«…друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были…»

Коли заходить мова про утиски української мови росіянами, як правило, згадують сумнозвісні Валуєвський циркуляр 1863 року, за яким заборонялося друкувати україномовні книги, та Емський указ Олександра ІІ 1876 року про заборону друкувати та ввозити з-за кордону будь-яку україномовну літературу, а також ставити українські сценічні вистави і друкувати тексти українських народних пісень.

Але протягом понад чотириста років лінгвоциду росіян відомо безліч указів, наказів, циркулярів і постанов, спрямованих на утиски української мови, а в ідеалі – на її повне знищення. Принаймні, деякі джерела називають 134 таких акти, починаючи з царських часів і до кінця існування радянського союзу.

Втім, утиски українського слова почалися задовго до створення російської імперії та навіть до укладення Богданом Хмельницьким у 1654 році військового договору з московським царем, який московити потрактували як акт «возз’єднання» «навіки». Тобто, ще в ті часи, коли українські землі аж ніяк не належали до юрисдикції московії. Мало хто нині знає, що 1626 року Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до св. Варвари. Московське духовенство дозволило його друкувати лише за умови перекладу своєю мовою. Те нехай би вже й так – ну не розуміли московити української. Але крім того наказали Київському митрополитові вилучити з усіх церков України книги українського друку, а замість них завезти московські видання.

Наступного, 1627 року, перший із династії Романових цар Михаїл та його батько і співправитель патріарх московській Філарет видали Указ, за яким наказано було спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Євангелія учительного» Кирила Транквіліона-Ставровецького, архімандрита Чернігівського, «чтобъ та ересь и смута въ мірѣ не была». Інші твори автора, видатного українського православного і греко-католицького освітнього та церковного діяча, поета, вченого, друкаря, видавця також були заборонені.

Євангеліє учительне К. Транквіліона-Ставровецького // http://www.auction-imperia.ru/i/booklot/_DSC2333-59.jpg Перло многоцвітне К. Транквіліона-Ставровецького //https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/6/63/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%BB%D 0%BE_%D0%9C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B5.jpg

Наступник царя Михаїла Олексій 1667 року підписав із поляками Андрусівський мир про завершення московсько-польської війни 1654–1667 років. За цією сепаратною угодою під владою московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ; Київ із околицями на два роки передавався московському царству, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за московією назавжди. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їхніх авторів і видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (тобто – «злодійських») книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».

За десять років потому (1677) видано наказ московського патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не подібні до книг московських». А далі – ще запекліше і нещадніше. 1688 року за наказом того ж таки патріарха на вулицях москви у величезних багаттях спалили «Вінець Христов» Антонія Радивиловського, українського православного церковного діяча та письменника. Разом із ним знищили твори видатних українських богословів Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Ґізеля.

1689 року Києво-Печерській лаврі взагалі заборонили друкувати книги без патріаршого дозволу: «…к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…». По суті, це була перша московська цензура, спрямована на обмеження та заборону книгодрукування з метою знизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних стосунках. До речі, сирійський мандрівник, патріарх Антіохійський Макарій, відомий в українській історіографії як Павло Алепський, у своїму щоденнику, який вів, подорожуючи козацькими землями 1654 року, записав: «…по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшина їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви; крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти».

На московії ж у ті часи навіть царі та бояри, та й більшість духовенства нижчої ланки, були неписьменні, шкіл же не було зовсім. Російський академік О. Пипін у праці «История русской литературы. Т. 2» писав: «Москва долго не хотела сознаваться в недостатке своих образовательных средств». І далі зазначав, що справжньої гарної школи в Москві ніколи не було, і там навіть не знали, що то таке. Ще 1640 року митрополит Київський Петро Могила радив цареві Михайлу Федоровичу завести в Москві науку, а коли цар захотів би, то обіцяв йому прислати вчителів. Але цар не звернув на це своєї високої уваги. Навіть слово «вчитель» московитам здавалося підозрілим, якщо не крамольним. Тому і з чужою освітою, наукою, мовою воювали з усім фанатизмом.

Рябушкін А. Михайло Федорович на зборах боярської думи //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%8 1%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Tsar_boyar_duma.jpgМитрополит Київський Петро Могила //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%9C%D0%B E%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B0

1690 року Собор РПЦ засудив і наклав «проклятство й анафему» на «Кіевскія Новыя Книги» видатних українських богословів, вчених і письменників П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Т. Софоновича, Є. Славинецького, Й. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інших. 1693 року московський цар прийняв закон, який забороняв ввозити до московської держави українські видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю українських книговидавців. Естафету утисків української мови «гідно» продовжив цар-«реформатор» петро I і підхопили його наступники аж до катерини II – «Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину», – написав про них пізніше Тарас Шевченко. Московські владарі продовжували загарбання нових земель і народів і проводили політику зросійщення усіх «інородців». Утім, українців вони вважали «русскімі», які відбилися від материнської гілки під впливом поляків та інших «латинян» і яких треба було повернути в лоно «матушкі россії».

