Для мене особисто кожен читач – це дзеркало…
Ти йдеш серед дзеркал і відбиваєшся в кожному і в кожному неоднаково.
Для одних ти, може, цікавий, для інших – нудний для третіх – смішний, для четвертих..
Різноманіттю сприйнять немає кінця, і це завжди потрібно мати на увазі...
Павло Загребельний
Видатний український письменник, герой України, автор десятків романів і повістей, який має чи не найбільшу спадщину серед сучасників і найбільші в історії пострадянської України тиражі в багатьох країнах. Головний редактор відомих всеукраїнських видань, голова Спілки письменників України. Незважаючи на ці статусні речі, Павло Архипович на будь яких посадах та за будь яких часів життя головним вважав бути людиною в усьому. «Письменник починається з широти душі, зі здатності вбирати світ та віддавати пережите». Він віддавав.
Народився Павло Архипович на Полтавщині, в козацькому селі Солошине Кобеляцького району 25 серпня 1924 року. Сім'я була дуже бідна, мати померла коли Павлові ледве виповнилося шість рочків. Солошине було розташоване між землями Запорозького козацтва тоді ще Російської імперії та Польщі, й на кордоні цьому зібралися люди, що втікали з обох боків. «Я народився серед людей, які не хотіли жити ні під козаками, ні під російськими дворянами. Моє село – це своєрідна українська Америка. Бо що таке Америка? Це теж скупчення втікачів незалежних. Серед таких людей я народився виріс. Ці люди дуже бідували, але в душах їхніх була незалежність».
Читати Павло навчився у п’ять, найулюбленішими книгами був «Дон-Кіхот» Сервантеса та «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, які він прочитав за одну ніч.
У 1938 році він закінчує Солошинську семирічну школу, навчається в Озерській середній, розташованій у колишньому поміщицькому домі. В будинку збереглася більярдна кімната, де юнак дуже любив проводити час, опанував шахи, кулінарію та вже в дорослому житті чимало дивував стравами іноземців.
У спогадах Загребельного про дитинство знайдемо чимало цікавих історичних фактів: виявляється після більшовицького перевороту селяни не могли мати паспортів, на відміну від худоби, де вказувалися данні власників. Саме завдяки тому, що батько Павла мав кобилу, він знав дату свого дня народження. Маленький Павлусь, на щастя, отримав церковну метрику.
«Життю там, може, і не вистачало зовнішньої вишуканості і ознак достатку, але вражало воно своїм багатством суто людських неповторностей, мудрістю, благородством, талановитістю, безмежною розкішшю природи», – писав Павло Загребельний про рідне Солошине. Це рядки з роману «Розгін» (1980), де він є частково прототипом академіка Карналя, і в літературних спогадах героя про дитинство, матір, голодні роки 1933 року – справжні враження Павла Архиповича.
«Він замахнеться на недосяжне – захоче пізнати й неприступні таємниці світобудови. Уже закінчуючи десятирічку, з головою, повною деколи неупорядкованих, але все-таки знань, він все одно почував себе маленьким хлопчиком, дивився не тільки на свого батька, а й на всіх тих, серед яких виріс, як би знизу вгору».
Практично в усіх романах Загребельного побачимо автобіографічні посилання, хоча назвати їх цілковитим відбиттям його життя, звичайно, не можна. Цікава йому була й палітра жанрів: пригоди, детективи, фантосмагорії, парадигми, історичні сповіді, обов`язкова присутність в творах історій кохання – все було підвладно його перу.
«Я прихильник літератури сюжетної, тому що сюжет це не просто цікавість. Сюжет – це характер людей». Про власний, окрема історія.
У «Думі про невмирущого» читаємо: «Героєм війни я не став, скоріше її жертвою…». Це не зовсім так, в частини геройства, бо проявив Загребельний у неповні сімнадцять надзвичайні мужність і патріотизм, але як людина скромна ніколи тим не вихвалявся.
«Високий широкоплечий юнак у сірому в чорну смужку костюмчику, з маленьким саквояжем в руках, де лежало півпаляниці, чверть сала, варена курка, рушничок, майка й труси», – саме таким таі з таким багажем він вирушив до Київського військкомату, щоб записати добровольцем. Воював, обороняючи Київ, був тяжко поранений, після закінчення Другого Київського артучилища продовжив воювати на Брянському фронті, в 1942 році потрапив у фашистський полон, пробув там два з половиною роки. «Там я бачив страшніше, ніж події голодного 1933 року, хоч голод зачепив мене дуже сильно: я помирав, всі наші сусіди вимерли. Голод – один урок життя, концтабір – наступний... Я побачив справжню ціну людині, побачив людську велич людську ницість. Зрозумів – де суєта, а де справжні цінності... Моя біографія – голод, війна – до 1941 року сформували мій характер як характер незалежний».
