«О слово рідне! Орле скутий!»

(утиски української мови більшовиками)

Фото. Радянський агітаційний плакат // https://uain.press/articles/
vladlen-marayev-stalinska-rusyfikatsiya-ukrayiny-794339

Восени 1917 року в Петербурзі відбувся більшовицький переворот, який його організатори назвали «Вєлікая Октябрьская соціалістіческая рєволюція». Царська імперія була знищена, на її уламках сталася ціла низка національних революцій століттями гноблених народів. Відбулась і Українська національна революція, був сформований український уряд, який намагався вирішити соціальні та національні проблеми.

Утім, московські більшовики бачили майбутнє нової країни «рабочіх і крєстьян» по-своєму. І вирішення національних питань теж.

1918 року, захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти потопили його в крові – за кілька днів розстріляли до п’яти тисяч людей. За те, що ті розмовляли українською мовою, носили український національний одяг чи мали в своєму житлі портрет Тараса Шевченка.

10 березня 1919 року на III Всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові була проголошена УСРР (Українська Соціялістична Радянська Республіка) у межах території, яку контролювала Червона армія РСФРР. В конституції УСРР, ухваленій 3 березня 1919 року на Всеукраїнському з’їзді Рад і затвердженій Центральним Виконавчим Комітетом 19 березня, українська мова не згадується. Там лише сказано, що ніякі національні привілеї чи національні утиски неприпустимі, та висловлено бажання розчинити Україну «в складі єдиної міжнародної Соціялістичної Радянської Республіки, як тільки складуться умови для її створення».

30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з’їзді Рад у Москві проголошено створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Виникла федеративна держава, в якій гарантувалась рівність прав усіх націй і територій згідно «ленінської національної політики». Зокрема, в статті леніна «О праве наций на самоопределение» значилося: «всякий демократ, не говоря уж о марксисте, будет решительно бороться против неслыханного унижения украинцев и требовать полного равноправия их». Насправді ж це були лише слова, «рівноправність» російські більшовики розуміли як підкорення усіх націй російській і подальше їхнє зникнення.

За політичною орієнтацією, культурними зв’язками та за національним складом членів КП(б) України була фактично російською партією – у 1918 році українців у її складі було всього 3,2%, в 1923 році – 23,3%. Тому оголошена більшовицьким урядом політика українізації в 1920-х роках була лише ширмою для асиміляції українців. Найкраще про її суть сказав емісар ЦК РКП(б) Г. Зінов’єв у листопаді 1920 року на П’ятій конференції КП(б)У: «У чому суть національної політики на Україні? Зробити так, щоб ніхто не міг підозрівати, що ми хочемо заважати українському мужикові говорити українською мовою... Кінець-кінцем, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша. Отже, наша політика є в тому, щоб не словом, а ділом, щиро й чесно показати українському селу, що радянська влада йому не заважає говорити й вчити своїх дітей якою завгодно мовою». Зрозуміло, з точки зору більшовиків «життєвішою, культурнішою» мовою була російська.

Починаючи з весни 1919 року видано цілу низку декретів нібито на підтримку української мови. Мову мусять викладати в школах, у всіх державних установах і закладах українська мова допускається нарівні з російською, нею рекомендується послуговуватися в закладах культури. Але на практиці велика кількість декретів і резолюцій майже однакового змісту свідчила про те, що вони лишалися лише на папері.

Процес українізації мав тимчасовий характер і вже, починаючи з 1930-х років, почав гальмуватись, а в 1932–1933 роках українізація була офіційно припинена. Так що персонаж п’єси Миколи Куліша, харківський службовець Мина Мазайло, який поміняв предківське прізвище на «Мазєнін» і через це втратив посаду в недовгий час українізації, гадаю, недовго журився. А вислови тьоті Моті з Курська: «Ви серйозно чи по-вкраїнському?» та «…приличнее быть изнасилованной, нежели украинизированной» на десятиліття стали майже офіційними гаслами.

Афіша спектаклю «Мина Мазайло» в театрі «Березіль» // https://bukva.info/blog/myna-mazaylo-skorocheno-analiz-tvoru/

Та, навіть під час нібито сприяння українству з боку влади, московські та промосковські шовіністичні сили в Україні чинили шалений опір відродженню української мови й українських культурних традицій. Ось що проголошував у Запоріжжі російський письменник федір гладков: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом». Йому «підспівував» голова «українського» уряду X. Раковський: «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства». Не відставав від них і класик радянської літератури Максим Горький, який на прохання Олекси Слісаренка опублікувати твір «Мать» в українському перекладі, відповів: «Уважаемый Алексей Андреевич. Я категорически против сокращения повести „Мать“. Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречие „языком“, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия… А. Пешков. 7.V.26 г. Сорренто». Ось так, «украинское наречие», «угнетение великороссов» (?!), словом, – пролетарське братство.

