Іл. Панас Мирний // https://suspilne.media/129709-ne-hocu-tiei-slavi-
172-ga-ricnica-iz-narodzenna-panasa-mirnogo-iz-poltavsini/
Український письменник Панас Якович Рудченко, багатьом відомий як Панас Мирний, для друзів дитинства був Ахванасіем, як його нарекли за церковним календарем, а для товаришів по службі – Панасом Рудченком. На походження його відомого прізвища, можливо, вплинуло місто, де народився письменник, а саме – Миргород. У його метриці було написано відразу два прізвища: Мирний і в дужках Рудченко, але практично до самої смерті, крім близьких, ніхто не знав про те, що Рудченко і Мирний – це одна людина.
З юних років Панас дивував домашніх своїм недитячим спокоєм і замкнутістю. Його сестра Олександра писала: «Пам'ятається мені його шість років. Він завжди любив усамітнення, вічно сам грав... Один раз був у нас страшний переполох: чи не стало нашого Афанасика. Скрізь шукали... Як пішли в сад – і чують: співає десь у бур'янах. Виявилося, що він якось впав у канаву і там розгулює і співає. Афанасій був дуже мирний, сварок не зносив: враз тікає».
Батьківський заробіток був мізерний. Як згадує Панас, якби не шматок власної землі, «доводилося б родині й голодувати... Кожного, а в сім'ї було троє синів і дочка, потрібно було взути й одягнути та хоч про невелику освіту поклопотатися».
Навчався Панас Мирний спочатку в Миргородському парафіяльному училищі, а потім, з переїздом батьків до Гадяча – в повітовому училищі. Батько хотів, щоб син пішов по його слідах і став канцеляристом. Так і вийшло. Закінчив Панас заклад, до якого зовсім не линула душа, з похвальним листом і вступив на службу до повітового суду Гадяча, а потім – до казначейства помічником бухгалтера. Мрії про гімназію й університет не здійснилися, на це не було грошей. «Не життя мені в Прилуках, хочеться вирватися і покинути кепське місто... з його гидким чиновництвом. Якщо не пощастить з переводом – то подам у відставку і поїду або в Полтаву, або ж до тебе», – пише він старшому братові Іванові Білику (Рудченку). Минуло кілька років після цього листа, поки Панас зміг вибратися до Полтави. Тут він працював у губернському казначействі. Незабаром дослужився до чину дійсного статського радника, що прирівнювалося до військового чину генерала.
У двадцять один рік Панас напише у своєму щоденнику: «Згадалася мені моя служба... Невесело, і як же невесело! Зробилося на душі, – начебто камінь хто навалив на кволі груди». Власне, всі свої думки, з 1865 року він довіряв щоденнику. Він скаржився в ньому на тяжке становище, тугу, нудьгу, лихих начальників. Деякі записи звучать, як звинувачення жорстких законів «темного царства», які пригнічують людину, топчуть її честь, совість, життя. Панас критикує все, що відбувається, співчуває народу і хоче допомогти.
У 1872 році у львівському журналі «Правда» з`являються його перші твори – вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав». Згодом – нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця».
Страждання виливаються в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – це спроба підштовхнути народ до якихось дій. Він стає членом нелегальної організації «Унія», яка була створена в 1874 році в Полтаві. Головним завданням її було поширення забороненої української літератури серед народу. У лютому 1875-го царська поліція завела справи на її членів, а в березні провела обшуки. Звичайно ж, це могло завдати купу неприємностей, але всіх неочікувано виправдали. Причиною стало те, що губернатор і начальник полтавського губернського жандармського управління ніяк не могли вирішити, кому належить розслідувати справу...
Багато творінь Мирного не друкували на батьківщині, вони виходили за кордоном. Переживаючи через неможливість опублікувати свої праці, він напише Михайлові Коцюбинському, скаржачись на цензорів: «Ви, напевно, знаєте, що "Лихі люди" вперше надруковані в Женеві. Я їх перехрестив у "Товариші" і подав був у нашу цензуру, а там, як прочитали, що як, мовляв, можна такий твір подавати в цензуру. На велику силу одному приятелеві довелося взяти рукописні матеріали з цензури і урезонити їх, не робити крику».
Найвідоміший роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який Панас Якович написав спільно з братом Іваном, теж друкують в Женеві в 1877 році. Класове розшарування села, головний герой − бідний селянин Чіпка. Через злидні він стає розбійником, арешт, Сибір, загибель.
На Полтавщині Панас Якович довго жив на тихій вуличці Миргорода, де знайшов в охайному будиночку дві кімнати. Вулиця плавно спускалася вниз, в глибоку долину, а з боків, над кручами, стояли біленькі сільські будиночки під солом'яними дахами. Але сприймав письменник тутешнє життя у вельми сірих тонах «...Невеликі повіти рідної мені Полтавщини... Навколо жили люди зі своїми щоденними проблемами, втішаючи себе то гульнею, то веселощами, то добуванням собі добра, то пошуками значної посади... Ні перед ким своєї душі сповідати, немає в кого було просити відвертої поради, як треба і собі на світі жити?», – писав Панас Рудченко Іванові Нечую-Левицькому...
