ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА  БІБЛІОТЕКА

 

 

 

 

 

МОЄ ПРИДНІПРОВ’Я

 

КАЛЕНДАР ПАМ’ЯТНИХ ДАТ ОБЛАСТІ

НА 2002 РІК

 

 

БІБЛІОГРАФІЧНИЙ ПОКАЖЧИК

 

 

 

 

Не забуваймо: час крізь нас стіка

І нам лишає те, що не вмирає

( Наталка Нікуліна )

 

 

 

 

 

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

2001


 

 

ВІД УПОРЯДНИКА

 

 

 Календар “Моє Придніпров’я” – методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних і пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки до ювілейних  чи особливо цікавих дат. Кожна дата супроводжується одним-двома бібліографічними джерелами; до ювілейних дат, у хронологічному ряду виділених жирним шрифтом, пропонуються рекомендаційні бібліографічні списки, складені в логічній та хронологічній послідовності.

Календар видається щорічно, починаючи з 1972 року.

У нинішньому випуску друкується продовження огляду історії розвитку краю  доктора історичних наук Г.К. Швидько “Мить довжиною в два тисячоліття”. Пропонуємо увазі читачів також квітковий календар для Катеринослава, складений наприкінці XIX століття вченим-геоботаніком І. Я.Акінфієвим. Цей календар супроводжується статтею-коментарем доктора історичних наук В.С.Савчука. У випуску використані вірші про пори року поетів Придніпров’я.  Доповнюють покажчик ілюстративні матеріали з фонду бібліотеки та надані краєзнавцями.

Мета покажчика – допомагати бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям у поширенні знань про край, популяризації імен діячів культури, науки, мистецтва, пов’язаних із Дніпропетровщиною.

Користуючись матеріалами календаря, можна відзначити пам’ятні дати, оформити книжкову виставку, організувати перегляди літератури, підготувати масові заходи тощо. За додатковою інформацією рекомендуємо звертатись до відділу краєзнавчої літератури і бібліогафії бібліотеки. Працівники відділу підготують необхідні добірки матеріалів.

Усі дати дано за друкованими джерелами, за можливі неточності в них  бібліотека не відповідає.

 При виявлені помилок у датах просимо звертатись із поправками за адресою: Дніпропетровськ, пр. К.Маркса,18, або за телефонами 47-45-36, 47-45-37.

Бібліотека висловлює щиру подяку  науковцям, письменникам, краєзнавцям, які надали необхідні матеріали, а  також закликає  до співпраці усіх зацікавлених.

При передруку чи використанні матеріалів календаря в пресі, посилання на джерело обов’язкове.

 


 

Г.К. Швидько

 

МИТЬ  ДОВЖИНОЮ  В  ДВА  ТИСЯЧОЛІТТЯ

(Продовження)

 

 

Початок XIX ст. ознаменований не лише воцарінням  Олександра I  і проведенням важливих державних реформ, а й радикальним адміністративно-територіальним перекроєнням Півдня України. Згідно з указом Сенату від 8 вересня 1801 р. величезна Новоросійська губернія була поділена на три губернії: Катеринославську, Миколаївську і Таврійську. Катеринославська губернія мала 6 повітів: Катеринославський, Новомосковський, Павлоградський, Бахмутський, Маріупольський, Ростовський. Але з 1 січня 1806 р. територія губернії вже складалася з 8-ми повітів: Катеринославського, Олександрівського, Верхньодніпровського, Новомосковського, Павлоградського, Бахмутського, Слов'яносербського і Таганрозького (Ростовського). В наступні роки адміністративно-територіальні зміни відбувалися (за невеликим винятком) лише в постійних межах губернії. Після переселення в середині 60х  р. XIX ст. Азовського козацького війська на Кубань його колишні володіння були приєднані до земель маріупольських греків , і виник окремий Маріупольський повіт. Ростовський повіт і Таганрозьке Градоначальство у 1887 р. були включені до Області війська Донського, що знаходилася на особливому становищі, загалом підпорядковуючись Катеринославському губернаторові.

5 червня 1806 р. у зв'язку з реформою було затверджено штат посадових осіб губернії, котрий мав такий вигляд: Губернське правління (губернатор, 2 радники, асесор); Палата кримінальних справ (голова, радник, по 2 засідателі від дворян і купецтва); Палата цивільних справ (голова, радник, по 2 засідателі від дворян і купецтва); Казенна палата (віце-губернатор, 3 радники, скарбник, асесор, 4 присяжних з відставних унтер-офіцерів); прокурор (при ньому 2 секретарі VII класу і 5-X класу); Совісний суд (суддя і по 2 засідателі від дворян, купецтва, поселян); Приказ громадського нагляду (по 1 засідателю від дворян, купецтва, поселян); землемір; архітектор; Медична управа (інспектор, або "штадт-фізик", оператор, акушер, писар, старша і молодша повитухи). В містах впроваджувалася посада городничого.

В першій половині XIX ст. територія Катеринославської губернії активно заселялася. Крім місцевого козацького і селянського населення тут було багато прийшлих людей. Це були різноманітні в становому і національному відношенні групи людей. Значна маса переселенців утворювалася з числа втікачів – кріпаків і робітних людей Правобережної і Лівобережної України, котрих наш край приваблював можливістю найму на роботу. Велику кількість селян-кріпаків перевели сюди поміщики, які отримали у власність колишні запорозькі землі. Низкою царських указів було дозволено переселення на Південь державним селянам з наданням їм по 15 десятин землі на ревізьку душу. У 1802 р. видано указ про поселення до нашого краю греків і болгар з Балкан, а в наступному році – німецьких колоністів. Так у кінці XVIII – першій чверті XIX ст. на Катеринославщині з'явилося багато сіл і хуторів, заселених іноземцями. Характером заселення і освоєння, наявністю державних земель, окраїнним розташуванням краю визначався строкатий склад його мешканців.

При всій строкатості населення нашого краю, історичні документи вказують на силу і співвідношення міграційних потоків. Зацікавлений цим питанням читач детальну інформацію "в цифрах і фактах" може знайти в книзі російського історика-демографа В.М.Кабузана "Заселение Новороссии в XVIII – первой половине XIX века". (М., 1976).

За даними X ревізії (1858 р.) в Катеринославській губернії нараховувалося 990676 чол., з них: українців – 782769 (79,01%), росіян – 86763 (8,76%). греків – 41037 (4,14%), вірмен – 19064 (1,92%), німців – 22355 (2,26%), євреїв – 18444 (1,86%), молдован – 11193 (1,13%), білорусів – 3338 (0,34%), поляків – 3892 (0,39%), інших - 1821 (0,19%).

Основним заняттям жителів краю було хліборобство, яке давало їм можливість жити в достатку. Як доповідав у 1847 р. катеринославський губернатор, "характерними рисами головного (тобто, українського – Г.Ш.) населення є чистота і охайність домашнього життя, цнотливість сімейної моралі, працелюбність".

Успішному розвитку землеробства перешкоджали низький рівень агрокультури та стихійні лиха – сарана, посуха, град. Так, у 1843 і 1844 рр. випадав град розміром з куряче яйце, вибивав посіви хліба напередодні жнив. А в наступному році, крім граду, крім граду, що пошкодив посіви і дерева, у Катеринославському, Верхньодніпровському і Новомосковському повітах значної шкоди завдала повінь.

В Катеринославській губернії вирощували також тютюн, виноград, шовковицю (для розведення гусениць-шовкопрядів), розводили фруктові сади. Один з таких садів був у Катеринославі, він служив центром озеленення і розведення садів у губернії. У 1817 р. в Катеринославі було відкрито училище садівництва і Помологічний (садівничий) Комітет, у відомство котрого було передано Монастирський острів (1820 р.). При училищі, що виникло на базі Верхнього саду (нині – парк ім. Лазаря Глоби), існував розплідник фруктових і лісових дерев, кущів, трав. 30 років головним садівником був А.А.Гуммель, котрий зробив сад кращим на Півдні України. За розпорядженням управителя німецькими колоніями Контеніуса всі колоністи повинні були придбати в розпліднику Гуммеля по 5 дерев прищеплених хороших сортів для висадки в своїх маєтках. У 1837 р. за розпорядженням новоствореного Міністерства державного майна Помологічний Комітет був ліквідований, а у 1845 р. Монастирський острів переданий у Лісне відомство для розведення там смолистих дерев.

В Училищі садівництва навчалися, головним чином, діти селян, яких потім забирали до себе поміщики і любителі садівництва, щоб вони в їх господарствах розводили сади. Однак у 1858 р. Училище було закрито, а сад поділений на дві частини: сад Технічний (відданий в оренду М.Н.Завадському, колишньому директору училища) і Міський (також відданий в оренду приватній особі для влаштування в ньому розважальних установ, а у 1870 р. – переданий у підпорядкування міській владі). Протягом 40 років (до 1886 р.) в Катеринославі по всій довжині Катерининського проспекту в 4 ряди висаджувалися дерева.

Промисловий розвиток Катеринославщини спочатку відбувався досить мляво. Найпомітнішою на Півдні України за кількістю робітників і обсягами продукції до 1837 р. була Катеринославська суконно-панчішна фабрика (з 1794 р.). Крім неї на Катеринославщині існували і приватновласницькі фабрики: в самому Катеринославі – суконна фабрика братів Нейманів, у с. Чаплі Новомосковського повіту, в с. Вища Тарасівка Катеринославського повіту тощо. До промислових підприємств відносяться маленькі приватні фабрики і заводи – деревообробні, шкіряні, салотопні, миловарні, свічні, тютюнові, а також – млини, винокурні. Відома дослідниця історії економічного розвитку Південної України О.І.Дружиніна у дослідженні наводить цікавий приклад перетворення селянина у підприємця. Селянин Ф.І.Соболяков з Нових Кайдак 9 років працював на цегельному заводі катеринославського купця Рибакова, потім почав самостійно виготовляти цеглу на двох маленьких заводах в м.Інрені і Полтаві, а згодом він вже мав свій цегельний завод в Мандриківській слободі.

У зв'язку з розвитком хліборобства і промисловості знаходиться і торгівля. Характерними її ознаками були зростання зовнішньої торгівлі хлібом через чорноморсько-азовські порти, а також розвиток ярмаркової торгівлі місцевими і привізними товарами. Так, на території губернії у 1817 р. було 79 ярмаркових місць (державних слобід, поміщицьких сіл, міст і містечок), а у 1860 р. – вже 125. Ярмарки проводилися 1-2 рази на рік у період різних церковних свят.

Катеринослав був не лише економічним і адміністративним центром губернії, але й важливим осередком освіти і культури всього Півдня України. Як відомо, початок шкільній освіті на території нашого краю було покладено функціонуванням січової школи на Запорожжі у 1754-1768 рр., яка готувала канцеляристів, співаків і музикантів. Далі була спроба Г.О.Потьомкіна створити на Монастирському острові в Катеринославі Університет і Академію Мистецтв.

На основі Статуту для училищ (1786 р.) і розпорядження голови комісії для відкриття училищ П.В.Завадовського від 24 липня 1792 р. правителю Катеринославського намісництва генерал-майору В.В.Коховському 17 квітня 1793 р. в Катеринославі було відкрите 4-класне Головне народне училище. Після реформи системи освіти в країні 1 серпня 1805 р. училище було перетворене в гімназію з 4-річним навчанням.  Гімназія мала становий характер, бо в ній навчалися майже виключно діти дворян.

Незабаром виникли двокласні повітові училища в Новомосковську (1807 р.) і Павлограді (1811 р.). В селах і містечках губернії, які мали більше 1 тисячі душ населення, відкривалися парафіяльні училища, котрих у 1823 р. нараховувалося 53. З 1818 р. в губернії стали виникати приватні жіночі пансіони.

Взагалі, перша половина і середина XIX ст. були часом проведення різних реформ шкільної освіти і швидкої зміни кількості навчальних закладів. Так, у 1850 р. на 8958 жителів Катеринослава припадали: "гімназія з благородним пансіоном (засн. у 1846 р.), при котрій є значна бібліотека (до 4 тис. томів), також повітове і парафіяльне училища, два приватних чоловічих пансіони і один – жіночий". У 1858-1859 рр. було споруджено будинок 1-ї чоловічої класичної гімназії (корпус медакадемії на Жовтневій площі, 2).

У серпні 1825 р. в Катеринославі побував письменник і видавець О.Ф.Воєйков, який залишив цікаві відомості про культурне життя губернського міста. Оскільки його записки маловідомі широкому загалу, наведемо кілька фрагментів з цього цінного історичного джерела: "Сьогодні, з вранішньою зорею, по зибучому піску дотягнули ми до Катеринослава... Я вистрибнув з коляски на плавучому містку Дніпра, на високому березі якого розсипані будинки і халупи, сади й городи".  Мандрівник поселився у старого інваліда. Дніпро і місцева природа сприяли поетичному настрою О.Ф.Воєйкова: "...Втомившись мріяти, я вийшов на високий ганок і в сад, гідний вибагливого господаря, зманіженого щастям. На споришевому схилі гори, який, що ближче до ріки, стає все крутішим, стрімкішим, розбрелися стрункі тополі, високі горіхи і каштани, великими трудами сюди пересаджені. Потьомкін не зупинявся на дрібницях: гігант у замислах і у виконанні, він примушував крокувати сюди лісових гігантів, котрі самі дивувалися своєму переселенню і сильній руці, яка їх, ніби слабкі тростинки, переселила в Запорозький степ із Італії.

Внизу рукав Дніпра, шириною з Москва-ріку, відокремившись, утворює чарівний острів, прикрашений веселим гаєм і обставлений скелями. Протока з піною і блиском пробирається по камінню, яким тут вимощене дно ріки і яке між скелями з води висуває свої дивовижні голови. Він омиває гранітні скелі, котрі похмуро нахилившись з води, утворюють неприступну огорожу, пристойну для саду князя Таврійського. Вдалині видно довгий міст, що підперезав ріку-красуню, а за ним особливе містечко зі світлими, веселими будиночками, з чистими широкими вулицями – це суконна фабрика! За Дніпром – піщаний, безводний степ, який не має кінця і зливається з небом: жива подоба спекотних африканських пустель...

В Катеринославі одна дерев'яна церква, друга – на кладовищі. Гімназія з садом на березі Дніпра – знаходиться у квіточому стані... Тут є театр, побудований дворянством, мандрівні актори приїжджають до Катеринослава на кілька місяців, у певну пору року...

