Освітянам на замітку

                                    Академічна свобода в вищій освіті

   Стратегічною перспективою освітньої реформи, яка наразі відбувається в Україні, є демократизація суспільства, наближення освіти до потреб особистості, побудова студентоцентрованої парадигми освіти, що неможливо без активного залучення інститутів цивільного права до регулювання відносин у сфері освіти. У зв'язку з розширенням впливу приватного права на освітню сферу, децентралізацією освітніх відносин набуває актуальності дослідження окремих цивільно-правових елементів, зокрема особистого немайнового права викладача на академічну свободу. Концепція академічних свобод є невід'ємною частиною академічної культури в Німеччині, Франції, Великій Британії та США. Рівень демократії будь-якої країни залежить від свободи думки та слова, галузь освіти і науки тут не є винятком.

Давидова, Наталія Олександрівна (кандидат юридичних наук; доцент; професор Київського національного лінгвістичного університету). 

 Право викладача на академічну свободу як особисте немайнове право // Часопис Київського університету права. - 2018. - № 4. - С. 144-148

Анотація: Проаналізовано міжнародно-правову та конституційно-правову основи права викладача на академічную свободу в Україні та США. Робиться висновок про цивільно-правовий зміст цього права. До ознак права на академічну свободу як особистого немайнового права слід віднести такі: особистий характер; відсутність економічного змісту; невідчужуваність; строк дії триває протягом строку дії статусу учасника освітніх відносин; абсолютний характер; спрямованість на виявлення та розвиток індивідуальності особистості.

   Ідеї автономізації правового статусу закладу вищої освіти та академічної свободи учасників освітнього процесу є лейтмотивом Закону України «Про вищу освіту» від 01 липня 2014 р. та Закону України «Про освіту» від 05 вересня 2017 року.  Академічна свобода відповідно до ст. 1 Закону України «Про вищу освіту» означає самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної, науково-педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принципах свободи слова і творчості, поширення знань та інформації, проведення наукових досліджень і використання їх результатів та реалізується з урахуванням обмежень, встановлених законом. Наділення науково-педагогічних працівників академічною свободою і надання автономії закладам вищої освіти, в яких вони працюють, має чимало позитивних наслідків: зокрема, забезпечує децентралізацію управління, демократизм, раціональність в організації навчально-виховного процесу, сприяє самостійності проведення освітньої, наукової, дослідницької, педагогічної діяльності.

   Зародження принципу незалежності викладача від третіх осіб розпочалося у XIII столітті. У 1245 р. Папа Інокентій IV звільнив вчених Паризького університету від обов'язку з'являтися до церковних судів, розташованих на певній відстані від столиці. Наступного року церковний суд поширив цю преференцію також і на викладачів університету. Така практика слугувала утвердженню принципу судової поваги до академічної спільноти та загального небажання суду втручатися в університетське життя: університет і викладачі отримали автономію від місцевої влади та посадових осіб церкви. 

   Першочергове значення у правовому регулюванні відносин із приводу академічної автономності мають положення міжнародно-правових документів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), зокрема ст. 18, якою кожній людині гарантовано право на свободу думки, совісті та релігії; ст. 19 - право на свободу переконань і на вільне їх вираження; ст. 26 - право на освіту, що має бути спрямована на усебічний розвиток людської особистості та на підвищення рівня поваги до прав людини та основних свобод. За змістом Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. (ст. 15) держави-учасниці повинні «поважати свободу, безумовно потрібну для наукових досліджень і творчої діяльності». У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. закріплено права, необхідні для науково-педагогічних працівників з метою розвитку вищої школи: право на життя (ст. 6), право на свободу від тортур чи жорстокого, нелюдського поводження чи покарання, що принижує гідність (ст. 7), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 9), право на свободу думки, совісті та релігії й одне із не менш важливих - право на свободу переконань та їх вираження (ст. ст. 18, 19).