1922 року ліквідовані українські «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях компактного проживання українців поза Україною. ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У проголосили «теорію» боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.

Прокотилася хвиля насильства проти яскравого явища української культури – кобзарства – кобзу, бандуру та ліру оголосили націоналістичними інстументами і знищили. Замість них в Україну навезли балалайок і гармошок. Кобзарів оголосили жебраками, жорстоко переслідували, винищували фізично. Згодом, щоб спотворити пам’ять і роль кобзарства, комуністи почали створювати капели бандуристів під контролем НКВС, керівництвом росіян і затвердженим ідеологічно витриманим репертуаром.

Пам’ятник репресованим кобзарям у Харкові //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%B1%D0%B7%D0%B0%D1%80#/media/ %D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Pamiatnyk.jpg

У 1929–1930 роках після арештів визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, у Харкові відбулося судилище над ними – процес «Спілки Визволення України». На допиті одного з арештованих слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». У ці роки на території УСРР заарештовано та здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції.

Протягом 1930–1937 років російська влада ліквідовувала українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади і факультети, закривала газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями. Ось витяги з документу: «Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.: «7… а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей …и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых… д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык.., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах».

Перепис населення Кубані 1939 року показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там зі 61,5% у 1926 році зменшилася до 4%.

У самій же Україні, як уже згадувалось, українізація була припинена в 1932–1933 роках. З українського правопису вилучено літеру «Ґ», сам правопис штучно наближали до російського. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні режисер Лесь Курбас, письменники Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, історик Матвій Яворський, громадський і політичний діяч Володимир Чехівський і багато інших. За один день було страчено понад 100 представників української інтелігенції. До 1938 року друкувалося 259 українських письменників, після 1938 – лише 36. Із 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів, доведено до самогубства, знищено морально, репресовано іншими методами. Культурне відродження України стало Розстріляним Відродженням.

Плакат «Розстріляне Відродження» // https://naurok.com.ua/test/stan-kulturi-ukra-ni-v-30-h-rokah-hh-stolittya-813605.html

Московити також розгромили Всеукраїнську академію наук, найбільше постраждали історики: зі 184 репресованих учених 170 представляли різні галузі історичної науки. «Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що історія – це паспорт на загибель», – свідчив видатний український письменник, кінорежисер, кінодраматург Олександр Довженко.

Заборонено писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Радянська система освіти та виховання була спрямована на прищеплення українцям відчуття власної меншовартості, відрази до борців за визволення України від окупантів, зневаги до українських національних героїв, зокрема Івана Мазепи, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Імена визначних українських діячів науки, культури, церкви Михайла Грушевського, Івана Пулюя, Сергія Єфремова, Володира Винниченка, Івана Багряного, Олега Ольжича, Андрея Шептицького замовчувались або згадувалися в негативному висвітленні. Натомість нав’язувалась фальшива імперська концепція «єдності трьох братніх слов’янських народів». Зрозуміло, росіян велено було розглядати як «старшого брата».

До 1941 року московською владою за особистим наказом Сталіна заарештовано та фізично знищено 80% української інтелігенції: інженерів, учених, письменників, митців, лікарів, учителів тощо.

1938 року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) видала постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», відповідна постанова з’явилась і від РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

Після «визволення» Західної України у 1939 році там також почалися радянські репресії, в тому числі й проти української мови, освіти, культури, церкви. Влада закривала українські школи, замість них відкриваючи російські. На керівні посади завозили росіян, звільняючи місцевих. Наростали ідеологічний тиск і зросійщення.

 

Радимо прочитати:

Кубайчук В. «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови».– Київ: К.І.С., 2004.– 176 с.
Куземська Г. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу / Рец.: Г.П. Півторак, Л.Т. Масенко, І.К. Патриляк.– Київ: Фенікс, 2014.– 132 с.
Сушко Р. Хроніка нищення української мови: праця.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 91 с.– Бібліогр.: с. 90–91.
***
Ніна Вірченко Документи про заборону української мови (XVII–XX ст.). Опубліковано: Без мови — немає нації / Упоряд. Л. Голота, Є. Букет. — К.: Укр. пріоритет, 2011. — С. 4—28. // https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/dokumenty-pro-zaboronu-ukr-movy/
Хронологія утисків української мови // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D0%
BE%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8

Ірина Голуб
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Червень 2022