Українська вівчарка // https://animal.in.ua/pivdennorosijska-vivcharka-
opis-osoblivosti-doglyad-i-tsina-pivdennorosijskoyi-vivcharki/
Украї́нська вівча́рка (англ. Ukrainian Shepherd, Ukrainian Shepherd Dog, Ukrainian Sheepdog) також має назви кундель-степовик, татарська вівчарка, кримська вівчарка, український вовкодав.
Українська вівчарка – це порода собак, відома в українських степах з пізнього середньовіччя. Походження її залишається не вповні з’ясованим. Ще в давні часи їх розводили в українських степах і Криму. Предком цієї породи вважається половецький собака, якого також називали чабанський барак («кудлатий собака»).
Ці собаки охороняли овечі отари у степах. Саме це спричинило формування породних якостей, оскільки для захисту від вовків і злодіїв потрібні були великі, дуже міцні й агресивні собаки. Лише 3–4 вівчарки було достатньо для охорони отари від 1000 до 1500 овець.
У цих собак густе жорстке хутро, яке легко утворює повсть, що допомагає собаці ефективно захищатися від степових бурь, дощів і вовчих нападів. Довге хутро, яке повністю покриває голову, захищає очі від пилу та комах.
Поступово степи були освоєні, зменшилася популяція вовків, почалося й зменшення чисельності вівчарок. Найкращі собаки були збережені в приватному господарстві видатного селекціонера свого часу, уродженця України, німця за походженням, творця заповідника «Асканія-Нова», барона Фрідріха Фальц-Фейна.
Фрідріх Едуардович Фальц-Фейн народився 16 квітня 1863 року в маєтку Асканія-Нова. Головним його захопленням стали тварини та птахи, до яких він відчував любов ще з дитинства. За успішні вступні іспити до Херсонської гімназії молодий Фрідріх отримав у подарунок від батька власний вольєр. У свої підліткові роки він часто відвідував пташині базари та вирушав на полювання в плавні Дніпра разом із іншими птахоловами та мисливцями.
У 1884 році Фрідріх почав навчання на природничому факультеті Дерптського університету, де з великим інтересом поглиблював свої знання у галузі біології. Своє життя він присвятив захисту природи. Саме він надав породі української вівчарки сучасних заводських рис. У прославленій Асканії-Новій він тримав до двох тисяч відбірних українських вівчарок для захисту своїх земель. Шляхом схрещування з місцевими хортами вдалося досягти збільшення зросту, появи білого окрасу, а також внести легкість тіла та характерні ознаки швидких порід, такі як пласка грудна клітина, підтягнутий живіт та виразні кути задніх кінцівок. Є свідчення, що саме він перейменував цю породу на «южнорусскую», тому часто можна натрапити на опис собаки як «південноросійської вівчарки»
Українські вівчарки є довгожителями серед собак, іноді вони можуть доживати аж до 16 років.
Є і трагічні обставини в історії цієї породи.
На початку XX століття, після приходу до влади в Україні радянського режиму, більшовики оголосили українську вівчарку панським собакою і знищували тварин разом із їхніми господарями. На замовлення Держторгу СРСР було знищено близько 4 тисяч собак для одержання шкур.
Проте деякі ентузіасти змогли врятувати частину цих тварин. У 30-х роках минулого століття вони привезли собак на виставку до Києва, а в 1933 році заснували племінний завод у Джанкої для подальшого розведення породи. Починаючи з 1931 року, коли була вперше описана група схожих за фенотипом собак і видано перший стандарт, порода стає виключно заводською, реєструється на міжнародному рівні, ведуться племінні книги й оформлюється родовід.
Під час Другої світової війни порода знову опинилася на межі зникнення. Собак знищували як нацисти, так і загони НКВС, які виселяли татар з їхнього рідного півострова. В результаті племінний фонд породи було практично знищено. Лише тоді, коли порода опинилася на межі зникнення, відбулася виставка у Києві, куди привезли нечисленних собак, які дивом вижили.
Нині відбувається відродження породи. У Миколаєві діє Національний Центр з методичної та селекційної роботи. У розплідниках Одеської та Херсонської областей, а також у Криму зосереджені найвидатніші представники цієї породи.
Порода відома своєю успішною роботою в країнах Європі, а у Франції українські вівчарки навіть були включені до списку поліцейських собак.
Українська вівчарка – порода, що виходить за межі моди та часу. Попри свій милий, «няшний» вигляд диванної живої іграшки, це – одна з найнебезпечніших собак, активна, волелюбна, агресивна, якщо її не виховувати змалечку. Разом із тим тварини вражають своїм неймовірним розумом, безмежною відданістю господареві, якого самі обирають серед членів сім'ї, визнаючи своїм ватажком. Господаря собака слухатиметься беззастережно, його родину вважає власною і завжди намагатиметься її захищати, навіть у ранньому віці.
Але цей собака ніколи не стане людині слугою – лише другом, братом, колегою. Може, і в тварин проявляється вільний український дух і степова вольниця?
Радимо прочитати:
Собаки. Шкільний путівник / Є.І. Александрова, Є.В. Конькова Пер. І.В. Якубенко.– Харків: Пізнаймо світ, 2006.
