«Пам’ять — одна з найважливіших властивостей буття, будь-якого буття: матеріального, духовного, людського... Берегти пам’ять — це наш моральний борг перед самими собою і перед нащадками. Пам’ять — наше багатство», — написав Дмитро Ліхачов. Навряд чи читав цю сентенцію російського академіка Василь Сідак з Дніпровокам’янки, що на Дніпропетровщині, якому цьогоріч 1 квітня минуло 90 років, але стверджує її усім своїм життям.
Усе життя Василя Артемовича пов’язане з рідним селом, історія якого налічує понад 360 років (за дніпропетровським істориком Іваном Стороженком першу згадку про Дніпровокам’янку — тоді Кам’яний Затон — датовано 1648 роком, а ще раніше тут тривалий час існувало ранньослов’янське поселення). Тут народився у родині сільського вчителя Артема Сідака, сюди повернувся після вимушеної восьмилітньої розлуки (остарбайтерства у Німеччині і служби в Радянській Армії), тут проробив у місцевому колгоспі садівником, агрономом, головою профкому, диспетчером. Працював, ростив доньку і двох синів, будував дім на батьківській садибі, плекав власний сад і виноградник.
Уже у зрілому віці з’явилось у нього захоплення, якому судилося стати справою життя. 1964 року, коли дніпровські води заповнили ложе Дніпродзержинського водосховища, і хвилі річкового прибою підмили береги, із глибинних шарів ґрунту почали з’являтися різноманітні свідоцтва старовини. До того ж із затоплених сіл, під натиском хвиль, стало прибивати до берега різні дивовижі. Явище це не могло не зацікавити сельчан, але в більшості з них інтерес швидко притупився і зник. Дивакуватий Сідак свої знахідки став приносити додому, по-дитячому тішитись і любовно зберігати.
Полный текст публикации смотри на сайте газеты:

http://www.day.kiev.ua/uk/article/poshta-dnya/unikalna-kolekciya-u-silskiy-hati          а также в отделе периодики ДОУНБ по адресу: пр. К. Маркса,18