(продовження утисків української мови на московії)
У XIX столітті боротьба російської влади проти української мови значно посилилась. З кожним роком, із кожним десятиліттям утиски ставали все жорсткіші, імперська влада постійно оновлювала та доповнювала вже раніше видані укази та постанови. 1804 року спеціальним царським указом усі україномовні школи були заборонені, 1808 року закрито українське відділення Львівського університету, 1811-го – Києво-Могилянську академію. 1832 року відбулася «реорганізація» освіти у Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання. Апогеєм цього періоду стали розгром Кирило-Мефодієвського товариства, валуєвський циркуляр і емський указ олександра ІІ.
1847 року імперська влада знищила Кирило-Мефодієвське товариство, всіх членів товариства так чи інакше репресували, Тараса Шевченка віддали в солдати на 10 років без права писати і малювати, Микола Гулак, Микола Костомаров, Олександр Навроцький, Пантелеймон Куліш та інші отримали різні терміни ув’язнення і висилки. Їхні твори були заборонені, цензори почали стежити за письменниками, «не даючи любові до батьківщини переважити над любов'ю до держави». Переслідування української мови і культури ще більше посилилось.
Ну, ставлення влади – зрозуміле, але от відгук одного з найвидатніших лібералів росії «нєістового віссаріона» – В. Белінського. В листі до П.А. Анненкова від 1–7.12.1847 року він писав: «Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». І трохи далі в цьому ж листі: «Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!)», «Ох эти мне хохлы! Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!»
Дісталося від «великого критика» і всій українській літературі вкупі з мовою, яким він безапеляційно відмовив в існуванні: «Малороссийский язык действительно существовал во времена самобытности Малороссии и существует теперь – в памятниках народной поэзии тех славных времен. Но еще не значит, чтоб у малороссиян была литература: народная поэзия еще не составляет литературы». «Следовательно, мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие...».
От вам і «великий демократ»!
Після скасування в імперії 1861 року кріпацтва, почалося проведення «ліберальних» реформ від самодержавства, проте тиск на українство, українську мову й освіту тільки посилився. 1862 року в Україні закрито недержавні недільні українські школи для дорослих. Через два роки, 1864-го, прийнято Статут про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою. Пізніше, міністр освіти російської імперії граф толстой роз’яснив, що кінцевою метою освіти всіх «инородцев» повинно стати повне «обрусение».
У липні 1863 року в російській імперії прийнято таємне розпорядження міністра внутрішніх справ валуєва про заборону видання «малоросійською», тобто українською мовою релігійних, навчальних і освітніх книг: «…никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ, а кто этого не понимает – враг России», – записано в документі.
18 (30) травня 1876 року в німецькому містечку Бад-Емс олександр ІІ підписав так званий емський указ, який забороняв: увозити з-за кордону будь-які книжки українською мовою; видавати українською оригінальні твори, тексти п’єс для театральних вистав і нот, крім історичних пам’яток зі збереженням правопису оригіналу; перекладати українською мовою твори з інших мов; ставити сценічні вистави і влаштовувати публічні читання українською мовою. Діяльність театральних труп із суто українським репертуаром категорично заборонена. Припинено видання газети «Киевский телеграф», діяльність Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства у Києві, наказано вилучати з бібліотек українські книжки. Крім того в Україні дозволено призначати вчителями лише росіян, а українців відсилати на роботу в Петербурзький, Казанський і Оренбурзький округи.
Обидва документи – валуєвський циркуляр і емський указ діяли аж до 1905 року.
На цьому шабаш зросійщення українців не припинився і не стих, запеклі утиски українства продовжувались. Ось тільки суха хроніка.
Протягом 1876–1880 років звільнили з роботи чимало українських науковців, зокрема Михайла Драгоманова, Павла Житецького а П. Лободоцького звільнили лише за одне речення, перекладене з Євангелія українською мовою. М. Драгоманова і П. Чубинського вислали під таємне стеження як невиправних і шкідливих у краї із забороною в’їзду до України.
