«…iдейно порочний нацiоналiстичний вiрш В. Сосюри „Любить Україну“»

Цей вірш, відомий більшості українців ще зі шкільного підручника, Володимир Сосюра написав у травні 1944 року у визволеному від фашистів зруйнованому Києві. «Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я 1944 року написав вірш „Любіть Україну!“, який студенти просили по кілька разів читати їм на літвечорах», – згадував поет. Вірш він присвятив приятелеві – декану філологічного факультету Київського університету Юрію Кобилецькому. 

Вірш линув від серця поета, він – емоційний, схвильований, романтично-піднесений, із яскравими епітетами, метафорами, порівняннями. Вірш, і тоді, й згодом високо оцінювали письменники та літературознавці.  «Щоб належно оцінити значення вірша Володимира Сюсюри „Любіть Україну“, треба тільки взяти до уваги, що вірш було написано в несвобідних умовах жорстокої сталінської диктатури, своїм вістрям скерованої протягом десятиліть насамперед проти України. Може, саме тому цей вірш такий сильний, сильніший за будь-коли написаний на еміграції», – так відгукувався Іван Багряний.

Відомий літературознавець Сергій Гальченко, якому пощастило працювати з архівом Володимира Сосюри, згадує: «…ще в студентські роки, у другій половині шістдесятих, ми мало не з-під поли читали твори Володимира Сосюри («Любіть Україну», «Юнакові»). Деякі поезії вже ходили по руках, поширювалися в списках». Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а був наслідком багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність...».

А докторка філологічних наук Ніна Бернадська так оцінює поезію: «У цьому вірші поєдналися пристрасть поета-патріота і ніжність поета-лірика, що дало йому змогу виразити найзаповітніші думки, почуття й переконання людської душі…

Простота художніх засобів і їхня довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрим серцем на добро, добрі вчинки – цим ти звеличиш і прославиш своє ім'я, свою Україну у віках». 

1949 року в часописах Москви та Ленiнграда вірш «Любіть Україну» був опублікований в російському перекладі поета Олександра Прокоф’єва, після чого на автора та його твір линув шквал нищівної критики.  

Наприкінці того року святкували 70-річчя радянського керівника йосифа сталiна. Це було найголовнішою подією в житті країни, всі періодичні видання були наповнені славослів’ям на честь вождя, з усіх боків лунали оди і панегірики. І раптом провідні видання друкують вірш, в якому ні словом не згадується «мудрий учитель усiх часiв i народiв», а поет закликає любити не «батька Сталіна», а… Україну! Це був величезний і дуже помітний дисонанс. 

На той час Володимир Сосюра був уже визнаним поетом. Під час Другої світової війни працював військовим кореспондентом газети «За честь Батьківщини», був на фронті, друкував свої вірші у фронтових і армійських газетах. Уже вийшли друком кілька його книжок. У 1948 році він отримав найвищу тоді в країні нагороду – сталінську премію за збірку поезій «Щоб сади шуміли», до якої увійшов і вірш «Любіть Україну». Але навіть і це його не врятувало. 

1949 року відбувся пленум Спiлки письменникiв срср iз порядком денним «Доблестный подвиг воина-освободителя и его отображение в советской литературе». Пленум загалом дав позитивну оцiнку творам радянських письменникiв, пов’язаних iз вiйною, i тiльки вірш В. Сосюри, хоч напряму він і не стосувався вiйни, зазнав нищiвної критики. Російські письменники Шолохов, Бубеннов, Суров, Софронов, Єрмилов навперебій заявляли, що у вірші «Любіть Україну» «нет ни гневного осуждения дореволюционных порядков, ни яркого отображения новой, социалистической жизни украинского народа, которая становится все светлее и краше, и уже откровенно националистически звучат слова поэта о любви именно к Украине, а не к Советскому Союзу – родине Великого Октября». У підсумку пленуму було заявлено, що вірш В. Сосюри «льет воду на мельницу украинских националистов, которые, прячась в лесах, все еще не сложили оружия. Владимир Сосюра не оставил и следа от рождённого Украиной „чувства семьи единой“, и стихотворение его являет собой ни что иное, как дерзкий вызов великому русскому народу». Крім того, пленум вимагав посилити iдейно-виховну роботу з iнтелiгенцiєю «на Українi», зокрема, в середовищі українських письменникiв і митців.

