Людина, що пише, – згорає, але то благословенний вогонь.
Олесь Ульяненко
Фото Олесь Ульяненко. https://www.radiosvoboda.org/a/27684741.html
Олесь Ульяненко (справжнє ім’я Олександр Станіславович Ульянов) народився у 1962 році 14 серпня (офіційно 8 травня) на Полтавщині в місті Хорол в сім’ї військового пілота. У п’ятнадцять років покинув дім. Наступні 15 років життя письменника вистачило б не на один запаморочливий детективно-пригодницький трилер. Шляхетне українсько-чеченське походження, бурхлива хорольська юність, навчання в Лубенському медучилищі, втеча з дому, мандри на Далекий Схід (шаманив у Якутії), Миколаївська «морехідка», служба в Радянській армії, Німеччині й Афганістані, «тусовки» у пітерській панк-спільноті. Брав участь у боротьбі за незалежність України, було бездомне й голодне поневіряння в Києві, де виявляв себе, починаючи від боїв без правил до послуху в лаврі. В 1997 році несподівано для багатьох отримав єдину за всю історію Малу Державну премію імені Тараса Шевченка за роман «Сталінка». Пізніше отримав і «відзнаку» – анафему від православної церкви Московського патріархату за роман «Знак Саваофа». Мав нейздіснені мрії про кіно, тавро першого офіційно забороненого письменника-«порнографа», судовий процес із Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі (так званим «Нацкоммором»), фактична перемога у виснажливому процесі, близькі перспективи виходу на міжнародну арену та врешті – смерть 17 серпня 2010 року за не зовсім з’ясованих обставин і поховання на Байковому кладовищі столиці. У 2012 році мистецька спільнота заснувала на його честь Міжнародну літературну премію.
Смерть письменника залишила болісні питання в кримінальній, соціальній, культурній площинах. Її класифіковано «за нез’ясованих обставин», а діагноз «від гострої серцевої недостатності» осмислюється як підсумок його буття. Йому не вистачало любові, слави, коштів, визнання – усього того, чого прагне непересічна особистість, яка в одне життя вміщує кілька іпостасей.
За сорок вісім років земного життя письменник Олесь Ульяненко залишив по собі чималу літературну спадщину – понад двадцять романів, у яких він писав про всі питання, що не давали спокою його душі й виривалися назовні у вигляді справді вистражданих творів. Книжки його перекладалися німецькою, вірменською, угорською, англійською та іншими мовами.
Писати Олесь Ульяненко почав ще в дитинстві, перший твір надрукував у 26 років. У 90-х роках з’явилися його публікації в журналах «Сучасність» і «Благовіст», лауреатом премій яких він став.
У 35 років письменник отримав Шевченківську премію за роман «Сталінка» (1997). Завдяки цьому твору, опублікованому в часописі «Сучасність», Ульяненко – патлатий, у подертих джинсах – увійшов у велику літературу 
та водночас нажив собі ворогів, у тому числі серед братів по перу, в яких «отрута з іклів капала, жовч бризкала, піна бушувала». Старші колеги зі Спілки письменників узагалі пішли до Президента Кучми, щоб переконати його, що він, мовляв, «неправильно премію дав», а новоспеченого лауреата підбивали відмовитися від відзнаки, «зганьбленої» недостойними митцями (власне, вся «ганебність» полягала в тому, що «Шевченківська» – вкупі з деякими статусними привілеями – не дісталась котромусь із її завзятих критиків).
Коли ж вибухнув сканадал довкола «арештованого» роману «Жінка його мрії» (2009), який до заборони комітетськими «моралістами» добре продавався, це стало справжнім ударом для Ульяненка, бо його фактично позбавили засобів до існування. Книгу вилучили з магазинів із формулюванням експерта Варвари Ковальської, що вже стало класичним: «Художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними».
