Іменники – частина мови, яка допомагає утворювати речення, вказуючи на те, про що йдеться в тексті. Вони можуть мати різні відмінкові форми – однина, множина, рід, відмінок.
Розглянемо разом із автором правильність вибору родового і знахідного відмінку додатку, а також родовий відмінок належності та часу. Слово видатному письменникові та мовознавцеві Борису Антоненку-Давидовичу.
Родовий чи знахідний відмінок додатка?
Як буде правильно сказати: писати (читати) листа чи лист, пришити ґудзик чи ґудзика? Такі питання часто виникають перед тими, хто негаразд відчуває дух української мови. Як на те, трапляються інколи випадки, коли той самий іменник, виконуючи в реченнях синтаксичну функцію додатка, в одному реченні стоїть у родовому відмінку, а в другому – в знахідному, наприклад: «Послухали доброї поради високошановного народолюбця» (Б. Грінченко) і «Він дасть пораду, як і що, – знайшов вихід Антін» (С. Чорнобривець). То від чого залежить той чи той відмінок додатка? Чи є якесь правило щодо цього?
У розділі «Дієслова» ми побачимо далі, що є дієслова, які керують іменниками тільки в якомусь певному відмінку, а тим часом обмежимося лиш зауваженням, що, на відміну від російської мови, в українській мові іменник-додаток часто стоїть у родовому, а не в знахідному відмінку: «Бабуся пильнує малої» (Марко Вовчок); «Де шукати благостині» (П. Куліш); «Гляди, дядьку, порядку» (М. Номис); «Заспівай мені, доню, тієї Вкраїни» (Г. Косинка).
Отож, у першій фразі ліпше сказати: писати (читати) листа; та й у другій теж ближче буде до народнорозмовної української традиції: пришити ґудзика, купити хліба тощо.
Родовий відмінок належності
Інколи трапляються такі звороти: «Тут була хата Шевченка», «Треба берегти гнізда птахів», де родовий відмінок означає належність якоїсь речі комусь або чомусь. Проте в аналогічних випадках українська класика й живе народне мовлення частіше вживають присвійного прикметника: «Розсердився за ції бабусині речі» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Подай-но йому Петрову свитку» (С. Васильченко); «Отцева й материна молитва зо дна моря верне» (М. Номис). Отож, і в перших двох фразах слід сказати: «Тут була Шевченкова хата»; «Треба берегти пташині гнізда». У діловому листуванні, що потребує точного означення, іменник-прізвище ставлять у родовому відмінку: майно Бондаренка. Так само, коли за іменником-підметом далі йде кілька прізвищ, що означають належність, ці прізвища ставимо в родовому відмінку, а не творимо з них присвійних прикметників, як то було в попередніх прикладах: «Твори Шевченка, Франка, Лесі Українки та Коцюбинського становлять золотий фонд української літератури» («Літературна газета»). Також тоді, коли до прізвища додається ім'я чи якийсь епітет, треба вдаватись до родового відмінка, а не присвійного прикметника: твори Тараса Шевченка, а не Тарасові Шевченкові, твори великого Шевченка. У родовому відмінку ставимо іменник-прізвище в тому разі, коли присвійний прикметник буде важкий на вимову, наприклад: «повісті Квітки-Основ'яненка», а не «Квітчині-Основ'яненкові повісті».
Родовий відмінок часу
Українська мова характеризується використанням родового відмінка іменників, щоб означити час. Російська мова знає в таких випадках прийменник із знахідним відмінком іменника: «тої ночі» – «в ту ночь», «цього літа» – «в это лето». Наведемо кілька прикладів із класичної літератури й фольклору: «Одної ночі приснився мені сон» (Марко Вовчок); «А чула ти, що сталося сеї ночі?» (Леся Українка); «…малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани» (С. Васильченко); «Накрили очі темної ночі, легше в могилі спочинув» (народна пісня). З цього можна зробити висновок, що, йдучи за традицією класики й живої народної мови, ліпше сказати по-українському: «Того дня з ним не сталось ніяких пригод», а не «У той день…». Проте слід пам'ятати, що родовий відмінок часу не може стояти в формі множини (наприклад, «Тих днів…»), а також без означення («цієї», «темної», «того»). Тут на визначення часу, днів тижня, явищ, процесів, стану вдаємось до знахідного відмінка з прийменником: «у роки (під час) громадянської війни», «у вівторок», «у давнину», «у (під) хуртовину».
Радимо прочитати:
Авраменко О. 100 експрес-уроків української. Ч. 2.; худож. Н. Гайда; наук. консул-т К. Городенська. – Київ: Книголав, 2018. – 191 с.: іл. – 186 с.
Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 283 с.
Караванський С. Секрети української мови. – 2-ге вид., розш.– Львів : БаК, 2009.– 344 с.
Матвіяс І.Г. Іменник в українській мові.– Київ: 1974.– 184 с.
