Іл. https://uamodna.com/assets/articlesmain/image/o/q/n/oqn0xgfh/mail_big.jpg
Сахаються у нас також і
кличного відмінка, що
становить одну з
особливостей української мови...
Максим Рильський
В українській мові до наших днів збереглися деякі мовні явища, які інші слов’янські мови протягом століть утратили. Одним із таких філологічних феноменів є кличний відмінок, або клична форма іменника. Кличний відмінок – одна з відмінних рис української мови, яка робить її мелодичною та співучою.
Кли́чний, або зверта́льний відмі́нок, чи вокати́в (лат. casus vocativus, від voco – «кличу», «зову») позначає звертання до певної особи чи предмета. Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань, надає їм української національної специфіки та колоритности. Один із яскравих прикладів вживання кличного відмінка іменників – народні українські пісні: «Ой, дівчино, шумить гай», «Гей, чого, хлопці, славні молодці?», «Ой гиля-гиля, гусоньки, на став», «Ой, зійди, зійди, ясен місяцю», «Плавай, плавай, лебедонько», «Подай же, дівчино, подай же рученьку», «Ой вербо, вербо» та інші.
Кличний відмінок в українській мові, по-перше, найбільше з-поміж усіх відмінків зазнав політичних утисків. Як саме? Звернімося до фактів: із чотирьох видань українського правопису, які датуються XX ст. (1933, 1946, 1960, 1990), вперше лише в Правописі 1990 року нарешті визнано, що наш рідний кличний відмінок є таки справжнім повноцінним ВІДМІНКОМ, а не якоюсь там незрозумілою формою – недолугою, однобокою формою звертання.
Другою причиною винятковості кличного відмінка є його відсутність у російській мові. І це було каменем спотикання як у радянські часи для укладачів правописів української мови, так і сьогодні для значної частини російськомовних українців. Тому спробуємо стисло розібратися в цьому питанні, щоб не робити помилок, особливо під час листування.
Якщо зазирнути в історичну граматику європейських мов, то можна побачити, що кличний відмінок був обов’язковим і в латинській мові, й у давньогрецькій, і в давньослов’янській. У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія кличний відомий як звателный падежь. У «Граматиці слов’янській» Мелетія Смотрицького звателный числиться шостим, стоячи перед місцевим відмінком. До наших часів кличний відмінок зберігся не тільки в українській мові, але ще й у румунській, болгарський, польській, словацькій, чеській, грузинській тощо. У російській мові збереглася тільки церковнослов’янська клична форма звертання до Бога: Боже, Господи, Отче.
Іменники в кличному відмінкові властиві різним стилям мовлення: офіційно-діловому, розмовно-побутовому, художньому, епістолярному. В офіційно-діловому мовленні звертання найчастіше вживається в офіційному листуванні, в усному мовленні – у промовах, бесідах, диспутах тощо.
Нехтувати кличним відмінком – означає невибагливо і без поваги ставитися до свого й чужого мовлення та до рідної мови загалом. Не менш важливо правильно утворювати форми цього відмінка.
Отже, вкажемо головні постулати щодо вживання кличного відмінка в українській мові:
1. Ми обов’язково маємо використовувати кличний відмінок під час звертання до будь-якої особи або навіть неживої істоти.
2. Кличний відмінок властивий тільки іменникам, але залежно від того, до якої відміни належить іменник, використовуються різні закінчення, адже закінчення кличного відмінку іменника залежить від закінчення цього ж іменника в називному відмінку.
3. Всі іменники кличного відмінка незалежно від їхнього лексичного значення можуть закінчуватися всього на 5 літер: е, є, о, у, ю.
4. Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині.
У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове, панове.
5. У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення -о, -е (-є), -ю.
Тверда група має закінчення -о: дружино, перемого, сестро;
М’яка група має закінчення -е: воле, земле, Катре, Ілле, Насте, а після голосного та апострофа – закінчення -є: Надіє, мріє, Маріє, сім’є;
Мішана група має закінчення -е: теще, душе, площе;
Деякі іменники цієї відміни з основою на м’який приголосний зі значенням пестливості мають закінчення -ю: бабусю, доню, матусю, Олю, Олюню, Настусю (але Насте).
6. Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.
Тверда група має закінчення: -е для більшості безсуфіксних іменників: друже, Петре, Максиме, Києве, Львове, козаче,
вовче (для цього типу відмінювання також характерне чергування г, к, х//ж, ч, ш);
-у: (1) якщо іменник містить суфікс на -к-, зокрема -ик, -ок,-ко: батьку, синку, критику, супутнику (крім парубок – парубче), (2) якщо це власні імена іноземного походження з основою на г, ґ, к, х: Людвіґу, Фрідріху, Рюрику; а також іменники: ді́ду, та́ту, си́ну;
іменник Олег має дві форми: Олегу, Олеже.