Другого дня був я на обідні, потім оглянув обширну фабрику тонких сукон. Вона робить честь далекоглядності і творчому духу Потьомкіна. З того часу вона розширена і покращена; всі нововинайдені самопрялки, стани, стригальниці виписані сюди з Лондона, а зі зразку нові роблять тутешні майстри. Сині і червоні сукна не поступаються англійським в тонкості, фарбі і оздобленні і переважають їх добротністю. Директор фабрики пригостив мене ситним сніданком і дав повне уявлення про колишній і нинішній стан цього важливого Державного підприємства, про поступове його вдосконалення, про те, що тонкі сукна Катеринославської фабрики відпускаються  за найпоміркованішими цінами бідним офіцерам й що Государь Імператор має кілька мундирів із тут виробленого сукна".

О.Ф.Воєйков зазначає, що гімназійна бібліотека ввібрала в себе частину бібліотеки князя Г.Ф.Потьомкіна, головним чином, іноземні книги. Це були дублікати книг бібліотеки, переданої царем  Олександром I  в Казанський університет. Бібліотекарем в гімназії був молодий учитель словесності, доктор філософії і витончених ("изящных") наук І.І.Любичевський. Директором гімназії і губернських училищ був Дмитро Тимофійович Мизко.

В історичних джерелах і літературі XIX ст. часто зустрічається ім'я Д.Т.Мизка, несправедливо майже забуте нашими сучасниками. Його заслуги зобов'язують розповісти про нього детальніше. За 28 років перебування на посаді директора училищ (1803-1831) ним було відкрито 5 повітових і 53 парафіяльних і сільських училищ. При ньому училища придбали власні приміщення. Він сприяв тому, що з 1812 р. почалися значні пожертви приватних осіб на користь гімназії і училищ. У 1815 р. в Харківському університеті він отримав вчене звання доктора "витончених наук", був членом Вільного Економічного товариства. За службу Д.Т.Мизко отримав орден Святого Володимира 4го і 3го ступеня, Святої Анни 2го ступеня. Його відоміший син Микола Мизко був редактором "Екатеринославских губернских ведомостей", які виходили з 1838 р., літературним критиком і почесним наглядачем Павлоградського повітового училища.

Маєток М.Д.Мизка – в селі Карабинівка Нині Павлоградського району.

З інших вчителів губернії можна назвати Ф.П.Одинця-Заставського, який викладав у Головному народному училищі (потім гімназії) французьку мову, фортифікацію і артилерію. Він написав підручник "Начальное учение французского языка (Французская грамматика для народных училищ)", виданий у 1801 р. в "Новоросійській друкарні" (колишній похідній друкарні Г.Потьомкіна, яка згодом стала губернською. Це друга навчальна книга, видана в Катеринославі. Першою ж була книга "Наставление сыну"  В.Золотницького (1796 р.).

Заслуговує згадки вихованець Санкт-Петербурзької училищної гімназії В.Є.Якубовський – один з перших учителів Катеринослава, який потім став доглядачем повітового училища, а з 1813 р. – директором Головного училища Херсонської губернії. Тривалий час директором Катеринославської гімназії був відомий спеціаліст в області хімії і мінералогії, який друкував свої праці в "Екатеринославских губернских новостях", "Горном журнале", "Журнале Министерства государственных имуществ" Я.Д.Грахов. Учитель С.І.Веребрюсов друкував свої статті в "Северной пчеле" і губернських "Ведомостях". Грахов і Веребрюсов у 1856 р. видали солідний історико-статистичний огляд навчальних закладів Катеринославщини. 13 років у Катеринославській гімназії працював вчителем історії М.І.Садовський, випускник Харківського університету. У 1837 р. він їздив до Петербурга з метою вивчення досвіду освоєння хронології за методом Язвинського і організації ланкастерської системи взаємного навчання  школярів. Потім у Катеринославі були зібрані вчителі губернії для ознайомлення з новою системою. З 1838 р. система взаємного навчання, розроблена англійцем Ж.Ланкастером, була впроваджена і довго діяла в парафіяльних класах при училищах губернії.

В 6-ти містах губернії функціонували повітові училища. До мережі освітніх закладів губернії входили парафіяльні училища та парафіяльні класи при повітових училищах – спочатку в більших містечках (Петриківка, Алферове, Божедарівка та ін.), а з 1842 р. – у всіх державних селах. У 1836 р. в місті Нікополі було відкрито училище для дітей матросів. Окремо існували єврейські училища, а також приватні чоловічі і жіночі пансіони і школи, найбільше – в Катеринославі.

Навіть тільки вказані факти культурно-освітнього розвитку говорять про те, що не такою вже й "забитою" провінцією була Катеринославська губернія, якою вона здавалася деяким авторам щоденникових записів, нетривале перебування яких в нашому краї дозволяло їм звернуть головну увагу на зовнішній вигляд населених пунктів, зокрема, Катеринослава. З культурною громадськістю міста за 10 днів перебування в Катеринославі не встиг познайомитися і великий російський поет О.С.Пушкін. Прямуючи на південне заслання, він проїхав через Мишурин Ріг, Верхньодніпровськ, Романкове, Карнаухівку, Сухачівку, Діївку, Нові Кайдаки і 17 або 18 травня 1820 р. прибув до Катеринослава. Він проживав у тодішньому передмісті Мандриківка, а кілька разів бував у будинку канцелярії генерал-губернатора І.М.Інзова (нині – Літературний музей на пр. К.Маркса, 64). Ім'я О.С.Пушкіна в обласному центрі увічнене спорудженням у 1901 р. пам'ятника, встановленою у 1949 р., меморіальною дошкою на будинку Інзова, а також у назві проспекту.

Серед великих людей, які відвідали губернію в першій половині XIX ст. був також великий український поет і художник Т.Г.Шевченко. У вересні 1843 р., під час першої поїздки в Україну, Т.Г.Шевченко, проїхавши через Верхньодніпровськ, Романкове, Карнаухівку, прибув до Катеринослава. Метою його поїздки був огляд Дніпрових порогів та місць, пов'язаних з запорозьким козацтвом, зокрема, Хортиці і села Покровського (нині – Нікопольського району), де колись знаходилася остання (нова) Запорозька Січ. По дорозі туди він відвідав також села Волоське та Микільське. Ці відвідини козацьких місць позначилися на творчості Т.Г.Шевченка. Його малюнок Покровської січової церкви ввійшов до серії "Мальовнича Україна", а козацькі мотиви та доля колишніх запорозьких земель звучать у багатьох його поетичних творах ("Розрита могила" та ін.). На території нашої області в різний час споруджено більше десятка пам'ятників Т.Г.Шевченку, найкращим з яких є пам'ятник на Монастирському острові у Дніпропетровську (1959 р.).

На відміну від кінця XVIII – початку XIX ст., коли найбільш помітними постатями в культурному житті краю були церковні діячі (напр., архієпископ Євгеній Булгаріс, перший ректор Катеринославської семінарії, вчений і педагог, власник великої бібліотеки, частину якої у нього купив Г.Потьомкін для майбутнього університету; архієпископ і ректор духовної семінарії, член Російської академії наук А.Серебреніков), то в першій половині XIX ст. поруч з церковними діячами на першому плані знаходяться світські люди, котрі займали високі посади.

Серед духовних осіб Катеринославщини, безумовно, видатною особою був архієпископ Гавриїл Розанов, котрий обіймав цю посаду у 1828-1837рр. Преосвященний Гавриїл був людиною діяльною, високоосвіченою (знав 4 іноземні мови). Без цієї постаті неможливо собі уявити ні культурно-освітнє і церковне життя першої половини XIX ст., ні становлення краєзнавства у нашому краї.

За даними 1837 р. в єпархії (куди входили тоді ще й території Херсонської і Таврійської губерній) нараховувалося:  а) жителів християнського віросповідання душ чол. ст. 707075, жін. ст. 692441;  б) розкольників – чол. ст. 604, жін ст. 620, духоборців, молокан, суботників – чол. ст. 3525, жін. ст. 3627 душ;  в) духовенства білого, протоієреїв, священників, дияконів, дячків і пономарів – 2720;  чернечого стану – 54; монастирів –4, церков – 706, з яких дерев'яних – 414, кам'яних – 292; духовних навчальних закладів – 9, в них учителів – 29, учнів – 866". Це було величезне відомство, яке вимагало від архіпастиря великого організаційного вміння, багато часу і уваги. Саме він добився коштів на збудування Преображенського собору, перша закладка якого відбулася ще у 1787 р., а друга – у 1830 р. Сучасний дослідник творчості Гавриїла Розанова О.І.Журба пише: "Розгорнувши енергійну господарську діяльність, мобілізувавши свої зв'язки серед вищих церковних кіл..., підключивши до будівництва широку громадськість Катеринослава, архієпископ зумів так поставити справу, що вже у 1834 р. собор був повністю відбудований і ним освячений... Близько половини коштів, потрібних на його спорудження, було зібрано мешканцями Катеринослава". Детальніше про видатну постать Гавриїла Розанова можна ознайомитися, прочитавши праці О.І.Журби та автора даного нарису.

Архієпископ Гавриїл належить до числа перших, хто цілеспрямовано, усвідомлено, методично з першого дня перебування в нашому краї збирав старожитності, документи, записував перекази старих людей про минуле краю, писав і публікував власні історично-краєзнавчі розвідки. Це він, дізнавшись, що в селі Михайлівці проживає столітній колишній запорожець Микита Леонтійович Корж , став запрошувати його до себе на бесіди, наслідком яких стала дуже цінна публікація "Усні розповіді колишнього запорожця, жителя Катеринославської губернії та повіту, села Михайлівки Микити Леонтійовича Коржа". (до речі М.Л.Корж брав участь у закладці Преображенського собору у 1787 і 1830 рр.).

Гавриїл Розанов видав цілий ряд досліджень з історії Півдня України ("Очерк повествования о Новоросийском крае из оригинальных источников почерпнутый", "Историческая записка о заложении в Екатеринославе соборного храма и начале самого города" та ін.), він був членом Одеського Товариства історії і старожитностей. Помер він у Твері у 1858 р. Його дослідження високо оцінювали А.О.Скальковський, Д.І.Яворницький, В.О.Біднов та інші дослідники нашого краю.

Назвемо також катеринославського губернатора Андрія Яковича Фабра та управляючого іноземними колоніями А.М.Фадєєва. А.Я.Фабр був губернатором 11 років (1847-1858 рр.). За всю історію існування посади губернатора (з кінця XVIII до 1917 р. було 34 губернатори) тільки три чоловіки обіймали цю посаду більше 10 років. А.Я.Фабр нам в першу чергу відомий своєю пристрастю до колекціонування. На основі своєї колекції ще в середині XIX ст. він створив приватний Музей старожитностей краю (проте для громадського користування), який знаходився в Палаці Потьомкіна (нині Палац студентів ім. Ю.Гагаріна). Це був перший музей на території нашої області. Більше того, А.Я.Фабр, ще будучи катеринославським губернатором, склав краєзнавчий нарис "Короткі відомості про Крим" (Для Російського Географічного товариства). Фабр робив також переклади творів давніх авторів про Крим. Не випадково на його смерть відгукнулися некрологом Одеське товариство історії і старожитностей та відомий вчений і краєзнавець А.І.Маркович, професор Новоросійського університету.

Дещо менше відомо громадськості про те, що А.Я.Фабр багато зробив для благоустрою губернського міста. Завдяки йому центральний проспект Катеринослава перетворився в один із найкращих в тодішній Російській імперії. В спогадах старожила О.М.Молчанової, надрукованих в   "Екатеринославском юбилейном листке" (1887 р.), про діяльність А.Я.Фабра говориться так: "Сполучення нашої гори з ніжнім містом покращилося тільки з приїздом Фабра, котрий в губернаторському будинку жив не більше місяця, потім найняв квартиру на верхньому поверсі будинку Мунштейна, а губернаторський будинок зараз же зламали. Потім почали зрізати гору. Починаючи від нинішньої семінарії і вниз до казначейства, почали орати вулицю кількома плугами, а потім збивали короткими перекладинами по дві дошки, поставлені ребром; до кінців цього ящика припрягали по кілька пар волів і стягували зірвану землю вниз. Потім знову орали і стягували землю, так продовжувалося до тих пір, доки зрізали весь бугор. Тоді закипіла нова робота: одні перила ставлять, інші щось прокладають, а треті – дерева висаджують. Фабр бувало все сидить на балконі і спостерігає за роботою, а коли робота віддалилася вниз, то й він почав туди бігати... Дуже турбувався він про свій бульвар, то й бульвар же вийшов на славу - пірамідальні тополі були вздовж всього бульвару вперемішку з кленами. Між кожними двома деревами – великі кущі бузку, так що йдеш, ніби по коридору, і тінь була, і прохолода..."

Інший старожил доповнює спогади про Фабра: "Не мало турбот завдавала губернатору охорона дерев від псування і зламання їх в тодішньому ще малолюдному місті. Пам'ятаю високу, з палицею в руках, тонку постать А.Я., завжди одягнену в одне й те ж вилиняле пальто і грізно оглядаючи свої посадки. Богоугодні заклади при Фабрі були в розквітаючому стані... При ньому не було тієї розкоші, яка потім, на нещастя багатьох, завелася в місті, яке раніше відрізнялося своєю невибагливістю і патріархальним життям... Андрій Якович був людиною світлого розуму, блискучої освіти і доброї душі, але великий оригінал..." Він володів 5-ма іноземними мовами. За свою діяльність він отримав Орден Білого Орла. Існує переказ, що на прощальному обіді, влаштованому у зв'язку з його призначенням на роботу в Сімферополь, один із присутніх сказав: "Ви від нас відлітаєте на крилах Білого Орла". Фабр помер у Сімферополі в 1863 р.

Андрій Михайлович Фадєєв, котрий багато років відав іноземними поселенцями на Півдні України і мешкав у Катеринославі, цікавить нас перш за все як автор цікавих і обширних спогадів, виданих через тридцять років після його смерті (Одеса, 1897 р.). В них є чимало сторінок з історії Катеринославської губернії. Він прибув до Катеринослава, де знаходилася тоді контора іноземних поселенців, у 1815 р. Оскільки в його спогадах називаються й інші діячі губернії того часу, наведемо кілька витягів з них, до того ж, для збереження колоритності авторської мови процитуємо оригінальний текст (без перекладу): "В это время этот  край и на половину не был так заселен, как теперь (спогади писалися на початку 60х р. –Г.Ш.). По дороге от Кременчуга до Екатеринослава, на протяжении 140 верст, встречалось не более пяти или шести селений, правда, больших, но раскинутых, каждое на шесть или семь верст, со всем привольем для степного хозяйства. Во всем виднелось довольно поселян, богатство нив, покосов и скота.

