Коло річки, у садочку
Маленька хатина, –
У хатині чорнобрива
Молода дівчина
Леся Українка
Іл. Українська традиційна селянська хата, розписана І. Рєпіним (1880).
ВікіпедіЯ
Житло – один із основних елементів побутової культури українського народу. Це – своєрідний мікросвіт, у замкнутому просторі якого проминає родинне життя цілих поколінь. Дім – це місце народження кожного, місце, звідки людина іде в життя і куди повертається з мандрів. Дім – це пункт, де починається і закінчується всяке ритуально-обрядове дійство і саме життя. Дім передається у спадок, він є символом роду, центром родового Всесвіту. Це –єдине, особливе смислове поле, пункт, де сучасність стикається з минулим і майбутнім. В основі концепції домівки – тріада понять: дім – рід – добро. Дім є надзвичайно містким космічним символом, моделлю Всесвіту у мініатюрі, місцем, де людина почувається в безпеці.
Основним типом традиційного житла в Україні була хата. Хата – це сільський одноповерховий житловий будинок, народне житло українців. Це затишна, найчастіше білена зовні та всередині будівля під солом’яним дахом.
Ось як писав Олександр Довженко у далекому 1945 році: «Напишу я слово про хату… Білу, з темною солом’яною стріхою, архітектурну праматір пристановища людського. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа… Опишу її неповторну зовнішність, привітну і веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і убогу, журливу і ніколи не горду... Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорним від голоду і злоби…».
Українські поселення поділяються на різні типи залежно від території сучасної України. Основним типом житла всюди в Україні є хата. Її вигляд, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, а з іншого, – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей дім розташований.
Вчені виділяють п’ять зональних типів українського традиційного українського житла: північний (поліський), центрально-правобережний, центрально-лівобережний, південний (степовий), західний (карпатський). Відмінність житла пояснюється соціально-економічними та географічними умовами (традиції, клімат, наявність того чи іншого будівельного матеріалу). Кожний регіональний тип народного житла в Україні має головні ознаки: системну забудову, характер зв’язку між господарськими спорудами, тип планування хати, кількість житлових приміщень і господарських будівель. У межах цих етнічних традицій сформувались три основні типи поселень та три типологічні зони їх побутування: північна, центральна і південна. Всі вони мали давню слов’янську основу, проте сильно позначену своєрідністю природно-географічного середовища.
Житлові споруди в Україні найчастіше називалися хата, або хатина. Українська хата пройшла багатовіковий шлях розвитку від одноподільних до двоподільних споруд, яка складалася з хати та неопалювальних сіней. Цей тип українського житла був найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу, який проживав на території центральної України, себто Середньої Наддніпрянщини, традиційним типом забудови якої був безладний (безсистемний), зумовлений особливістю заселення краю.
Корінні мешканці Наддніпрянщини – це в минулому запорожці та вихідці з сусідніх земель. Тут проживали також і німці-колоністи, нащадки албанців, поляки, євреї та греки, яких переселили з Криму.
Досліджуючи села центральної України, можна помітити, що змінюється ландшафт і у зв’язку з ним змінюється варіант розселення. Символічною ознакою українських поселень є своєрідна близькість розташування біля річок, озер, чи різних видів водойм. Вони також з’являлись біля балок і на схилах, а далі – в степових районах біля підземних вод.
Хата завжди існувала не сама по собі, вона була осердям певного комплексу споруд садиби, дворища. Кожне дворище ділилося на двір, садок, город. Суттєвими ознаками житла українців Придніпровського регіону став відкритий тип двору та наявність огорожі (паркану, тину, муру). Саме огорожею позначали обійстя, проте висота її була невисокою, що підтверджувало приязні та товариські стосунки між сусідами.
Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він мав переважну форму витягнутого прямокутника. Українці Середньої та Нижньої Наддніпрянщини розташовували господу в такий спосіб: господарські споруди, як правило – по периметру двору, огородженого парканом, вільно, не торкаючись одна одної. Ближче до вулиці, у передній частині двору, з переважною орієнтацією вікон на сонце, а дверей на схід або, частіше, на південь, ставили хату, поблизу – «чисті» господарські споруди: комору, повітки, возовні. З іншого боку двору за коморою будували льохи, погріби, повітки, а в глибині – споруди для живності: стайні, корівники, хліви, сажі, курники. За господарськими спорудами розміщувався сад і город, а далі – левада з обов’язковою посадкою верб. На межі городу і левади влаштовували тік та приміщення для молотьби і зберігання – клуні, сінники.
