Українізація: мовне питання 1920-х років

 

 

17–24 квітня 1923 р. в УРСР розпочалася «коренізація» – політичне просування та впровадження елементів української мови й української культури в різних сферах суспільного життя республіки.

 

Основні напрямки коренізації були затверджені положеннями політики «українізації», прийнятими на підставі постанов XII з'їзду РКП(б), які ухвалили декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» і декрет «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». 

 

В Україні «коренізація» розумілася як «українізація» і допускалася лише в тих межах, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного і партійного керівництва у москві. 

 

На виконання цього рішення у тодішній столиці України, м. Харкові, 27 липня 1923 р. прийнято відповідні декрети (постанови) Ради народних Комісарів (РНК) України і ВУЦВК «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації. Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і РНК УССР 1 серпня 1923 р. «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління.

 

Була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та інші.

 

Працівники всіх партійних і радянських установ мусили оволодіти українською мовою і широко використовувати її в повсякденній діяльності.

 

Декретом «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл із визначеними термінами їх українізації.

 

Обидва документи стали документами політики коренізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та реально на перший план виходило інше: вкоренитися більшовикам у національних республіках (звідси й назва – коренізація). Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників із місцевих кадрів, яких було вкрай обмаль. Водночас вирішувалося пропагандистське завдання: вся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша, влада виявляє турботу про розквіт національних республік.

 

Але запрацювали ці документи не відразу, бо наражалися на відкритий і прихований опір з боку червоного чиновництва й апаратників КП(б)У. 

 

З 1925 по 1928 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У обіймав один із найближчих соратників Сталіна – Лазар Каганович (1893–1991). Він був уродженцем Київської губернії та по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. При ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Він і сам вивчив українську мову та намагався розмовляти нею. 

 

Головну практичну роль у забезпеченні українізації відігравав Народний комісаріат освіти, якому тоді підпорядковувалися й усі ділянки культури, котрий до 1926 р. очолював Олександр Шумський, потім – Микола Скрипник.

 

28 квітня 1924 р. для проведення «українізації» було прийнято відповідну постанову ВУЦВК за якою на РНК УСРР (уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки) створено комітет у справах національних меншин. 

 

На квітневому Пленумі ЦК КП(б)У 1925 р. нарком освіти України О.Я. Шумський виступив з доповіддю «Про українізацію» і ЦК КП(б)У, де ухвалив резолюцію про українізацію. 30 квітня 1925 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня 1925 р. – резолюцію на українізацію партійного та професійного апарату і радянських установ.

 

Постановою РНК УРСР від 1 жовтня 1925 р. затверджено склад Центральної комісії з керівництва українізацією при РНК, головою якої призначено голову Ради Народних Комісарів (РНК УСРР), тобто уряду УСРР, українця В.Я. Чубаря. 

 

1927 р. шляхом голосування на Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася в тодішній столиці УСРР, у м. Харкові, за участі представників українських земель, які тоді перебували у складі різних держав, новий правопис було ухвалено. 4 вересня 1928 р. РНК УСРР його затвердила і ці норми стали обов’язковими у вживанні. 31 березня 1929 р. новий правопис прийняла ВУАН, а 29 травня 1929 р. – НТШ у Львові.

 

Правопис мав також неофіційні назви – харківський правопис, правопис Голоскевича, «скрипниківка». Усі ці назви походять від прізвищ державних діячів і науковців, які брали участь у мовному процесі. 

 

  

 

Громадський, державний і політичний діяч, теоретик і практик державного національного будівництва України, народний комісар освіти Микола Олексійович Скрипник (25.01.1872–07.07.1933) 25 травня 1927 р. скликав у Харкові Всеукраїнську правописну конференцію, що вперше кодифікувала національний правопис. 24 січня 1928 р. він же затвердив цей проєкт.

 

Український мовознавець, громадський діяч, член Української Центральної Ради Григорій Костянтинович Голоскевич (04.11.1884–1935) – головний мовознавець-ідеолог цього правопису. У 1929 р. він склад і видав «Правописний словник» української мови, що став загальновизнаним та найпопулярнішим доповненням до харківського правопису, на практиці показував усі новаторства нового правопису. 

 

Укладачами правопису були також відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Микола Грунський, Всеволод Ганцов, Микола Наконечний, Борис Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були українські письменники Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий.

 

Цей правопис увібрав усе те, що закріпила українська мовна традиція у писемних джерелах і в усному мовленні, відбитому в народній творчості, з додержанням двох найвагоміших писемних традицій – наддніпрянської (великоукраїнської) та галицької (західноукраїнської).

 

Український правопис 1928 р. серед інших норм передбачав:

-  у словах іншомовного походження зберігати автентичне звучання літери «Gg» (окрім грецизмів) за допомогою української літери «Ґґ»; 

-  у словах грецького походження радилось передавати літеру «θ» завжди через «т». Наприклад: етер (ефір), катедра (кафедра), Пітагор (Піфагор), Атени (Афіни), Картагена (Карфаген); 

- пропонувалось пом’якшення літери «л». Наприклад: баляда, кольорит, льозунг, Альжир. Виняток складали грецизми та передача буквосполучення «le»;

-  дифтонги «au», «ou» згідно з вимовою треба було передавати через «ав», «ов»: авдиторія, авдієнція, Бернард Шов;

-  передача кінцевих «tr», «dr» здійснювалася з використанням «е» у таких словах, як бурмістер, магістер, міністер, циліндер, Олександер;