М’яка група має закінчення: -ю для більшості іменників: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю;
-е для деяких іменників, що закінчуються на -ець (з характерним чергуванням): женче (від жнець), кравче (від кравець), шевче (від швець), хлопче, молодче (але бійцю, борцю, знавцю, добровольцю, а також як прізвища – Жнецю, Кравцю, Швецю). Ця особливість пов’язана з наслідками третьої палаталізації, походженням цього м’якого суфікса від ранішого твердого; іменник Ігор належить до м’якої групи ІІ відміни, тому має утворювати форму кличного Ігорю, але тривалий час нормативною вважалася форма Ігоре. У новому правописі 2019 року закріплена форма Ігорю; для іменників середнього роду на -е кличний відмінок тотожний називному.
Мішана група має закінчення:
-е (для власних назв з основою на шиплячий та загальних з основою на -ж, -р): пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше;
-у (для деяких іменників мішаної групи з основою на шиплячий, крім -ж, -р): слухачу, керманичу, викладачу, читачу, товаришу.
7. Іменники третьої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення -е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, смерте та -и: мати. У кличному відмінку іменники ІІІ відміни вживаються переважно в художніх текстах.
8. Іменники четвертої відміни мають закінчення -я (а після шиплячого – -а): галчен́я, гус́я, дит́я, ім’я, козен́я, пл́ем’я; коліщ́а, курч́а, лош́а.
9. Звертання може складатися із двох слів:
з імені та по батькові – обидва слова вживаються у кличному відмінку: Олександре Петровичу, Оксано Петрівно;
з іменника та імені – обидва слова мають форму кличного відмінка: друже Іване, сестро Олено;
з іменника та прізвища – прізвище завжди має форму називного відмінка: пане Ковальчук;
прикметники та займенники у складі звертання мають форму називного відмінка: шановний пане, моя зіронько.
10. Не мають кличної форми займенники та прикметники. За потреби у звертанні використовується називний відмінок однини чи множини: Кохана! Підійди, будь ласка. Мила, ходімо. Дорогі, дякую.
Українська класика, фольклор i живе народне мовлення пильно дотримуються форм кличного вiдмiнка: «Iди, Петре, до тiєї, котру щиро любиш» (I. Котляревський); «Козаче, соколе, вiзьми ж мене з собою на Вкраїну далеку» (народна пісня). Iз цього можна зробити висновок, що й нам не слід уникати без усяких на те підстав цієї особливості нашої мови. Закінчити наш екскурс до правил української мови хотілося би тематичним віршем Дмитра Білоуса «Слова покличні – прості й величні»:
В джерелах слова – душі криниця.
А рідна мова – як чарівниця.
Звичайний приклад візьму навмисне,
Краса ж така в нім, що серце стисне.
Дивися – в кличнім простім відмінку:
«Ой не стелися, зелен барвінку...».
Одвертий кличний – немов дитинний,
Музичний, зичний та ще й гостинний.
Звертання щире, душевне, щедре –
Василю, Павле, Іване, Петре!
І так сердечно, і так ласкаво –
Наталю, Лесю ачи Любаво!
До зборів, сходки відкрито й радо –
Чи товариство, а чи громадо!
А найсвятіше душа приємне –
Моя Вкраїно, кохана земле,
Ти, святий Дніпре, і ти, Дунаю, –
миліших серцю звертань не знаю!
Радимо прочитати:
Вихованець І.Р. Кличний відмінок // Українська мова: енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні, Інститут української мови; ред. В.М. Русанівський [та ін.].– Київ: Українська енциклопедія, 2000.– С. 237.
Новий український правопис: навчальний посібник.– Київ: «Центр учбової літератури», 2019.– 284 с.
Українська ділова і фахова мова: [практик. посіб. на щодень] / М.Д. Гінзбург, І.О. Требулова, С.Д. Левіна, І.М. Корніловська; за ред. М.Д. Гінзбурга.– 2-ге вид., випр. і доп.– Київ: Фірма «ІНКОС», Центр навч. літератури, 2007.– 672 с.
***
Сердунич Л. Як треба звертатися. Кличний відмінок.– URL: https://uamodna.com/articles/yak-treba-zvertatysya-klychnyy-vidminok/
