...Нам ніби якось аж ніяково зізнатися, що в окупації люди вирощували хліб, білили хати, закохувалися, справляли весілля, народжували дітей: одне слово, жили так, як і в мирний час. І війна йшла повз них мовби геть стороною, загалом не аж так упливаючи на триб їхнього життя. Подобається це комусь сьогодні чи не подобається, але здебільшого було саме так. Не всі ставали героями, і зовсім не горіла земля під ногами в окупанта. А сюжети про підпільно-партизанський масовий рух неймовірно гіперболізовані. Нині вже оприлюднені документальні дані, де все те має вигляд у тисячі разів скромніший. Не було аж ніякого масового спротиву замученої режимом, Голодомором, колгоспами і репресіями української людності. Було елементарне бажання жити, достосовуючись до нових умов.
Власне окупаційний акцент “Одіссеї…” не притлумлює в ній характерних моментів “роману виховання”. Юнаки степового містечка, не обтяжені високими імперативами та якимись філософськими проблемами, живучи в скромних оселях, а то й землянках побіля скромної річки, голосно названої Дунай (ще один Дунай!), без особливого жалю оглядаються в радянське вчора — нічого неймовірного дорогого для них там не було. Як і немає нічого сьогодні, в час окупації. Хіба що дорога родина і їхня чиста, безкорислива, як це бувало лише в юності, дружба. Для них щонайголовніше на світі — те, що відбувається в їхньому колі, а все решта — геть другорядне. Як їм здається, життя після приходу німців мовби зовсім зупинилося. Не випадкова в цьому сенсі така фраза в романі: “Завтра — це лише інша назва сьогодні”...

Полный текст смотри на сайте газеты: http://slovoprosvity.org/2015/07/30/daleko-azh-na-krayu-vijni/  ,   а также в отделе периодики Областной библиотеки по адресу: Днепропетровск, пр. К. Маркса, 18