Володимир Буряк – придніпровський метеорит на українському небосхилі

фото.  Володимир Буряк (Селіванов)

Я родом з України,
З тривог її єства,
Де туга Чураївни – 
Криниченька жива.

 

Придніпровський край – це терниста дорога людства. Але українська культура Придніров’я, попри всі заборони української книги та віковічних переслідувань нашого рідного слова, нищення культури, звелась на ноги.

Він спалахнув метеоритом на вістрі епох. Як не дивно, останні і сконцентрували між собою поетову свідомість. Життя метеорита блискавичне і виразне.

Володимир Дмитрович Буряк (Селіванов) (7 квітня 1944 – 16 січня 2011 року) – український поет, прозаїк, літературознавець. Доктор філологічних наук, працював професором кафедри журналістики Дніпропетровського національного університету, директором Інституту журналістики та масової комунікації Запорізького Класичного приватного університету. Лауреат літературної премії імені В. Підмогильного.

Народився митець на Дніпропетровщині. Наприкінці війни він втратив батьків і виховувався у дитячому будинку, безбатченківство залишило у його душі глибокі вирви.

Дуже дорогим був йому світ пам’яті. Він любив його за вистражданість дитячої душі, за те неповторне, що перше прийшло до нього. 

Цільна картина його життя пов’язана з Верхньодніпровськом. Перший спомин дитинства пов’язаний з дитячим будинком, про який він написав у повісті «Молода трава». Це світ тяжкого повоєнного часу, який вривається в душу і довго не може її полишити: «А ми притислись губенятами до шибок вікон, бо вже ніч, і пішла додому вихователька, притихли, як завжди, щоб подумали, що заснули, і тепер нам – воля». 

Психологія сприйняття світу у повісті дивовижно тонка і лірична. Це, фактично, поема у прозі. Тут же, у повісті, є і про названих батьків Валька Селіверчука (у реальному житті – Володі Селіванова), які його усиновили. Дмитро Васильович і Галина Василівна Буряки не побоялися взяти з дитбудинку одинадцятилітнього рудого хлопчика, який вже почав писати вірші. 

Після закінчення середньої школи працював модельником ливарного цеху Верхньодніпровського заводу паперовиробного устаткування. Робітничий колектив – його перший досвід, що загартував характер. Недарма його улюблене дерево – груша, це ж – міць, і древня енергетика роду дерев і людей, що передається з покоління в покоління. 

У «Придніпровському комунарі» була надрукована «Повість про рідне місто» зі словами любові до рідного краю «бо де б не були, все одно починаємося тут». Маленьке, районне, раптом переростає у велике, всесвітнє. 

З новелами, повістями, рецензіями автор виступає у республіканських газетах, журналах і колективних збірниках. Саме тут він формував себе як публіцист, як літератор. Це була своєрідна літературна школа у газетах «Ударний фронт», журналах «Жовтень» і «Прапор», де і формувався стиль молодого літератора. 

Потім він закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету у 1968 році, довгий час працював старшим редактором літературно-драматичної студії Дніпропетровського телерадіокомітету.

З 1988 року він – старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії українського фольклору, народних говорів та літератури Придніпровського регіону. Невдовзі – доцент кафедри журналістики факультету систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського університету.

Володимир Дмитрович писав про себе: «Традиційна біографічна схема: школа, завод, університет, телевізія, науково-дослідна лабораторія – це ніби закономірний життєвий вернісаж, якби не закодованість дитинства, бо треба було доводити, хто ти є, або й просто виживати…»

Його творчо-інтелектуальна запрограмованість, можливо, найбільше виявилася у кандидатській дисертації «Народна пісенність Придніпров’я: генезис образних форм поетичної свідомості», та пізніше у докторській дисертації «Фольклорне, художнє та публіцистичне мислення у контексті творчої свідомості», над якою він працював десять років. «Дослідження пам’яті народу – це один із виходів на саморозуміння і на самоствердження», – влучно писав він у самоінтерв’ю у «Поетичній вітальні» «Три запитання до себе».

