Освітянам на замітку

У статті розкрито поняття нонконформізму в українському мистецтві. Розглянуто осередки нонконформізму Дніпропетровщини у період другої половини ХХ століття у контексті цього мистецького руху в країні. Визначено характерні особливості творчості місцевих художників, звертання до традиційного народного мистецтва з його умовними формами та використання його виразних засобів, категорична відмова від соцреалізму і натуралізму та нав’язливих тем радянського режиму. Особливу увагу у характеристиці творчого пошуку художників Дніпропетровщини приділено осередкам «Ігренська школа» та «Степ».

Ключові слова: нонконформізм, протест, осередок, традиційність, умовність форми.

З отриманням незалежності України та вільного розвитку будь-яких жанрів і мистецьких течій, тема висвітлення діяльності підпільних художників другої половини ХХ століття постає на часі та є актуальною. Нонконформістські осередки та поодинокі художники, які працювали в опозиції до легального мистецтва, були поза зоною визнання. Довгий час про них, якщо не говорили, то просто мовчали. То ж висвітлення діяльності Дніпропетровських осередків, заповнить прогалини у роз’ясненні історії нонконформістського руху ХХ століття. Аналіз останніх досліджень і публікацій нонконформістського руху на Дніпропетровщині дає підстави стверджувати, що тема є мало досліджена. Епізодичні повідомлення мистецтвознавців про місцеві осередки не дають цілісної картини розвитку мистецтва загалом і у Дніпропетровському регіоні конкретно. Серед фахівців, які зверталися до цієї теми були В. Старченко [9; 10], О. Годенко-Наконечна [1], О. Світлична [6]. Тему нонконформістського руху висвітлювали Г. Скляренко [7], О. Котова [3], Л. Савицька [5], І. Проців [4].

Серед невирішених раніше проблем є ґрунтовне дослідження творчості окремих художників і осередків, до яких вони входили.

Мета статті – охарактеризувати та визначити діяльність осередків нонконформізму Дніпропетровщини й окреслити творчість окремих художників. Визначити головний напрямок мистецтва та засади, на які спиралися художники. Для вирішення мети поставлено такі завдання:

– проаналізувати рух нонконформізму в контексті загального мистецтва;

– виявити осередки художників-нонконформістів Дніпропетровщини;

– визначити творчий напрямок митців;

– узагальнити спільні та відмінні риси творчості.

У мистецтві країни, починаючи з 30-х років ХХ століття, утверджується єдиний стиль – соціалістичний реалізм. Ліквідація сталінським режимом усіх напрямків, течій і мистецьких організацій вплинула на те, що з боку художників реакцією був спротив проти такого керування [4, с. 919]. Адже не кожен митець міг не тільки творчо, а і взагалі працювати в руслі абсолютно неприйнятних для нього ідейних установок. Соціалістичний реалізм вимагав від художника покори та зображення фальшивої дійсності, прославляння й агітації радянської влади та світлого комуністичного майбутнього в тому вигляді, який був вигідний правлячій верхівці. Усе це невігластво супроводжувалося цензурою та найжорстокішими репресіями проти інакомислячих, фізичним знищенням не тільки митця, а і його творчості. Ті митці, творчість яких ішла впоперек владних постулатів, зазнали жорстоких репресій. Вирватися з полону тоталітарних лап практично не було можливості. Інші незгодні – замовкли, причаїлися, і, за можливості, назавжди покинули країну. Тільки після розвінчання культу Сталіна та короткої «хрущовської відлиги» послаблюється тиск на художників, і на мистецькій арені з’являється таке явище як нонконформізм. «Хоч реально у мистецькому світі панують ті ж самі шкали цінностей, суспільні ідеали та орієнтири, відпрацьовані методи матеріального стимулювання і контролю художників» [4, с. 919].

Нонконформізм – неподібність, незгода. Це певний стиль художника-митця, який не згоден з усталеними думками та поглядами у суспільстві, дотримується тільки свого напрямку і своїх поглядів. Це – своєрідна революція в мистецтві, виклик головному, усталеному стилю. Такі художники прагнули бути не як усі, вони не приймали нав’язаних правил і законів, а своїм інакомисленням протестували.

Нонконформісти працювали маленькими групами однодумців або поодинці. Вони йшли всупереч загальній думці. Просували нові думки, постійно перебували у пошуку шляхів розвитку, на відміну від конформізму – «пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання наявних порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами… пристосування заради того, щоб не залишитися в ізоляції, не нажити неприємностей» [8].

