Обкладинка кн. Остапа Вишні «Весела книжка» // https://tyzhden.ua/History/217711
Часто мене запитують, де я мову свою взяв.
Мову свою я взяв з маминої циці.
Це – невичерпне джерело мовне.
Зверніть увагу на це, матері,
і ваших діточок ніколи не
доведеться українізувати.
Остап Вишня. Моя автобіографія.
Як відомо, вже з перших місяців НЕПу почалося в Україні національно-культурне відродження. Зазнавши поразки зі створенням власної незалежної Української держави, українці почали енергійно відроджувати власну культуру і власні економічні організації. Бурхливо розвивається українська кооперація, яка матеріально живила українську культуру. «Створювалися кооперативні спілки – повітові, губерніальні і всеукраїнські. Хоч КП(б)У і всовувала туди своїх керівників, проте в апараті цих спілок панівною силою були українські кооператори», – писав в «Історії Комуністиичної партії України» (Мюнхен, Сучасність, 1979)
Іван Майстренко.
Відроджувалися українські співочі та драматичні гуртки. Народ відстоював своє право на рідну школу не лише по селах, але й містах. Партія була змушена відкривати українські газети, налагоджувати книгодрукування. Та у цього національного відродження були не лише друзі, але й недруги. Було б дивно, якби катеринославці й тут не заявили про себе. Другий секретар КП(б)У, уродженець Євецько-Миколаївки і колишній катеринославський робітник Дмитро Лебідь (1893–1937) у квітні 1923 року виступив на сторінках органу ЦК КП(б)У газети «Коммунист» зі статтею, в якій обстоював так звану теорію «боротьби двох культур». Вона яскраво віддзеркалювала точку зору «катеринославської» групи в ЦК, яка правила тоді Україною. Лебідь пропонував дати можливість вільно конкурувати в Україні двом культурам – українській і російській. Колишній редактор катеринославської «Звезды» був переконаний: у такій боротьбі неодмінно переможе «вища» російська культура.
Попри все, Лебедя також репресовано 1937 року в любій його серцеві Москві за… «український націоналізм»... Катюзі – по заслузі. Однак, у першій половині 1920-х Дмитро Захарович опинився «лебедем» у тріаді «лебідь, рак і шука»: всупереч його бажанню вироблено вже іншу партійну лінію в національному питанні. Партія стала виконувати «заповіт Леніна». Щоб ліквідувати створену в минулому нерівність націй, треба, на думку Леніна, встановити в національних республіках нерівність на їхню користь, яка компенсувала б колишню нерівність проти них. Для цього справу націоналізації республік треба, мовляв, доручити тільки «націоналам».
Перебіг українізації на Придніпров’ї досить послідовно висвітлювала обласна газета «Звезда» (сама вона поступово українізується і в листопаді 1929 року стане «Зорею»), у чому немала заслуга тодішнього редактора, галичанина з походження, колишнього січового стрільця Івана Ткачука (1891–1948). Досить погортати підшивку «Звезды», щоб переконатися, як послідовно висвітлювала газета той процес. Ось добірка «Пролетаріат повинен українізуватися!» в номері за 25 січня 1928 року. Ось інформація про те, що за прояв великодержавного шовінізму ЦКК КП(б)У оголосила сувору догану і зняла з роботи Малицького («Звезда», 10 лютого 1928 р.). Під рубрикою «Культура і мистецтво» вміщується стаття Івана Дяченка «Через театр українізуємося, підіймаємо культурність» (17 лютого 1928 р.). Через день – передова «Культурне будівництво і українізація» (19 лютого 1928 р.). У тому ж номері – «підвал» І. Любанського «Против недомыслия, против русотяпства, за советскую украинизацию». «Завдання величезної важливості» – так називалася добірка на ту ж тему в номері за 17 липня 1928 року. Тут ми знайдемо цікаву статтю «До відповідальності за ухил від українізації установ»:
«Незважаючи на декрети уряду України про обов’язкову українізацію діловодства радянських установ та підприємств у низці установ та підприємств Дніпропетровського до цього часу діловодство провадиться виключно російською мовою.
Особливо в галузі ухилу від українізації діловодства відзначилися окркомунгосп, завод ім. К. Лібкнехта, правління Катер(инської) залізниці та дослідна станція окрземвідділу.
Навіть до органів юстиції, які повинні стежити за тим, щоб цілком виконалися розпорядження уряду, вищезазначені установи та підприємства надсилають офіційні службові папери, писані виключно російською мовою.
З приводу цього округовий суд звернувся до окрпрокурора з проханням притягти керівників зазначених установ та підприємств за навмисний ухил від українізації діловодства до відповідальности». (Окрпрокурор – окружний прокурор, тоді були ще округи, а не області).
