(125 років від часу видання 1-го тому «Історія України-Руси» Грушевського)
Михайло Грушевський в робочому кабінеті //
https://www.radiosvoboda.org/a/29799890.html
https://www.radiosvoboda.org/a/29799890.html
Добре робити історію важливіше, ніж гарно писати її.
Михайло Грушевський
В історії української науки і культури кінця ХIХ – першої половини ХХ ст. одне із почесних місць правомірно належить Михайлові Сергійовичу Грушевському – видатному вченому, людині широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості. Володіючи енциклопедичними науковими знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні події, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літературознавстві, фольклористиці та інших. Але, насамперед, М.С. Грушевський – визначний історик і патріот, який створив перше найповніше узагальнююче дослідження з історії України.
«Історія України-Руси» – 11-томна монографія Михайла Грушевського – головна праця його життя. Містить виклад історії України від прадавніх часів до другої половини XVII століття. Наукова концепція ґрунтується на органічній єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури та джерел і оригінальності їхнього трактування.
Писалася ця праця з перервами протягом 1895–1933 років і справила вплив на формування української історіографії новітнього часу.
Поява першого тому «Історії України-Руси» в 1898 р. стала найпомітнішою подією української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.
У першому томі висвітлюються соціально-економічні, політичні та культурні процеси, що відбувалися на території України з найдавніших часів до початку XI ст.Українська історія виникала на рубежі XIX–XX ст. буквально в темпі виходу в світ чергових томів «Історії України-Руси». Ця монументальна праця стала для української історії тим, що в англо-американській історіографії нині прийнято називати masternarrative – тобто викладом, що окреслює граничні компетенції цієї історії – хронологічні, географічні, подієві, а також усталює смисл і значення специфічно українського історичного досвіду. Будь-який загальний нарис української історії, що з'являвся після Грушевського, так чи інакше брав до уваги запропоновану істориком «схему», навіть якщо намагався переглянути ті чи інші частковості. «Схема» – термін самого Грушевського. Створення для української історії «раціональної схеми» він вважав одним із найбільших своїх досягнень, і з відстані в майже століття здається, що так воно й є насправді.
Проєкт Грушевського передбачав не просто написання сучасного типу історії, а питомо національної історії. Створення власної історії українців мусило не просто заповнити наукову прогалину – відсутність систематичного викладу їхнього минулого, але й стати свого роду важливою культурною та політичною заявою, зробленою від імені українців. Подібна заява і самим Грушевським, і людьми його покоління розглядалася як суттєвий фактор, який дозволяв точно окреслити національне обличчя українців, а згодом і висувати від їхнього імені вимоги виразнішого політичного відокремлення.
У часи, коли Грушевський розпочинав написання своєї історії, широко побутували переконання, що український народ спіткала історична амнезія. Лише окремі епізоди своєї біографії він пам'ятає, але їхній правильний порядок ще треба встановити, а прогалини між ними – заповнити. Писання національної історії відтак ставало чимось на зразок повернення народу його справжньої пам'яті, його дійсної біографії. Національна історія мусила стати тим, що нації насправді треба було знати про своє минуле.
Передмова до першого видання
(за правописом оригіналу)
«Досї ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного істновання. Через се моя праця, які-б не були її недостачі, повинна бути користною. Її загальний плян дав я низше, у вступній главі, а вихід дальших томів буде залежати від обставин моєї роботи. Принаймнї близші томи надїюсь я дати в короткім часї.
Я з початку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для як найширших кругів нашої суспільности. Приглянувши ся близше, я перемінив намір: в сучаснїм стані нашої науки минї здався далеко потрібнїйшим строго науковий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питань нашої історії; сей мав я на оцї. Але при тім минї хотіло ся зробити свою працю, не ухибляючи її науковости, скільки кожна приступною і для ширшої публїки; для того все спеціальнїйше виносив я в нотки, а їх подав у кінцї, зіставивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення. Рівнож на кінець винїс а спеціальне обговореннє двох справ — нашої найдавнїйшої лїтописи і норманської теорії початку Руси.
Підмогою при читанню сього тому можуть служити мої Виїмки з жерел до історії України-Руси (1895), де зібрані головні тексти з чужих джерел для сього часу. Перед читаннєм прошу справити похибки, визначені в кінцї сього тому, бо де-які з них зміняють текст.