Саме петро I у 1713 році перейменував московію, привласнивши давню назву українських земель – Русь, яка у перекладі з грецької мови звучить як «россія». Основу новоспечених «россіян» складали угро-фінські та тюркські племена, але для імперської політики це не мало жодного значення, підміною понять, тобто шахрайством, московські правителі привласнили собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину й таким чином поглибили історію своїх володінь для підняття власного престижу. Як часто злодій, пограбувавши когось, намагається знищити його фізично, щоб приховати злочин. Так само діяла і московська влада. Але, коли знищити фізично цілий народ неможливо, треба знищити його духовно, позбавивши історії, культури, мови, нав’язавши свою ідеологію.

Для швидшого викорінення української мови, культури й ідентичності українців московити діяли в кількох напрямках, тісно пов’язаних між собою. Це – українське книгодрукування, освіта та релігія.

1720 року петро І видав указ про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів із церковних книг: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было». Київському очільникові князю голіцину надіслано розпорядження: «…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1724 року московська цензура наклала тисячу (!) рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». А Чернігівську друкарню просто перевели до москви.

У 1755, 1765, 1766, 1769, 1775, 1786 роках виходили заборони синоду друкувати українські книжки, дозволялося видавати лише схвалені московськими церковниками. 1769 року заборона синоду поширилась і на українські букварі – їх заборонили друкувати та використовувати. Таким чином видавнича справа в Україні була паралізована і це значно вплинуло на розвиток освіти.

У той час, як московські царі та бояри замість підпису ставили хрестики, в українських землях більшість людей, навіть серед міщан і селян знали грамоту. Що вже казати про освіту козацької верхівки. Як свідчить історик і релігійний діяч Іван Огієнко, українці: «Навчалися в університетах Падуанськім, Лондонськім, Лейпцизькім, особливо Геттінгенськім, Паризькім, училися в Кенігсберзі, в Римі та по інших місцях». Серед козацьких очільників було багато людей з вищою освітою, випускників Львівського, Острозького, Варшавського, Краківського колегіумів, Оксфордського та Падуанського університетів. На рівні цих навчальних закладів перебувала і Києво-Могилянська академія.

Києво-Могилянська академія та її вихованці. Гравюра XVIII ст. //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE- %D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_(1659%E2%80%941817)#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_%D1%82%D0%B0_%D1%97%D1%97_%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B4%D0%B5%D1%97.png

Тому й не дивно, що 1709 року петро І змусив скоротити число студентів Києво- Могилянської академії з 2000 до… 161 (!), а кращим науковцям звелів перебратися з Києва до москви. Серед них були Інокентій Ґізель, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.

1748 року видано наказ петербурзького синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії викладання російської мови, а 1786 року єдиною мовою викладання визнано російську. Для «заохочення» виконувати наказ синод наказав митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи викладачів академії за вживання неросійської мови.

Така ж доля судилася й іншим освітнім закладам, всі українські школи на Лівобережжі були ліквідовані. Як наслідок, рівень освіти в Україні різко знизився. Переписи 1740–1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. Перепис же 1897 року показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

Велику роль у житті українців віддігравала церква, була одним із центрів не тільки освіти, а й громадського життя. Зросійщення і через неї провадилося дуже активно.

1731 року імператриця анна іоанівна наказала вилучити з українських церков книжки старого українського друку і замінити їх книжками московських видань. 1784 року катерина II видала указ по всій імперії правити службу Божу лише російською мовою. Тоді ж за розпорядженням синоду митрополит Київський розпорядився, щоб у всіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию».

Провадилась політика зросійщення і через діловодство. Ще 1729 року петро ІІ (син і наступник попереднього петра) наказав переписати з української мови російською всі державні постанови і розпорядження. 1740 року анна іоанівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Шаховського і запровадила в діловодстві на території України російську мову. В 1750 році була ліквідована Канцелярія міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові, з неї вилучили та перевезли до московії справи таємного діловодства. Після скасування катериною II українського гетьманства відбулося усунення від влади україномовних чиновників. Більшість української документації, у тому числі документи архіву Запорозької Січі опинились у московському відділенні загального архіву головного штабу.

Знищення української мови й ідентичності, зросійщення українців провадилося навіть на такому інтимному рівні як… шлюби. Ще 1734 року анна іоанівна у таємній інструкції правителеві України князю Шаховському наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

«Вершиною» діяльності московської імперії у справі зросійщення України у XVIII столітті є видання 1789 року з ініціативи катерини II «Порівняльного словника усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

Утім, це був лише початок боротьби з українським словом, московія продовжувала свою чорну справу.

 

Радимо прочитати:

Кубайчук В. «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови».– Київ: К.І.С., 2004.– 176 с.
Куземська Г. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української Церкви, мови, культури,
народу / Рец.: Г.П. Півторак, Л.Т. Масенко, І.К. Патриляк.– Київ: Фенікс, 2014.– 132 с.
Сушко Р. Хроніка нищення української мови: праця.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 91 с.– Бібліогр.: с. 90–91.
***
Ніна Вірченко. Документи про заборону української мови (XVII–XX ст.). Опубліковано: Без мови – немає нації / Упоряд. Л. Голота, Є. Букет.– Київ: Український пріоритет, 2011.– С. 4–28. // https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/dokumenty-pro-zaboronu-ukr-movy/
Хронологія утисків української мови //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%
BA%D1%96%D0%B2_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8

Ірина Голуб
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Травень 2022