фото. без підпису, ілюстративне
Ярослав Дмитрович Ісаєвич (7.03.1936–24.06.2010) – видатний український історик, академік НАН України, тривалий час був директором Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (у Львові). Відомий своїми монографіями «Братства та їх роль у розвитку української культури XVI–XVIII ст.» (1966), «Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст.», «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні», «Україна давня і нова. Народ, релігія, культура», «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» та іншими. Ярослав Дмитрович разом із мистецтвознавцем Якимом Запаском підготував зведений каталог українських стародруків «Пам'ятки книжкового мистецтва» (два томи у трьох книгах, 1981–1984). Був відповідальним редактором, а також одним із основних авторів другого тому фундаментальної праці «Історія української культури» (2001).
Одним із напрямків дослідницького інтересу академіка Ісаєвича була українська мова, навіть ширше – українська мовна традиція з найдавніших часів до сьогодення. Він обстоював ідеї культурної тяглості України як прямої спадкоємиці Київської Русі, хоча вказував на штучність, кабінетність останнього метафоричного поняття, яке не зустрічається в давніх джерелах. У практичній площині науковець енергійно боровся зі звичкою ототожнювати в західній англомовній історіографії Давню Русь з Росією, постійно і наполегливо виправляв своїх зарубіжних колег, які писали Kievan (Ancient) Russia замість Rus’, або Russians, маючи на увазі давніх русинів. Він вважав, що англійська термінологія на означення наших історичних реалій має бути українізованою: Kyiv, а не Kiev, як це часто вживалося в ХХ столітті на Заході. Я. Ісаєвич також пильнував, щоб його учні та колеги послідовно дотримувалися українського написання й озвучення слів церковнослов’янської мови: «щоб у цитатах з церковнослов’янської ˮятьˮ не замінювався на ˮеˮ, а зберігався або передавався через ˮіˮ». Особливо ученого непокоїв факт втрати багатьма українцями інтуїтивного сприйняття української мови, коли навіть природні носії мови не відчувають штучності та зросійщення таких слів як «суттєвий», «положення», «книгодрукування», «віддруковано» тощо.
Проблемі мовно-культурної тяглості дослідник присвятив чимало праць, зокрема свого часу помітним явищем в науці став нарис «Мовний код культури», що був уперше опублікований у виданні історичного факультету ДНУ «Дніпропетровський історико-археографічний збірник» в 1997 році. Спробуємо коротко викласти головні тези.
Щоб зрозуміти культуру будь-якого народу, необхідно вивчити її мовний код. Яка роль мови як форми самовираження культури і засобу її формування? Мова є одним із основних елементів тяглості культурного життя. Вона окреслює етнічну приналежність носіїв культури. В мові відображаються процеси формування культури, її соціальні різновиди та міжнародні зв’язки. Мовний матеріал – джерело для вивчення культурного розвитку, яке пов’язане з формуванням народу та його мови.
«Культура розвивається як знакова система, сукупність символів і значень, що допомагають людям орієнтуватися в світі, передають досвід від одного покоління до іншого. Але й сама мова теж є знаковою системою, і теж виконує функції кодування інформації з метою її нагромадження, поширення в просторі й передачі наступним поколінням». Розвиток культури – ширше поняття, тому що воно включає розвиток мови як складової частини. Мовна система є загальним поняттям. Осмислення процесів культури та її історії, неможливе поза мовою і мисленням, яке нерозривно пов’язане з мовою.
Національні мови формуються переважно на основі народно-розмовних мов, тому писемна мова є різновидом тієї ж самої мовної системи. У середньовіччі усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова стала привілеєм частини еліти. Знання письма було обмежене колом причетних до влади. Найстаріша мова писемності була мовою сакральною, на якій проводилися богослужіння, цим і зумовлювалася повага до тих, хто навчився читати й писати.
