Пропонуємо розглянути особливості вживання давального і кличного відмінків разом із дослідником проблем розвитку і культури української мови видатним письменником і мовознавцем Борисом Антоненком-Давидовичем.
Особливість у вживанні давального відмінка
В українській класиці й живому народному мовленні часом трапляються іменники й займенники в давальному відмінку, тимчасом як у сучасній мові вживаються конструкції з прийменником і родовим відмінком: «Пани б'ються, а мужикам чуприни трясуться» (М. Номис) – «Пани б'ються, а в мужиків чуприни трясуться»; «Він як угледів дівчину, аж очі йому засвітилися» (Марко Вовчок); «Вовкові барана з горла не видереш» (М. Номис). Сучасна українська літературна мова в таких випадках більше користується конструкцією з прийменником і родовим відмінком іменника або займенника, а ця давня форма давального відмінка може виступати стилістичним засобом: «Очі чоловікові заясніли, голос подужчав».
Давальний і кличний відмінки
Як відомо, іменники чоловічого роду другої відміни мають у давальному відмінку однини закінчення -ові після основи на твердий приголосний та -еві, -єві – після основ на м'який або шиплячий приголосний: «Та й не дала тому козакові ні щастя, ні долі» (народна пісня); «Масючка вже постерегла, що молодому паничеві сподобалася Галя» (І. Нечуй-Левицький); «У бою Андрієві так любо відчувати другове плече» (В. Сосюра).
Є ще й паралельне закінчення давального відмінка -у, -ю, яким слід користуватись тоді, коли поряд стоять у цьому відмінку два іменники чоловічого роду, з яких один уже має закінчення -ові, -еві або -єві: «Передай листа товаришеві Бондаренку» (з живих уст).
Субстантивовані прикметники-прізвища, що мають суфікси -ов, -ев, -єв, -ів, -їв, у давальному відмінку однини закінчуються тільки на -у: Петров – Петрову, Щоголев – Щоголеву, Андрухів – Андрухову, прізвища з суфіксами -ин, -ін, -їн закінчуються на -у, а також на -ові: Завалишин – Завалишину і Завалишинові, Серпилін – Серпиліну і Серпилінові, Захар'їн – Захар'їну і Захар'їнові.
Наявність паралельних закінчень у давальному відмінку однини призводить інколи до надуживання закінченнями -у, -ю, замість основних -ові, -еві, -єві: «Андрію Олексійовичу здавалося, що він і на цей раз не помиляється», – читаємо в одному сучасному оповіданні, де автор не взяв до уваги, що він поставив ім'я та по батькові не в давальному відмінку – Андрієві Олексійовичу, – а в кличному, який бачимо, читаючи далі оповідання: «Андрію Олексійовичу, спиніться!»
Не слід забувати, що в українській мові є характерний кличний відмінок однини жіночого роду (нива – ниво, Марія – Маріє) й чоловічого (дуб – дубе, піонер – піонере, батько – батьку, Григорій – Григорію).
Українська класика, фольклор і живе народне мовлення пильно додержуються форм кличного відмінка: «Іди, Петре, до тієї, котру щиро любиш» (І. Котляревський); «Козаче, соколе, візьми ж мене з собою на Вкраїну далеку» (народна пісня). Із цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови.
Радимо прочитати:
Авраменко О. 100 експрес-уроків української. Ч. 2.; худож. Н. Гайда; наук. консул-т К. Городенська. – Київ: Книголав, 2018. – 191 с.: іл. – 186 с.
Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 283 с.
Караванський С. Секрети української мови. – 2-ге вид., розш.– Львів : БаК, 2009.– 344 с.
Матвіяс І.Г. Іменник в українській мові.– Київ: 1974.– 184 с.