Незалежність, дана йому місцем народження та оточенням, формувала та рухала життя, перевіряла гідність на міць.
Загребельний був у німецьких концтаборах в Орлі, Гомелі, в Кальварії – тихому литовському містечку, чия назва у католиків означає Голгофу – місце, де Христос прийняв смертні муки… В полоні за декілька пайок Загребельний виміняв словник, вивчив німецьку мову та брав участь у так званій інтелектуальній словесній дуелі офіцерів за правилами: виграв – двадцять пачок сигарет, програв – двадцять діб карцеру. Вигравав у фашистів він завжди переконливо, витримував все непохитно.
Воєнні часи найдуть своє відображення у декількох творах Загребельного, зокрема, «Дума про невмирущого» (1957), «Юлія, або Запрошення до самовбивства» (1994), «Тисячолітній Миколай» (1994 р.) «Європа весни 1945 року поверталася з далекого походу, сідала до солдатських вогнищ, йшла вулицями розбомблених міст…». У 1945 році Загребельний тікає з полону і стає бійцем загону французьких партизан «макі», з приходом військ США, повертається до Німеччини, де служить офіцером зв'язку при радянській воєнній місії. Ці сторінки його біографії знайдуть відображення в романі «Европа-1945» – першому творі, який напише Загребельний у 1957 році. Назва першої глави – віддзеркалення головного прагнення молодого автора: «Людина – це воля». Роман виданий величезними накладами.
Додому Загребельний повертається в листопаді 1945 року з грамотою та нагородною зброєю з рук генерал-лейтенанта Телегіна – друга маршала Георгія Жукова. В роки гонінь на маршала нагороди ці спровокують чималий інтерес чекістів до Загребельного, почнуться нескінченні виклики на допити. Він повертається насправді не додому, а до так званого фільтраційного беріївського концтабору. В січні 1945 року його звільняють через хворобу, бо лікарі вирішили, що після полону з тяжко хворими легенями він не жилець.
Загребельний вкотре довів зворотнє.
«Я не мріяв з дитинства бути письменником, ніколи не писав вірші, можливо те, що я отримав філологічну освіту і стало поштовхом для літературної діяльності». Він дізнався про можливість вступити до Дніпропетровського університету від друга, надіслав запит, заяву, атестат та й забув про це, як згадував пізніше. Відповідь прийшла несподівано: «Ви зачислені, з собою мати миску, ложку та рушник».
«Я й уявлення не мав, що то за слово філологія, подумав що це факультет любові до науки, виявилося до слова», – згадував Павло Загребельний. Він навчався на факультеті російської філології, як і у школі на «відмінно», а любов до української літератури прищепила йому викладачка української мови та літератури Марія Василівна Калиниченко: «Я відкрив щось нове для себе з іншої точки зору дивився на літературну мову, історію українського народу, почував себе його невід'ємною часткою». Олесь Гончар, Василь Сологуб, Ігор Пуппо, Володимир Безкровний, Михайло Чемерисов – ось лише декілька прізвищ видатних літературних постатей, що навчалися разом з Загребельним.
Факультетська літературна газета «Вогник», літературно-творча студія, якою він керував у студентські роки стали його творчими університетами. Він називав Дніпро «містом вишневих обріїв», саме тут з'явилася його перша стаття в газеті, перші оповідання, тут він зустрів та покохав на все життя, тут народилися діти.
«Коли ми не можемо написати про щастя, ми повинні творити його у справжньому житті», – вважав Загребельний і насправді творив його разом зі своєю дружиною Елою, з якою прожив щасливо понад шістдесят років.
Вони познайомились у перший день університетського навчання. «Серед всієї маси моїх майбутніх студентів і товаришів, я побачив дівчину, яка стояла тримаючись за спинку стільця, висока, білява, біле плаття на ній було з такими чорними кружальцями, все це я пам’ятаю. І ось я тільки побачив її й одразу ж закохався навіки, це дивно звичайно».
«Моя дружина витримала мене багато десятиліть і була моєю помічницею, порадницею найпершою, я просто перед нею схиляю голову. Це справжній подвиг», – казав Павло Загребельний незадовго до смерті. І з незмінним почуттям гумору додавав: «Я б, наприклад, письменницькою дружиною не зміг би бути, я б цього не витерпів. Уявіть собі, що ви живите з людиною, яка по дванадцять-шістнадцять годин на добу щось пише і з нею не можна говорити».