«Доба українізації, – пише історик Іван Майстренко, – була найсвітлішою сторінкою історії України під більшовицькою диктатурою. У вільній українській історіографії цю добу називають «Українським відродженням». Найважливішою стороною цього процесу було злиття в один потік масового національного відродження з партійною політикою українізації, яка хоч і була обережною, стриманою, а часом і саботованою партійним апаратом, проте не ворожою, як досі, сприятливою національному відродженню українського народу».
Державні та кооперативні видавництва випускали в роки українізації переважно українську літературу. Всі оперні театри в УРСР були українізовані, все українське населення було забезпечене рідною школою. Професори вищих шкіл прискорено вивчали українську мову і багато з них вже читали лекції українською. Всеукраїнська Академія наук (ВУАН) спішно готувала термінологічні словники з усіх галузей наук. Як свідчить той же Іван Майстренко, під кінець двадцятих років усі російські газети в УРСР були переведені на українську мову, крім чотирьох: «Вечерние известия» в Одесі, «Приазовский пролетарий» в Маріуполі, «Диктатура труда» в Юзівці (Донецьк) і ще одна районна газета у Красному Лучі Луганської області. На початку тридцятих років ЦК КП(б)У шукав редактора для українізації головної з цих газет – «Диктатури труда». Микола Скрипник – один з провідників українізації – висунув проект, якого він не встиг здійснити, – запросити з Галичини п’ ять тисяч учителів для дерусифікації Донбасу. «Ці вчителі, не знаючи російської мови, могли б краще, ніж місцеві, зламати спротив українізації в Донбасі».
Та на початку тридцятих українізацію обірвано. Почався поворот більшовизму до російського великодержавництва. Протестуючи проти арештів українських письменників, а також проти голоду, покінчив життя самогубством у травні 1933 року Микола Хвильовий. Через два місяці гине зацькований Постишевим Микола Скрипник. Ці постріли означали й згортання українізації... Тоталітаризм почав контрнаступ.
Виступаючи через два дні після смерті М. Скрипника на активі Харківської партогранізації, генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор намагався заспокоїти своїх слухачів, мовляв, усе гаразд і повернення назад не буде:
«Ми маємо багату різноманітну українську радянську пресу, якої раніше не мали, ми збудували українську нижчу, середню й вищу середню школу. Ми перевели роботу всього державного апарату на мову людности. Усе це лишається нашим завоюванням, не зважаючи ні на що. Це – заслуга нашої партії, від цих досягнень ми не відмовимося і не дозволимо їх дискредитувати, як би не злостилися, як би не клепали наші вороги». (З виступу С. Косіора 9 липня 1933 р.).
Слова, слова, слова... В дійсності ж почався «відкат» в українізації, якого годі було не помітити. (До речі, до 2016 року досить велика вулиця на лівобережжі Дніпра в обласному центрі мала ім’я С. Косіора).
У ті ж дні в Дніпропетровську на загальноміських зборах наукових працівників, культпропактиву й робітників мистецтва (вся термінологія – тогочасна!) виступав якийсь Я. Пекер. Вчитаймося. «Далі тов. Пекер наводить ряд прикладів викривлення національної політики партії, перекручення у нацкультбудівництві, глибоко аналізуючи ці помилки, що їх допустилося керівництво НКО (Народний комісаріат освіти, що його очолював М. Скрипник.—М.Ч.), зокрема т. Скрипник, і яким дав цілком вірну оцінку й розкритикував тов. Постишев на червневому пленумі ЦК КП(б)У.
Візьмемо для прикладу Дніпропетровське. Що ми тут мали кілька місяців тому? Майже всі заводські газети були українізованими. У такому місті, де є значна частина російського пролетаріату, не українізованого, що не знає української мови, ми позбавили його можливости користуватися газетою. Це грубе перекручення Центральний комітет і обком КП(б)У з приїздом тов. Хатаєвича виправили.
Лінією шкіл було припущено перекручення, що полягало в механічному запровадженні україніації шкіл».
Отже, товариші Хатаєвич і Пекер, на відміну від Скрипника, українізацією не захоплювалися, а навпаки, як спеціалісти у «нацкультбудівництві», почали виправляти «грубі перекручення» своїх попередникіа. Після такої заяви Пекера вже зукраїнізовані школи в Дніпропетровську почали переводити знов на російську мову. Й так дружно, що довелося спеціальною постановою зупиняти. Від 1933 року почала виходити в Дніпропетровську російською мовою вечірня газета «Звезда».
До речі, саме від неї стала чомусь вести свій родовід газета «Дніпро вечірній», заснована 1972 року як українська газета, але за рік русифікована! Формально після «листа ветеранів» до партійних органів, а фактично – внаслідок розпаношеної маланчуківщини, що почалася в Україні після переходу влади в 1972 році від Петра Шелеста до Володимира Щербицького. Але то інша сторінка згортання українізації в нашому краї.