Екатеринослав тогда представлял (почти так же, как и теперь) более вид какой-то голландской колонии, нежели губернского города. Одна улица тянулась на несколько верст, шириною шагов на двести, так что изобиловала простором не только садов и огородов, но даже и для пастбища скота на улице, чем жители пользовались без малейшего стеснения. На горе красовались развалины Екатерининского собора и Потемкинского дворца...

Общество в Екатеринославе, за исключением двух-трех личностей, было весьма первобытно. Достаточные помещики, проживавшие в городе, почти все вышедшие в дворянство или достигшие значения по своему состоянию из приказных, откупщиков, подрядчиков, лакеев и всякой челяди потемкинской и его фаворитов, как, например, Попова, Фалеева и прочих ...

Самой почтенной личностью в Екатеринославе был председатель конторы иностранных колоний, в которую я тогда поступил членом, – статский советник Самуил Христианович Контениус ...

Колонии, находившиеся в заведывании Новороссийской конторы иностранных поселенцев во всех губерниях Новороссийского края (Екатеринославской, Таврической и Херсонской), были трех родов: немецкие, которые подразделялись, по их вероисповеданиям, на менонистов и немецких переселенцев лютеранского и католического вероисповедания..."

Дочка А.М.Фадєєва  Олена Андріївна Ган також є для свого часу видатною особою, літературна творчість якої пов'язана з нашим краєм. Її літературний псевдонім – Зенаида Р-ва. За своє коротке життя (1814-1842 рр.) вона встигла написати 9 романів і повістей ("Идеал", "Напрасный дар", "Любонька" та ін.), в яких першою в Російській імперії підняла питання про емансипацію жінок і піднялася до сатиричного розвінчання так званого "высшего света". Суспільне значення творів Ган стало причиною їх перевидання у 1905 р. А зарубіжні філологи другої половини XX ст. також звернулися до аналізу її літературної творчості. З листування О.А.Ган видно, що вона, в основному, мешкала в с. Романкове (нині в підпорядкуванні Дніпродзержинської міськради).

В історії літературного життя Катеринославщини помітний слід залишив так званий "Піквікський клуб". Влітку 1857 р. до Катеринослава прибув з Петербурга призначений на посаду губернського стряпчого Микола Петрович Баллін. Це був випускник Петербурзького училища правознавства, котрий певний час працював у Кримінальному департаменті Сенату, потім стряпчим у Симбірську, а після повернення до столиці працював у канцелярії столоначальника Міністерства юстиції. Людиною, яка дала поштовх його інтелектуальному розвитку, за його власним визнанням, був учитель російської мови, перекладач творів Ч.Діккенса Іринарх Введенський. Саме даниною пам'яті Балліна про свого вчителя і була назва "Піквікський клуб".

В спогадах Балліна є цікаві характеристики про Катеринослав і його жителів: "Когда я приехал в Екатеринослав, 16 июня – это был совершенно танцевальный город. Все дни недели были разобраны: все екатеринославское общество каждый день собиралось вечером то у одного, то у другого, то у третьего из обывателей. Собирались на чай, старики садились за карты, а молодежь танцевала. Я добросовестно ежедневно отправлялся вечером часу в восьмом на танцы и занимался танцами до раннего утра.

Сравнив екатеринославское общество с симбирским, я прихожу к заключению, что так называемое "общество" в губернском городе теперь значительно увеличилось и гораздо более прежнего сблизилось. В Симбирске поговорить было не с кем; ... в Екатеринославе это счастье попадалось чаще. ... В Екатеринославе я был человек весьма общественный. На меня нашла охота всех знать, все изучить, наблюдательность изощрялась".   Баллін відмічає наявність у губернському місті кількох гуртків, "об'єднаних балами", – Риндіної, Панейщикова, Олексієнка, Артамонова, Єфимова, поліцмейстера.

На тлі цих танцювальних гуртків особливо виразно вимальовується діяльність Піквікського клубу. Про витоки клубу і його засновників мемуарист Баллін пише:  "...Я надеюсь когда-нибудь написать объяснение всей литературной деятельности членов литературного общества, Пикквикского клуба, который был мною основан в 1858 году. Я считаю даже своею нравственной обязанностью по возможности собрать материалы о жизни моих друзей Елагина и Стопановского, благодаря деятельности которых провинциальная обличительная литература получила развитие, которое дало ей высокое положение в интеллектуальной жизни, и содействовала развитию провинциальной нравственности, деятельной любви".

Найбільш помітними членами Піквікського клубу були М.П.Баллін, літератори В.М.Єлагін і М.М.Стопановський, учителі гімназії І.С.Косенко і Щербаков, медик В.Стрельцов та інші. До клубу належав також випускник Державного університету (1854 р.) верхньодніпровський поміщик Олександр Миколайович Поль, котрий саме у 1858 р. проживав у Катеринославі, де й познайомився з молодими, освіченими і романтичними людьми, що наслідували манери героїв сентиментально-гумористичного роману Чарлза Діккенса "Посмертні записки Піквікського клубу". Крім активних піквіків було ще багато тих, хто їм симпатизував.

Піквікський клуб проіснував всього три роки, але він мав дуже великий вплив на суспільне і культурне життя в Катеринославській губернії, його діяльність була настільки помітною, що відомості про нього включалися в статистичні огляди губернії. Так, В.Павлович в "Материалах для географии и статистики России: Екатеринославская губерния" (СПб, 1862) вказував, що "в Екатеринославе составилось литературное общество, с целью издавать статьи обличительные". Дійсно, їх твори друкувались в солідних виданнях, таких як "Современник", "Отечественные записки", "Искра", "Русское слово", "Библиотека для чтения", лондонське видання О.І.Герцена "Колокол" та ін. Піквіки висміювали місцеву аристократію і проповідували моральне самовдосконалення людини. Тому перша назва гуртка, якою користувалися і самі піквіки, була "Товариство самовдосконалення". Твори "Записки Скупого", "Обличители" М.Стопановського, "Откупное дело", "Волчьи слезы", "Знатное мертвое тело", "Губернский карнавал" В.Єлагіна  грунтувалися на місцевому матеріалі, а персонажі їх легко розшифровувалися. Ефект від публікації творів був надзвичайним. Мемуарист пише: "Бичевание "Карнавала" было принято, как небесная казнь, против которой протестовать излишне. Откупщик уже не жег "Современника", опыт показал, что этим не скроешь статей, а обличителя только прославишь ...  Бить нас, значило бы только поднимать новые скандалы, которые желательно было прекратить ... Словом, все после выхода "Карнавала" замолчали и преклонили главу".

Піквікський клуб розпався через цілий ряд причин. Єлагін помер, Стопановський виїхав до Санкт-Петербургу для занять літературною діяльністю, Баллін виїхав до Харкова і зайнявся кооперативним рухом. (Детальніше про Піквікський клуб можна прочитати в статтях Балліна, опублікованих в "Екатеринославском юбилейном листке" та публікаціях автора даного нарису).

В розвитку культури важливу роль відіграють бібліотеки, театри, преса.

Перша публічна бібліотека у Катеринославі була відкрита ще у травні 1834 р. Підставою для відкриття послужила не ініціатива культурної громадськості чи адміністрації краю, а загальна потреба часу. У 1830 р. Міністерство Внутрішніх Справ (котре тоді було найкрупнішим і багатофункціональним) видало розпорядження про заведення в усіх губернських містах Російської імперії публічних бібліотек. Бібліотека тоді знаходилася в будинку Дворянських зборів і нараховувала, як зазначають упорядники бібліографічного покажчика  до історії обласної державної наукової бібліотеки, всього близько 200 книг і газет. (Докладніше див.: "Духовна скарбниця краю. Історія і сучасність Дніпропетровської обласної державної наукової бібліотеки : Бібліографічний покажчик  / Упор.: І.С.Голуб, М.О.Пушкар, З.М.Рижкова /. – Дн-ськ, 1999). Однак під час пожежі в будинку Дворянських зборів бібліотека згоріла. Вона була відновлена у 1843 р., але у 1851 р. припинила своє існування (Див.: Днепропетровску 200 лет : Сборник док. и материалов. –.К., 1976. – С.40).

Подальша доля публічної бібліотеки пов'язана з діяльністю "Товариства самовдосконалення". М.П.Баллін згадує:

"Раз утром ко мне пришли Елагин и Стопановский. Зашла речь о том, что необходимо организовать общественную библиотеку.

– Это вовсе не трудно, - сказал Елагин, – откроем пикквикскую библиотеку.

Я взял лист почтовой бумаги и написал:

– Общественная библиотека в городе Екатеринославе не только  полезна, но и необходима. Елагин и Стопановский, подписывайте.

Они подписались, подписался и я.

– Как вы думаете, господа, сколько человек в Екатеринославе подпишут этот лист бумаги?

В следующем заседании подписали все пикквики. Стопановский сбегал в гостиницу Морица напротив, там набрал несколько подписей. Я взял извощика и в одно утро набрал много десятков подписей между самыми высокопоставленными лицами. В этот самый день был обед в клубе. Я явился на обед с листочком о необходимости общественной б-ки в кармане. На нем была сотня подписей. Когда подали шампанское, я попросил слова и сказал: 

– Пища телесная уже имеется в изобилии, но духовной пищи – книг и журналов у нас нехватает. Сотня екатеринославцев заявляет на этом листке, что общественная б-ка у нас не только полезна, но и необходима. Нет сомнения, что считающие ее необходимой пожелают сделать посильное пожертвование для ее существования. Откроем, господа, немедленно подписку. Это теперь тем более удобно, что многие из присутствующих уже признали библиотеку необходимой и заявили мне, что они полагают, что все считающие ее необходимой пожертвуют для начала дела не менее 3 рублей каждый. Откроем подписку сегодня же.

Подписка была открыта и за обедом было собрано 300 рублей. Об этом было публиковано в "Одесском Вестнике. В.И.Кокорев прислал в пользу Екатеринославской Общ. Б-ки 500 рублей. Библиотека была основана; библиотекарем был назначен Василий Ульман, чиновник приюта Общественного Призрения. Он под руководством пикквиков открыл библиотеку и впоследствии открыл при ней собственный книжный магазин, а потом и разные комиссионерства".

Після розпаду "Товариства самовдосконалення" В.Ульман не виправдав довір'я піквіків і використовував бібліотеку для свого збагачення, а бібліотека повністю опинилася "в распоряжении губернатора, который не интересовался ею  и она сделалась ненужной вещью". Коли у 1887 р. Катеринослав святкував 100-річний ювілей, на сторінках "Екатеринославского Юбилейного листка", було піднято питання про бібліотеку: "Юбилейный листок", припоминая историю пикквиков, выяснил, что библиотека в 1859 г. была передана Ульману и что он воспользовался ею для развития своего благосостояния. Результатом деятельности "Юбилейного листка" было недавнее основание в Екатеринославе городской общественной б-ки. Успеху дела много содействовала предварительная деятельность маленького екатеринославского журнала "Степь". Під впливом громадської думки В.Ульман передав книги міській Думі (1887 р.), а через два роки (14 листопада 1889 р.) вона була відкрита для читачів.

З 1838 по 1872 р. єдиною газетою в Катеринославській губернії були "Екатеринославские губернские ведомости" (виходила до 1918 р.). В ній публікувалися спочатку лише офіційні повідомлення. Тільки згодом на її шпальтах стали з'являтися краєзнавчі матеріали. У 1845 р. цю газету очолив випускник філософського факультету Харківського університету, на той час вже відомий журналіст Микола Дмитрович Мизко. Саме він започаткував у газеті відділ місцевих новин, краєзнавчих матеріалів, рецензій на театральні вистави тощо. М.Д.Мизко публікував у газеті свої краєзнавчі розвідки, а крім того, вміщував статті про культурне життя Катеринослава на сторінках московських і петербурзьких видань, як то: "Народное образование в Новомосковском уезде" ("Журнал Министерства Народного просвещения", 1868, №5), "Екатеринославский театр во время Петропавловской ярмарки", "Театр в Екатеринославе 1844 г.", "Об открытии в Екатеринославе постоянного театра 26 октября 1847 г." ("Репертуар и пантеон. Театральное обозрение", 1843, №10; 1845, №5; 1848, №1),  "О Самарском монастыре и Екатеринославе ("Иллюстрация", 1846, №15), "Общественная библиотека и книжный магазин в Екатеринославе" ("Библиогафические заметки", 1859, №18).

Театр в Катеринославській губернії починався зі спектаклів, які ставили в губернському місті заїжджі трупи. Постійний театр в Катеринославі був відкритий восени 1847 р. в будинку спадкоємців місцевого купця Луцького (в районі сучасної вул. С.Гопнер) антрепренером Пілоні, котрий раніше з трупою Зелінського (м. Миколаїв) неодноразово тут бував: "Помещение театра, по свидетельству современника, было "весьма хорошее, даже щеголеватое". Первый спектакль во вновь открытом театре был дан 26 октября, причем были поставлены пьесы: "Бабушка и внучка" и "Желтая перчатка". На втором спектакле шел "Ревизор" Гоголя". (Летопись ЕУАК. –1910, Вып.6, с.5).

Отже на середину XIX ст. освітнє і культурне життя зосереджувалося в губернському місті. Інші міста були маленькими, промислово мало розвинутими, а відтак, і їх культурна сфера залишалася в зародковому стані.

( Далі  буде )


 

 КАЛЕНДАР ПРИДНІПРОВ’Я

 

 

Коли весна…

 

Коли весна

В твоїм розквітне домі,

Вологе листя у вікно сяйне,

У молодій вишневій засоромі

Згадай мене.

                                    Коли у літню

                                   Відчайдушну спеку

                                   Жага весни тебе не обмине,

                                   Як щастя спів, як молодість далеку,

                                   Згадай мене.

                                                                    Коли в осіннім лісі

                                                                     Самоцвітнім

                                                                     На тебе вітром весняним війне,

                                                                     Згадай, що є любов на білім світі,

                                                                     Згадай мене.

                                                                                            Коли співа

                                                                                           Хурделиці морзянка

                                                                                           Й жаги весни твоєї не збагне,

                                                                                           Землі неперевершена веснянка,

                                                                                           Згадай мене.