Причини появи явища нонконформізму в середовищі творчої інтелігенції у 60–70-х роках XX століття полягали в особливостях проведення літературно-мистецької політики УРСР і змінах у суспільній свідомості. Переважна більшість представників мистецького нонконформізму, називаючи себе «дітьми відлиги», вважали XX з’їзд КПРС найвагомішим чинником, який дав «заряд свободи», суттєво вплинув не тільки на молоде покоління художників і письменників, а й на весь подальший розвиток мистецтва в цілому [7, с. 166].

Друга половина ХХ століття – 60–80-ті роки – поява нонконформізму майже по усій країні, особливо у центрах мистецького життя, таких як Київ, Львів, Одеса, Харків, Дніпропетровськ.

У Києві в цьому напрямку працюють А. Суммара, Г. Гавриленко, А. Лимарєва, Ф. Тетянич, Я. Левич, Є. Петренко, І. Марчук, О. Дубовик та інші. У Львові одним із головних художників, який об’єднав талановиту молодь, був Р. Сельський і найкращий його учень К. Звіринський, також Є. Лисик [4, с. 921]. Творчість художників Одеси – В. Хрущ, В. Стрельников, О. Ануфрієв; Харкова – В. Бахчанян, В. Григоров, І. Савінова, А. Шуліка, М. Басов, Ю. Кучуков, А. Кринський. 

Як стверджує Л. Савицька: «Нонконформізм у мистецтві Харкова був «тихим» і епізодичним, як постріл у глухому провулку» [5].

Незважаючи на те, що Дніпропетровськ тоді був «ракетною» столицею Союзу і мав у зв’язку з цим статус закритого міста, в ньому з’являються молоді художники- нонконформісти. Це В. Макаренко, «брати Микола та Олександр Малишки, Ніна Денисова, Едуард Курилів, Віктор Загубибатько та Яків Калашник, творчість якого мистецтвознавці інколи характеризують як частку явища, поширеного тоді в образотворчому мистецтві СРСР і названого «суворим стилем». А у кінці 60-х до них приєднуються В. і Л. Лободи, О. Невечеря, Г. Гречаний, В. Падун, О. Самійленко, Ф. Гуменюк, Н. Павленко, О. Бородай» [10, с. 33]. 

Пильна цензура «особливого» міста змусила багатьох із них покинути межі не тільки міста, а й області та країни в пошуках вільнішого подиху. Так, Ф. Гуменюк, перебуваючи у пошуку нового українського мистецтва, організовував нонконформістські виставки в Москві та Санкт-Петербурзі.

Характерною особливістю творчості українських нонконформістів було звертання до основ традиційної культури та мистецтва, фольклорності; неприйняття нав’язливого офіційного мистецтва та його ідеалів; романтичності й ідеалізму; у співставленні себе зі світовим мистецьким процесом; у зосередженні на професійних задачах; у довірливому зверненні до людини [3, с. 74].

У 70-х роках ХХ століття на Дніпропетровщині виникла неформальна, а отже і нелегальна, як і уся творчість нонконформістів, організація художників, яких об’єднали спільні інтереси та ідеї – «Огрінська (за іншою назвою Ігреньська) школа». Називалася вона за одноіменною назвою місця проживання художників, що входили у цей гурт – Ігрені. Колись селище, а тепер передмістя Дніпропетровська, має дуже давню історію. Ігрень складається зі селищ Нової Ігрені, Рибальського й Одинківки, розташованих уздовж ріки Самари, мальовничих берегів, балок, степів зі ще вцілілими курганами, байраків і ярів. Ліричні краєвиди були постійним місцем творчості художників.

Як стверджує В. Старченко: «… угрупування об’єднувала ідея нонконформістського опору офіційному мистецтву, бажання відтворити вільний від ідеологічних впливів образ степового краю, спираючись на народну традицію в графіці та малярстві. Досвід інтерпретації притаманних народному мистецтву рис – знакову узагальненість, підвищену декоративність звучання кольору, чітку етнічну прикметність символів та образів – огрінці намагалися використати в пленерній практиці, створюючи в умовах «робітні-природи» не шкіци, а повноцінні картини чи графічні твори» [10, с. 33].

До об’єднання входили такі художники: Валерій Гречаний, Олександр (або як його називають друзі та однодумці –  Алік) Самійленко, Євген Деркач та Володимир Падун. В. Падун, на відміну від інших, проживав у Дніпропетровську, але це йому не заважало зустрічатися зі своїми однодумцями. 

Школу спеціально ніхто не організовував, вона виникла сама по собі. Поштовхом до цього були ті ж самі причини та соціально-політичні умови, що і по усій країні – невгамовне почуття незгоди з режимом та його диктатом.

