іл.– Бібліогр.: с. 170-172.