Таким чином, Олесь Ульяненко став перший у незалежній Україні офіційно забороненим письменником, причому класиком, який був змушений доводити право на свободу творчості (не лише своє) в суді й розплачуватись за це лікуванням від нервового виснаження. Однак, у підсумку митець вийшов із суперечки переможцем: роман «реабілітували», невдовзі перевидали в іншому видавництві, а сумнозвісна Комісія з питань захисту суспільної моралі нарешті перестала «займатися літературою».
Олесь Ульяненко був доволі плідним автором і за роки творчості написав понад 20 романів і безліч повістей: «Зимова повість» і «Сталінка» (обидва твори 1994), «Вогненне око» (1997), «Богемна рапсодія» (1999), «Син тіні» (2002), «Дофін сатани», «Знак Саваофа», «Ізгої» (всі 2003), «Хрест на Сатурні» (2004), «Квіти Содому» (2005), «Ангели помсти» (2006), «Серафима» (2007), «Софія» та «Жінка його мрії» (обидва 2009), «Там, де Південь» і «Сєдой» (обидва 2010) і оповідань «Антисеміт», «Біля синього, синього моря», «Жиган», «Ірка», «Молитва», «Муха», «Рецедив», «Угода», «Яйця динозавра».
Письменники та критики по різному відгукувалися про творчість Олеся Ульяненка.
«Популярними бестселерами вони ніколи не будуть, адже це романи без хеппі-енду, без позитивного героя. Це романи, які не дають надію, а відбирають її. Масовий читач боїться таких романів, адже вони не даватимуть йому спати – він буде розплачуватися за їх прочитання двома-трьома безсонними ночами або двома пляшками випитої горілки», – так відгукнувся Андрій Курков.
«Читати прозу Олеся Ульяненка здатен не кожен. Принаймні, людям з вразливою психікою, неповнолітнім та вагітним жінкам я б категорично не радила», – зауважила письменниця Яна Дубинянська.
Високо оцінив критик Костянтин Родик: «наскрізною темою усієї творчості Олеся Ульяненка є вивчення людських ілюзій: зародження, способи реалізації і наслідки здійснення бажань; роль підсвідомості в цьому і конфліктологія ілюзій-бажань … Незважаючи на похмурість своїх текстів, Олесь Ульяненко – письменник-мораліст, в чиїх творах зло завжди самознищується».
Узагалі, писання було для Ульяненка сакральним і містичним процесом, під час якого життя підкидало йому нові вражаючі сюжети й образи. Найчастіше його героями ставали мешканці суспільного дна, кримінальники та представники звироднілої «еліти». Вивівши на орбіту маргіналів, письменник започаткував цілу проблемно-тематичну нішу в українській літературі, адже до того писати про таке і так було якось не заведено.
Чого в його біографії більше – пошуку себе чи збирання матеріалу? Він сам став матеріалом для болісних і відвертих досліджень на грані. Смерть засвідчила: грань Олесь перейшов.
Радимо прочитати:
Антипович Т. та ін. У знятому на плівку дні: (Олесь Ульяненко у спогадах) / упоряд. Н. Степула.– Київ: Український пріоритет, 2012.– 221 с.
Пуніна О. Самітний геній. Олесь Ульяненко. Літературний портрет. – Київ: Академвидав, 2016. – 288 с. (Серія «Життя і слово»).
Слабошпицький М., Слабошпицька О. Олесь Ульяненко. Без цензури.– Київ: Махаон-Україна, 2011.– 376 с.
Штейнбук Ф. Під «Знаком Саваофа», або «Там, де…» Ульяненко: монографія.– Ч. 1.– Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2020.– 396 с.
***
Слабошпицький М. Світ знову відкриває Олеся Ульяненка [електронний ресурс] / інтерв’ю Л. Ваннек // Радіо Свобода [сайт].– 2016.– 19 квітня.– Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/27684741.html (дата звернення 25.04.2022). – Назва з екрану.
Штейнбук Ф. «Ульяненко: без цензури» – опік правдою [електронний ресурс] // Українська правда [сайт].– 2021.– 29 червня.– Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/columns/2021/06/29/7298789/ (дата звернення 25.04.2022). – Назва з екрану.