-  застосовувалось відмінювання слів іншомовного походження на «-о». Наприклад: пальто – пальта, метро – метра;

-  зберігався суфікс «-піль» у назвах міст: Маріупіль, Мелітопіль, Севастопіль;

-  у назвах міст на «-ськ» радили вживати українську форму «-ське»: Луцьке, Луганське, Смоленське. Також: Азовське море – Озівське море, Каховка – Кахівка;

-  англійське «w» перед голосними передавалось через «в», а не через «у». Отже, Вайлд, а не Уальд, Вайт, а не Уайт, Велз, а не Уельс, Вітман, а не Уїтман, Вестмінстер, а не Уестмінстр, ват, кіловат тощо;

-  радилось уживати в родовому відмінку іменників 3-ї відміни на «-ть», а також 5-ти винятків (кров, любов, осінь, сіль, Русь), традиційне закінчення «-и», а не «-і». Отже, треба було писати: вісти, радости, повісти, а також відповідних іменників: крови, любови, осени, соли, Руси;

-  уживалось закінчення «-у» в родовому відмінку назв міст: Берліну, Лондону, Парижу, Риму, Нью-Йорку, Херсону. Виняток складали міста із суфіксальним «-ів», а також такі міста, як Остер, Житомир, Кам’янець, Перемишь, Відень, які зберігали в родовому відмінку закінчення «-а»: Харків – Харкова, Чернігів – Чернігова;

-  у давальному відмінку іменників чоловічого роду треба було вживати переважно закінчення «-ові», «-еві» (після голосних – «-єві»): братові, сторожеві, учителеві, роєві, рідше в іменниках середнього роду, здебільшого в назвах істот на «-ко»: теляткові, дитяткові, ягняткові, лѝхові, військові, святові, сéрцеві, сóнцеві. А «-у» («-ю») рекомендовано вживати в усіх іменниках середнього роду: дереву, селу, обличчю, знанню; в іменниках чоловічого роду із закінченнями в називному відмінку на «-ів» («-їв»), «-ов» («-йов»): Львів – Львову, Ковалів – Ковалеву.

 

Правопис надруковано та поширено 1929 р. – відтоді всі школи й видавництва УСРР були зобов'язані його дотримуватися. 

 

Нарком освіти О. Шумський почав активно проводити політику українізації, його справу згодом продовжив М. О. Скрипник, який на цій посаді пробув до лютого 1933 р.

 

Процеси українізації, крім власне УСРР, охопили й інші території, де переважало українське населення, – Кубань, Курську, Воронезьку і Саратовську області, Далекий Схід тощо. Тут відкривались українські школи, лікнепи, робітфаки, засновувалися періодичні видання, хати-читальні, клуби. Кадри для українських шкіл поза межами республіки готували Краснодарський, Бєлгородський і Благовєщенський педагогічні інститути, українські відділення на ряді факультетів Воронезького університету. На Курщині діяв Український педтехнікум.

 

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами у шкільництві, установах культури, пресі та напливу українського населення з села міста УРСР почали набувати українського характеру.

 

Результати українізації були вагомими. 

За період 1923–1929 рр. українські видавництва переходять на видання майже винятково україномовних книжок; українізується на 85% преса; найкращі театральні приміщення передають українським театрам.

 

 

 

Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності. У підсумку, лише за шість років українізації середніх шкіл частка неписьменних в республіці знизилася у 1931 р. до 8%, тоді як у 1926 р. вона складала 47%.

 

У містах і промислових осередках діяли державні курси української мови, у Харкові – Центральні державні курси українознавства, що, крім педагогічної, здійснювали науково-дослідну роботу.

 

Наприкінці 1920-х рр. в УСРР налічувалося понад 80% загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання та багато середніх спеціальних навчальних закладів. На українську перейшло повністю понад чверті інститутів і більше половини технікумів. У решті вишів принаймні було запроваджено вивчення студентами української мови та викладання нею частини дисциплін.

 

Українська мова впроваджувалася навіть у школах командного складу й у деяких червоноармійських частинах.

Проте, політика «українізації» (липень 1923 – листопад 1932) була тимчасовою тактичною поступкою більшовиків українським прагненням щодо національного самоствердження, так би мовити спосіб виявлення найбільш грамотних, активних і національно свідомих українців. 

 

У 1933 р., під час боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», буде оголошено, що український правопис 1928 р. був скерований на нібито штучний відрив української мови від російської.

 

Норми правопису переглянуть (він діяв до 18 листопада 1933 р.), наблизять до російської мови (цей процес зафіксували у правописах 1945 та 1969 рр.), проте він вживався в Західній Україні, а значна частина української діаспори дотримується його й донині.

 

Скасування правопису 1928 р. було складовою державної політики нищення українства, отже, ці події збігалися з Голодомором 1933 р.

 

22 травня 2019 р. в Україні ухвалено нову редакцію «Українського правопису», у якій повернуто деякі пункти «харківського» правопису, більшість з яких у варіантній формі.

 

 

 

 

Історія українського правопису XVI–XX століття: хрестоматія / Національна академія наук України, Інститут української мови; упоряд., передне слово В.В. Німчук, упоряд. Н.В. Пуряєва.– Київ: Наукова думка, 2004.– 581 с.

Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір.– К. иїв: Академія, 2004.– 163 с.

Огієнко І.І. Історія української літературної мови / авт. передм. М. Тимошик.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 325 с.