( Валентин Бурхан )

 

 

СІЧЕНЬ

 

Ліхтарів золоті  веретена

крутять сиву завію снігів,

ніч розгойдана, ніч вертепна –

біла повінь без берегів.

Біле полум’я вуст січневих,

ошалілих вітрів акорд,

морозенкових наречених

досвітанковий хоровод…

А забави його парубочі

втихомирить єдина-одна…

срібен келих весільної ночі

спорожніє до дна…

                   ( Віктор Корж )

 

 

1 січня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Гармаш Анатолій Терентійович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки і книжкової ілюстрації (55 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С. 50 – 51.

3 січня 1932 р. – вийшов перший номер газети Покровського району “Сталінським шляхом”. З 1956 року виходила під назвою “Соціалістичним шляхом”, з 1965 року - “Радянське слово” (70 років з дня виходу).

Король М. Писала про те, що відбувалося // Рад. слово. –  1996.– 3 груд.

8 січня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народилась Юшкова Тетяна Петрівна, художниця, член Спілки художників України. Працює в галузі монументально-декоративного мистецтва (55 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск,1991. – С. 240.

12 січня 1752 р. – народився Зуєв Василь Федорович, російський вчений - натураліст, мандрівник. У 1781 – 1782 роках перебував на Катеринославщині. Вперше описав поклади залізної руди в долині ріки Саксагань, склав карту Дніпровського лиману. Помер 18 січня 1794 року (250 років від дня народження).

13 січня 1932 р. – на хуторі Федорівка Межівського району народився Костиря Іван Сергійович, дитячий письменник, член Спілки письменників України (70 років від дня народження).

Письменники України: Довідник /Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська. – Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1996. – С.141.

15 січня 1942 р. – народилась Самарська Ганна Миколаївна, художниця, член Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості. Працює в галузі петриківського декоративного розпису (60 років від дня народження).

Художники  Днепропетровщины : Биобиблиографический  справочник. – Днепропетровск,  1991. –     С. 164 – 165.

17 січня 1922 р. – у с. Петриківці на Катеринославщині народився Соколенко Василь Іванович, художник, член Спілки художників України, заслужений майстер народної творчості. Працює в галузі петриківського декоративного розпису (80 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.170 –171.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.22 – 23.

19 січня 1952 р. – у с. Військовому Солонянського району народилась Омельченко Олеся Олексіївна, поетеса, член Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України (50 років від дня народження).   

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С.25–26,242–249.

21 січня 1882 р. – народився Золотов Григорій Олександрович, живописець і графік. Працював у Павлограді, Дніпропетровську. Помер 15 квітня 1960 року в м. Павлограді (120 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 90 – 91.

23 січня 1902 р. - у с. Заочіпському Царичанського району народився Усенко Павло Матвійович, український поет. Помер 4 серпня 1975 року.(100 років від дня народження).

23 січня 1907 р. – у м. Катеринославі народився Каргін Валентин Олексійович, хімік, академік АН СРСР, Герой Соціалістичної праці, лауреат Державних та Ленінської премій СРСР. Помер 21 жовтня 1969 року (95 років від дня народження).

Каргін Валентин Олексійович // УРЕС. – Т.2. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 29.

24 січня 1847 року – губернатором Катеринославської губернії призначено тайного радника Андрія Яковича Фабра ( 155 років від дня події).

Чернов Е. А., Огородник А.В. Новые материалы к реконструкции биографии А.Я.Фабра // З минувшини Подніпров’я. – Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1995. – С. 87-95.  

січень 1927 р. – у м. Дніпродзержинську на металургійному комбінаті ім. Ф.Е.Дзержинського організована перша в Україні самодіяльна капела бандуристів під керуванням робітників комбінату Сергія Лобка та Петра Шепакіна (75 років події).

 

 

 

 

 

ЛЮТИЙ

 

Полагіднішав лютий цьогоріч,

Неждано і відчутно збавив люті.

Поспівчував, напевно, людській скруті

І стрівся з веснонькою віч-на-віч.

 

– Володарюй, – сказав, – благословляю.

– Твою я теплоту і щедрість знаю.

В зворотну путь ідуть зима й морози.

Рясний капіж – сумні зимові сльози.

Струмками ранніми ( о диво з див! )

Весні дорогу лютий перелив…

                                  ( Ніна Погорєлова )

 

 

1 лютого 1907 р. – народився Савін Гурій Миколайович, вчений у галузі механіки, академік АН УРСР, лауреат Державної премії СРСР. Помер 28 жовтня 1975 року у Києві (95 років від дня народження).

Савін Гурій Миколайович //  УРЕС. – Т3. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 149.

2 лютого 1932 р. – вийшов першийномер газети “Трубник”, органу Нікопольського Південно-трубного заводу (70 років від дня заснування).

“Трубнику” – 60 лет : Как живешь, многотиражка? / Беседу вел А.Дробот // Днепров. панорама. – 1992. – 23 янв.

4 лютого 1907 р. –  народився Кедрін Дмитро Борисович, російський поет, який у 1913 – 1931 роках жив і працював у м. Катеринославі. Загинув 18 вересня 1945 року (95 років від дня народження).

Тартаковский П. Дмитрий Кедрин: Жизнь и творчество.– М.: Сов. писатель,1963. –256 с.

6 лютого 1947 р. – народився Стефаненко Василь Іванович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі монументального і декоративно-ужиткового мистецтва (55 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.240.

9 лютого 1952 – у м. Дніпропетровську народився Костиренко Олександр Володимирович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі декоративного і оформлювального мистецтва (50 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Библиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.104 – 105.

14 лютого 1922 р. –  в с. Соколовому на Катеринославщині народився Сопільник Петро Никифорович, художник-монументаліст, майстер декоративного мистецтва (80 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 215 – 216.

16 – 17 лютого 1952 р. – у м. Дніпропетровську відбулась обласна нарада письменників і літературного активу за участю українських письменників О.Гончара, М.Познанської, М.Нагнибіди та інших (50 років події).

19 лютого 1922 р. – у с. Кудашівці Криничанського району народився Ісаєв Федір Григорович, поет, член Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників України (80 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. – Днепропетровск, 1987. – С.35 –37.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ,1996. – С. 24 – 25.

20 лютого 1912 р. – в с. Петриківці на Катеринославщині народилась Ісаєва Ганна Кіндратівна, народний майстер декоративного розпису (90 років від дня народження).

Українські радянські художники. – К., 1972. – С. 179.

23 лютого 1962 р. – у м. Павлограді відкрито Державний історико-краєзнавчий музей (40  років події).

Вільхова А.  35 років з людьми і для людей // Рідний край. – 1997.– 22 лют.

24 лютого 1937 р. – у м. Дніпродзержинську народився Бурхан Валентин Васильович, поет.( 65 років від дня народження).   

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С.35–36,72–78.

Бурлаков С. У пошуках святих істин // Зоря.– 1998. – 3 лют.

24 лютого 1957 р. – у с. Червоно-Партизанському на Дніпропетровщині народилась Статива -Дека Валентина Іллівна, художниця, член Спілки художників України. Працює в галузі петриківського декоративного розпису. Учасниця обласних, республіканських, міжнародних виставок (45 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С. 176 –177.

27 лютого 1932 р. – створена Дніпропетровська область з обласним центром у Дніпропетровську (70  років події).

29 лютого 1927 р. – у м. Дніпропетровську для санітарної просвіти та медичного обслуговування робітників заводу імені Г.Петровського. відкрито “Палац профілактики” – першу в Україні установу масової охорони здоров’я робітників. Архітектор Л.Красносельський ( Нині  1-а поліклініка 2-ї міської клінічної лікарні )  (75  років події).

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель.– 3-е изд., доп.– Днепропетровск: Промінь, 1979.– С.166.

 

 

 

ВЕСНА В ПРИДНІПРОВ’Ї

 

Як же пишно весна розцвіла! –

Рясно роси  висвітлює вранці,

Сипле квіти з пахкого крила

Юний травень в лункій Царичанці.

Молода, яснозора Оріль

До Дніпра вигинається станом.

Гра, на зорях настояний, хміль,

Огортає дерева туманом.

За каналом, аж там, в далині, –

Пломінкі, як кострища, стожари,

То мартенів веселі вогні

Заплелись багрецями у хмари.

Щедра доля народу, ясна,

Ніби юності щастя безкрає,

Йде моїм Придніпров’ям весна,

Дужі крила свої розгортає…

                      ( Валентин Бурхан )

 

 

 

БЕРЕЗЕНЬ

 

 

Забринів березіль

 

Рік із саней у човен уже пересів

І ладнає вербового воза –

Забринів березіль, забуйнів березіль

І гукає: ”Подай перевозу!”

Нетерпляче гука і пускається вплав,

Мов тіка запорожець від турків,

А в ярах клекотінь – не татарських облав,

А в річках розкайданення гуркіт.

Ніч ще кида на шальку своїх терезів

І на користь морозів мізерно,

Та хрумоче бурульки нічні березіль

І пробуджує зморені зерна.

Раз на рік просваволять  бенкетно річки,

Де-не-де і струмки пересолять,

Та потрощать крижинки й посушать чарки

До нових забринінь березоля.

Та немає у нього із них образів,

Щоб молитись, благати і квапить,

І в посуху їм сниться лункий березіль

У подобі божественній, мабуть.

І похмільно печуться мілин язики,

І твердіють у отверезінні –

Недаремно чекають рівнинні річки

Ті години – рвучкі, березільні.

( Михайло Чхан )

 

1 березня 1867 р. – народився Курилов Венедикт Вікторович, вчений-хімік, у 1899 –1909  роках обіймав посаду професора Катеринославського Вищого гірничого училища. Помер 8 лютого 1921 року (135 років від дня народження).

Днепропетровский горный институт: Исторический очерк.–: В 2-х кн. / Днепропетров. горн. ин-т; Сост. А.А.Ренгевич, И.П.Гаркуша, Н.Я.Биличенко и др.; Под ред.А.А.Ренгевича, М.П.Теселько.– М.: Недра, 1990.– Кн.1: История и развитие (1899–1989).– 345с.: ил.

Про Курилова –С.12,20,21,22,178.

Дніпропетровський гірничий інститут: Історичний нарис.– У 2-х кн./ Укл. Г.Г,Півняк, О.О.Ренгевич, К.Ф.Тяпкін та ін. – К.: Техніка, 1995.– Кн.2: Кафедри (1899–1992).– 408 с. ( Мова рос.).

Про Курилова –С.183,184,185,186,187,190,195.

6 березня 1792 р. – затверджено генеральний план розвитку м. Катеринослава архітектора Івана Старова (210 років події).

6 березня 1902 р. – у с. Ганнівці (нині - Верхньодніпровського району) народився Лебедєв Сергій Іванович, вчений-фізіолог рослин, заслужений діяч науки УРСР. Помер 7 жовтня 1989 року (100 років від дня народження).

8 березня 1932 р. – вийшов перший номер багатотиражної газети комбайнового заводу “Ворошиловець” (70 років від дня виходу).

Юбилей газеты // Днепр вечерний. – 1982. – 4 марта.

9 березня 1902 р.  народився Мінько Микола Григорович, український письменник. Репресований, розстріляний 1937 року ( 100 років від дня народження ).

15 березня 1927 р. – у м. Дніпропетровську відкрито державний театр ім. М.Горького (75  років події).

16 березня 1937 р. – народився Ковалюк Василь Митрофанович, журналіст, письменник, член Дніпропетровської обласної організації Спілки письменників України (65 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. – Днепропетровск, 1987. – С. 53 –54.

17 березня 1912 р. – народився Семиволос Олексій Ілліч, заслужений шахтар УРСР, почесний громадянин м. Кривого Рогу. Помер на початку 1986 року (90 років від дня народження).

Варгатюк П., Дольчук А.Рудна скарбниця Півдня. – Дніпропетровськ: Промінь,1966. – С.92–93.

18 березня 1937 р. – народився Дубцов Геннадій Дмитрович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональна виставка творів – у 1984 р., м.Дніпропетровськ (65 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С. 238.

25 березня 1917 р. – у м. Катеринославі відбулась демонстрація солдатів з приводу краху царської монархії (85  років події).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. – 77.

25 березня 1922 р. - в с. Петриківці на Катеринославщині народилась Тимченко Марфа Ксенофонтівна, майстриня декоративного розпису, заслужений майстер народної творчості (80 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних  дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 26 – 27.

27 березня 1787 р. – у м. Катеринославі відбулось перше засідання новоствореної Міської думи у складі дев’ятьох гласних під головуванням купця Івана Шевельова (215 років з дня події).

Лазебник В.І. Як працювала Катеринославська міська Дума // Абросимова С.В., Бекетова В.М., Стежар А.Н. та ін. З минувшини Придніпров’я. – Дніпропетровськ : ВПОП “Дніпро”, 1995. – С.100 – 107.

27 березня 1922 р. – у с. Петриківці на Катеринославщині народилась Шулик Надія Митрофанівна, художниця, учениця Т.Пати, заслужений майстер народної творчості України, член Спілки художників України. Працює в галузі петриківського декоративного розпису (80 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С. 216 –217.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С. 28 – 29.

29 березня 1952 р. – народився Черненко Володимир Олексійович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової і монументальної скульптури (50 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С. 202 – 203.

Березень 1942 р. –  в м. Нікополі почала діяти підпільна комсомольська організація “За Радянську Батьківщину”, яка проіснувала по січень 1943 року (60 років від дня заснування).

Меньшиков Г.И., Позняков К.И., Пятигорец А.И. Никополю 200. –Днепропетровск: Промінь, 1980. –   С. 78.

 

КВІТЕНЬ

 

Скільки квіту кинув квітень

До твоїх розлитих кіс,

Що у срібній грі відсвітлень

Синьо-синьо впали вниз.

 

Скільки квіту, скільки квіту

До твоїх плавких плечей,

До чекання, що відкрито

Б’є з глибин твоїх очей.

 

До чекання. Ні, не сон це:

Ти і квітень, і Дніпро.

Золота троянда сонця –

На любов нам і добро.

       ( Костянтин Чернишов )

 

 

2 квітня 1917 р. – вийшов перший номер газети “Нікопольська правда”. З 1991 року виходить також російською мовою ( 85 років від дня заснування).

Омельянович В. В строчках – целая эпоха // Нікопол. правда. – 1997. – 1 квіт.

