Катерина Білокур — одна з найяскравіших особистостей в українському образотворчому мистецтві. Її метод глибоко індивідуальний і не належить ні до однієї з відомих художніх шкіл України. Народна художниця створила неповторну галерею полотен, що відображають гармонію Космосу. За життя її творчість знав лише вузький прошарок фахівців, хоча картини вдалося показати в Парижі, де вони викликали сенсацію. П.Пікассо був у захваті, дізнавшись, що автор полотен — проста селянка. У сучасній Україні образ самої Катерини Білокур знайшов віддзеркалення в образотворчому мистецтві. Одна з таких робіт — скульптура, створена Юлією Зобенко з Дніпра. Зберігається вона в Музеї українського живопису, викликаючи незмінний інтерес відвідувачів. Зокрема й головного редактора «Дня», яка ознайомилася з колекцією музею під час Днів «Дня» в Дніпрі в лютому цього року.
«На мій погляд, цей образ у широкому сенсі можна трактувати як пам’ятник усім жінкам — майстриням розпису, якими славиться наша земля», — говорить скульптор.
«НАШЕ МИСТЕЦТВО БЛИЖЧЕ ДО КОРІННЯ»
— Що вас зацікавило в особистості й творчості Катерини Білокур?
— Це була моя дипломна робота, коли я вчилася в Санкт-Петербурзькій художньо-промисловій академії. Я ніяк не могла визначитися з темою, все мучилася. І тут мені випадково трапилася книга Володимира Яворівського про Катерину Білокур, і вона мене якось так «зачепила». Буквально на одному диханні прочитала й подумала: ось це, напевно, моє. Бо, по-перше, жіночий образ ближче все-таки. І потім — така доля, самота в особистому житті й творчості. Коли привезла ескізи, мій керівник глибоко зітхнув, але прийняв. Він зрозумів, що мені це було цікаво. А коли цікаво, то все виходить. Зі мною вчилися студенти з різних країн, і я знаю, що коли ти робиш своє — це яскравіше й цікавіше. Я зробила кілька ескізів, були якісь варіанти. Уже пізніше у батька була в Києві персональна виставка, і я возила туди Катерину Білокур. Наскільки знаю, пам’ятник є лише у неї на батьківщині. Але по ньому не скажеш, що це художниця, а я постаралася вкласти своє бачення. Ось так, як воно на душу лягло, й представила. Переконана, що вирішуючи фігуру на повний зріст, показуючи зв’язок з землею, зробила правильно. Працюючи над портретом, не шукала фотографій, а грунтувалася на її автопортреті.
— Як ця скульптура потрапила до Музею українського живопису?
— Завдяки директорові музею Сергію Бурбело. Він був у майстерні й бачив роботу. Запропонував виставити в музеї. У мене скульптура Катерини Білокур у трьох варіантах. Був пошук, який виріс у велику скульптуру. Одна з палітрою, інша — в хустці й з соняшником. Це були ескізи. Зазвичай півроку з цим треба попрацювати, й рідко буває так, що зліпив і відразу потрапив в образ. Усе одно щось змінюєш. Час минув, і ти її якось по-іншому бачиш, навіть вираз обличчя. Мій викладач звернув увагу: «Дивися — там вона така, а тут інша. Тут вона з нами, а тут без нас». Ти маєш визначити, що для образу краще, щось прибрати або додати. Мені керівник радив зробити їй квіти у волоссі, але вона ж не панночка 15-ти років. Напевно, буде гарно, але це буде не вона. Йде якась духовна робота, і ти переживаєш, думаєш. Можливо, були багато таких, як Катерина Білокур, але про них ніхто не дізнався. Виходить, що, в принципі, вона щаслива людина, адже її оцінили. Але, можливо, колись і хтось ще тонше відчував квіти, природу, але це ніде не реалізувалося.
Краса й «співочість» українців не могли з’явитися просто так. Напевно, це властива Україні пишна рослинність, солов’ї й заходи. Має ж це якось впливати на свідомість людей. От коли я ліпила Катерину Білокур — це Україна, й нікуди від цього не подінешся. Наше мистецтво ближче до коріння, у нас закладений глибший смисл. Так, ми теж інколи женемося за фактурою, але беремо іншим. Напевно, це важливіше. Адже якщо немає внутрішнього наповнення, то незабаром ти вже на це не зважатимеш. Пройшов, побачив і забув, а якщо воно з душею й глибиною, то пам’ятатиметься довго.
«ПРАПРАДІД ЛІПИВ ТАКІ ГЛЕЧИКИ, ЩО ВОНИ, ЯКЩО ПАДАЛИ З ВОЗА, НЕ БИЛИСЯ»
— Чому ви вирішили стати скульптором?
— Мені з дитинства подобалося малювати. Спочатку була художня школа, потім Дніпропетровське художнє училище, яке я закінчила як художник-оформлювач. В училищі ми займалися живописом, графікою, керамікою, дизайном, шрифтами, плакатами. «Палітра» була багата. З часом я зрозуміла, що на живописі й графіці світ не закінчується. Є тривимірний простір. Скульптура — той же малюнок, але з усіх боків. Це складніше, це форма, це об’єм, який при кожному повороті змінюється. І це вже щось зовсім інше. І потім на мій вибір вплинули, напевно, родинні традиції — у мене батько скульптор і архітектор. Я бачила, чим він займається, і мені це подобалося. Крім того, у мене прапрадід був гончарем. Напевно, через це до об’єму таке тяжіння. По батьківській лінії мої предки жили в селі Вереміївка на Полтаві. Прапрадід ліпив такі глечики, що вони, якщо падали з воза, не билися. Як він це робив — тепер ніхто не знає. За радянських часів село затопило з водосховища. Будинки перенесли вище, але з переїздами нічого не збереглося — ні хатин, ні тинів. Що могли, то забрали, решта — лише з розповідей.
— Які ваші роботи можна побачити в Дніпрі?
— Наприклад, в університеті економіки й права — «Планета Нобеля». Ми її робили разом з батьком. Планета — моя, а скульптура Альфреда Нобеля — це вже батько. Потім меморіальна дошка на Музеї «Літературне Придніпров’я». Рельєф Тараса Шевченка у вестибюлі Шевченківської райради. Свого часу брала участь у виставках творчого об’єднання «Богдан». Я брала участь у київських виставках двічі, брала участь у конкурсах на пам’ятник, присвячений Голодомору.
Чоловікові-скульпторові все-таки простіше працювати, якщо є кому «тил закрити». Адже творчість вимагає занурення — за півгодини не вийде, поліпив і втік. Якщо працювати, то на день поринаєш у роботу з головою. Це вимагає розумового й душевного напруження, не кажучи про фізичне навантаження. У групі в нас лише троє дівчат дійшли до диплома. Щоправда, зараз двоє займаються «ювеліркою» та м’якими іграшками. Мені скульптура подобається. Так, це непросто, але треба себе перебороти, подолати, аби щось вийшло. Мені здається, що монументальне мистецтво виразніше. З повним текстом можна ознайомитись у відділі періодики за адресою : пр. Д. Яворницького,18, а також на сайті газети: http://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/treba-shukaty-novi-formy