США є безспірним світовим лідером на ринку освітніх послуг, тому вважаємо за потрібне звернутись до американського досвіду академічної свободи викладача. Принципу інституційної автономії та академічної свободи професора в американській вищій освіті надається настільки велике значення, що девізом Стенфорда, одного із провідних дослідницьких університетів світу, є «The Wind of Freedom Blows» (Віє вітер свободи). Питання правового статусу освітньої інституції, управління університетом, прийняття на роботу викладача безстроково), вимога належної правової процедури, компенсаційна дискримінація (прийом на роботу з наданням переваг групам осіб, які традиційно підлягали дискримінації) є похідними від визначення обсягу змісту поняття «академічна свобода».

   Право на академічну свободу є комплексним за своїм характером, але цивільно-правова сутність цього поняття - основна. Найчастіше вважається, що академічна свобода учасників освітнього процесу регулюється конституційним, трудовим, освітнім законодавством, а також міжнародно-правовими нормами і принци- пами, при цьому про провідну роль цивільно-правового регулювання помилково забувають. Право на академічну свободу необхідно розглядати у контексті права на інформацію, що має приватноправову природу. В Ольвійській декларації (ст. 2) зазначено, що всі члени академічної спільноти мають право виконувати свої функції без будь-якого втручання або примусу з боку держави чи іншого джерела. Вони також мають право вільно повідомляти про висновки своїх досліджень і публікувати їх без цензури. Жодні стандарти, типові навчальні плани та програми не повинні обмежувати свободу визначення структури та змісту освіти, форм і методів навчальної роботи викладачів університету. Академічна свобода передбачає відкритий доступ до інформації та можливість вільно підтримувати стосунки зі своїми колегами у будь-якій частині світу. Спілкування з іноземними колегами відбувається за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, доступність наукової інформації забезпечується через розвиток відкритих електронних архівів (університетських інституційних репозитаріїв), відкритих електронних журналів університетів.

Давидова, Наталія Олександрівна (доктор юридичних наук; доцент; професор кафедри права Київського національного лінгвістичного університету). 

 Академічна свобода та автономія закладу освіти : межі здійснення // Підприємництво, господарство і право : науково-практичний господарсько-правовий журнал. До 2001 г. виходив російською мовою. - 2018. - № 6. - С. 21-24

Анотація: Розглянуто такі базові засади освітньої реформи, як принцип інституційної автономії закладу освіти та академічної свободи учасника освітнього процесу. Робиться висновок, що між інституційною свободою закладу освіти та академічною свободою викладача може виникати конфронтація як конфлікт між колективним та індивідуальним інтересом. Необхідний пошук демаркаційної межі між приватним і публічним началом у сфері освіти. 

   Постановка проблеми. Закон України «Про освіту» від 05.09.2017 та Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 закріпили два прогресивні положення в освітній сфері: право учасників освітнього процесу на академічну свободу та право закладу освіти на інституційну автономію, кожне з яких має межі. Питанням, що становить предмет наукового інтересу, є випадки конфлікту між такими двома принципами.

   Академічна свобода - самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної, науково-педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принципах свободи слова, думки і творчості, поширення знань та інформації, вільного оприлюднення і використання результатів наукових досліджень з урахуванням обмежень, установлених законом. Обидва вказані права (право студента і професора на академічну свободу та право закладу освіти на інституційну автономію) мають об'єктивні та суб'єктивні межі здійснення.

   У результаті намагань об'єднати поняття інституційної автономії та академічної свободи було винайдено термін «освітня свобода» (educational freedom), який має щонайменше чотири значення. Це можуть бути педагогічні методи, що використовуються для навчання; свобода якогось конкретного викладача на висловлення власної позиції в аудиторії; свобода управляти освітнім закладом (інституційна автономія) та свобода вибору закладу для навчання.

   Носій права на академічну свободу - фізична особа, яка працює на педагогічній чи науково-педагогічній посаді, а суб'єктом права на інституційну автономію є заклад освіти як юридична особа. На жаль, часто виникає конфлікт інтересів зазначених суб'єктів. З одного боку, кожен викладач - член єдиної команди, а тому повинен керуватися нормами та правилами, що історично склалися в тій чи іншій освітній інституції. З іншого боку, від викладача очікують креативності та запровадження інновацій, що неможливо у разі повного слідування традиціям, звичаям і узвичаєнням. Креативність та інновація цінуються, якщо вони відповідають освітнім очікуванням студентів - головних споживачів освітніх послуг. Між академічною свободою та інституційною автономією може виникати конфлікт, спосіб реалізації права викладача на свободу слова і творчості може суперечити загальноприйнятим канонам, звичаям та узвичаєнням освітньої інституції або навіть держави.