5 квітня 1922 р. – у м. Катеринославі засновано швейну фабрику, згодом Дніпропетровське швейне об’єднання імені Володарського. Нині – фірма “Мрія” (80 років від дня заснування).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області  на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. – С. 29 – 31.

Люди, мода, роки: Нариси історії Дніпропетровської фірми “Мрія” / Під заг. ред. Ю.І.Скірка. – Дніпропетровськ: Пороги, 1998. – 187 с.

8 квітня 1882 р. – народився Дорошенко Дмитро Іванович, визначний український вчений, громадський та політичний діяч. Довгий час працював у Катеринославі, був членом “Просвіти”. Помер у 1951 році в еміграції.

( 120 років від дня народження ).

13 квітня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Старченко Віталій Іванович, поет, художник, член Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України, член Спілки художників України (55 років від дня народження)

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа // Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С. 30–31,342–349.

Письменники України: Довідник /Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”,1996.–С.286.

16 квітня 1977 р. – у с. Мишурін Ріг споруджено пам’ятник М.О.Озерному, знатному кукурудзоводу Дніпропетровщини, Героєві Соціалістичної праці (25  років події).

Гнатко М. До ювілею новатора // Зоря. – 1990. – 18 верес.

17 квітня 1917 р. – у м. Катеринославі вийшов  перший номер газети “Звезда”, нині народна газета Дніпропетровщини “Зоря” (85 років від дня заснування).

Чабан М. Як “Звезда” стала “Зорею” // Зоря. – 1997. – 29 берез.

17 квітня 1937 р. – народився Фектистов В’ячеслав Васильович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису. Персональна виставка - 1985р., м. Дніпропетровськ (65 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.184 –185.

21 квітня 1817 р.  затверджено новий план м.  Катеринослава, який склав архітектор Василь (Вільямс) Іванович Гесте. Цей план служив до кінця XIX ст. проектним керівництвом розвитку міста (185 років події).(Довідка спільна з датою за 6 березня 1792 р.)

21 квітня 1887 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Екатеринославский юбилейный листок”, присвячений святкуванню 100 - річчя міста (215 років з дня виходу газети).

Екатеринославский юбилейный листок.1787 – 9 мая – 1887. Апрель и май.– Екатеринослав, 1887.–     № 1.

22 квітня 1867 р. – в с. Мануйлівці (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Корнієнко Василь Онисимович, художник, літератор. Помер 24 грудня 1904 року (135 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 111.

Заремба В.І. Василь Корнієнко: Біографічна повість. – К.: Молодь, 1979. – 152 с.; іл.

28 квітня 1932 р. – народився Декан Євген Пилипович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки (70 років від дня народження).

Художники  Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. .– Днепропетровск, 1991. –       С. 66 –67.

 

ТРАВЕНЬ

 

В травневий дощ зазеленіє світ,

Оновлений найпершою грозою.

Як плодом марить яблуневий цвіт,

Отак і пам’ять розквіта тобою.

Був білий березень о цій ясній весні,

І ніжив квітень луки сон-травою.

В травневий дощ згоряє горицвіт,

В травневий дощ народжується світ,

В травневий дощ ми стрілися з тобою.

Ожити всій і щастям зацвісти,

Зазеленіти кожною струною,

По вінця повне серце пронести,

Любові келих випити з тобою.

І не схлюпнуть, і не сказати “ досить!”

Пройти життя і знов вернутись в май,

В травневий дощ пізнать серпневий досвід,

В травневий дощ зайти в погідну осінь,

В травневий дощ прощатись і стрічать.

                                             ( Любов Голота )

 

1 травня 1887 р. –  у м. Катеринославі в приміщенні офіцерського зібрання (нині - ресторан “Ювілейний”) була відкрита виставка картин художників-передвижників: І.Крамського, В. Маковського, В.Полєнова, І. Репіна, І.Шишкіна, М.Ярошенка та інших (115  років події).

Днепропетровску 200 лет 1776 – 1976: Сб. документов и материалов.–К.: Наук. думка, 1976. – С. 53.

Мороз В. Передвижники в Екатеринославе // Днепров. правда. – 1985. – 10 марта.

1 травня 1942 р. –  у селищі Кірова на Дніпропетровщині народився Гура Валентин Опанасович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі монументально-декоративного мистецтва (60 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.238.

1 травня 1967 р. – на  Придніпровській залізниці створено два фірмові поїзди “Дніпро” : “Дніпропетровськ – Київ” та “Дніпропетровськ – Львів”(35 років події).

Днепропетровску 200 лет 1776–1976: Сборник документов и материалов.– К.: Наук.думка,1976. – С.380.

2 травня 1897 р. – у м. Катеринославі народився Станицин Віктор Якович (справжнє прізвище - Гезе), російський актор і режисер, народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР. Помер 23 грудня 1976 року (105 років від дня народження).

УРЕС. – Т.3. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 298.

6 травня 1902 р. – у м. Катеринославі в приміщенні комерційного училища відкрито музей ім. О.М.Поля, створений на основі колекції Катеринославського музею старожитностей, заснований у 1849 році губернатором А.Я.Фабром. Пізніше – Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І.Яворницького. (100 років події).

Матвієвський П. 25-річчя Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею // Збірник / За ред. Д.І.Яворницького.– Т.1.– Дніпропетровське,1929.– С.5-43.

Хронологія історії Дніпропетровського державного історичного музею ім.. Яворницького // Регіональне і загальне в історії: Тези міжнар. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького (листоп.1995).– Дніпропетровськ: Пороги, 1995.– С.309-313.

7 травня 1967 р. –  у м. Дніпропетровську відкрито пам’ятник – бюст Ігорю Клюєву, розстріляному фашистами в жовтні 1942 року. Цього ж дня на проспекті Свободи відкрито пам’ятник учасникам Кайдацького підпілля В.Протасову, В.Коваленку, Г.Матросовій та В.Новікову (З5 років події).

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь,1985.–С.86–87.

12 травня 1912 р. – Катеринославське Вище гірниче училище реорганізовано в гірничий інститут. Нині – Національна гірнича академія України (85 років від дня реорганізації).

Днепропетровский горный институт: Исторический очерк: В 2 кн. / Днепропетр. горн. ин-т; Сост. А.А.Ренгевич, И.П.Гаркуша, Н.Я.Биличенко и др.; Под ред.А.А.Ренгевича, М.П.Теселько.– М.: Недра, 1990.– Кн.1: История и развитие (1899–1989).– С.16–20.

15 травня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Бєліков Євген Григорович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (55 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 24–25.

15 травня 1952 р. – у м. Кривому Розі народився Ткаченко Олександр Олександрович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональна виставка – 1989 р., м. Дніпропетровськ, групова –1987 р., м. Київ (50 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.240.

18 травня 1957 р. – народився Мельник Михайло  Васильович, засновник монотеатру “Крик” у Дніпропетровську, перший лауреат премії імені Леся Курбаса (1995 р.), заслужений артист України (45 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.31 –33.

19–24 травня 1917 р. – у м. Катеринославі проведено перепис населення. Зареєстровано 216.810 жителів (85 – років події).

Трало И., Бриккер Б. Переписи в Екатеринославе // Днепр вечерний.– 1979.– 17 янв.

20 травня 1787 р. – у слободі Половиці відбулось урочисте закладення Преображенського собору за проектом французького академіка архітектури Клода Геруа. До 1976 року ця дата вважалась днем заснування м. Катеринослава (Дніпропетровська) (215  років події).

Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава.– Днепропетровск: Промінь, 1989.– С.72 – 77. 

21 травня 1887 р. –  у м. Катеринославі відбулося урочисте святкування 100 – літнього ювілею міста (115  років події ).

Екатеринославский юбилейный листок.1787 – 9 мая – 1887. Апрель и май.– Екатеринослав, 1887.– № 15.

22 травня 1887 р. – у м. Катеринославі став до ладу Олександрівський південно-російський завод Брянського металургійного товариства. Нині – Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського (115  років події).

Лицом к огню: Краткий очерк истории Днепропетровского ордена Ленина металлургического завода имени Г.И.Петровского.– Днепропетровск: Промінь,1972.– 304 с.

22 травня 1907 р. – у м. Кам’янському (Дніпродзержинськ) народився Зайцев Микола Митрофанович, художник (95 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 86.

22 травня 1922 р. – в с. Софіївці народився Андрійченко Семен Семенович, художник, скульптор (80  років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 11.

22 травня 1937 р. – у с. Миколаївці Новомосковського району народився Клименко Федір Максимович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональні виставки - 1981, 1987рр. – м. Дніпропетровськ, 1987 р. – м. Київ (65 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.    Днепропетровск, 1991. –   С.86 – 87.

23 травня 1927 р. – народився Калашник Яків Петрович, художник, член Спілки художників СРСР. Працював у галузі станкового живопису. Помер 5 вересня 1967 року (75 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.    Днепропетровск, 1991. –    С.82 –83.

23 травня 1957 р. – селище Жовта Ріка перейменовано в м. Жовті Води і віднесено до категорії міст обласного підпорядкування (45  років події).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. – 281.

 

 

 

Три місяці злито

      В розтоплений Літень;

         Неначе насіння,

            Наліплено літер

                 До кожної квітки,

                      До всякого дива,

                           А в літі стеблина,

                                Мов промінь, єдина.

                                     Та червня вишневість

                                           Відсиніє щемом,

                                                А липень відпахнеться

                                                     Хлібом печеним,

                                                          Кавуниться літо

                                                              Палючістю в серпні,

                                                                 Немов  осипаються зорі беззерні

                                                                       О поле, прочахни –

                                                                            Доволі палати!

                                                                                О праце, притихни,

                                                                                      Спочинь, розгодинюйсь

                                                                                           І я засміюся в осінніх палатах,

                                                                                                Бо вірую, Літо,

                                                                                                      В твою триєдиність.

                                                                                                                      (Михайло Чхан)

 

ЧЕРВЕНЬ

 

Відлунав весільним гулом

Вишень рясен цвіт,

І кують, кують зозулі

На весь білий світ.

Може, вже порахували

І мої літа…

Плинуть хмар круті овали,

Шум в очеретах.

Пахне м’ятою світлиця –

Мати принесла, –

Лічить зорі-зоряниці

Хлопець край села.

У дівчини серце мліє

В пору отаку.

Червень, червень –

Червоніють

Вишні у садку.

          ( Валентин Бурхан )

 

3 червня 1917 р. – рішенням Тимчасового уряду с. Кам’янському надано статус міста ( 85 років від дня події ).

Циганок Н.О. Дніпродзержинську – 250. Історико-краєзнавчий довідник. – Дніпропетровськ: Пороги, 2000. – С.21.

4 червня 1877 р. – народився Панін Михайло Микитович, художник, заслужений діяч мистецтв України. Працював у галузі станкового живопису. У 1925 – 1953 роках викладав у Дніпропетровському художньому училищі. Помер 20 грудня 1963 року (125 років від дня народження).

6 червня 1922 р. – у с. Жданівці Магдалинівського району народився Прокопенко Гаврило Никифорович, поет, член Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України (80 років від дня народження).  

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С. 22–23,256–263.

7 червня 1917 р. – у м. Катеринославі народився Масик Володимир Ілліч, український графік і живописець, заслужений художник України (85 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 145.

9 червня 1927 р. – у м. Дніпропетровську народився Пришедько Григорій Дмитрович, український художник (75 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 187.

10 червня 1927 р. – в с. Томаківці на Дніпропетровщині народився Красняк Дмитро Никифорович, скульптор, член Спілки художників України. Нині проживає у Житомирі. Працює у галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури (75 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 119.

14 червня 1787 р. – на Півдні України для захисту від турецької агресії створено Катеринославське козацьке військо (215 років від дня заснування).

Мицик Ю.А. Козацький край: Нариси з історії Дніпропетровщини ХV–XVIII ст.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997.– С.117.

20 червня 1882 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети “Екатеринославский листок”. Припинила існування у березні 1885 року. Редактор А.Бєляєв (120 років події).

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.- допоміжн. бібліогр. покажчик. Дніпропетровськ, 1993.– С.18.

22 червня 1927 р. – в с. Гупалівці Дніпропетровської області народилась Литовченко Марія Тимофіївна, художник декоративного мистецтва, майстер гобелена (75 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 134.

25 червня 1907 р. – народилася Хрукалова Зінаїда Семенівна, актриса Дніпропетровського українського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка, народна артистка УРСР, лауреат Державної премії СРСР (95 років від дня народження).

Білецький Ф. Щастя бути потрібною: Сценіч., концерт. – викон. та громад. діяльність нар. артистки УРСР Зінаїди Семенівни Хрукалової. – К.: Мистецтво, 1986. – 126 с., 24 арк. іл. – ( Майстри сцени та екрана ). 

25 червня 1942 р. – народився Падун Володимир Макарович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (60 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991. – С. 239.

27 червня 1897 р. – у м. Катеринославі пущено електричний трамвай (100 років  події).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.34 –35.

Червень 1977 р. –  у м. Кривому Розі засновано театр ляльок (25  років події).

Новик Л.И., Кан Д.И. Кривой Рог: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1986.– С.  141–142.

 

ЛИПЕНЬ

 

Затихла враз липнева злива.

Люблю її, цю щедру мить,

Коли садів зелена грива

На сонці піняво кипить.

Налившись силою земною,

Травинка кожна струменить,

Щоб позмагатися зі мною

В умінні сонячністю жить…

( Володимир Міщенко )

 

3 липня 1957 р. – завершено будівництво газопроводу Шебелинка – Дніпропетровськ.19 липня цього ж року подано природний газ на Придніпровську ДРЕС (45 років події).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. – 108.

4 липня 1897 р. –  народився Верменич Андрій Андрійович, актор Дніпропетровського українського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, народний артист УРСР, лауреат Державної премії. Помер 20 вересня 1979 року (105 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.36 –37.

7 липня 1877  р.  народився Красносельський Олександр Леонтійович, архітектор. З 1912 року працював у Катеринославі. Помер 19 березня 1944 року (125 років від дня народження).

7 липня 1947  р. – народилась Нікуліна Наталя Петрівна, поетеса, журналістка, член Спілки письменників України. Трагічно загинула 23 червня 1997 року. (55 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. – Днепропетровск, 1987.– С.72 –73.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.38 –40.

9 липня 1957  р. – у м. Дніпропетровську народився Стовба Олександр Іванович, поет. 1980 року загинув в Афганістані. 1984 року посмертно прийнятий до Спілки письменників СРСР (45 років від дня народження).

