Працював у 1978 — 1980 рр. художником-оформлювачем на Дніпропетровському трубопрокатному заводі ім. Карла Лібкнехта. Закінчив Московський поліграфічний інститут (1988). Відзначений премією ім. В. Підмогильного (2006). Працює в кількох жанрах — дизайн книги, станкова графіка (гравюра на дереві), живопис, скульптура (в камені, залізі, дереві), фотографія. Учасник міських, обласних експозицій. Персональні виставки — у місті Загорськ (Моск. обл., 1986), Дніпрі (2001, 2006, 2008). Оформив книжки «Любій малечі про цікаві речі» (1999), «Листи на світанку: Епістолярна спадщина, документи, фотографії Івана Сокульського» (2001), «Слово про письменників та літературу Придніпров’я», «Наївне та народне малярство Придніпров’я» (обидві — 2005), «Шевченкіана Придніпров’я», «І поліг наш народ, наче скошене жито... Голодомор на Дніпропетровщині 1932 — 1933 рр.», «Народні казки Придніпров’я» (усі — 2008), «Сяєво Жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров’я» (2009), «Трьомсин-Богатир: Українські народні казки Нижньої Наддніпрянщини» (2011; усі — Дніпро); а також книжки літературних серій: «Українська класика», «Світло Світогляду», «In Corpore», «До джерел» (Київ, 2007 — 2009). Розробив дизайн журналів «Пороги», «Січеслав» (обидва — Дніпро), «Хроніка-2000» (Київ). Окремі роботи зберігаються у Загорському музеї іграшки народів СРСР, Дніпровських художньому та історичному музеях. Графічні серії — «Українські народні балади» (1987), «Жебраки» (1989 — 1991), «Старе місто» (1991), «Брама» (1991 — 1992), «Мати з дитиною» (1993 — 1994), «На Дніпрі» (1995); «Птахи», «Комахи», «Бестіарій».
Наша розмова відбулася у Дніпрі, на четвертому поверсі Музею українського живопису, в майстерні друкованої графіки «Пороги», де Сергій працює на постійній основі: вирізає й друкує гравюри з образами тварин, птахів і комах, вчить цьому вражаючому ремеслу інших.
________________________________________
БАТЬКИ
— Батьки мої були звичайні люди. Батько — месхе — грузин із Боржомі. Вся його родина була виселена в 1944 році в Чимкент. Він сховався, жив безпритульним. Коли вже давали паспорти, узяв прізвище Алієв, щоб уберегтися від репресій. З мамою вони познайомились на Сахаліні, вона була під час війни гастарбайтеркою в Німеччині. Приїхала до Дніпра мене народжувати. Я деякий час жив у селі на Орелі, а потім у місті. Батько, хоч і був неграмотний, але книжки любив, сам навчився читати. Ми мали хорошу бібліотеку. Разом ходили на оті стихійні книжкові базари, що їх міліція регулярно ганяла. Трепетне ставлення до книги тоді сформувалося. Але з мамою в мене було більше порозуміння, вона мріяла, щоб я став художником. Мій дід по матері, до речі, з Гупалівки — це козацькі села, там багато Ковик. Я вважаю себе українцем, хотів би краще знати грузинську частину мого роду, але вже немає можливості.
 З повним текстом можна ознайомитись у відділі періодики за адресою : пр. Д. Яворницького,18, а також на сайті газети:
https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/ya-lyudyna-materialu