Усі типи хат за їхньої побудовою можна поділити на:
– плетено-мазанкові, популярні в українців;
– глинобитні та лампачеві – найпопулярніші у греків і німців;
– кам’яні – новіші будівлі;
– дерев’яні, які належать до давнішого періоду.
Хата-мазанка протягом століть була традиційним житлом Центральної та Східної України. У будівництві мазанки використовували місцеві будівельні матеріали: глину, солому, очерет, дерево. У наш час вони збереглися у вигляді декоративних будівель, які об’єднують в собі й затишок справжнього житла, і міцність, і стійкість до вологи та холоду.
Глинобитні хати були популярними на Придніпров’ї. Лампачеві стіни клали з великої цегли, виробленої теж із глини або просто із землі й очерету. Ці цеглини скріплювали глиною, а потім обмазували. Лутки із дерева для вікон і дверей, як і в першому варіанті, робили пізніше.
Кам’яні будівлі, кам’яниці зводили з піщанику і клали найчастіше без усякого цементу, а потім добре обмазували глиною.
Двері були у всіх однакові, одностулковими. Віконниці, як правило, – одностулковими. Найпопулярніші кольори, якими фарбували вікна, були синій, жовтий і зелений.
Хата складалася з теплої житлової однієї або двох кімнат, із сіней та комори. Старовинний, простіший тип хат, майже завжди складався з однієї житлової кімнати, сіней і комори. А сучасніший, новіший тип – із двох і більше теплих кімнат.
Німецький дім мав сіни з одним або двома виходами, чисту кімнату, в інший бік – кухню. З кухні часто робили окремий вихід до стайні.
Грецька хата поділялася на сіни, чисту кімнату та житлову кімнату. Кухні іноді робили у дворі, в Україні й досі зводять такі будівлі як «літня кухня».
Наявність у достатній кількості місцевих будівельних матеріалів глини, соломи або очерету, води чи глини, дерева породжувала свої технології для будування житла. Висока майстерність селян і вміння зберігати традиції в забудові житла давали високу якість будівель і низькі витрати ресурсів. Найпоширенішою технологією будівництва були саманні, глинобитні та глинолитні хати.
Головним елементом інтер’єру української хати була піч, що стояла близько біля дверей. До печі ставилися з особливою пошаною – як до годувальниці та берегині. Вогнище було символом непорушності сім’ї та святинею. Її також розписували, переважно рослинними та геометричними орнаментами, фігурками птахів і тварин. Малюнки, якими прикрашали хату, мали важливе символічне значення та мусили оберігати від нещасть і нечистої сили.
У кожній українській хаті обов’язково був червоний куток, або покуття, в якому розташовували ікони, прикрашені вишитими рушниками, вінками з квітів тощо. У хаті стояли лави, прикрашені килимами, скриня, колиска для маляти, ближче до дверей – полиці для посуду та хліба. По всій хаті в потрібних місцях розвішували обереги, зілля та амулети, що мали захищати оселю та її мешканців.
Українська хата – невіддільна частина культури нашого народу. Вона є матеріальним втіленням уявлень і вірувань українців, способу їхнього життя, побуту та взірцем естетичних вподобань. Хату завжди тримали у бездоганній чистоті, а дверей ніколи не замикали. Саме такий образ житла, генетично тісно пов’язаний з Україною, здобув назву «української хати».
Старосвітська дідусева, бабусина чи батьківська хата і досі залишається для багатьох однією з найбільших цінностей, не стільки матеріальних, як духовних, яка єднає людину з рідною землею і всім світом. Видатний українець сучасності філософ і культуролог Мирослав Попович писав: «Варіантів катастрофи і втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії істині, добру і красі».
Радимо прочитати:
Бабенко В.А. Этнографический очерк народного быта Екатеринославского края / авт.-сост.: В.В. Колода, А.Ф. Парамонов, В.С. Старостин.– 2013.– 152 с.
Данилюк А.Г. Українська хата. – Київ: Наукова думка, 1991.– 110 с.
Іващенко Г. Світлиця: есей.– Дніпропетровськ: Арт-ПРЕС, 2011.– 31 с.
Поселення та житла українців символіка // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. В.П. Коцура, О.І. Потапенка, В.В. Куйбіди.– 5-е вид.– Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2015.– С. 633–637.
Чепелик В.В. Бесіди про українську архітектуру.– Київ: Фенікс, 2013.– 224 с.: іл.