У Київській Русі отримала розвиток церковнослов’янська мова, якою перекладали Євангеліє та богословські книги Кирило та Мефодій, згодом – їхні послідовники. На її основі створено мову, якою були написані літописи, житія святих, публіцистичні пам’ятки. Одні дослідники називають мову оригінальних пам’яток Київської Русі «давньоруською мовою», інші – вважають варіантом церковнослов’янської. Сучасники не вважали мову літургічних книг і мову літописів та юридичних пам’яток, а також розмовну мову, – різними мовами, для них вона була єдиною, але функціонально поділялася на три стилі, що обслуговували різні сфери суспільного життя: сакральну, державну та побутову. Твори письменників Київської Русі читали болгари, македонці, серби нарівні з пам’ятками власної літератури, істотних розбіжностей між різними слов’янськими редакціями церковнослов’янської мови не було тривалий час.
XIII–XIV ст. народнорозмовна мова була групою близькоспоріднених українських діалектів, які розвинулися на базі існуючих раніше діалектів протоукраїнських племен. На жаль, українському етнографічному масиву не пощастило так, як давньому Новгороду, де в середині ХХ ст. археологи знайшли берестяні грамоти між шарами вцілілих дерев’яних бруківок, що дало можливість зрозуміти, як новгородці розмовляли в побуті. Утім, якісь уявлення про давню українську мову дають і офіційні писемні пам’ятки. В писемній мові відображалися риси розмовної. Дві грамоти Молдавського князівства другої половини XIV ст.– найстаріші пам’ятки, в яких відбилися основні особливості української мови. Збереглися грамоти польського короля Казимира III для населення Галичини як латиномовні, так і написані українською мовою, у формі, яку успадкували з канцелярії Галицько-Волинського князівства. Загальною закономірністю є запозичення іноземних слів актовими мовами. Актова українська мова кінця XIV ст. значно ближча до розмовної, ніж актові пам’ятки XV–XVI ст., насичені білорусизмами та полонізмами. Блискучий докладний аналіз історичних, дипломатичних і лінгвістичних особливостей актової документації Галицько-Волинського князівства ХIII – першої половини ХIV ст. здійснив інший український історик Олег Купчинський 2004 року, студія якого варта окремої уваги.
Подібно до актової мови розвивалася українська книжна мова. Перші її пам’ятки відомі з середини XV ст., однак більш поширеною книжна українська мова стає з другої половини XVI ст. Свідомо мову насичували нерозмовними словами і формами, в тому числі церковнослов’янськими та польськими. Інколи полонізмів настільки багато, що це була майже польська мова, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою.
Штучність «простої» (актової) мови справляла на деяких дослідників враження хаотичності, безсистемності. Проте це була не довільна мішанина, де кожний автор міг писати на власний розсуд, а досить унормована мовна система.
«Проста мова» була достатньо зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби йти за прикладом чеської та польської літератур, де писемна мова стала свідомо будуватися на базі народнорозмовної як її кодифікований наддіалектний варіант.
Те, що «високою» у всіх православних слов’янських народів була саме церковнослов’янська мова, пояснюється прагненням освіченої верхівки спертися на давні традиції вітчизняної культури. В умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати «свою античність», корені. На різних стадіях розвитку всі східнослов’янські пам’ятки називали «руськими», але при потребі розмежування від давньоруської (мови Київської Русі), церковнослов’янської («словенської», «словеноруської»), а також російської, з’являлося та набувало поширення на українських теренах означення «мова наша проста».
Наша земля в давнину була простором полікультурним і полілінгвістичним, включеним до сфери міжкультурних контактів. Вживання на землях України і Білорусі латинської мови означало, що ці країни входили в регіон Західної та Центральної Європи, де латина протягом середньовіччя була мовою правових актів, школи, науки, літератури. Латина вживалася в канцеляріях Галицько-Волинського князівства XIII – початку XIV ст., але з середини XIV ст. її стала насаджувати і чужинецька адміністрація. Однак, із часом латинська мова і пов’язана з нею латиномовна освіта дедалі більше асоціювалися виключно з західним, католицьким світом. Деякі католицькі автори називали себе русинами, але це було явище нетипове. Прийняття католицизму вело до розриву з українською традицією.