Дмитренко А.М. АИСТ : Худож.-докум. повесть. – К.: Воениздат, 1990. – 557 с.

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель.– Днепропетровск, 1987.– С.89 – 90.

17 липня 1912 р. –  у м. Катеринославі народилась Павленко Віра Іванівна, майстер декоративного розпису, заслужений майстер народної творчості. Померла 2 червня 1991 року (90 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 169.

23 липня 1897 р. – у м. Павлограді народився Морозенко-Ковбаса Антон Фролович, український журналіст і громадський діяч.  Працював у катеринославських газетах “Боротьба”, “Зірка”, “Зоря”, журналі “Зоря”. Репресований, помер у 1937 році на засланні.( 105 років від дня народження).

Сокіл В. Здалека до близького ( спогади, роздуми).– Едмонтон, 1987.– С.44.

Чабан М. Морозенко-Ковбаса Антон Фролович // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М.Романюка.– Львів, 1999.– Вип.6.– С. 216.

24 липня 1907 р. – у с. Новопавлівка Межівського району народився Мисик Василь Олександрович, український поет, перекладач. 1934 року репресований. 10 років відбув на соловецькій каторзі. Реабілітований, знову друкувався. Помер З березня 1983 року (95 років від дня народження).

УРЕС. – Т.2. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 397.

25 липня 1922 р. – у м. Катеринославі народився Шпиганович Всеволод Модестович, художник, член Спілки художників України. Працював у галузі декоративно-ужиткового мистецтва. Помер 17 грудня 1787 року (80 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С.212 –-213.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.40 –41.

 

СЕРПЕНЬ

 

У серпні сонях пахне вже не так –

тамує спомин про шалений липень.

Побіля мене пружно спурхнув птах

 і полетів – куди забаг летіти.

 

Усе притишене, премудре наокіл,

одгомоніло – і зчорніло поле…

…І креше вересень поблизу, ніби кінь, –

кортить уже промчати біля школи…

( Олесь Завгородній )

 

5 серпня 1952 р. – у м. Дніпропетровську народився Андреєв Сергій Юрійович, поет, член  Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України (50 років від дня народження). 

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа // Упоряд. В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ,1999. – С. 27–28,42–49.

Письменники України: Довідник /Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”,1996.– С.5.

10 серпня 1937 р. – у  м. Дніпропетровську народився Гатило Олександр Миколайович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (65 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991. – С. 237.

15 серпня 1947 р. –  у с. Михайлівці на Царичанщині народився Дяченко Михайло Григорович, поет, член Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України (55 років від дня народження).

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С. 41,134–139.

16 серпня 1927 р. – у с. Березівка на Дніпропетровщині народився Карнаух Петро Михайлович, художник (75 років від дня народження).

Українські радянські художники. – К.,1972. – С. 190.

17 серпня 1957 р. – м. Дніпропетровськ було газифіковане ( 45 років події ).

Алексеенков Г.М. Тепло дома твоего / Беседу вела А.Лямина // Днепр вечерний. – 1987. – 17 авг.

18 серпня 1917 р. – у м. Катеринославі народився Бородай Василь Захарович, український скульптор, народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР (85 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 34.

18 серпня 1922 р. – у с. Китайгороді на Катеринославщині народився Макатуха Василь Іванович, український художник (80 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 139.

24 серпня 1992  р. – у Дніпропетровську, поруч з театром імені Т.Г.Шевченка, відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку. Автори – скульптор В.Небоженко і архітектор В.Положій (10  років події).

31 серпня 1932 р.  – у м. Дніпропетровську народився Князик Олександр Беніамінович, український художник. Працює в галузі станкової і монументальної скульптури (70 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 105.

серпень 1967 р. – у  м. Дніпропетровську засновано інститут геотехнічної механіки АН УРСР (З5  років події).

 

 

Танцівниця руда з кастаньєтами карих каштанів

наче вихор пройшлась, закружляла в жагучім танку.

Сторожкий, ніби олень, вийшов день із ранкових туманів

і завмер, задивився, побачивши осінь таку.

Вона коло веде, вона в’ється, поводить плечима,

розкидає в екстазі, марнує убір золотий.

То ридає дощами, то регоче, неначе причинна,

і останнім танком всьому світу говорить: “Прости!”

Її схоплять вітри, поведуть і на вогнищі спалять:

грішне тіло зчорніє, і руда спопеліє коса.

Тільки довго в золі ще світитимуть глоду коралі,

тільки довго в вічу ще стоятиме вільна краса. 

                                                          ( Наталка Нікуліна )

 

 

ВЕРЕСЕНЬ

 

Здрастуй, друже – жовтокрилий вересню!

Я люблю повільний твій політ

Над степами, над пташиним вереском,

Над очима чорними боліт.

Над лісами в золотавій повені,

Над обривом змоклих берегів.

Ти, як літа вистраждані сповіді –

Одкровення відгорілих днів.

Скоро сядеш обважніло, зморено

Мокрим листом на руду траву.

Та впаде зерно у землю зорану,

Несучи в собі весну нову.

Житимемо думою-надією,

Що зросте колись добра посів…

Вересень пливе над Україною

На крилі натруджених полів.

( Микола Пономаренко )

 

 

1 вересня 1832 р. – у с. Малоолександрівському Верхньодніпровського повіту народився ІІоль Олександр Миколайович, український історик і краєзнавець, ініціатор рудних розробок у Кривбасі. Помер 7 серпня 1890 року (170 років від дня народження).

1 вересня 1867 р. – народився Федоров Михайло Михайлович, український вчений в галузі гірничої справи, академік АН УРСР. З 1905 року по 1919 викладав у Катеринославському вищому гірничому училищі (нині – Національна гірнича академія України). Помер 29 березня 1945 року (135 років від дня народження).

УРЕС. – Т.2. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 504.     

5 вересня 1922 р. – відкрито Криворізький технічний університет (80 років від дня заснування).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.41 –42.

10 вересня 1922 р. – у с. Васильківці народився Гаркуша Григорій Трохимович, художник (80 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 52.

12 вересня 1897 р. – народився Соколов Борис Павлович, український агроном-селекціонер, академік ВАСГНІЛ, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державних премій СРСР. 1925 року заснував на Дніпропетровщині лабораторію селекції кукурудзи. Помер 1 вересня 1984 року (105  років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.43 – 44.

12 вересня 1902 р. –   народився Чекмарьов Олександр Петрович, український вчений у галузі обробки металів тиском, академік АН СРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР. Жив і працював у Дніпропетровську. Помер 11 березня 1975 року (100 років від дня народження).

12 вересня 1947 р. – помер Воблий Костянтин Григорович, видатний економіст, географ, статистик, заслужений діяч науки, академік. Народився 27 травня 1876 року. ( 55 років від дня смерті).

17 вересня 1927 р. –  народилась Костенко Вікторія Миколаївна, художниця, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки і живопису (75 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.102 – 103.

18 вересня 1892 р. – пущено в дію Криворізький чавуноплавильний завод ( 110 років від дня пуску ).

Кан Д.И.Версты трудового пути: Очерк истории Криворожского завода горного машиностроения / Ред.колл. В.М.Байдак и др.– Днепропетровск:Січ, 1992.– С.7.

18 вересня 1897 р. –  народився  Розгíн Іван Федорович, український вчений, популяризатор науки, публіцист. З 1935 року працював у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті. Під час війни був ректором Дніпропетровського державного українського університету Після війни емігрував, помер 10 липня 1972 року у  Детройті, США.  Автор понад 100 наукових праць. ( 105 років від дня народження ).

Чабан М. Розгíн Іван Федорович // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М. Романюка. – Львів, 1999.– Вип. 6.– С. 288 – 291.

20 вересня 1922 р. – засновано Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. 1991 року був перейменований на Дніпропетровський державний аграрний університет (80 років від дня заснування).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.45 – 46.

23 вересня 1872 р.  – народився Курако Михайло Костянтинович, відомий металург, засновник вітчизняної школи доменщиків. З 1890 року працював на Брянському металургійному заводі (нині - завод ім. Петровського) (130 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.47 –  48.

23 вересня 1927 р. – у с. Петриківці народився Данилейко Семен Григорович, український письменник (75 років від дня народження).

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С.10,112 –117.

24 вересня 1912 р. – народився Ткач Дмитро Васильович, письменник, член Спілки письменників України. Працював в редакціях газет “Червоний гірник”, “Зоря” (90 років від дня народження).

Гусейнов Г. Сім глибоких рік за короткий вік // Червон. гірник.– 1990.– 17 листоп., 8 груд.

Вересень 1892 р. – став до ладу Гданцевський чавуноливарний завод, збудований Акціонерним товариством криворізьких залізних руд. З 1937 року реорганізований в завод гірничорудного обладнання (110  років від дня заснування).

Горений В.,КанД. Арсенал Кривбасу: Нариси з історії заводу. – Дніпропетровськ: Промінь,1967. – 212 с.

 

 

 

ЖОВТЕНЬ

 

Спливає жовтень, холод наступає,

Пташиний гомін раптом стих в гаях,

Природа сірий плащ свій зодягає,

І все живе ховається під дах.

 

Пожовкле листя падає в тополі,

Під тиском вітру гнуться явори,

Холодне небо синє – аж до болю,

Скупе проміння сиплеться згори.

 

Яке чудове й дивне поєднання:

Дерева жовті й сині небеса

Яскравий образ гідний милування –

Така неперевершена краса

 

Селяни, тяжко стомлені ходою,

Несуть в комори всі дари ланів.

Жадана осінь щедрою рукою

Віддячує старанних трударів.

 

А я стою один тут на узліссі,

Дивлюсь на горобину ще рясну…

І хоч прекрасна осінь-чарівниця,

Та я вже ладен думать про весну!

                         ( Ол. Покровський )

 

 

1 жовтня 1902 р. –  народився Гуслистий Кость Григорович, історик, етнограф, член - кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР. Навчався у Дніпропетровському інституті народної освіти. Помер 21 лютого 1973 року (100 років від дня народження).

1 жовтня 1922 р. – у м. Нікополі відкрито Червоногригорівську техніко-агрономічну школу імені Т.Г.Шевченка. Нині це  – Нікопольський технікум гідромеліорації та механізації сільського господарства (80  років від дня відкриття).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.48 –49.

1 жовтня 1932 р. – у м. Дніпропетровську народився Довженко Анатолій Іванович, художник (70 років від дня народження).

Українські радянські художники. – К.,1972. – С. 142.

4 жовтня 1952 р. – у м. Дніпропетровську відкрито перший в СРСР Палац культури студентів. Колишній Палац Потьомкіна реконструйовано за проектом архітекторів О.В.Баранського, С.П.Глушкова, інженера О.О.Мучника (50  років події)

10 жовтня 1947 р. – у м. Дніпропетровську народився Ратнер Олександр Григорович, поет, перекладач, член Спілки письменників України (55 років від дня народження).

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С.34–35,272–279.

 Письменники України: Довідник /Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”,1996.– С.251.

12 жовтня 1912 р. – у с. Голубівка (Новомосковського району) народився Кравченко Григорій Пантелійович, військовий діяч, генерал-лейтенант авіації, двічі Герой Радянського Союзу. Загинув у бою 23 лютого 1943 року (90 років від дня народження).

Золотые звезды: Книга о дважды Героях и Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровщины.– Днепропетровск: Промінь,1967.– С.27–30.

И генерал, и рядовой: Очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь,1983.– С.15–21.

13 жовтня 1932 р. – в с. Губинисі Новомосковського району народився Кулеба Григорій Іванович, поет, член Спілки письменників України. Помер 15 квітня 1990 року (70 років від дня народження).

Чемерис В. Відра, повні червоних ягід…// Борисфен.– 1994.– №14.– С.23–24.

14 жовтня 1847 р. – в с. Аулах (нині – селище міського типу Криничанського району) народився Новицький Яків Павлович, український фольклорист, етнограф, педагог. Зібрав на Катеринославщині величезний фольклорний, етнографічний, краєзнавчий матеріал. Помер 19 травня 1925 року (155 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.50 –52.

15 жовтня 1902 р. – в с. Нові Кайдаки (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Штогаренко Андрій Якович, український композитор, педагог, народний артист СРСР, Герой Соціалістичної праці, лауреат Державних премій СРСР та УРСР. Помер 15 листопада 1992 року (100  років від дня народження).

17 жовтня 1937 р. – у м. Дніпропетровську народилась Суржина Нонна Андріївна, українська співачка, народна артистка СРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка. З 1974 року – солістка Дніпропетровського театру опери і балету (65 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.53 –54.

18 жовтня 1902 р. – на Катеринославщині ( нині – територія Запорізької області ) народилась Сокіл-Рудницька Марія Іванівна, відома оперна співачка. Вчилась у Катеринославській консерваторії, виступала в 20-х роках у Катеринославському оперному театрі та театрі ім. М.Заньковецької. Померла на початку 1999 року ( 100 років від дня народження ).

20 жовтня 1802 р. – видано указ російського царя Олександра І про адміністративно-територіальний поділ Новоросійської губернії, створення Катеринославської губернії і затвердження її центром м. Катеринослава (200 років з дня події).

20 жовтня 1992 р. – рішенням Представника Президента у Дніпропетровській області   за № 508 від 20.10.1992 р. взято на державний облік як пам’ятник культури  садибу та будинок по вулиці Клубній,25 у Ломівці ( в межах Дніпропетровська ), де проживав відомий український письменник Олесь Гончар ( 10 років події ).

25 жовтня 1967 р. – у м. Дніпропетровську споруджено меморіальний комплекс на Жовтневій площі (З5  років  події).

 Пам’ять про героїв – вічна // Зоря. – 1967.– 27 жовт.

26 жовтня 1937 р. – у м. Дніпропетровську відбувся 1-й з’їзд профспілки металургів Півдня (65 років події).

Днепропетровску 200 лет 1776 – 1976: Сб. документов и материалов.–К.: Наук. думка, 1976. – С.247.

31 жовтня 1967 р. – у м. Дніпропетровську відкрито монумент Вічної Слави воїнам, партизанам і підпільникам Дніпропетровщини, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Автори проекту пам’ятника скульптори В.І.Агибалов, Ф.М.Овсянкин, архітектори А.А.Максименко, Е.Ю.Черкасов (35  років події).

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь,1985.–С.98.

Жовтень 1857 р. –  з метою інспектування навчальних закладів м. Катеринослав удруге відвідав відомий хірург М.І.Пирогов (145  років події).