Минї мило, що вихід сеї книги припадає на столїттє нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом! Вправдї невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумнїйший може часом нїж иньші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу. «УвЂсте истину, и истина свободитъ вы!» – сю девізу дїячів нашого національного відродження можемо повторити й по пятьдесятьох лїтах, додавши тільки „волю” і „працю”, як неминучих спутників знання в походї до забезпечення лїпшої будучности свому народу.
Грушівський хутір.1898, серпень»
У першому томі «Історії України-Русі» Грушевський пише, що його завдання – дати «образ історичного розвою життя українського народу
або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу», і зауважує, «що для підкреслення тяглості й безперервності українського національного життя та для наголошення зв'язків нового життя з його старими традиціями він уживає назву "Україна-Русь"». Це відповідало його новій історичній схемі, в якій для окреслення ранньої і середньовічної історії вживається визначення «українська держава», «українські племена» тощо.
або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу», і зауважує, «що для підкреслення тяглості й безперервності українського національного життя та для наголошення зв'язків нового життя з його старими традиціями він уживає назву "Україна-Русь"». Це відповідало його новій історичній схемі, в якій для окреслення ранньої і середньовічної історії вживається визначення «українська держава», «українські племена» тощо.Важливо згадати, що Грушевський у реконструкції історичного процесу вживає історіографічну тріаду: дві доби українського життя – княжу та козацьку – він називає тезою й антитезою, що «доходить до синтезу століття українського відродження». Як бачимо, історик ужив гегелівську філософічну термінологію з її тезою, антитезою і синтезою для повнішого охоплення і реконструкції українського історичного процесу.
Головні історіографічні концепції М. Грушевського в «Історії України-Русі» й інших дослідженнях можна узагальнити в таких тезах:
1) безперервність і нерозривність українського історичного процесу від ранньої доби до нового періоду історії України, який охоплював державні і недержавні періоди;
2) в періодизації історії України треба узгодити ранній, середньовічний, литовсько-польський, козацько-гетьманський етапи історичного розвитку українського народу і його державності, що завершується національним відродженням XIX ст. і новою українською державою УНР в XX ст.;
3) антів слід уважати предками українського народу;
4) гіпотези російських та інших істориків про «общерусский» народ, який включав росіян, українців і білорусів, треба відкинути. Вони не витримують наукової критики і ведуть до фальсифікації історії Східної Європи. Це саме можна віднести до «давньоруської народності», яку пропагували радянські історики і яка продовжувала концепцію «общерусского» народу;
5) в історичних дослідженнях центр ваги повинен бути перенесений з історії держави на історію народу, суспільства. Державний чинник у розвитку народу важливий, але побіч нього треба розглядати чинники культурний, економічний, які в деякі періоди мають менше або більше значення від політичного. Це, звичайно, в'яжеться з державними і недержавними періодами української історії;
6) в об'єктивній реконструкції історії Східної Європи треба досліджувати окремо національні історії українців, білорусів і росіян.
Михайло Грушевський був не лише найвидатнішим українським істориком, але й неперевершеним організатором наукової діяльності. Він зумів створити тривалі організаційні структури української історичної науки у Львові та Києві, які мали вирішальний вплив на розвиток української історіографії в національному і міжнародному вимірі.
Його модель-схема історії України стала загальною схемою наукової історіографії, а його монументальний твір «Історія України-Руси» оцінюється, як писав Джеймс Вестфол Томсон, монументом історичної ерудиції, що дав тривку основу українській історіографії і випровадив її на світовий науковий форум. Грушевський стояв у центрі українського історичного процесу і як історик і державний діяч заслуговує на об'єктивну оцінку.
Радимо прочитати:
Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін.– Київ: Наукова думка, 1991–1998.– (Пам'ятки історичної думки України).
***
Грушевський Михайло Сергійович: держаний, політичний і громадський діяч, голова Центральної Ради, видатний історик // Проект «Україна»: галерея національних героїв / авт.-упоряд. А.Ю. Хорошевський.– Харків: Бібколектор, 2012.– С. 22–32: іл.
Пиріг Р.Я., Тельвак В.В. Михайло Грушевський: біограф. нарис.– Київ: Либідь, 2016.– 574, [1] с.: іл.
Тагліна Ю.С. Михайло Грушевський.– Харків: Фоліо, 2018.– 120, [5] с.: іл.– (Знамениті українці).
Яневський Д.Б. Грушевський. Скоропадський. Петлюра.– Харків: Фоліо, 2021.– 794, [1] с.: іл.– (Великий науковий проєкт).
