Фото. Степан Бандера. https://www.5.ua/dv/ru/life/271720
Як передає Укрінформ, оприлюднено результати рейтингу проєкту «Народний топ» Соціологічної групи «Рейтинг». Лідером «Народний ТОП» вчергове став Тарас Шевченко (63,9%). До першої п’ятірки найвидатніших українців також увійшов Степан Бандера. Можливо, у зв’язку з цим мені й пригадалася поїздка кілька років тому на малу батьківщину Степана Андрійовича…
…Дощі, які напосілися на Івано-Франківщину, супроводжували нас і по дорозі до садиби Степана Бандери у селі Старий Угринів за десять кілометрів від райцентру Калуш. Старовинне село, яке вперше згадується в писемних джерелах під 1447 роком, лежить біля річки Бережнички. У 1909 році, коли тут народився Степан Бандера, село належало до Калуського повіту на Станіславщині.
Під’їжджаємо до меморіальної садиби. Дощик трішки вщухає. Попереду видніється двоповерховий модерний будинок самого музею, відволікаючи увагу від хати, в якій народився найвідоміший український націоналіст. Тут 1 січня 1909 року в родині греко-католицького священника Андрія Бандери і з’явився на світ один із найгучніших українських політиків ХХ століття та лідерів українського національно-визвольного руху 1930–1950-х років.
Набридливий дощик робить обійстя сонним. І не віриться, що понад тридцять років тому тут вирували неабиякі пристрасті. Нагадуванням про них – уламки першого пам’ятника провідникові ОУН, підірваного в 1990-му, на хвилі вируючої перебудови. Доля пам’ятника виявилася на диво співзвучною долі людини: як відомо, його підступно вбито Богданом Сташинським у Мюнхені, де він жив під прибраним ім’ям.
У глибині подвір’я височить новий бронзовий пам’ятник Бандері. Подібний ми бачили у Дрогобичі. Лише у нього по-різному складені руки.
Сам музейний комплекс, схоже, задуманий не лише як розповідь про одну непересічну людину, але і як запрошення до своєрідного екскурсу в українську політичну історію ХХ століття. Експозиція розповідає, як болісно, непросто прямувала Україна до своєї волі, які неймовірні перешкоди долала, якими мільйонами життів заплатила за нинішній суверенітет. Є ж вражаючі цифри, що наслідком Першої та Другої світових воєн, репресій і голодоморів Україна в першій половині ХХ століття втратила кожного другого чоловіка і кожну четверту жінку. Чи ж вистачить меморіалів, щоб оплакати жертви, принесені нашим народом на вівтар свободи?.. А під час нинішньої московсько-української війни продовжують гинути за нашу свободу кращі сини і доньки України.
Через те експозиція так розлого для меморіального музею розповідає про історію українського державотворення, про духовних стовпів цього процесу Івана Франка, Михайла Грушевського. Кілька залів вмістили розповідь про Галичину у Першій світовій війні, українських січових стрільців, Західно-Українську Народну Республіку зі столицею у Станіславі, що простягла руку єднання Українській Народній Республіці зі столицею в княжому Києві.
Поразки на шляху творення власної державності болісно відлунювали в серцях українців. Тривала трудова еміграція галичан за океан, де вони розбудовували чужі держави замість покласти всі сили на розбудову власної... А ті, хто не змирився з бездержавним скнінням українських земель, передусім молодь, ставали членами нелегальної ОУН. Відвідувач музею дізнається про Галичину у міжвоєнний період під владою Польщі, й життя на Радянській Україні з її хмільною українізацію, а потім крахом тієї українізації та великим терором 1930-х, комуністичними лімітами на репресії, розкопки у Вінниці 1943 року, про Лук’янівське кладовище, Биківню й інші «этапы большого пути».
Хтось скаже, ніби вся українська історія двадцятого століття подана однією фарбою. Але саме такою вона бачиться звідси, з Карпатських гір, куди «сяйво зі Сходу» прийшло 1939-го. На той час Організація українських націоналістів діяла вже впродовж десяти років, а Степан Бандера прилучився до її підпільної діяльності тоді ж таки, у 1929-му, маючи двадцять літ.
Про розмах діяльності ОУН у роки Другої світової війни можуть свідчити цифри, подані в музеї. Ось рядки з донесення Микити Хрущова, тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У, на ім’я Сталіна: «Выполняя Ваше задание об усилении борьбы с украинско-немецкими националистами‚ партийная организация и органы НКВД-НКГБ в западных областях УССР провели значительную работу по разгрому вооруженных банд так называемой УПА (в подполье – ОУН). В результате согласованных действий местных организаций за время освобождения западных областей от немецких захватчиков на 1 июня 1945 года убито бандитов 90 275, взято в плен 93 610, явилось с повинной 40 395».
Мимоволі виникає питання: якщо було стільки «ворогів народу», то хто ж тоді сам народ?
– Наш музей існує від 2001 року, – розповідає екскурсовод. – А пам’ятник Степану Бандері відкрито у 1992-му. Перші ж пам’ятники йому з’явилися ще при радянській владі – у 1990–1991 роках. Та обидва були підірвані глухої ночі. Голову від першого виставили при вході до музею.