Яскравою особистістю виокремлюється серед гурту художників В. Падун, який народився у 1942 році у селі Плавні Васильківського району Запорізької області. З 1964 по 1968 рік він навчався у Дніпропетровському художньому училищі у викладача В. Загубибатько. Після закінчення училища потрапив за розподілом в КБ «Південне» художником. Попрацювавши декілька місяців і оформивши колористично пару проєктів, зрозумів, – ця робота не для нього, але ж і звільнитися просто так не вдавалося. Адже КБ «Південне» належало до секретного на той час заводу з виготовлення ракет. Власне через фунціонування цього підприємства місто тривалий час було закритим. Така робота йшла в розріз з особистісними сприйняттями, психологією та творчістю молодого митця. Щоб отримати звільнення, В. Падун був рішуче налаштований на зміни з будь-яким результатом. На знак протесту художник вирішив малювати в робочий час творчу трифігурну композицію «Купальники» розміром трохи більше 1м², використавши матеріали підприємства, адже там працівники були забезпечені високопрофесійними засобами (папір, акварель, пензлі, колонкові флейци, німецькі аерографи тощо). Через деякий час В. Падуна все таки звільнили [2].

За іронією долі на тому ж таки підприємстві працював і Є. Деркач, також художник, що мешкав в Одинківці, трохи далі Ігрені. Під час знайомства В. Падун був вражений ідейним напрямком свого нового приятеля – захоплення козацтвом. Саме Є. Деркач познайомив В. Падуна з книгою Д. Яворницького про історію козаччини, що справило на останнього незабутні враження. Приблизно в той час Є. Деркач знайомить В. Падуна зі своїми однодумцями – В. Гречаним і О. Самійленком. Відтоді В. Падун часто відвідував близьких за духом художників для творчої праці.

«Здійснюючи колективні чи індивідуальні поїздки у мальовничі місцини степу, вони намагалися віднайти залишки його первісності, позначені ключовими символами – безмежним простором, байраками, балками, ярами, ставками, сільськими церківками… Степова аура сприяла поглибленню і розширенню уявлення про характерні природні чинники формування художнього менталітету степовиків – нащадків запорожців, – їхнього способу образного мислення і трансформації набутого у фольклорному орнаментально-декоративному та сюжетному малярстві» [10, с. 33].

На етюди художники ходили разом у будь-яку погоду. Коли йшов дощ, ставили під величезну парасолю в центр етюдники, а самі стояли під дощем і писали колоритні композиції. 

Переважний жанр у осередку був пейзажний. Прикметною рисою було те, що художники ніколи не дописували етюди в майстерні. Все починалося і закінчувалося на пленері. Поступово кожен художник обрав для себе улюблені мотиви, які з великим трепетом і любов’ю переносилися на полотно, папір, картон, обов’язково виконуючи ідею та задум в матеріалі.

У В. Падуна переважали композиції символічного значення, насиченого колориту, притаманного народному мистецтву. Адже на той час художник був дуже захоплений творчістю петриківських майстринь, що зберігали традиції народного розпису в своїх малюнках. Уся його творчість – символ, знак, образ. Захоплення українською орнаментикою відобразилося у концептуальних композиціях: народна картина, українська етнографія та колорит українського народного мистецтва (особливо петриківські малюнки) – знайшли відображення в колористичній побудові творчих робіт, в узагальненні мотивів і піднесенні їх до знаковості. Серед його робіт «Дикі рожі», «Соняхи», «Лелека», «На козацькій могилі» та інші.

Стержнем «Ігренської школи» правомірно вважають В. Гречаного (1941 р. н.). Вихованець монументального відділення Київського художнього інституту, учень відомої української художниці Т. Яблонської, єдиний у тісному осередку був з вищою освітою класичної академічної школи. То ж не дивно, що до скупих його зауважень прислухалися. Проте, не академічними засадами оперував художник, він звертався до образності, до суті речей, до природи. Його творчість – це живописно-графічні роботи, що несли в своїй основі інтерпретацію народної естетики. Колорит піднесено-мажорний, заритмований графічними площинами, підкреслюючи узагальненість природних форм, їхню монументальність. Композиції картин – прості, не складні, не нав’язливі – відображали особливу красу куточків рідного краю в лініях, кольорі та тоні. Творчість В. Гречаного відома пейзажними серіями «Ігренські мотиви».

Творчість О. Самійленка (1945 р. н.) вражає своєю самобутністю. Мотиви такі близькі простій людині – городик, хата з садком, нивки, край села та безлюдні місця. Колористична особливість художника – надто сміливі співставлення контрастних кольорів, якими він вільно володіє, узагальнює і гармонізує. В основі його творчості лежить потяг до імпресіонізму який він майстерно доповнює засадами народного мистецтва. 