Трало И.Летопись двух веков.Третий визит Пирогова // Днепр вечерний.– 1974.–2 авг.

Жовтень 1922 р. – у м. Катеринославі відбувся I з’їзд санітарних лікарів Катеринославської губернії ( 80 років події ).

Шаломова Л.Б. Здравоохранение Днепропетровска: Краткий исторический очерк 1776-1993.– Дніпропетровськ,1993. – С.34.

 

ЛИСТОПАД

 

Північний вітер, як із прірви, дме,

Розгублено метаються тополі,

Мов біженки… Коріння вже німе,

І стільки листя… стільки листя долі…

 

Свинцеві хмари то сипнуть дощем,

То неохоче висіють сніжинки –

І в серці ворухнеться ніжний щем

За добрим літом, за теплом…Обжинки

 

Давно вже справлено. Поорано давно.

Посіяно…Вже й осінь проводжаю.

Під чорною землею спить зерно

І снить про золото майбутнього врожаю.

                                  ( Гаврило Прокопенко )

 

 

2 листопада 1902 р. – народився Кірсанов Олександр Васильович, вчений, хімік-органік, академік АН УРСР. У 1944 – 56 роках обіймав посаду декана і завідував кафедрою Дніпропетровського металургійного інституту. Помер 20 травня 1992 року (100 років від дня народження).

3 листопада 1967 р. – у м. Дніпропетровську відкрито пам’ятник студентам Дніпропетровського інституту інженерів транспорту, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Автори – скульптори В.І.Щедрова, А.В.Ситник, К.І.Чеканьов, архітектор І.Р.Зайченко. (З5  років події).

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь,1985.–С.103–104.

7 листопада 1772 р. – народився Мізко Дмитро Тимофійович, один із просвітителів Катеринослава, перший директор Катеринославської класичної гімназії. Помер 1847 року (230 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.54 –55.

7 листопада 1932 р. –  на криворізькій рудні ім. К.Лібкнехта відбувся пуск першої в СРСР  збагачувальної фабрики (70  років події).

Кривому Рогу 200: Историко-економический очерк.– Днепропетровск: Промінь,1975.–С.68.

14 листопада 1932 р. – народився Авраменко Володимир Петрович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової і книжкової графіки. Персональна виставка - м. Кривий Ріг 1983р. (70 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.10 –11.

14 листопада 1957 р. – у м. Дніпропетровську народилась Єгорова Ганна Володимирівна, художниця, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (45 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.238.

21 листопада 1867 р. – народився Синцов Дмитро Матвійович, вчений-математик, з 1899 року - професор Катеринославського Вищого гірничого училища, академік АН УРСР. Помер 28 січня 1946 року (135 років від дня народження).

УРЕС. – Т.2. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 212.

24 листопада 1937 р. – народилась Бачюлене Людмила Володимирівна, художниця, член Спілки художників України. Працює в галузі декоративно-ужиткового мистецтва (65 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.22 –23.

Листопад 1927 р. – у м. Дніпропетровську в Будинку громадських зібрань (побудований 1912 року за проектом архітектора О.М.Гінзбурга) відкрито Палац культури залізничників (75 років події).

Листопад 1927 р. – у м. Катеринославі на розі Проспекту та вулиці Караїмської відкрито універмаг “Пайторг”( 75 років події).

Листопад 1977 р. – у м. Дніпропетровську відкрито універсальний магазин “Будинок торгівлі” (25  років від дня відкриття).

Коляда Е. Через “Дом торговли” “прошла” вся Украина / Интервью взяла Т.Юшакова // Днепр вечерний.– 1997.– 31 окт.

 

 

 

ЗИМОВЕ

 

Над засніженою грушею

Зріє сонця ніжний плід.

Вітер іній тихо струшує –

Обсипає бісер з віт.

 

Запорошами-метілями

М’яко встелені лани,

Лебедями сніжно-білими

Ваблять очі з далини.

 

Ранок. Сонце.

Дим клубочиться,

В сизу вигнувшись дугу…

Як помчать на лижах хочеться

По сліпучому снігу!

 

В далечінь – як птахи, линемо

Бо вона ж пісенно зве…

Лиш ляга хмарками синіми

Сніг в розвілля степове.

                        ( Федір Ісаєв )

 

ГРУДЕНЬ

 

Чи то війнув снігами небосхил,

Чи то так сумно розкричалась галич?

Мені вже ані синяви, ні крил

Не обіцяє ця груднева далеч:

Душа ріки під кригу вся пішла.

Дзвенить на вітрі комишина тонко.

Та квітне, квітне синім ополонка

І точить в небо цівочку тепла…

                                  ( Ганна Світлична )

 

 

3 грудня 1937 р. – народився Міщенко Володимир Іванович, поет, член Спілки письменників України (65 років від дня народження).

Антологія поезії Придніпров’я /Під загальн. ред.В.Коржа //Упоряд.В.Савченко.– Дніпропетровськ : Січ, 1999. – С.18–19,226–233.

 Письменники України: Довідник /Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”,1996.– С.196.

5 грудня 1937 р. – у м. Дніпропетровську народився Жежер Анатолій Михайлович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкового живопису (65 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.72 –73.

9 грудня 1897 р. – народилась Сонц Ада Юхимівна, актриса Дніпропетровського російського драматичного театру імені М.Горького, заслужений діяч мистецтв УРСР. Померла 13 лютого 1968 року (105 років від дня народження).

Сонц Ада Юхимівна // УРЕС. – Т.3. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 259.

10 грудня 1917 р. –  в с. Олександрів Дар (нині - у складі м. Кривого Рогу) народився Глинка Дмитро Борисович, військовий льотчик, двічі Герой Радянського Союзу. Помер 24 лютого 1979 року (85 років від дня народження).

Золотые звезды: Книга о дважды Героях и Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровщины.– Днепропетровск: Промінь,1967.– С.22–26.

И генерал, и рядовой: Очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь,1983.– С.10–14.

12 грудня 1937 р. –  народився Вусик Олексій Сергійович, письменник, член Спілки письменників України (65  років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.56 –57.

 Письменники України: Довідник /Упоряд. Д.Г.Давидюк, Л.Г.Кореневич, В.П.Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”,1996.– С.46.

15 грудня 1947 р. – народився Мілев Микола Федорович, художник, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової графіки. Персональна виставка творів – 1990 р., м. Дніпропетровськ (55 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. – Днепропетровск, 1991. – С.239.

16 грудня 1902 р. – народився Байда Григорій Іванович, знатний комбайнер Дніпропетровщини, винахідник, двічі Герой Соціалістичної праці. Помер 25 січня 1981 року. (100 років від дня народження).

19 грудня 1927 р. – у м. Дніпропетровську народився Красотін Микола Аркадійович, художник. Працює в галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури (75 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 119.

21 грудня 1932 р. – у м. Дніпропетровську відкрито Мерефо – Херсонський міст (№4) через Дніпро. Автор проекту М.М.Колоколов. Автор проекту відновлення мосту після Великої Вітчизняної війни - Е.Г.Тетерук (70 років події).

Чаплыгин А. Как царские министры и коммунисты сошлись в одном замысле…// Наше мысто.– 1999.– 11 черв.

24 грудня 1902 р.  – народився Лазуренко Данило Семенович, український режисер, заслужений діяч мистецтв УРСР. Довгі роки працював у Дніпропетровському українському драматичному театрі імені Т.Г.Шевченка. Помер 20 жовтня 1978 року (100 років від дня народження).

Лазуренко Данило Семенович // УРЕС : В 3-х т. – 2-ге вид.– К. : УРЕ, 1987.– Т.2.– С.233.

24 – 31 грудня 1792 р. – у м. Катеринославі перебував видатний російський полководець О.В.Суворов (210  років події).

Днепропетровску 200 лет 1776 – 1976: Сб. документов и материалов.–К.: Наук. думка, 1976. – С.34.

25 грудня 1907 р. – у с. Кам’янське (нині – Дніпродзержинськ) народився Овчинников Василь Федорович, український живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР. Помер 5 квітня 1978 року (95 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 165.

28 грудня 1912 р. – у с. Кам’янець-Костянтинівка народилась Нестеровська Галина Андріївна, художниця (90 років від дня народження).

Словник художників України. – К.: УРЕ , 1973. – С. 161.

29 грудня 1922 р. –  народився Михлик Василь Ілліч, льотчик, двічі Герой Радянського Союзу (80років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.58 –59.

29 грудня 1937 р. – на базі Дніпропетровського науково-дослідного інституту чорної металургії створено Науково-дослідний трубний інститут ( 65 років події ).

Творцы стальных артерий / Г.И.Гуляев, О.А.Семенов, А.А.Шведченко и др. – Днепропетровск: Промінь, 1989.– С.11.

грудень 1647 р. – поблизу нинішнього м. Марганця на острові Бучки перебував  Богдан Хмельницький (355  років події).

Швидько Г.К. Мить довжиною в два тисячоліття // Моє Придніпров’я. Календар знаменних подій області на 2001 рік: Бібліогр. покажчик/ Упоряд.І.Голуб.– Дніпропетровськ: Обл.наук. бібліотека,2000.– С.23.

грудень 1897 р. – створено Катеринославський “Союз боротьби за визволення робітничого класу” (105  років події).

УРЕС. – Т.2. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 43.

грудень 1942 р. – створено об’єднаний партизанський загін, куди увійшли сім партизанських груп Широківського району і п’ять партизанських груп Миколаївської області. Загін очолив Г.М.Седнєв (60 років події).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 887–888.

грудень 1967 р. – у м. Орджонікідзе створено історико-краєзнавчий музей (З5  років події).

Занудько М.А. Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей.– Дніпропетровськ: Промінь,1973.–87с.   

 

*  *  *

 

957 р. – дорогою до Царграду (нині – Стамбулу) на Монастирському острові зупинялась Велика київська княгиня Ольга, яка княжила у 945 – 966 роках (1045 років події).

Швидько Г.К. Мить довжиною в два тисячоліття // Моє Придніпров’я. Календар знаменних подій області на 2001 рік: Бібліогр. покажчик/ Упоряд.І.Голуб.– Дніпропетровськ: Обл.наук. бібліотека,2000.– С.11–12.

972 р. – поблизу Ненаситецького порогу в бою з печенігами загинув Великий київський князь Святослав Ігоревич (1030 років події).

Швидько Г.К. Мить довжиною в два тисячоліття // Моє Придніпров’я. Календар знаменних подій області на 2001 рік: Бібліогр. покажчик/ Упоряд.І.Голуб.– Дніпропетровськ: Обл.наук. бібліотека,2000.– С.12.

1152 р. – князь Мстислав Ізяславович, розбивши половців на річці Углі (Орілі), відвідав Монастирський острів з метою укріплення його для боротьби проти кочівників (850  років події).

Мицик   Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі: Навчальний посібник.– Дніпропетровськ: Вид-во  ДДУ, 1994.– С.10.

1602 р. – на основі церкви Св. Миколи на одному з островів річки Самари утворено Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, який відігравав важливу роль у вихованні та освіті козаків (400 років події).

1652 – 1709 р. – на території нинішнього села Капулівки Нікопольського району знаходилась Стара Чортомлицька Січ, яка відіграла велику роль в історії українського народу (350  років події).

1667 р. – засновано с. Китайгород Царичанського району. Пізніше тут був побудований ансамбль з трьох церков (335  років події).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.59  –61.

1737 р. – кримськотатарський воєначальник Фатті-Гірей привів орду на річки Самару і Кільчень, зруйнував чимало козацьких сіл (265  років події).

Мицик   Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі: Навчальний посібник.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994.– С.33..

1742 р. – на основі 18 фортець та 140 редутів утворено Стару, або Українську лінію. На відрізку у 25 верст від гирла Самари стояли Усть-Самарська, Старосамарська та Піщано-Самарська фортеці (260 років події).

Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М. Місто на Самарі: Навч. посібник.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1994.– С.33-34.

Заїка Г.П. Українська лінія: Монографія / Відп.ред., авт. післямова Супруненко О.Б.– К.–Полтава:Археологія, 2001.– 88 с.: іл.

1772 р. – останній гетьман Війська запорозького Петро Калнишевський заснував село Петрівка. З травня 1957 року – смт. Петриківка, з1991 року – районний центр (230 років від дня заснування).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.61 –63.

1777 р. –  засновано с. Самарське (до 1917 року – с. Іванівка) Петропавлівського району (225  років від дня заснування).

Феодосий (Макаревский) Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVIII столетия. Вып.I-II.– Екатеринослав, 1880.– С. 499-502.

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К. : УРЕ, 1969.–С.652-653.

1777 р. – засновано с. Богданівку Павлоградського району. Першими поселенцями її були вихідці з Курської та Орловської губерній (225  років від дня заснування).

Феодосий (Макаревский) Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего ХVIII столетия. Вып.I-II.– Екатеринослав, 1880.– С. 486-489.

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К. : УРЕ, 1969.–С.630.

1782 р. – засновано с. Новов’язівське (до 1959 року – Ханделіївка) Павлоградського району (220 років від дня заснування).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 631.

1787 р. –  засновано с. Веселе Межівського  району (215   років від дня заснування).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 433.

1797 р. –  засновано с. Чернявщина Юр’ївського району (205 років від дня заснування).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 632.

1812 р. –   в с.  Підгородньому народився Кащенко Василь Васильович, український садівник і лісник. Понад 50 років працював над культурами садових дерев на Катеринославщині. Відзначений нагородами Російського товариства садівників та Паризької землеробської академії. Одним із перших запровадив полезахисні лісонасадження в степу. Помер 15 грудня 1894 року (190  років від дня народження).

УРЕС. – Т.2. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 47.

1822 р. –  народився преосвящений Феодосій (Олександр Григорович Макаревський), єпископ Катеринославський і Таганрозький. Залишив цінні праці з історії Катеринославщини (180 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.64 –66.

1842 р. – народився Андрієвський Митрофан Олександрович, український філолог і педагог, дослідник “Слова о полку Ігоревім”, автор українських дум. Помер 26 травня 1887 року (160 років від дня народження).

УРЕС. – Т.1. – Вид. 2-е.– К.: УРЕ,1987. – С. 73.

1847 р. – у м. Катеринославі відкрито перший постійний театр. На початку листопада того ж року  було дано перший спектакль ( 155 років події).

Днепропетровску 200 лет 1776 – 1976: Сб. документов и материалов.–К.: Наук. думка, 1976. – С.42–43.

