Багато років знаю поетесу Олесю Омельченко. Так сталося, що на тривалий час вона випала з мого поля зору, як і багато інших. Ситуація в країні не сприяла творчому спілкуванню письменників. За цей період Олеся Олексіївна написала і видала чимало поетичних збірок, оповідань, повістей, романів, п’єс, стала лауреатом премій ім. І. Сокульського та П. Кононенка, переможницею кількох всеукраїнських і міжнародних поетичних конкурсів, друкувалася за межами України. Сподіваюся, що Олесю ще чекають республіканські відзнаки НСПУ, адже такий талант не може бути не поміченим! Я б сказав — це справжня національна поетеса “з Україною в серці”, як пише сама авторка.
Її твори друкували у багатьох колективних збірниках, майже в усіх республіканських часописах, її творчість, як і багатьох придніпровських літераторів, стали вивчати у вишах регіону, твори входили до підручників і хрестоматій з української мови та літератури, з’являлися в Інтернеті. Вчительську роботу Олеся поєднувала із письменницькою. Її писання означені високим берегом художності на потужній ріці української літератури.
Остання її книжка — історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край “Дивограй” — щойно побачив світ у видавництві “Ліра”. Та письменниця, яка пише і для дорослого, і для маленького читача, плідно працює і щораз ди- вує новими літературними знахідками. В якийсь щасливий момент до мене потрапили дві передостанні книжки сільської вчительки: драматичні твори у віршах “Мить і вічність” та збірка громадянської лірики “Високий берег”, поетичні рядки якої теплим джерельцем пролилися у моє серце — метафоричні, ліричні, повні глибокого соціального сенсу й філософського змісту.
Багата мова засвідчувала мудру лінгвоосвіченість поетеси. А простота образного мовлення письменниці (тут я звертаюся тільки до поезії, а на всю її творчість, гадаю, зверне увагу кафедра української літератури Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара) засвідчує, що пані Олеся взяла на озброєння досвід колег і класиків: чим простіша мова, тим вона і елегантніша, і глибша. До речі, ілюстрації до “Високого берега” зробила сама авторка. Але що ж у поетичних збірках із високого берега талановитої, відомої поетеси? У них — і “пісня вітру шепотиста”, і “істина блукає в протиріччях”, і “душа себе в гармонії шукає”, й “нема нікому діла до нікого”, і “відкриття себе — болюче й дивне”, і “щастя мить терплячого життя” і сам сенс життя: “з любові вийти і в любові жити”. Все логічно: авторці тісно в собі, душа тихого спокою не визнає, адже поетеса вигранює в собі Безмежжя й осягнення вічності. І в цьому творчому процесі дуже боляче: “шукати й не знайти”, та ще болючіше — “знайти і загубити”. Життя складне: суспільні негаразди. Природа — “наче квітка на морозі”.
“Мовчить трава і “виють дикі звірі”. Ступають люди в “колючу суєту”. Душа поетеси в напрузі. “У лісу на долоні” поетеса бачить, як сонце золотить рідну землю. Україна — сенс життя Олесі Омельченко. У такій ситуації прислухається до серця: що воно “скаже, те рука й напише”. Коротко і ясно: серце віддано рідному народу. Поетеса означає себе: я — “звичайна польова квітка”. Та погляньмо пильно: в поезію прийшла справжня троянда під яскравим сонцем. Без людини поезії немає. До води збіглися “верби юні й кучеряві”, плавають лебеді. Та тільки все це оживає лише тоді, коли сюди приходять рибалки. Люди. Коли мала дівчинка “наввипередки з сонцем” біжить по хвилях. Людський дух, її Віра і Мрія, воєдино зібрані, — то неосяжний “вулкан мислення”: Людина — свята! Та десь уже гомонить “зранена земля”, і “нелюди з душею змія вбивають ненароджене маля”, “Стогне життя закривавлене в ранах рваних”. Ожив “смерті слід”
 З повним текстом можна ознайомитись у відділі періодики за адресою : пр. Д. Яворницького,18, а також на сайті газети: http://slovoprosvity.org/2017/10/05/vysokyj-bereh-olesi-omelchenko/