   Академічна свобода - це можливість для члена академічного співтовариства думати та діяти самостійно, без впливу з боку адміністрації університету, органів державної влади, третіх осіб. Звісно, академічна свобода обмежена нормами статуту, правилами внутрішнього розпорядку, наприклад розкладом занять, спеціалізацією кафедр тощо. Гарантією права на академічну свободу є заборона здійснювати цензуру творчої діяльності.   

Законодавством і судовою практикою напрацьовано певні критерії для розмежування академічної свободи викладача та інституційної автономії закладу освіти. Наприклад, сьогодні держава обмежує зміст промови викладача закладу вищої освіти і вчителя закладу середньої освіти, зокрема, забороняє закликати студентів та учнів до сепаратизму. Враховуючи складну суспільно-політичну ситуацію в країні, спричинену агресією Росії, Міністерство освіти і науки України звернуло увагу працівників освіти на відповідальність педагогічних і науково-педагогічних працівників за виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, посилення на цій основі інтелектуального, творчого культурного потенціалу народу (лист МОН від 29.07.2014 № 1/9-382 «Про особливу відповідальність педагогічних та науково-педагогічних працівників»). Антидержавні висловлювання педагогічних і науково-педагогічних працівників повинні мати наслідки, передбачені п. 3 ст. 41 Кодексу законів про працю України, звільнення за вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням цієї роботи. Звільнення допускається за вчинення аморального проступку як під час виконання трудових обов'язків, так і не пов'язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або у побуті).

   Іншим прикладом обмеження права на академічну свободу є п. 3 ч. 1 ст. 2 Закону України « Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 рр.» від 09.04.2015 - недопущення фальсифікації історії Другої світової війни 1939-1945 рр. у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, засобах масової інформації, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб.

Хоружа, Людмила (доктор педагогічних наук; професор; проректор з наукової роботи). 

 Морально-етичні принципи та норми наукової діяльності викладача вищої школи // Вища школа : науково-практичне видання. - 2015. - № 6. - С. 9-19

Анотація: Розглядаються нормативні основи наукової етики викладача вищої школи в умовах академічних свобод та автономії. Проаналізовані положення Етичного кодексу вченого України, визначені етичні принципи наукової діяльності викладача у різних сферах: наукового знання, наукового співтовариства, соціальної та екзистенційної свободи і відповідальності. Подано результати соціологічного опитування викладачів щодо їхньої обізнаності зі стандартами наукової етики.

   Сучасні трансформації системи вищої освіти в Україні, активізація процесів саморегулювання і самоорганізації вищих навчальних закладів, підвищення якості освітньої діяльності висувають вищі вимоги до рівня академічної відповідальності викладачів, їхнього професійного і наукового сумління. У цьому контексті в новому Законі України "Про вищу освіту" особливий наголос робиться на морально-етичних питаннях фахової та наукової діяльності педагогічних і науково-педагогічних працівників. У ст. 58 закону зазначається, що науково-педагогічні, наукові та педагогічні працівники повинні "дотримуватися норм педагогічної етики, моралі, поважати гідність осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі. Ці вимоги більше стосуються педагогічної діяльності викладача, яка базується на таких загальнолюдських цінностях та нормах моралі: повага до особистості, людяність, довіра, чесність, відповідальність, справедливість тощо. Однак, як зазначається у документі Європейського Союзу "Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості освіти", якість освіти вимірюється співвідношенням між викладанням і науково-дослідною роботою, а автономія вищого навчального закладу пов'язана з високою мірою відповідальності усіх суб'єктів освітнього процесу.