Рішення пленуму Спiлки радянських письменникiв дало перший поштовх шельмуванню вірша і його автора як «українського буржуазного націоналіста». Естафету перехопила радянська преса.

2 липня 1951 року центральний ідеологічний орган радянської влади, газета «Правда», опублікував статтю першого секретаря цк кп(б)у лазаря кагановича «Против идеологических извращений в литературе», в якій був різко засуджений вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Автор статті закидав поетові, що він закликає любити «не такую Украину», що під цим віршем міг би підписатися «…какой угодно недруг украинского народа из националистического лагеря. Скажем, Петлюра, Бандера и тому подобные». Найбільше Сосюрі перепало за рядки з вірша: «Без неї ніщо ми, як порох і дим!». Без України, тобто.

Дісталося не тільки поетові. «Невзирая на явную ошибочность стихотворения В. Сосюры, украинская пресса не раскритиковала порочного стихотворения, и оно многократно издавалось на Украине. Указаные факты свидетельствуют о серьезных недостатках и ошибках в идейно-воспитательной работе на Украине», – йшлося далі в статті.

Не допомогло і те, що поет змушений був переробити вірш на догоду владі, замінивши найбільш «націоналістичні» рядки ідеологічно «правильними». До речі, саме в цій останній редакції він переважно друкується і досі, про що зауважує вже згадувана філологиня Ніна Бернадська: «Цей вірш став хрестоматією, проте й досі зазвичай друкується не за першою публікацією 1944 р., а за „перечесаною“ радянською цензурою. Порівняймо, наприклад, різні варіанти п'ятої строфи – донедавна її текст звучав так: вона, тобто Україна, „…у квітці, в пташині, в електровогнях…“, натомість у Володимира Сюсюри: „…у квітці, й пташині, в кривеньких тинах…“. Здавалося б, зміна лише декількох слів, але вона спотворювала пафос твору, думку поета, його справжні почуття до України. Електровогні (тобто електрифікація) – символ радянської влади та її здобутків, кривенькі тини – символ споконвічного селянського хліборобського краю, не завжди щасливого, але свого, рідного, єдиного, наділеного щедрою долею і Божою ласкою». 

10  липня того ж року газета «Радянська Україна» надрукувала статтю українського радянського поета Андрія Малишка «За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів», у якій засудила вірш, після чого він узагалі був заборонений для друку. 

А шельмування продовжувалося: «Убогою та одинокою постає Україна у вiршi В. Сосюри «Любiть Україну», гостро та справедливо розкритикованому всiєю радянською громадськiстю як iдейно порочний, нацiоналiстичний твiр. Не така тепер Україна, якою її змалював В. Сосюра у своєму порочному вiршi». В газеті «Правда» у статтi «Важливе завдання радянської лiтератури» за 16 серпня того ж, 1951-го, року і взагалі відверто зазначається «провина» автора: «В стихотворении В. Сосюры нет образа, безмерно дорогого для каждого настоящего патриота – образа Великого Сталина, с именем которого неразрывно связано становление нашей социалистической Родины – Советского Союза, как нет и символов величественных претворений в Советской Украине – сталинских пятилеток, Днепрогэса, стахановского движения, колхозного строя, который принес трудящимся Украины счастливую и обеспеченную жизнь. Наоборот, стихотворение Сосюры пестрит идейными срывами, ощутимыми пережитками национализма».

Услід за пленумом письменників срср у Києві відбувся IV Пленум Правління Спілки письменників України, на якому, починаючи з 30 липня чотири (!) дні обговорювали один тільки вірш Володимира Сосюри. Зрозуміло, всі одностайно його засуджували під уважним наглядом працівників управління пропаганди й агітації цк кп(б)у. Усі наче забули, що цього патріотичного вірша Сосюра написав ще 1944 року, і з тих пір його не раз друкували та передруковували і навіть перекладали. 