Перший пам’ятник Бандері в його рідному селі відкрили 14 жовтня 1990-го. Він простояв всього два з половиною місяці. В ніч на 30 грудня невідомі його підірвали. Після того люди одразу стали збирати кошти на другий пам’ятник. Він був такий самий, що і перший, і був відкритий 30 червня 1991-го. Хоча його вже охороняли, він простояв заледве дев’ять днів.
У ніч на 10 липня його знову зірвали. Місцеві жителі бачили військових у масках, які й заклали вибухівку. А сам вибух був такий потужний, що від другого пам’ятника взагалі нічого не зосталося. Кажуть, нібито розпорядився це зробити тодішній радянський міністр оборони Дмитро Язов, згодом відомий як гекачепіст. До речі, тієї ж ночі підірвано пам’ятники й головному командувачеві УПА Роману Шухевичу в селі Білогорщі біля Львова (там він загинув у березні 1950-го у бою зі співробітниками радянських органів безпеки). Пролунав вибух і на створюваному тоді меморіалі Євгена Коновальця, голови Проводу українських націоналістів. Отже, то була спланована акція однієї ночі під саму завісу існування СРСР. Кажуть, навіть десь у Прибалтиці тієї ночі теж щось підірвали.
Другий пам’ятник, як мовилося, вже охороняли. Були двоє неозброєних охоронців, які могли лише кричати в разі небезпеки. Коли глупої ночі, близько 4-ї години, з’явилися військові, аби закласти вибухівку, один із охоронців став тікати, а другий почав кричати. За це він поплатився здоров’ям. У нього вистрілили, і куля зі зміщеним центром потрапила в легеню. Став інвалідом, прирівняний до ветеранів УПА. Лікувався в Моршині, добре, що місцева влада прирівняла ветеранів УПА до ветеранів радянської армії – учасників бойових дій.
Нинішній, третій уже пам’ятник Степану Бандері, відкрито у серпні 1992-го. Схоже, політичні пристрасті в цьому питанні вщухли, і його підривати вже нікому не спаде на думку. Хоча музейна експозиція відображає не лише моменти історії, які давно уляглися. На другому поверсі експонати в окремій кімнаті розповідають про сьогодення України та її непростий шлях до волі.
У музейній експозиції йдеться і про вшанування С. Бандери в його рідному селі. Окремий стенд присвятили його родичам: тут його брати і сестри, знімки старого батька в анфас і профіль, зроблені в застінках НКВС, з яких Андрій Михайлович уже не повернувся. Його розстріляли 10 липня 1941 року. За що? В графі про провину було написано: «Является отцом руководителя ОУН Степана Бандеры». Це була єдина провина старого священника‚ за яку його знищено. Посмертно вже реабілітовано.
Брати Степана Бандери Олександр і Василь загинули в німецьких концтаборах, сестри були вивезені на Сибір. Наймолодший брат Богдан загинув в УПА. Тож нинішній меморіал на їхньому родинному обійсті – немов на честь усієї родини.
Екскурсовод показує за вікно:
– Ось там на подвір’ї – відновлений будинок, де народився Степан Бандера. У цій садибі отець Андрій з родиною мешкав до 1933 року. Будинок стояв порожній, потім там була школа, поки його не продано місцевим людям з умовою, що він буде розібраний. І ось коли розбирали одну з останніх кімнат, виявили в пройомі в стелі ось цей прапор, який ми нині виставили в музеї. Було це 1976 року. Отже, прапор перестояв увесь той час, у тому числі, коли там містилася школа, а він там увесь час знаходився. Це, мабуть, символічно. На прапорі – святий великомученик Георгій. Знайшовши той стяг, люди заховали його й переховували, поки не з’явилася змога показати його. Тож це – одна з найцінніших реліквій нашого музею.
А мені подумалося: в іспанській та італійській мовах слово «бандера» і означає – «прапор».
– Непросто було зібрати речі, які колись належали родині Бандер, продовжує екскурсовод. Коли сім’я виїхала, люди повиносили, що кому треба було. Зараз у музеї знову зібрані ось цей столик, письмовий стіл, шафа, – це все меморіальні речі, які колись належали родині. Тут же виставлені предмети етнографії нашого прикарпатського краю.
...Рідні місця Степана Бандери ми, східняки, полишали з зовсім іншою, новою інформацією про одного з національних вождів українців ХХ століття.
Радимо прочитати:
Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф: до 100-річчя від часу народження і 50-річчя загибелі Степана Бандери.– 4-е вид., ювілейне.– Львів: Апріорі, 2008.– 208 с.
Левицька В. Степан Бандера і я: [оповідання про життя Степана Бандери: для мол. та серед. шк. віку].– Київ: Зелений пес, 2016.– 48 с.: іл.– (12 балів) (Історія України).
Плохій С. Убивство у Мюнхені. По червоному сліду: [історія життя Богдана Сташинського] / С. Плохій; пер. з англ. М. Климчук.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017.– 512 с.– Дод. тит. арк. англ.– Пер. изд.: The man with the poison gun. A cold war spy story / Serhii Plokhy.– New York, 2016.
Посівнич М. Степан Бандера – життя присвячене свободі.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 96 с.: фот.– Покажч.: с. 85–93.
Радимо переглянути:
