Портрет Василя Симоненка. Художник В. Клименко. 1985 //
https://suspilne.media/culture/93717-u-mene-ukraina-
odna-86-ta-ricnica-z-narodzenna-vasila-simonenka/
Василь Симоненко. Космічно обдарована людина, немає літературного жанру, в якому він не творив би: вірші, проза, байки, казки, сатиричні та гумористичні вірші, епіграми, пародії. Здавалося б, не на одне життя, але генії саме такою кометою вриваються у Всесвіт.
Розвінчання культу Сталіна він сприйняв всіма людяними й творчими силами як шанс для країни дихати вільно. Немов застрибнувши до колісниці хрущовської «відлиги», відкрито, відверто, зруйнувавши радянську безапеляційну систему письменства. Але режими цього не пробачають.
Він народився на Полтавщині в селищі Біївці, в краї чудовому, таємничому, сповненому переказів і легенд, пов'язаному із багатьма уславленими іменами та подіями. Саме на Полтавщині маленький Павло Загребельний заглядався у просвіти на даху дерев`яної церкви в жовто-синь неба, а Михайло Коцюбинський, вражений яскравою святковістю ярмарок, просочував цим настроєм свої твори. Симоненкові ж рідний край подарував мереживо рим, об`ємність і легкість образів, пронизливість почуттів, соковитість національних інтонацій, козацьку вільність і гідність у діях і вчинках.
Василь з`явився на світ 8 січня 1935 року й виховувався без батька. Дитинство його припало на рокі Другої світової та «чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками», – як писав Олесь Гончар. Трагічну дійсність він всмоктав як єдину правду дитинства й усе своє життя уникав цього сиротинства, відкритий до світу всіма почуттями.
Учнем був старанним і наполегливим: «У класі виділявся.., по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, …розумом. Навіть вчителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень», – так згадувала його вчителька. Саме у школі Василь почав складати вірші та вперше почув на свою адресу «поет».
Після закінчення з золотою медаллю сільської середньої школи навчався на факультеті журналістики Київського Університету, одержав диплом за спеціальністю журналістика, став «літописцем сучасності». Яке пророче визначення його долі, але саме завдяки цьому «літопису» він увійде в історію не на час, – назавжди.
Починав Симоненко з секретаря в університетській багатотиражці, був учасником літстудії вишу. З 1957 року працював журналістом у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Його цікавило життя в усіх проявах: посівні, трудовий люд, театральні вистави. Як і те, що заважає, а саме – радянська бюрократія. Він викриває безліч недоліків, через що зазнає постійного цькування з боку офіційних владних структур. В його редакційному журналі того часу читаємо: «Нам треба вище піднімати свій голос проти байдужості» і ще: «Скільки нашого українського люду з різних причин розкидано по світу, напевно ніхто не знає… вибирати собі вітчизну не можна, як до речі і матір».
Серйозно займатись поезією Василь Андрійович почав ще в студентстві, але радянська цензура друкує його неохоче. Лише дві книжки побачили світ за життя – збірка «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963).
Поетична «Тиша і грім» – одразу стає літературною подією. Симоненко зміг відбити рухи душі в кожному слові та рядку, звичайно – це відгукнулось в читачах. Що стосується казки про царя Плаксія та дядька Лоскотона, який «ходив по всій країні і носив з собою сміх, в розмальованій торбині, в пальцях лагідних своїх» – написати її могла лише людина, яка зберегла в собі дитяче відкрите, сердечне сприйняття світу. Першим слухачем казок був син Василя Лесик.
Набувають популярності й самовидавні поезії Симоненка, саме їх літературознавці вважають початком українського поетичного руху опору 1960–1970-х років. Серед них – «Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка», «Дума про щастя», «Одинока матір», «Брама», «Гранітні обеліски, як медузи…».
Цикл, де поет висловлює любов до Батьківщини, немов відкрите серце, дихання: «Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні». Його прозаїчні твори – коротенькі пронизливі історії про природність почуття щастя – «Посмішки нікого не ображають», «Однорукий лісник», «Білі привиди». Патріотизм органічний і глибинний, переплетений зі щирістю, він мав на рівні генетичному.
Він був справжнім романтиком і цілковитим максималістом. Саме тому до душі були твори Джека Лондона та Сент-Екзюпері. Людська гідність для Симоненка була понад усе: «Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це чи ні?», – наполягав він на неповторності людської особистості в одному зі своїх віршів. І ще:
Першим був не Господь і не геній,
Першим був простий чоловік.