1881 року заборонено українською мовою викладати у народних школах і виголошувати церковні проповіді. Правда, дозволили друк українських словників, але… лише за російським правописом. 1884 рік – олександр III заборонив українські театральні вистави в усіх «малоросійських» губерніях. 1888 року його ж указ про заборону вживати українську в офіційних установах. Навіть хрестити дітей українськими іменами також заборонено! 1889 року в Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української. 1892 рік – заборонено перекладати книжки з російської мови українською. 1894-й – заборонено ввозити українські книги з-за кордону. 1895-й – Головне управління в справах друку забороняє видавати українські книжки для дітей.
Завдяки такій «турботі» російської влади про «инородцев», зокрема про їхню освіту, у 1897 році, як показав перепис населення, на території українських земель, котрі входили до складу російської імперії, зі 100 осіб письменними були лише 13! Імперія настільки боялась української мови, що в 1900-ті та наступні роки російська цензура вилучала з текстів слова «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 року в Полтаві відбулося відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, так от, виголошувати промови на честь українського письменника українською мовою заборонили. Це при тому, що на відкритті були присутні видатні діячі української культури X. Алчевська, М. Аркас, Д. Багалій, С. Єфремов, Л. Жебуньов, Надія Кибальчич, М. Комаров, Леся Українка, Олена Пчілка, М. Коцюбинський, М. Лисенко, Панас Мирний, Олекскндр Олесь, В. Симович, В. Стефаник, К. Студинський, та інші.
У 1905 році сталася, без перебільшення, неймовірна подія – вчені російської академії наук Ф. Корш, П. Фортунатов, О. Шахматов та інші підготували доповідну записку «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго пѣчатнаго слова», 1905. У доповіді для уряду вони визнали українську мову самостійною розвиненою слов’янською мовою та рекомендували відмінити валуєвський циркуляр і емський указ. Утім, великого дива не сталося, заборонні документи не були скасовані офіційно, хоча трохи згодом таки втратили чинність. Було затверджено нові правила книгодрукування в імперії.
Того ж року Кабінет міністрів росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської. А 1908 року сенат оголосив україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
Двома роками пізніше, 1910 року, прем’єр-міністр російського уряду столипін у своєму циркулярі зарахував українців до «інородців». Це вже був прогрес! Адже вперше українців визнано не відгалуженням єдиного «русского народа», а окремою нацією – такою ж як поляки, литовці чи євреї. Та далі цей «прогрес» не пішов, адже наказом того ж столипіна закрили всі українські культурні товариства, видавництва, заборонили читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1914 року московська влада заборонила відзначати 100-річчя Тараса Шевченка. Цього ж року цар микола ІІ видав указ про скасування української преси. Цього ж року кампанія помосковщення дійшла до Західної України – там теж були заборонені українські слово, освіта, церква.
Доповідна записка цього періоду – «Заметка о докладе полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа» від 1914 року дає найповніше уявлення про ставлення імперії до України. Ось тільки деяки уривки з неї.
«Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» – это «окраина» государства в былые времена». «Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» – означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский».
Кількома роками пізніше, власне вже під завісу царської росії, цей же губернатор надішле міністрові навіть не доповідну записку, а… «Секретный донос Полтавского губернатора Багговута министру внутренних дел об украинском движении и мерах борьбы с ним».
Ці документи ні в кого ніяких асоціацій не викликають? Чи не ними і досі керується нинішня російська влада?
Радимо прочитати:
Кубайчук В. «Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови».– Київ: К.І.С., 2004.– 176 с.
Куземська Г. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української Церкви, мови, культури, народу / Рец.: Г.П. Півторак, Л.Т. Масенко, І.К. Патриляк.– Київ: Фенікс, 2014.– 132 с.
Сушко Р. Хроніка нищення української мови: праця.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 91 с.– Бібліогр.: с. 90–91.
***
Ніна Вірченко Документи про заборону української мови (XVII–XX ст.). Опубліковано: Без мови – немає нації / Упоряд. Л. Голота, Є. Букет.– К.: Укр. пріоритет, 2011.– С. 4–28 //https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/dokumenty-pro-zaboronu-ukr-movy/
Хронологія утисків української мови //https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D0%
BE%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D1%83%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%96%D0%B2_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%
B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8