«Я написав мабуть десять романів про сучасність, про людину праці, – згадував Загребельний. – І раптом збагнув що, я не можу осягнути душу нашої сучасної людини. Не через те що в неї немає душі, або ця душа бідна, ні! Вона й багата, вона й цікава, але до неї занадто трудно добратися. Вона обставлена такими ідеологічними барикадами, що дуже тяжко розглядати саму особистість. І я зрозумів, що мені буде легше найти оцю душу у людини минулого».
З 1962 по 1974 роки, оминаючи «барикади», Загребельний створює серію романів про Київську Русь, виступаючи цілковитим новатором цього напрямку. Мова при тетралогію: романи «Диво» – доля таланту, «Смерть у Києві» – доля державної ідеї, «Первоміст» – доля народної споруди, «Євпраксія» – доля людини. В циклі цьому побачимо галерею видатних історичних особистостей – діяння Ярослава Мудрого та створення Софії Київської талановитим Сивооком; перший дерев’яний міст – символ єдності й таланту народу-будівника; Євпраксію – онуку Ярослава Мудрого, яка стала дружиною німецького імператора і терпіла страждання далеко від рідної землі.
Загребельний ретельно вивчає історичні архівні документи, в його творах багато документальних фактів. «На час стаєш немовби фахівцем у тій галузі знань і людської діяльності, до якої звертаєшся». Разом із тим, пише Загребельний дуже легко, його мова ллється немов пісня: «Мова наша навдивовижу мальовнича, найпростіші слова осіяні немов золотим промінням».
Усі історичні твори письменника проникнуті молитовний духом, який змалечку увійшов до його серця. «Пам’ятаю, мати привела мене якось до церкви влітку в новій вишитій сорочці полотняних штанцях але босим, бо не було у що взутися, піп тоді почав тикати пальцями і реготати: «чадо прийшло до храму босе». І мати, і дід, і баба, і мачуха – всі глибоко вірили, а ось батько не вірив у бога, хоча навчався у церковно-парафіяльній школі, якось за те, що не вивчив урок, піп прогнав його додому, мабуть після того він і став атеїстом». Загребельний згадував також, як його малого посилали сушити вишні – на дах сільської дерев'яної церкви. Її вже пристосували під зерносховище, але старовинні ікони ще були цілі, й хлопчик годинами вдивлявся в них.
До написання роману «Роксолана» автор готувався декілька років, одним із поштовхів виявилося його перебування у найбільшій стамбульської мечеті Сулейманіє, де біля восьмигранної кам'яної гробниці Сулеймана – усипальниця його дружини Роксолани – Анастасії Лісовської, яка потрапила до турецького полону і стала найбільшою любов'ю правителя. Вона була єдиною султаншею в тисячолітній історії не тільки могутньої Османської імперії, а й взагалі єдиною у всієї історії цієї землі жінкою, відзначеною такою честю.
Історія боротьби за незалежність особистості – основна тема твору Загребельного. Незалежні сюжети його життя знаходять своє втілення в інших часах і особах. «Коли лиха доля відірвала тебе від рідної землі, то не загубися на чужині, не перетворитися з емігранта фізичного на емігранта духовного, а покажи людям і світові, Україну, українська душа, українській дух». І ще: «Особливість української жінки – це безперервність душі крізь роки, крізь життя крізь віки».
Перед тим, як розпочати писати «Роксолану», Загребельний знову ретельно вивчає все, пов’язане з фактурою роману: культуру, релігійні особливості звички турецького народу, два роки вивчає Коран. Роман виданий болгарською, чеською, сербо-хорватською, російською мовами.
Саме у «Роксолана» побачимо розділ «Книга», що закликає не тільки любити і поважати Її Величність Книгу, а й прискіпливо вдивлятися в навколишній світ, пізнавати його та, за словами Загребельного, «вбирати в себе». «Людині заповідано (і не наяву, а вві сні, щоб мало вигляд пророкування): читай! Не відаючи що, не знаючи як і де і яким способом, – читай! Призначення твоє на землі й у світі: читай! Читай на землі сліди живі й мертві, камінь і пісок, у листі дерев і в травах, у сонячнім мареві й у дощовій імлі, в течії рік, в очах дітей і жінок, у бігові оленя, в пострибі лева, у співі птахів, у горінні вогню, в мерехтінні зірок, у безконечних просторах неба – читай!».