Він ходив по землі зеленій
І, між іншим, хлібину спік…
«Від великого Кобзаря він взяв головне – глибоку приналежність народові, полум’яну любов до України і гнів проти її ворогів», – писали дослідники. Саме так. Сучасники згадували, як він босоніж з Аллою Горською – відомою українською художницею і діячкою правозахисного руху, підіймався на Тарасову гору в Каневі. В кожному кроці – велика шана до Шевченка, так само як у кожному рядку, коли він звірявся в любові до України, вважавши її цілковитою частиною Європи:
Ми – сини Європи
Ми – могутні
Ми – всесильні…
І ще:
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду
І ще :
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
……………………………………
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
Сучасники згадають, як після одного з виступів Симоненка несли на руках. «Він більший за самого себе», – читаємо в українського публіциста, літературознавця і правозахисника Івана Дзюби.
Навесні 1960 року в Києві засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Кожне ім`я – доля та епоха. Клуб для Симоненка є територією однодумців. Він активно долучається до роботи комісії, котра перевіряє чутки про масові розстріли в катівнях НКВД та відшукує місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Цим займається з Аллою Горською. Десятки сіл, спілкування з мешканцями, свідчення про те, де більшовицькі кати ховали сліди злочинів. Саме ця справа остаточно вирішить його долю, стане власноручним смертним вироком.
Саме за участі Симоненка на основі незаперечних речових доказів були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його ж участі написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця та перетворити їх на національні Меморіали. Нагляд КДБ стає неминучим..
«Я для тебе горів Український народе…», – напише він у вірші «Скільки в тебе очей». Саме за це «горіння» починається фізичне знищення Василя Андрійовича. Він зазнає жорсткого побиття на залізничній станції Шевченка у місті Смілі. Історія ця викладена в багатьох джерелах так: Симоненко звернувся до буфетниці тамтешнього ресторану з проханням продати йому пачку цигарок за декілька хвилин до обідньої перерви, вона відмовилась. Симоненко намагається з`ясувати причину відмови, двоє чергових міліціонерів у відповідь на пред`явлене редакційне посвідчення, скручують йому руки та силоміць тягнуть до вокзальної кімнати міліції. Побої були жорстокі, біль мучив Симоненка до самої смерті, йому відмовили нирки. Трохи більше як через рік після цього, 14 грудня 1963 року, він помирає в головній обласній лікарні Черкас. Офіційна версія передчасної смерті – рак.
Через рік після побиття в його щоденнику читаємо: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» скорочує мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться…». Відгукнеться він і на розгін мирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту річницю. Трапилось це в травні 1961 року, після прибуття з Петербургу домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил…
Є в історії постаті, яких режими ненавидять і після смерті, тому що бояться, тому що розуміють їх позачасовий вплив на думки, тому що серце й душу української нації знищити неможливо. Так сталося й з Симоненком, ім'я його на декілька десятиліть споріднювали з вигадками, інсинуаціями, наклепами. І знов із пророчого.
Живуть століттями після смерті ті,
що роблять те чого не можна…
Кожна книжка Василя Андрійовича, завдяки наполегливості друзів, виходила з неймовірними труднощами. Але світ все ж побачив «Земне тяжіння» (1964), висунуте на здобуття премії ім. Т. Шевченка у 1965-му , «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1985), «Півні на рушниках» (1992).
Доля всієї літературної спадщини поета досі невідома. Самовидавна поезія переважно надрукована та знайшла своїх читачів за кордоном. Так само, як фрагменти поетового щоденника «Окрайці думок» у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965 р.) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973 роки), що побачили світ у Німеччині.
У 1995 році Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка.
«Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України», – вважає український літературознавець Євген Сверстюк і додає – «Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом».
Навчитися говорити, як перед Богом спроможні одиниці. Вони входять в наше серце, думки, входять в історію її часткою та лишаються в ній назавжди тією самою «крапелькою крові». І з кожним знову читаним рядком їхніх неповторних творів, «воскресають, щоб із нами жити під шаленство весняних злив».
Радимо прочитати:
Симоненко В. [Поезія].– Харків: Фоліо, 2015.– 126 с.
Симоненко В. Вибрані твори / Упоряд.: А. Ткаченко, Д. Ткаченко.– Київ: Смолоскип, 2010.– 852 с.– (Шістдесятники).
Симоненко В. Тиша і грім: поезії, проза.– Харків: Важпромавтоматика.– [Б. м.]: Формат, 2007.– 352 с.
***
Коляда І.А. Василь Симоненко.– Харків: Фоліо, 2021.– 119 с.: фот.– (Знамениті українці).
Сніжко М.С. Симоненкові світанки.– Черкаси: ІнтролігаТОР, 2015.– 211 с.: портр.
