Мова будь-якого народу є важливим аспектом його культури, ідентичності та спілкування, має свої виразні, тільки їй притаманні властивості. Кожна мова має свою унікальність, граматику, лексику та фонетику. Людина, яка любить рідну мову, повинна вдосконалювати й збагачувати свою мову, говорити та писати правильно без помилок.
«Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича – книга для тих, хто дбає про культуру мови та прагне запобігти помилок, уникнути невластивих українській мовній традиції зворотів і висловів. Автор звертається до прикладів із класичної та сучасної літератури, фольклору і живого народного мовлення. У ній розповідається про морфологічні та синтаксичні норми. Автор приділив увагу похибкам лексичного та фразеологічного характеру, які зустрічаються не тільки в живій розмові, а й на сторінках періодичних видань, у наукових працях і художніх творах.
Розпочинаємо уроки української мови від видатного письменника і мовознавця за його книжкою «Як ми говоримо». У першу чергу він пропонує розглянути деякі особливості відмінювання іменників. Чи має значення для правильного мовлення вибір називного чи орудного відмінку іменників у складеному присудку? Отже, слово Борисові Антоненку-Давидовичу.
Іменники. Називний відмінок у складеному присудку
У якому відмінку треба ставити іменник і прикметник, якщо вони виступають у складеному присудку поряд із дієсловами бути, звати тощо, – в називному чи орудному? Як краще сказати по-українському: «Мій батько був коваль» чи «Мій батько був ковалем», «Вона була гарна дівчина» чи «Вона була гарною дівчиною»?
Це – ніби паралельні форми, які бачимо в нашій класичній літературі й матеріалах фольклору. Проте в сучаснім мовнім житті помітна схильність до вживання тільки однієї форми – орудного відмінка: «Петро був першим учнем у класі», «Вона була досвідченою лаборанткою», «Усе життя вони були наївними, як діти».
Подивимось, якому відмінку надає переваги українська класика й жива народна мова. «Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двійко» (Марко Вовчок); «Мене звуть Андрій Корчака» (І. Нечуй-Левицький); «Будь мені лицар да вірнесенький» «Українські пісні» М. Максимовича).
У всіх цих фразах іменник у складеному присудку стоїть у формі називного відмінка. Однак дуже часто натрапляємо на фрази з орудним відмінком іменника: «То був волом, а то хочеш зостатися конем» (М. Номис). Що ж – виходить, ніби це однаково, який поставити відмінок іменника в складеному присудку – називний чи орудний? Ні, не однаково. Якщо проаналізувати всі наведені вище приклади, то неважко помітити, що називний відмінок стоїть там, де іменник і прикметник мають незмінну властивість – сироти, ім'я й прізвище – Андрій Корчака, лицар вірнесенький, цебто людина, що визначається вірністю на все життя, довіку. Зате там, де мовиться про несталу або тимчасову ознаку в іменнику й прикметнику, дають перевагу орудному відмінку: був волом.
Великий знавець слов'янських мов, український учений О. Потебня вважав, що фраза, яку він прочитав у галицькому виданні: «Історія є вчителькою життя», – належить до полонізмів і її треба було виправити на вимоги української мови: «Історія є вчителька життя». На основі цього слід зробити висновок, що в наведених на початку фразах правильно буде сказати: «Петро був перший учень у класі», «Вона була досвідчена лаборантка», «Усе життя вони були наївні, як діти», – бо іменники й пов'язані з ними прикметники означають постійну властивість. Але треба сказати: «Попервах Петро був першим учнем, а потім став мало не останнім», «Хоч вона була й досвідченою лаборанткою, але перейшла на іншу роботу»; «Вони були наївними, як діти, поки їх не спіткало лихо», – бо тут в іменниках і прикметниках мовиться вже про тимчасову, а не постійну властивість.
Радимо прочитати:
Авраменко О. 100 експрес-уроків української. Ч. 2.; худож. Н. Гайда; наук. консул-т К. Городенська. – Київ: Книголав, 2018.– 191 с.: іл.– 186 с.
Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 283 с.
Караванський С. Секрети української мови.– 2-ге вид., розш.– Львів: БаК, 2009.– 344 с.
Матвіяс І.Г. Іменник в українській мові.– Київ, 1974.– 184 с.