Іще в далекому 1992 році, коли в нього запитували, яка, на його думку, основна проблема національно-духовної сфери, він відповідав: «Відновлення інтелекту української етносфери… Нині потрібен якісно новий кидок до інтелектуально-філософського осмислення самих себе».

Дніпропетровщина завжди була багата талантами. Своїми духовними вчителями він вважав Сергія Завгороднього, Михайла Нечая, цінував Ганну Світличну, Віктора Коржа, Наталку Нікуліну, Любов Голоту, Михайла Кудрявцева. Цей перелік можна було б продовжити.

Палітра поета напівтональна й органічна. Він є автором книжок прози «Молода трава», збірки поезій «Трикнижжя», «Голосарій», «Любов завжди», «Над островами». Автор документальних радіоповістей «Гончареве коло» (про Олеся Гончара), «Наклеп на сонце» (про В. Булаєнка). Письменник у нього – це творець, який вище суєти суєт, і цим все сказано. 

Він завжди писав вірші. Це була друга сторона його духовної творчої сфери: працювати у жанрі поетичної прози. Володимир Дмитрович з часом зрозумів, що стик жанрів дає тимчасову перевагу – кидок у стилістиці самовираження. І тоді на довгій творчій дистанції необхідна повна «експлуатація жанру», особливо коли поєднувалася емоційність і філософський план. Як це актуально звучить сьогодні:

Самоусвідомлення – Бог малого уміння
Вийшло на берег душевної ніжності.
Глеки повних забутих сердець 
Переводим в далеку тримірність.
Семимірному видінню увірвався терпець
Любуватись невинністю.
По стінах скорених душ дорога проста.
Невибагливість форм дворушна.
Хата вкраїнська – це не мета – 
Вічне честі подушне.
Серця простріл народу – забаганковий зойк.
Легкої вдачі ніщо не віщує.
Сплетемо ж зір духовний власний вінок,
Може, правнук нас ще почує.

Він трудився в царині загальнолюдських інтересів, в ім’я справедливості, добра, краси, в ім’я того, що робить людей Людьми. Це ті, про кого сказав Григір Тютюник вистраждане: письменник народжується з любові та муки. З любові до людини, з муки і болю за людину, за рідний край, за Україну.

Це те, що читається через віки з першого погляду, бо це – поет. Бо небо, води, трави дали йому зір особливого бачення, де людське духовне таке сильне, що світить на небосхилі, хоч раптово і падають метеоритом…

Ще безіменний автор «Повісті врем’яних літ» більш як сімсот років тому нагадував: книга – це ріка, яка напоює всесвіт. Хочеться сказати, що книги дніпровських письменників хоч по краплині, а напоюють собою ріку, що своєю чергою напоює Всесвіт.

 

Радимо прочитати: 

Селіванов (Буряк) В. Голосарій: текстові формати.– Київ: Українські пропілеї, 2004.– 436 с.
Селіванов В. Трикнижжя: поезії.– Дніпропетровськ: Ліра-М, 2001.– 43 с.
Селіванов В. Універсум.– Київ: Ярославів Вал; Український письменник, 2009.–  317 с.
***
Зінов'єва Н.Ф. Володимир Дмитрович Селіванов (Буряк) / Н.Ф. Зінов'єва, І.С. Попова // O, alma mater, зоре світанкова!: Нариси.– Дніпропетровськ: Пороги, 2009.– С. 83–86. 
Слово про літературу та письменників Придніпров'я: нариси та есеї / упоряд. Л. Степовичка.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– 535 с. (Руденко Г. Рід наш земний, найпрекрасніший – С. 341 –347; Степовичка Л. Сльоза на молитвенім звоні... – С. 412–415).

Ірина Білоус
за матеріалами з фонду ДОУНБ та інтернет-джерелами

Опубліковано: Березень 2023