Польська мова спочатку була мовою польського населення України, але з часом вона почала поширюватися на весь польсько-литовсько-білорусько-український регіон.
Велике значення мало впровадження друкарства для стандартизації більшості літературних мов. Для подальшої стабілізації церковнослов’янської мови відіграла роль Острозька Біблія. Якщо раніше Франциск Скорина ставив своїм завданням наблизити мову друкованої Біблії до білорусько-української «простої» мови, то острозькі видавці вирішили дати текст якомога чистішою сакральною мовою. Страх перед профанізацією сакральної мови на той час був доволі поширеним серед церковних діячів. Ідеолог польської контрреформації кардинал Станіслав Гозій побоювався, що нові переклади Біблії польською створять умови для її довільної інтерпретації читачами: навіть жінки і ремісники «привласнять собі право навчати».
Пожвавлення суспільно-політичного руху в другій половині XVI ст. супроводжувалося посиленням уваги до церковнослов’янської мови. Культивування цієї мови в Острозі було пов’язане з діяльністю тут колегіуму («академії»). Надаючи великого значення церковнослов’янській як мові літургії, теології та «вищих шарів» культури, острозькі книжники одночасно стали на шлях паралельного вживання «простої» мови як засобу освіти, публіцистики, поточної літературної творчості. У 1587 році вийшли друком твори Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий». Це перші друковані твори, які були написані в Україні не церковнослов’янською, а «простою» мовою.
Нормуванням української книжної мови займався відомий поет, викладач Острозької академії Дем’ян Наливайко. Він послідовно супроводжував церковнослов’янські тексти перекладами українською.
Друкувалися полемічні твори цією мовою і пізніше, зокрема відомий «Апокрисис» Христофора Філалета. Але для цілей полеміки використовувалась і церковнослов’янcька, і польська мови.
Більш консервативною в цьому відношенні була друкарня Львівського братства. Літературні твори (вірші, шкільні декламації і п’єси) також і тут друкувалися «простою» мовою, але, починаючи з 30-х рр. XVII ст., братство обмежилося виданням традиційних літургічних книг і молитовників церковнослов’янською. Цінним свідченням грецько-українських культурних контактів є кілька видань з паралельними грецьким і церковнослов’янським текстами. Разом із Острозькою, Львівська братська друкарня продовжила започатковане Іваном Федоровим видання церковнослов’янських Букварів, які, поряд із граматиками, сприяли більшій нормативності не лише церковнослов’янської, а й «простої» писемної мови.
Тенденцію до урізноманітнення мовного спектру видань, розпочату в Острозі, продовжила друкарня Києво-Печерської лаври. Лаврські видавці випускали «простою» мовою переважно світські тексти. Видання книг українською вимагало деякої модифікації кириличного шрифту відповідно до специфіки української фонетики. Зокрема, поруч із літерою «г» з’явилася і «ґ», що зникла з української мови за радянських часів (була «репресована» в річищі політики зближення мов), а нині повернулася до граматики та орфографії.
Українська мова впродовж XIII – першої половини XVII ст. була важливим чинником єдності всіх українських земель, передумовою їхнього культурного єднання. Разом з історичним розвитком українського народу, відбувалося вдосконалення його мови.
Радимо прочитати:
Ісаєвич Я. Мовний код культури // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1. На пошану професора Миколи Павловича Ковальського.– Дніпропетровськ: Промінь, 1997.– С. 290–307.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки; розвиток; проблеми.– Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2002.– 517 с.
Огієнко І.І. Історія української літературної мови / авт. передм. М. Тимошик.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 325 с.
Радевич-Винницький Я. Історія української мови: іноетнічні персоналії.– Львів: Апріорі, 2020.– 260 с.
Чумарна М. Королівство мови.– Львів: Апріорі, 2018.– 123 с.
Ющук І.П. Мова – найбільший скарб: статті.– Тернопіль: Навчальна книга; Богдан, 2020.– 358 с.