До імпресіонізму та постімпресіонізму схильний у своїй творчості Є. Деркач (1940 р.н.), але на відміну від узагальненості О. Самійленка він «вишукує тонкі нюанси кольорових поєднань, його картини ліричні, споріднені з мелосом української народної пісні» [10, с. 34].

У 1980-х роках завдяки «перебудовним віянням» у інших художників-нонконформістів Дніпропетровщини з’явилася можливість створити гурт «Степ», ідейним натхненником якого був Володимир Лобода. До гурту увійшли такі художники як В. Бублик, О. Нем’ятий, С. Алієв-Ковика, А. Сологуб, П. Пшеволоцький та дружина В. Лободи – Людмила. Цей гурт, на відміну від «Ігренської школи», мав свої певні завдання, які намагалися реалізувати, і не безуспішно, протягом кількох пленерних літніх сезонів – натурне пленерне малювання та його інтерпретація пропущена через ментальність художника. Плідна праця О. Нем’ятого і В. Бублика виокремилася та трансформувалася у творчу виставку у Львові у 1990 році та мала чималий успіх. Але «морально-інтелектуальний диктат В. Лободи спричинив швидкий розпад об’єднання» [6, с. 81] і запланована наступна виставка С. Алієва-Ковики уже не відбулася.

Як стверджує дослідниця художнього життя Катеринослава-Дніпропетровська кінця ХІХ–ХХ століття О. Світлична, «Неординарним явищем в мистецтві краю доби застою стала творчість ряду вихованців ДДХУ, що являла опозицію соцреалізму і якій притаманні відмова від натуралізму, звернення до національних архетипів, традицій авангарду, перехід до умовного зображення форм. Характерною особливістю творчості місцевих митців кінця ХХ століття є відкритість сучасного світосприйняття різноманітним стильовим тенденціям і загострений інтерес до надбань національної художньої спадщини» [6, с. 89].

Отже, осередок художників-нонконформістів «Ігренська школа» та творче об’єднання «Степ» представляють творчість Дніпропетровщини періоду другої половини ХХ століття. Яскравими особистостями осередків є В. Падун, В. Гречаний, О. Самійленко, Є. Деркач, О. Нем’ятий, В. Бублик, С. Алієв-Ковика. Головною рисою творчості митців є звернення до надбань народного мистецтва, використання традиційного колориту, узагальнення форми, яскрава індивідуальність кожного митця.

Список використаної літератури:

1. Годенко-Наконечна О. Життя не вистачає все пізнати / О. Годенко-Наконечна // Наше місто. – 2003. – 14 січня. – №5 (1789). – С. 3.

2. Інформатор: Падун Володимир Макарович, 1942 р. н. Інтерв’юер: Половна-Васильєва Олена Анатоліївна, канд. мист., доц. кафедри образотворчого мистецтва і дизайну Дніпропетровського національного університету. Дата інтерв’ю:15.07.2015 р. Місце проведення інтерв’ю: м. Дніпропетровськ.

3. Котова О. О. Культуротворчі інтенції українського мистецького нонконформізму в світовому контексті 60–80-х рр. ХХ ст. / О.О. Котова // Вісник ХДАДМ. – 2014. – № 2. – С. 72–74.

4. Проців І. Нонконформізм на зламі 1950–1960-х років / І. Проців // Народознавчі зошити. – 2012. – № 5 (107). – С. 919–922.

5. Савицька Л. Мистецтво Харкова в перспективі ХХ століття [Електронний ресурс] / Л. Савицька. – Режим доступу : http://modern-museum.org.ua/shared/files/ MaketHarkov6-27.pdf - назва з екрану.

6. Світлична О. М. Художнє життя Катеринослава – Дніпропетровська кінця ХІХ–ХХ століття: дис. на здобуття наук. ступеня канд. мистецтвознавства: спец. 17.00.05 «Образотворче мистецтво» / Світлична О. М. – Харків, 2009. – 165 с.

7. Скляренко Г. Світло й тінь на тлі пейзажу (Я. Левич) / Г. Скляренко // Київ. – 1994. – № 10. – С. 166–168.

8. Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970–1980) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://sum.in.ua/s/konformizm  – назва з екрану.

9. Старченко В. Магія степових панорам / В. Старченко // Мистецький провулок. – 2006. – №2 (6). – С. 134–141.

10. Старченко В. Традиції українського народного мистецтва у творчості професійних художників Придніпров’я 20 ст. / В. Старченко // Бористен. – 2011. – № 10. – С. 32–35.

Олена Половна-Васильєва,

кафедра образотворчого мистецтва і дизайну,

ДНУ ім. Олеся Гончара, 2014 р.