Голова правлiння Спiлки письменникiв України Олександр Корнiйчук запитав у Володимира Сосюри: «За який нацiоналiстичний грiш ви продалися?..» І далі: «Слiд вiдзначити, що не в одному вiршi „Любiть Україну“ звучать одверто нацiоналiстичнi мотиви. У вiршi „Уся в квiтках“ Сосюра трактує своє перебування пiд час Великої Вiтчизняної вiйни серед рiдних росiйських братiв, як перебування на чужинi, скаржиться, що вiн там «наче i не жив». У нього вiдсутня туга за так само рiдною росiйською землею, i це дивує та обурює кожного громадянина, вихованого партiєю Ленiна-Сталiна в дусi братерства народiв. Ідеологiя його вiршiв наскрiзь ворожа нам, нацiоналiстична».

Українські письменники Андрiй Малишко Олександр Левада, Любомир Дмитерко, Леонiд Первомайський, Сава Голованiвський дорікали Сосюрi, що той товаришував iз «запеклим нацiоналiстом» Миколою Хвильовим, прихильно ставився до Центральної Ради i навіть брав участь у «петлюрiвських бандах»… Єдиний, хто став на захист поета, був Максим Рильський, спитавши, як любов Сосюри до України може зашкодити бiльшовицькiй партiї.

Як велося в радянські часи, «Любiть Україну»  «одностайно» критикували в трудових колективах, а продавці книгарень і бібліотекарі склеювали чи вирізали в книжках сторінки зі «шкідливим» віршем. Утім, весь цей шабаш викликав реакцію суспільства, протилежну тій, якої сподівалась влада – вірш «Любіть Україну» став недзвичайно популярним: його таємно переписували, вчили напам’ять. Про нього відгукнулись навіть зарубіжні видання, зокрема, американська газета «Нью Йорк Таймс» передрукувала вірш, високо оцінив його видатний український письменник у вигнанні Іван Багряний. А в народі на цю кампанію поширилась пародія:

Поезію «Любіть Україну» реабілітували тільки в лютому 1956 року на XX з’їзді партії, а до того поетові довелося ще багато пережити: гоніння влади, відмови друкувати його твори, загрозу арешту й, зрештою, арешт і заслання його дружини Марiї Гаврилiвни за нібито «антирадянську пропаганду».

На позачерговому пленумі Спiлки письменникiв України, скликаному після смерті сталіна, колеги по перу дружно виправдовувалися, каялись, спихали всю провину на кагановича та хвалили багатостраждальний вірш і його автора, зазначаючи, що «нiчого ворожого в цьому вiршi немає, це патрiотичний вияв душi поета», – за словами Олександра Корнiйчука.

Вірш увійшов до шкільних хрестоматій, правда, вже у переробленому вигляді з «електровогнями» та «братніми народами» і без «для нас вона в світі єдина, одна…». 1998 року літературознавці та перекладачі Борис і Костянтин Хоменки видали, а 2003 року перевидали зібрані переклади вірша «Любіть Україну» 69 (!) мовами народів світу.
А сьогодні вірш став актуальним, як ніколи.

Радимо прочитати:

Гальченко С. А. Невичерпаний архів Володимира Сосюри. Скарби літературних архівів. –  Київ: АТОПОЛ, 2012. – С. 251, 256, 264.
Гончар Олесь Голос ніжності й правди: Спогади про Володимира Сосюру. – Київ: 1968. – С. 16–17.
Лавріненко Ю. Володимир Сосюра. Розстріляне відродження.– Київ: Смолоскип, 2004. –  С. 166.
Моренець В. Володимир Сосюра. Нарис життя і творчості.– Київ: Дніпро, 1990. – С. 91.
Сверстюк Є.  Світлі голоси життя.– Київ: Кліо, 2014.– 276 с.
Сосюра В.М. Вибрані твори: В 2 т. Т. 1 Поетичні твори.– Київ: Наук. думка, 2000.– С. 5, 38, 42.