Таким чином, попри всякі реверанси, в 1930-ті більшовизм рішуче повернув у бік російського великодержавництва. Наслідки стало видно вже через якихось два роки, восени 1935-го. Щоб не бути голослівним, доведеться знову послатися на факти з тогочасної преси:
«На заводі ім. Дзержинського вся громадська робота, навчання в партійних, комсомольських і профполітшколах, засідання різних організацій, культробота – все відбувається на російській мові. Заводська газета виходить двома мовами (згодом «Знамя Дзержинки» виходило лише російською – М.Ч.), більшість стінгазет у цехах – російською, бібліотека скомплектована переважно з літератури російською мовою. А між тим 48 проц. книжок, що їх беруть читачі в бібліотеці, – українські книжки.
І на заводі ім. Дзержинського, і на заводі ім. Петровського надзвичайно погана справа з висуванням українських кадрів. На Дзержинці з 42 парторгів – українців лише 24. На заводі ім. Петровського недавно висунуто для роботи в парткабінеті 5 комуністів і серед них жодного українця. В редакції заводської газети «Ударник» на 7 чоловік літпрацівників – жодного українця. Із 133 стінгазет тут лише 10 виходить українською мовою, 47 мішаною, а 76 російською мовою. Із 120 профполітшкіл на цьому заводі – українських лише 16. Характерна риса: із 40 вокальних номерів, виконаних на заводській олімпіаді самодіяльного мистецтва, українських було всього 8».
Про згортання українізації свідчило і становище в комсомольській організації Дніпропетровська. На 55 відсотків українців-членів міської організації було у складі пленуму міськкому комсомолу лише 35 відсотків українців, в складі бюро – 30 відсотків і в робочому апараті – 23 відсотки! «Про висування українських кадрів у міськкомі питання жодного разу не стояло. А на постанові обкому ЛКСМУ про висування українських кадрів секретар міськкому тов. Єрохін наклав резолюцію «в дела ГК».
Обурлива ситуація склалася на 1935 рік і в такому суто українському районі як Нікопольський. З дев’яти відповідальних працівників міськпарткому було лише два українці. З одинадцяти відповідальних працівників міськради українців було лише троє... І згодом «хахла» не раз переконували: «Так уже исторически сложилось, смирись...». Ким складалося, ким маніпулювалося?.. Ех, зітхає малорос: «маємо те, що маємо...». Того ж таки 1935 року все листування в Нікопольському міськпарткомі провадилося російською мовою. Партійні школи майже всі працювали російською. Коли по «Нікопольбуду» 1934 року з 22 шкіл було вісім українських, то в 1935 році українських лишилося лише три.
«Великих викривлень у справі українізації допускаються вищі учбові заклади, – констатувала 9 жовтня 1935 року дніпропетровська обласна «Зоря». – 1933 року обком КП(б)У оголосив парторганізації металургійного інституту догану за недостатнє проведення українізації. З того часу справа не лише не поліпшилась, а значно погіршала. В Дніпропетровському державному університеті з 29 кафедр вживають українську мову лише 11, в той час як це університет український, готує кадри для України».
Коли я в роках 1975–1980 навчався в тому ж університеті, мені відомі були лише дві-три кафедри, які вживали українську мову (української мови; літератури та ще хіба загального мовознавства), навіть історію України нам читали російською... Як історію УРСР! Причому читали так нудно і не відриваючись від паперів, щоб кожного українського філолога стало вернути від історії УРСР. Тут успіхи були незаперечні!
Рухалися бо до злиття націй, а університет уже вважався і не українським, а московського підпорядкування, чим там дуже пишалися.
«Внаслідок цих утисків уже немає тепер, у середині 70-их років XX ст., й натяку на вживання української літературної мови «в усіх сферах життя», як це було проголошено під час «відлиги», а щодо міського побуту, то її витискають уже навіть із «хатнього вжитку», – писав 1974 року український мовознавець і письменник Василь Чапленко в розвідці «Мовна політика більшовиків на Україні в 1950–1960-х роках».
Ліквідація українізації – один із численних експериментів над українським народом і його мовою. Пам’ятаймо про його уроки й нині.
Радимо прочитати:
Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки.– Київ: Либідь, 1991.– 342 с.– Бібліогр.: с. 327–341.
Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?.– Мюнхен: Сучасність, 1968.– 262 с.
Сергійчук В. «Українізація Росії». Політичне ошуканство українців російською більшовицькою владою в 1923–1932 роках.– Київ: Українська видавнича спілка, 2000.– 332 с.
Цвілюк С.А. Українізація України: тернистий шлях національно-культурного відродження доби сталінізму.– Одесса: Маяк, 2004.– 199 с.
Українська мова у ХХ сторіччі. Історія лінгвоциду: документи і матеріали / ред. Л. Масенко.– Київ: Києво-Могилянська академія, 2005.– 399 с.