Він вважав, що популяризувати його особистість – зайве. Так, на лист Омеляна Огоновського з проханням розповісти свої біографічні дані для одного з видавнь він відповів: «Про своє життя не подаю Вам ніяких звісток, тому що вважаю, що не в ній вага і сила, а в тих працях, що до цього дня з'явилися в світі або ще коли-небудь з'являться». Навіть на схилі віку, перед смертю, в листі Іванові Зубковському, лікарю і краєзнавцю, засновнику Миргородського курорту, писав: «Що стосується питання про розкриття мого літературного псевдоніма, то дуже б Вас просив цього не робити. Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий "Панас Мирний", але я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлянь, які створилися навколо імені Мирного. Нехай коли я помру (а жити мені, ймовірно, залишилося вже недовго), люди дізнаються, хто я і що доброго зробив для своєї батьківщини, якщо тільки дійсно зробив щось добре...»
На сороковому році життя Панас закохався «зо всім палом своєї палкої натури» в молоду вчительку музики Полтавського інституту шляхетних дівчат Олександру Михайлівну Шейдеман. Познайомилися вони на літературних суботах у Віктора Василенка. Полисілий у тяжкій службовій і письменницькій праці без вихідних підтоптаний парубок вирішує домогтися її. Хоч він і знав про її хронічне захворювання – істерію, і про те, що у неї є наречений – молодий і багатий лікар з Петербургу. Панас перемагає! У листі Олександра повідомляє про свою згоду стати його дружиною: «Правильно виражається Юрій Семенович про тебе, що ти святий чоловік, саме святий, і невже мені, грішниці, випало таке щастя і честь бути твоєю дружиною... Відмовитися від тебе я вже не в силах...».16 квітня 1889 вони одружилися. Весілля святкували скромною вечіркою в хаті молодої, в Карлівці. Батьки Панаса Яковича та інші його родичі обмежилися привітаннями в листах і телеграмах. Влітку того ж року він бере двотижневу відпустку і їде з молодою дружиною до своїх батьків. Але за тиждень їм довелося виїхати через лайки між молодою дружиною і матір'ю Панаса. Неприязнь матері до невістки не перетворилася на проблему, оскільки жили на відстані, а з появою внуків і зовсім притупилася. У спільному житті давала про себе знати чотирнадцятирічна різниця у віці. Олександра змогла стати доброю матір'ю, порядною дружиною, а от справжнім другом і помічником письменникові, на жаль, ні.
У 1890 році сестра Панаса писала: «Чого ж це такі напади з Олександрою Михайлівною? І чого б їй справді не кинути інститут, ніби ви не можете прожити на твою платню». Тільки після народження першого сина Віктора, в 1892 році, Олександра пішла з роботи. Через рік вона подарувала Панасу другого сина Михайла. З середини наступного року її хвороба загострилася дуже різко, серія страшних нападів обрушилася на неї. «Мені здається, що вже гірше не буде, ніж половина минулого року,» – скаржився Панас Якович другові.
Панас Мирний не може покинути службу, щоб повністю присвятити себе творчості – треба годувати велике сімейство. Він залишив духовний заповіт: сини повинні продовжити його справу – вірно служити народу: «Прошу дружину мою всіляко подбати про те, щоб сини наші неодмінно здобули вищу освіту, так необхідне їм не тільки для влаштування своєї долі, але ще більше – для принесення своєю майбутньою діяльністю можливо більшої користі для того краю, де вони народилися... для чесного служіння і кращого виконання обов'язку перед батьківщиною необхідно ґрунтовне знання, яке може бути видобуто тільки вищим чином».
Після складення заповіту Панас Мирний прожив ще більше десятка років. Старший син Віктор був мобілізований до армії. Імперська війна завдала горя. 17 вересня 1915 року в бою під Рівним Віктор гине. Панас покладав великі надії на свого талановитого хлопчика – він писав вірші, дуже любив мистецтво.
Середній син Михайло навчається у Варшавському політехнічному. Військові події змусили клопотатися про його переведення до Катеринославського політехнічного інституту. Михайло вже встиг одружитися, і батькові просто необхідно було йому допомогти. У 1917-му молодший син Мирного Леонід закінчив гімназію.
У листі Михайлові в березні 1919 року Панас Якович пише: «Здоров'я моє, як і раніше не дуже: кашель, лихоманка. Але я продовжую ходити на службу, правда, ледве доповзаю туди і назад. Все ж на ногах». У круговерті воєнних подій втрачений наймолодший син, перервався зв'язок із середнім, письменника починають долати хвороби і поганий матеріальний стан.
У 1920 році 19 січня він останній раз відміряв свій шлях на службу і додому, провів вечір у сім'ї. Під ранок Олександра почула гуркіт, кинулася до чоловіка і побачила його на підлозі без свідомості. Земський лікар засвідчив інсульт. У 5 годин 30 хвилин 28 січня 1920 Панаса Яковича Мирного не стало.
В особовій справі колишнього статського радника, класика української літератури за пятдесят сім років служби з'явився перший документ українською мовою про виключення його з числа службовців у зв'язку зі смертю.
Відкритий сином Михайлом музей у Полтаві на сьогодні – єдиний в Україні. Тут зберігаються його картини, адже він чудово малював, фотографії, малюнки дочки його брата Івана Ольги. Перед будинком був відкритий пам'ятник – бронзовий бюст на гранітному постаменті. У меморіальному будинку сім кімнат, де представлено більше тисячі експонатів: документи, фотографії, книги, особисті речі.
Радимо прочитати:
Медуниця М.М. Брати і побратими: роман: [про Панаса Мирного].– Київ: Радянський письменник, 1990.– 421 с.
Топська Н. Любов – наснага, любов – журба...: історії кохання класиків української літератури.– Донецьк: Проспект-Прес, 2007.– 320 с.
Ушкалов Л.В. Реалізм – це есхатологія: Панас Мирний.– Харків: Майдан, 2012.– 184 с.