«Для українців самі великі імена їхньої історії та їх духу – Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Григорій Сковорода. І кожна епоха має сказати про них своє слово», – саме так вважав Загребельний. Він скаже про кожну з цих особистостей у своїх творах, в 1983 році саме про Богдана Хмельницького у романі «Я, Богдан».
«Богдан розійшовся між читачами, як сухий вогонь по траві, це не авторська похвальба, це факт». Павло Загребельний одним із перших зазначить, що Богдан Хмельницький хотів створити націю з людей, які виходили як маса, а ставали воїнами, захисниками рідної землі. Він вважав Хмельницького постаттю, при якій народився український народ, заявивши про себе світові.
Великі питання були до Загребельного у зв’язку з відтворенням у романі Переяславської ради. У радянські часи про це говорити можна було або добре, або ніяк. У Загребельного в романі про Переяслав, за результатами зустрічі в якому, Україна потрапляла в залежність від Росії на довгі роки, лише декілька сторінок. За свідченням істориків, підписом на документі скріплено це буде під чималим тиском московії вже після смерті першого гетьмана української козацької держави. Письменника більше цікавили «Березневі статті», які визначали незалежність України – зберігали значні права в частині адміністративно-територіального устрою та управління, надавали можливість користуватися власним правом. Саме їх московський уряд цілковито проігнорував та не виконував, лишивши з понад двадцяти – одинадцять.
Своє покликання Хмельницький, на думку Павла Архиповича, бачив не в тому, щоб лише вигравати битви, важливішим було «вигравати народну долю». Він прагнув «стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки», мріяв про незалежну Україну.
Розповідь у романі ведеться від першої особи: «О прокляття влади, за все доводиться платити ціною найвищою… Отримуєш право повелінь, а позбуваєшся, може, найдорожчого: бути часом слабким як… дитина, тішитися тою слабістю, первозданною наївністю. Проте, людське щастя заступаєш примарами величі й знання таємниць». Знайде Загребельний у цій обпалюючій сповіді й місце для кохання Богдана та зробить сміливе припущення, що всі думи про Хмельниччину склав сам Хмельницький – «великий поет українського народу».
«Все що я досі написав і напишу у мене тільки про одне, про збереження людської особистості, людини як найбільшої коштовності. …Незалежність – це найдорожче. Я сповідував її завжди, ніколи ні перед ким не схилявся. Схилявся лише перед визначними особистостями, перед людьми, які щось уміють робити, які мають неабиякий розум, які знають честь».
Писати, як жити, й навпаки – великий дар, підвладний обраним. Саме тому твори Павла Загребельного читають і перечитають уже кілька поколінь. «Планета Павла Загребельного» таку назву має вірш дніпровського поета Віктора Коржа. Загребельний, звісно, був своєрідною планетою у літературі, яку хочеться пізнавати нескінченно, доторкаючись серцем і розумом до його невмирущих творів і думок. Він був планетою, яка вивела на орбіту успіху та визнання багатьох поетів і прозаїків, відкривши для них літературний шлях, що було доволі складно, а іноді й небезпечно в режимно-ідеологічні часи.
Унікальність Загребельного полягає в тому, що максимально гармонійно та досконало ввібравши в себе історію культури безлічі народів і часів, він створив культуру власну, неповторну, суто українську, бо був патріотом у найвищому дієвому значенні цього слова. Людиною з великої літери в усьому, що назавжди відзеркалила в українській історії та літературі, справжню незайману до високих літ душу думками нарозхрист.
Радимо прочитати:
Загребельний Павло Архипович (1924–2009). І земля скакала мені навстріч!: Діалоги з глядачами на дві частини.– Київ: Мистецтво, 1974.– 88 с.
***
Загребельний М.П. Павло Загребельний.– Харків: Фоліо, 2013.– 121 с.– (Знамениті українці).
Голобородько Я.Ю. Елізіум. Інкорпорація стратогем.– Харків: Фоліо, 2009.– 188 с.– (Сафарі).
Матеуш В.О. Павло Загребельний і гамбурзький рейтинг: [критика].– Хмельницький: Цюпак, 2007.– 47 с.: іл.
Сторінки історії. Павло Загребельний / Автори-упоряд.: І.С. Попова, Н.П. Олійник, А.І. Рудинська.– Дніпропетровськ: Пороги, 2005.– 196 с.
***
Дончик В.Г. З потоку літ і літпотоку: бібліограф. покажчик / Национальна Академія наук України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка.– Київ: Стилос, 2003.– 555 с.