   Аналіз наукової літератури довів, що етичні основи професійної діяльності педагога вивчені досить широко. При цьому поза увагою залишилися питання, які стосуються виконання викладачем завдань наукового характеру. Вивчаючи моральні принципи діяльності викладача вищої школи, український вчений. Гончаренко С. У. зазначав, що вони стосуються двох сторін його діяльності — моральності особистості й моральності дослідника-вченого.. Тому етичні питання науково-пізнавальної діяльності викладача вищої школи як вченого перебували на периферії вивчення педагогічною наукою. Частіше ця проблема досліджувалось філософами та соціологами.

У працях С.У. Гончаренка йдеться про те, що "наука виробляє не тільки знання, а й певні етичні норми". Етичні наукові норми охоплюють різні сторони діяльності викладача вищої школи: підготовку наукових статей; участь у наукових форумах — дискусіях, конференціях, семінарах; здійснення наукових досліджень; обґрунтування наукових проектів та їх реалізацію, перевірку результатів; постійні інноваційні пошуки; роботу з аспірантами та докторантами тощо.

   Норми професійної поведінки і діяльності викладача — це зразки, стандарти, які мають конкретно-історичний характер і відображають динаміку суспільного життя та розвитку освіти. На думку вчених, ідеали і норми у науковій діяльності допомагають досліднику визначити певні теорії, методи, створити доказову базу, довести факти, підібрати необхідні аргументи тощо.

Дараган, Тетяна (завідувач сектору). 

 Автономія вищих навчальних закладів: нормативно-правові акти, встановлені Законом України "Про вищу освіту" // Вища школа : науково-практичне видання. - 2017. - № 7. - С. 40-45. 

Анотація: Аналізується Закон України "Про вищу освіту" щодо автономії вищих навчальних закладів. Визначено, що автономія сприятиме досягненню стратегічної мети підвищення конкурентоспроможності українських фахівців на світових ринках праці, входженню країни в єдиний європейський освітньо-науковий простір. Доведено, що реформування вищої освіти на засадах автономії вищих навчальних закладів сприятиме розширенню можливостей громадян на здобуття вищої освіти, на децентралізацію та демократизацію освітнього процесу.

   Академічна свобода визначає самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної, науково-педагогічної, наукової та/або інноваційної діяльності, що здійснюється на принципах свободи слова і творчості, поширення знань та інформації, проведення наукових досліджень і використання їх результатів та реалізується з урахуванням обмежень, встановлених законом.

Отже, ВНЗ зможуть самостійно розробляти і впроваджувати освітні та наукові програми, нові спеціалізації, приймати рішення стосовно розвитку академічних свобод, організації наукових досліджень, освітнього процесу, внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кадрів у межах, передбачених цим Законом. Державні ВНЗ зможуть розміщувати власні надходження від своєї освітньої, наукової, навчально-виробничої діяльності на рахунках установ банків. Передбачено також, що про свою фінансову діяльність навчальні заклади звітуватимуть не перед чиновниками, а перед громадськістю на офіційному веб-сайті.

   Відповідно до Закону України "Про вищу освіту", вищі навчальні заклади отримали право пропонувати абітурієнтам акредитовані й неакредитовані освітні програми. Після успішного завершення акредитованої освітньої програми випускнику видається документ про освіту державного зразка. За неакредитованою освітньою програмою ВНЗ виготовляють і видають власні документи про вищу освіту у порядку та за зразком, що визначені вченою радою вищого навчального закладу (ст. 7, п. 6).

   Таким чином, Закон України "Про вищу освіту", якщо не унеможливив, то значно послабив практику керування діяльністю ВНЗ центральними органами виконавчої влади у сфері освіти та науки.

   Ініціативи щодо подальшого реформування системи вищої освіти передбачають право університету запроваджувати власні навчальні програми і цілі; право університету визначати способи досягнення раніше встановлених пріоритетів, які визначені як частина національної політики (процедурна автономія); право закладів вищої освіти визначати власну академічну структуру. При цьому автономія вищого навчального закладу передбачає:

1) самостійність у підборі та розміщенні кадрів;

2) незалежність у здійсненні навчальної, наукової, господарської та іншої діяльності;

3) існування академічних свобод, серед яких — свобода викладання, наукових досліджень та навчання;

4) діяльність органів студентського самоврядування;

5) відповідальність вищого навчального закладу за якість наданих освітніх послуг.

