По закінченні Другої світової війни репресії радянської, а за своєю суттю, російської влади проти української мови, освіти, культури продовжились. Уже не було указів, наказів, циркулярів про заборону мови, не оголошувалось, що її не існує. Боротьба набула єзуїтських методів – Конституція проголошувала рівноправність усіх націй і народів країни рад, як і їхніх мови та культури, тільки от росіяни були рівноправніші за інших. Так само як і їхня мова та культура.
Тепер влада активно викорінювала «український буржуазний націоналізм», під який, за потребою, можна було притягти будь-які прояви українськості. Паралельно пропагувались російська мова та культура як вищі, розвиненіші, а українцям з дитинства вбивалися уявлення про неповноцінність і меншовартість своєї нації, мови, культури, освіти.
1946 року вийшли постанова ради міністрів срср «Об утверждении украинского правописания, приближенного к русскому» та постанова цк вкп(б) про «український буржуазний націоналізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів. Відбулося гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Юрія Яновського звільнено з роботи. Гонінь зазнали відомі українські письменники Максим Рильський, Михайло Рудницький, Іван Сенченко, Андрій Патрус-Карпатський, Дмитро Косарик і багато інших. Книжки, авторів яких було визнано «українськими буржуазними націоналістами» та «ворогами народу», підлягали вилученню з фондів бібліотек і списанню в макулатуру. 1947 року видано таємну інструкцію на 157 сторінках, де загалом значилося 3600 назв книжок. П’ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
Особливо дісталося Володимирові Сосюрі. 2 липня 1951 року центральний ідеологічний орган радянської влади газета «Правда» опублікувала статтю першого секретаря цк кп(б)у Лазаря Кагановича «Против идеологических извращений в литературе», в якій був різко засуджений вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Автор статті закидав поетові, що він закликає любити «не такую Украину», що під цим віршем міг би підписатися «…какой угодно недруг украинского народа из националистического лагеря. Скажем, Петлюра, Бандера и тому подобные». Ця стаття дала поштовх цькуванню вірша і його автора. Починаючи з 30 липня 1951 року, IV Пленум Правління Спілки письменників України чотири дні (!) обговорював один лише цей вірш, вірніше, шельмував його. Зрозуміло, під уважним наглядом працівників управління пропаганди й агітації цк кп(б)у. Усі наче забули, що цього патріотичного вірша Сосюра написав ще 1944 року, і з тих пір його не раз друкували та передруковували, і навіть у російському перекладі. Поезію «Любіть Україну» реабілітували тільки в лютому 1956 року на XX з’їзді партії.
У спеціальній постанові від влади були також засуджені праці Інституту історії АН УРСР «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській державі», «Незламний дух великого українського народу», «Короткий курс історії України», «Нарис історії України» та інші.
24 грудня 1958 року верховна рада срср ухвалила закон, згідно з яким школярі та їхні батьки «мали право» відмовитися від вивчення рідної мови. До реалізації цього «права» активно спонукали – чи ж доцільно «перевантажувати» дітей вивченням «другорядної» української мови, яка їм ніде не знадобиться. При цьому цк компартії України вимагав виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і «вести непримиренну боротьбу проти націоналізму.., особливо українського буржуазного націоналізму». У 1961 році на XXII з'їзді цк кпрс взагалі було проголошено політику «злиття націй» – «следует со всей большевистской непримиримостью искоренять даже малейшие проявления националистических пережитков». Під «націоналістичними пережитками» малися на увазі мова, культура, звичаї, традиції неросійських народів. По суті, це означало тотальне зросійщення народів радянського союзу.
24 травня 1964 року відбулася страшна пожежа в Державній публічній бібліотеці АН УРСР (нині Національна бібліотека України імені В. Вернадського). Співробітник бібліотеки таємний агент кдб Віктор Погружальський пересипав фосфором і спалив частину фонду. На прилеглій території заздалегідь було відключено воду, а пожежники приїхали лише через чотири години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тисяч томів цінних українських архівних документів. Український дипломат і письменник Олександр Овсюк у своїх спогадах свідчив, що мав розмову із заступником Міністра закордонних справ УРСР Анатолієм Кисілем, який повідомив йому: «Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення, і там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими висіли таблички з написами „К сожжению“. КДБ все це зробив. Правда, частину видань нам таки вдалося врятувати».
У 1969–1979 роках сталася ціла серія «загадкових» пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. При цьому в бібліотеках росії нічого подібного не траплялось.
1970 року в срср відбулося гучне судилище над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому були зібрані численні факти знищення української культури й освіти, переслідування українських письменників, журналістів, діячів культури, тотальне зросійщення українців. Тоді ж вийшов наказ Міністерства освіти срср про написання та захист наукових дисертацій виключно російською мовою з обов’язковим затвердженням їх у москві. Навіть роботи, які стосувались української мови та літератури, писати і захищати теж можна було тільки російською!
Значну роль у зросійщенні, знищенні української мови та культури в 1970–1980-ті роки відіграли 1-й секретар цк кпу в. щербицький і секретар з ідеології в. маланчук. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: «Після валуєвських указів чорніших часів для мови українського народу не було ж! І перший нищитель мови – він, Щербицький. З садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, вузів, із радіо; в школі за русифікацію встановив учителям надбавку в 15 крб., чи то пак 30 срібляників». А Президент незалежної України Леонід Кравчук згадував: «Володимир Васильович ставився до рідної мови, м’яко кажучи, не вельми приязно. Сам він говорив виключно російською, тому для його підлеглих, незалежно від національності, ця мова ставала мовою спілкування. А про документи, звіти, виступи, доповіді – годі й казати. За часів секретарства Петра Шелеста у багатьох школах існували куточки української мови. Після приходу Щербицького ці куточки зникли, натомість почало з’являтися дедалі більше шкіл, де рідною мовою викладали хіба що українську літературу. Якось мені до рук потрапила анкета першого секретаря, де слово «українець» у графі національність було перекреслене, натомість вище дописано «русский».
А ось уривки одного з виступів в. щербицького, які законспектував секретар цк кпу ф. овчаренко: «Побачили світ низка порочних книг, фільмів, спектаклів… Не присікали щорічних маніфестацій біля пам’ятника Шевченку. Хор „Гомін“ виконував націоналістичні обряди (колядки). Спостерігається прагнення ревізії минулого, вихваляння давнини, аби підвищити авторитет гетьманів, пристосовуючи до інтересів націоналізму. Спроби реабілітувати Мазепу, а Б. Хмельницького виставити зрадником, переглянути роль Петлюри, Центральної Ради, переоцінити роль Скрипника, Артема, протиставляючи їх. Створюється етнографічний музей-село. Запорізька Січ…
…Багатьох необґрунтовано реабілітовано (Левинський, Хвильовий, Скрипник, Шумський, Антоненко-Давидович, Винниченко та ін.)…
Насильницьке впроваждення української мови (видання Пушкіна українською мовою). Трансляція футболу українською мовою по 1-й програмі. У Севастополі на пляжі все українською мовою оголошують. Становище з російською мовою погіршується».
1972 року партійні органи заборонили відзначати ювілей музею Івана Котляревського в Полтаві. Наступного року влада заборонила відзначати ювілей «Енеїди» Котляревського. У Харкові знесли хату, де жив видатний український філософ і просвітник Григорій Сковорода, почалося знищення цвинтаря, де поховано багато визначних діячів української науки й культури.
У 1972–1974 роках влада розгорнула репресії проти українських дисидентів: за два роки багатьох було звільнено з роботи або переведено на нижчі посади, заарештовано декілька тисяч чоловік, серед них Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Івана Дзюбу, Василя Стуса, Ігоря та Ірину Калинців, Надію Світличну, В’ячеслава Чорновола, Івана Кандибу, Левка Лук’яненка, Василя Романюка, повторно Юрія Шухевича.
Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори забороняли або знищували. Було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а її автора Миколу Киценка звинувачено в націоналізмі та звільнено з посади заступника голови Запорізького облвиконкому у зв'язку із «серйозними методологічними прорахунками».
Репресії проти української мови та її носіїв призвели до того, що лише з 1960 по 1977 рік частка учнів російськомовних шкіл зросла з 30,4% до 41,3%, українських зменшилась з 68,7% до 57,8%, а за 17 років при владі щербицького кількість тих, хто називав українську мову рідною, зменшилась із 70% до 65%, тих, хто нею публічно користувався, стала ще меншою.
1978 року вийшов так званий «брежнєвський циркуляр» – постанова цк кпрс і ради міністрів срср «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и изложения русского языка в союзных республиках». Роком пізніше Ташкентська конференція «Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР» накреслила нові заходи для зросійщення «рівноправних» народів країни рад. «Рекомендувалося»: ширше впроваджувати російську мову в дошкільних закладах (як наслідок – українські дитячі садки практично зникли); російською провадити позакласну та позашкільну роботу; «сприяти», аби студенти писали реферати, доповіді, курсові та дипломні роботи, звіти про виробничу та педагогічну практику тільки російською. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у західних областях України), суспільні загальноосвітні та спеціальні дисципліни, починаючи з 2–3-х курсів, читали обов’язково російською. Показово, що для контролю виконання цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу. Авторка цієї статті у 1978–1982 роках навчалася в інституті в Рівному, де з десятків предметів українською викладали лише курси давньої та радянської української літератури й основи педагогіки.
1983 року опублікована постанова цк кпрс і ради міністрів срср «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик», так званий «андроповський указ», у якому передбачалося 15% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури. Учителям української мови таких надбавок не передбачалось.
1984 року міністерство культури срср перевело діловодство в усіх музеях радянського союзу на російську мову. 1989-го прийнята постанова цк кпрс про «законодательное закрепление русского языка как общегосударственного». І під завісу існування союзу в 1990 році верховна рада срср прийняла «Закон о языках народов СРСР», в якому російській мові надавався статус офіційної.
Наступного року союз розпався. Почалося відродження України як сувереної держави, відродження мови, культури, налагодження національної освіти, діловодства. Процес нелегкий, для багатьох навіть болісний. Останнім часом через війну, яку росія ще 2014 року розв’язала проти України, ці процеси посилилися. Українська мова для українських громадян також стала зброєю у боротьбі за збереження та незалежність власної держави і народу. І як тут не згадати вірша Олександра Олеся:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Радимо прочитати:
Кубайчук В. «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови».– Київ: К.І.С., 2004.– 176 с.
Куземська Г. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу / Г.П. Півторак, Л.Т. Масенко, І.К. Патриляк.– Київ: Фенікс, 2014.– 132 с.
Сушко Р. Хроніка нищення української мови: праця.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 91 с.– Бібліогр.: с. 90–91.
***
Ніна Вірченко Документи про заборону української мови (XVII–XX ст.). Опубліковано: Без мови – немає нації / Упоряд. Л. Голота, Є. Букет.– К.: Укр. пріоритет, 2011.– С. 4–28 // https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/dokumenty-pro-zaboronu-ukr-movy/
Хронологія утисків української мови // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%81%
D0%BA%D1%96%D0%B2_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8