   Отже, в умовах реформування вищої освіти України необхідність розширення автономії вищих навчальних закладів не викликає сумнівів.

Дем’яненко, Наталія (доктор педагогічних наук; професор; завідувач кафедри педагогіки і психології вищої школи). 

 Принцип автономії в обгрунтуванні ідеї та світового досвіді університету // Рідна школа : щомісячний науково-педагогічний журнал. - 2016. - № 5/6. - С. 3-11

Анотація: Обгрунтовано історичний шлях утвердження автономії, академічних свобод університету. Їхня суть вбачається у вільному самовираженні особистості, відкритому інтелектуальному середовищі, імунітеті від політичного диктату, можливості регулювання відносин із державою та ринком, існуванні самоврядної корпорації студентів і професорів, суб'єктній взаємодії "викладач-студент", студентоцентрованості освітньо-наукового процесу, що врешті й забезпечує університету відповідний статус, його корпоративну культуру, зумовлює вільний пошук наукової істини.

   Автономія та академічні свободи як вічні цінності університету і на сьогодні актуалізують: його незалежність від зовнішнього втручання в питання внутрішньої організації й управління; свободу викладання і проведення досліджень; свободу членів академічного співтовариства - вчених, викладачів і студентів - здійснювати академічну діяльність у рамках, визначених етичними правилами академічного співтовариства і міжнародними стандартами, без будь-якого зовнішнього тиску; свободу внутрішнього розподілу фінансових ресурсів і генерування прибутку від недержавних джерел, найму персоналу, визначення умов навчання. При цьому автономія університету не обмежується жодними нормативними актами.

   Далі в статті розглядається історичного шляху цього явища з часів середньовіччя.

   Ідея університету, пройшовши етап визначення його як місця передачі й поширення знань, пошуку істини, формування наукового пізнання, обґрунтування й підтримки єдності навчання, наукового дослідження і виховання, перетнулася з ідеєю організації університету як освітньо-науково-промислового конгломерату, своєрідного мегаоб'єднання, реалізаціїяк простору для бізнесу і підприємництва. Освіченість в інформаційному суспільстві передбачає здатність спілкуватися, навчатися, аналізувати, прогнозувати, проектувати, обирати і творити. Людина тепер має бути готовою діяти в умовах високої динаміки ринку праці, а для цього вміти працювати з інформаційними потоками, аналізувати ситуації, бути динамічною, комунікабельною, толерантною, володіти навичками самоорганізації, самостійно визначати мету і досягати її. Зазначене загострює проблеми кадрової політики, збереження автономії і академічних свобод, якості навчання і викладання - єдині для університетів світу, дає підґрунтя для осмислення ситуації сучасного університету як ситуації його самовизначення.

   Незважаючи на трансформацію ціннісних орієнтацій, у наш час інституціональна автономія і академічна свобода - необхідні принципи університетського життя. Сучасний університет для подальшого функціонування має зберегти автономію і незалежність від зовнішніх факторів, а також збільшити свій вплив на соціальне оточення. Університет взаємодіє із суспільством, але при цьому умовою його існування є певна незалежність від інтересів самого суспільства, дотримання балансу між задоволенням власних потреб і потреб суспільства. Університетська автономія і академічна свобода як традиційні університетські цінності забезпечують цей баланс. 

   Завдяки академічній свободі, університетській автономії досягається незалежний пошук істини, зберігаються основоположні цінності суспільства. Прагнучи до реалізації принципу автономії, університет має забезпечувати процедури контролю і гарантій якості, що передбачає розширення його академічної відповідальності. При цьому, якщо внутрішня відповідальність охоплює різнобічну діяльність студентів, викладачів, адміністрації, то її зовнішня форма реалізується у взаємодії із соціальним оточенням, спрямована на подолання соціокультурної кризи системи освіти, засвідчує здатність задовольняти потреби суспільства, держави, ринку праці.