1852 р. – у м. Катеринославі на вулиці Єврейській ( нині – Шолом-Алейхема ) побудована хоральна синагога “Золота роза”. Збереглась до наших днів. ( 150 років від часу побудування ).

1857 р. – засновано с. Дмитрівку Нікопольського району, заселену переселенцями з с. Дмитрівки Курської губернії (145 років від дня заснування).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С.477.

1862 р. – в с.Томаківка на Катеринославщині народився Кузьменко Микола Лаврінович, український поет. Був одним із засновників Катеринославської і Мануйлівської “Просвіт”, членом української Центральної Ради з 1917 року. Автор поетичної збірки “Дозвілля”. Помер 21 березня 1942 року.( 140 років від дня народження ).

Чабан М.П. Січеславці в Центральній Раді: Навч. вид. – Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2000. – С.17-18.

1862 р. – переселенцями з Полтавської та Чернігівської губерній засновано с. Кірове (до 1943 року - с. Чистополь) Нікопольського району (140 років від дня заснування).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 477.

1867 р. – народився Абражанов Олександр Олексійович, видатний хірург. З 1922 по 1931 рік працював на кафедрі хірургії Дніпропетровського медичного інституту (135 років від дня народження).

Демко М. ,Твердохлеб П. Сердце, отданное людям // Днепр вечерний.– 1975.– 12 апр.

1867 р. – відбулось перше засідання Катеринославської Губернської Земської Управи ( 135 років події).

Старостин В. Улица Рогалева, 21 // Торг. дом. – 1999. – 25 марта. – С. 14.

1877 р. – у м. Катеринославі проводив вивчення грунтів відомий російський вчений - природознавець В.В.Докучаєв (125 років події).

Мороз В.Автор “ русского чернозема” // Днепр вечерний.– 1985.– 14 нояб.

1882 р. –  у с. Широкому на Криворіжжі народився Темченко Павло, письменник, член літературної організації “Плуг”. Репресований (120 років від дня народження).

Ганенків В. Він був дуже справедливою людиною // Кур’єр Кривбасу.– 1997.– №77-78.– С.148-149.

Ганенків В. У світлі маяка і сонця // Літ Україна.– 1997.– 18 верес.– С.5.

1882 р. – народилась Біднова ( Жигмайло ) Любов Євгенівна, українська публіцистка, літераторка, громадська діячка. З 1904 року проживала в Катеринославі, брала активну участь в роботі “Просвіти”, друкувалась в місцевій пресі. 1929 року була заарештована і засуджена у справі “СВУ”. Подальша доля її невідома ( 120 років від дня народження ).

Чабан М. Любов Біднова ( портрет на тлі епохи ) // Січеславщина : Альманах. – Дніпропетровськ: УКО ІМА-прес. – 1999. – С.8 – 14.

Чабан М. Біднова Любов Євгенівна // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1999. – Вип. 6. – С. 32 – 35.  

1887 р. – у м. Катеринославі народився Лисиченко Дмитро Михайлович, видатний діяч українського робітничого руху, провідний член Катеринославської організації УСДРП, член Української Центральної Ради. Рік смерті невідомий. ( 115 років від дня народження ).

Чабан М.П. Січеславці в Центральній Раді: Навч. вид. – Д.: РВВ  ДНУ, 2000. –  С.18 – 21.  

1897 р. – у  Катеринославській губернії відбувся перепис населення, за результатами якого в губернії зареєстровано 2.113.674 жителі (105  років події).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1997 рік: Бібліографічний покажчик. – Дніпропетровськ, 1996. –  С.66 –67.

1897 р. – у с. Кам’янському ( м.Дніпродзержинськ ) за проектом архітектора Харманського побудовано римо-католицький костьол Св. Миколая ( 105 років з часу побудування ).

Описание Днепровского завода Южно-русского металлургического общества. Текст. – Изд. южно-рус. металлург. завода, 1908. – С.21-22.

1902 р. – у м. Катеринославі відкрито новий будинок Губернської Земської Управи по вулиці Крутогорній ( Рогальова) ( 100 років події).

 Старостин В. Улица Рогалева, 21 // Торг. дом. – 1999. – 25 марта. – С. 14.

1902 р. – у м. Катеринославі організовано товариство швидкої медичної допомоги. Очолив   його  Н.М.Оранський. (100 років події ).

Шаломова Л.Б. Здравоохранение Днепропетровска: Краткий исторический очерк 1776-1993.– Дніпропетровськ,1993. – С.25.

1902 р. –  у м. Катеринославі почала виходити літературна і політична газета “Вестник юга”. 1905 року закрита за розпорядженням Катеринославського губернатора. Відновила вихід 1912 року, припинила своє існування 1917 року (100 років події).

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.-допоміжн. бібліограф. покажчик.–Дніпропетровськ,1993.– С.11.

1902 р. – у м. Катеринославі засновано Центральні майстерні служби руху Катерининської залізниці, які виготовляли прилади світлової і звукової сигналізації. З 1929 року це – завод “Світлофор” (100 років від дня заснування).

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель.– 3-е изд., доп.– Днепропетровск: Промінь, 1979.– С.87

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь,1985.– С.64.

1907 р. – в с. Томаківка народився Кулик Микола Миколайович, журналіст. В 30-х роках був редактором газети “Червоний гірник”, а в 1935-1937 – відповідальним секретарем газети “Зоря”. Репресований, розстріляний 1938 року, 1956 – реабілітований ( 95 років від дня народження ).

Чабан М. Кулик Микола Миколайович // Українська журналістика в іменах / За ред. М.М.Романюка. – Львів, 1999. – Вип.6. – С. 160 – 161.

1907 р. – завершено будівництво будинку управління Катерининської (нині Придніпровської) залізниці за проектом академіка А.Н.Бекетова (95  років події).

Фоменко А. Управління Катерининської – Придніпровської залізниці // Наше місто.– 1995.– 14 черв.

Старостин В. Проспект Карла Маркса,108 // Торг. дом.– 1999.– 4 февр.– С.21.

1907 р. –  у м.  Катеринославі почали виходити газети:

“Наш путь” (політична, літературна та економічна; редактор-видавець ІІ.І.Горбунов) – цього ж року припинила своє існування;

“Известия Екатеринославского городского управления” (редактори І.Н.Способний і Н.А.Набиркін) – припинила вихід 1917 року (95  років події).

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.-допоміжн. бібліограф. покажчик.–Дніпропетровськ,1993.– С.21;19.

1907 р. – у м. Катеринославі за проектом архітектора Ф.Ф.Булацеля побудовано приміщення Зимового театру (нині – приміщення театру імені М.Горького) ( 90  років події).

Фоменко А. Театр імені М.Горького // Наше місто.– 1993.– 23 листоп.

1912 р. –  у м. Катеринославі відкрито кінотеатр “Гігант” (нині – кінотеатр “Вітчизна”) (90 років події).

Фоменко А. Кінематограф “Гігант” – кінотеатр “Вітчизна” // Наше місто.– 1995.– 14 груд.

1912 р. – у м. Катеринославі за рахунок товариства Червоного Хреста побудовано лікарню, амбулаторію та аптеку ( нині – 1-а міська клінічна лікарня ) ( 90 років події ).

Шаломова Л.Б. Здравоохранение Днепропетровска: Краткий исторический очерк 1776-1993.– Дніпропетровськ,1993. – С.24.

1912 р. – на екрани кінотеатрів вийшов фільм “Запорозька Січ”, створений у Катеринославі Данилом Сахненком , консультантом якого, за деякими відомостями був Д.І.Яворницький (90 років події).

Моє Придніпров’я. Календар пам’ятних дат  області на 2000 рік: Бібліогр. покажчик/ Упоряд.І.Голуб.– Дніпропетровськ: Обл.наук. бібліотека,1999.– С.54–55.

Чабан М. Перший український кінофільм “Запорозька Січ”// Пам’ять століть.– 1997.– №4.– С.146–147.

1912 р. –  у м. Катеринославі почали виходити газети:

“Екатеринославские новости” (редактор З.Б.Гендлер-Фишман);

“Екатеринославский вестник” (редактор-видавець Л.І.Сатановський);

“Россия для русских” –  додаток до “Екатеринославских Епархиальных ведомостей.” Цього ж року  змінила назву на “Русский националист”;

“Театрал”. Цього ж року всі припинили існування;

“Утро Екатеринослава” (громадсько-політична, літературна і комерційна, редактор-видавець Я.А.Краснополер) – припинила вихід 1913 року;

“Южная почта” (громадсько-політична, літературна і комерційна, редактор-видавець Н.М.Друскін) – припинила вихід 1915 року;

“Южное слово” (позапартійно-прогресивна, громадська і науково-літературна, редактор-видавець А.А.Ліон);

“Колос ржи: В пользу голодающих” (одноденна) (90 років події).

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.-допоміжн. бібліограф. покажчик.–Дніпропетровськ,1993.– С.17;25;26;27;28;29;19.

1912 р. – створено Кам’янське волосне земство у складі Катеринославського повіту Катеринославської губернії ( 90 років від часу створення ).

Циганок Н.О. Дніпродзержинську – 250. Історико-краєзнавчий довідник. – Дніпропетровськ: Пороги, 2000. – С. 21.

1912 р. – у м. Новомосковську на Катеринославщині почала виходити газета “Новомосковская жизнь” (редактор А.І.Зеленський). Припинила існування 1913 року (90 років події).

Газети і журнали Катеринославщини (1838–1916): Наук.-допоміжн. бібліограф. покажчик.–Дніпропетровськ,1993.– С.22.

1922 р. у м. Катеринославі почав працювати перший протитуберкульозний диспансер  ( 80 років події).

Шаломова Л.Б. Здравоохранение Днепропетровска: Краткий исторический очерк 1776-1993.– Дніпропетровськ, 1993.– С.34.

1927 р. – засновано с. Новопетрівка Магдалинівського району (75 років від дня заснування).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 397.

1927 р. – до м. Дніпропетровська переїхав  Перший театр Української Радянської республіки, який виник у Києві 1919 року. З цього часу став називатись Дніпропетровський український музично-драматичний театр імені Т.Г.Шевченка (75 років події).

Кравченко-Русів А.Пісня духу людського // Джерело.– 1998.–13 листоп.

1927 р. – у м. Дніпропетровську засновано парк імені В.І.Леніна (75 років від дня заснування).

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь,1985.–С.130–131.

1932 р. – у м. Дніпропетровську за проектом архітектора О.Красносельського побудовано Палац культури імені Ілліча (  70 років від часу побудування ).

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель.– 3-е изд., доп.– Днепропетровск: Промінь, 1979.– С.165-166.

1937 р. –  Нікополь отримав статус міста обласного підпорядкування (65  років події).

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К., УРЕ, 1969. С. 445–446.

1937 р. –  на базі Дніпропетровського науково-дослідного інституту чорної металургії створено науково-дослідний державний трубний інститут (65 років від дня заснування).

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь,1985.–С.174–175.

1967 р. – Радою Міністрів УРСР затверджено генеральний план реконструкції м.  Дніпропетровська, розрахований на 20 років (35  років події).

Днепропетровск: Архит.-ист. очерк / Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Ленченко.– К.: Будівельник, 1985.– С.96-98.

 

Барвисте листя падає в саду,

Червоні сльози капають з калини…

Яка велична і сумна картина!

Зажурено між яблунями йду.

І думаю: запорошить з небес,

Снігів колючих намете горою…

Нестерпно їм студеною порою

Водити свій зимовий полонез.

 

Та корінь знов дістане глибини,

Коли зима свою облогу зніме,

І я дивитимусь,

Застигши німо,

На чарівне повернення весни.

Заквітне сад – сад юності моєї,

Кохання сад, палких юнацьких мрій.

Веселі діти, як бджолиний рій,

Помчаться з вулиць на його алеї.

 

Від журу осені до весняних щедрот –

Закономірності круговорот.

                          ( Микола Миколаєнко )

 

 

 

Академік Василь Зуєв

подорожує Степовою Україною

12 січня

250 років

від дня народження

(1752-1794)

220 років

 від часу подорожі

 ( вересень 1782)

 

Друга половина XVIII ст. вважається епохою енциклопедизму. Серед науковців тоді утвердилася думка про необхідність накопичення великої кількості знань із різних галузей науки. Значний розвиток у цей час отримав напрямок “вчених подорожей”, започаткованих Санкт-Петербурзькою Академією наук з метою всебічного вивчення різних регіонів Росії.

Протягом 1770–1790-х рр. фахівцями була здійснена ціла низка подорожей територією Південної України. Ці акції здійснювалися, в основному, на замовлення царського уряду та мали на меті провести аналіз природних ресурсів, економічного та культурного потенціалу краю, ознайомитися з головними пам’ятками історії та культури, старожитностями. Ці подорожі та опубліковані на їх основі матеріали стали в нагоді пізнішим дослідникам у наукових дослідженнях Південної України.

Яскравим прикладом “вченої подорожі” була експедиція академіка Санкт-Петербурзької Академії наук В.Ф.Зуєва, здійснена у 1781-1782рр. Матеріали її, опубліковані пізніше, стали одним з найважливіших джерел, звідки дослідники історичного минулого нашого краю черпають різнобічний фактичний матеріал.

Василь Федорович Зуєв (12.01.1754-18.01.1794рр.) – відомий російський природознавець та організатор наукових експедицій, академік Санкт-Петербурзької Академії наук з 1779р. Він народився у Санкт-Петербурзі в родині солдата Семенівського полку. У 1767р. закінчив Академічну гімназію. Пізніше як ад’юнкт Академії наук був направлений у складі експедиції академіка П.С.Палласа до Сибіру (1768-1774), де досліджував природу й етнографію Уралу і Сибіру.

Експедиція на Південь, здійснена під керівництвом Зуєва, мала на меті, перш за все, збирання географічних і топографічних відомостей, вивчення природних багатств новоприєднаних до Росії земель – Запорозьких степів і Північного Причорномор’я. Подорож академіка розпочалася в травні 1781 року й тривала 16 місяців до вересня 1782р. Вона здійснювалася на замовлення й на кошти Академії наук за маршрутом : Санкт-Петербург – Калуга – Орел – Курськ – Бєлгород – Харків – Полтава – Кременчук – Дніпровські пороги – Херсон. Пізніше В.Ф.Зуєв на фрегаті дістався Константинополя, повернувшись до Херсону суходолом. Восени 1782р. В.Ф.Зуєв приїхав до Санкт-Петербурга.

Наслідком цієї подорожі стала книга “Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году”, яка побачила світ у Санкт-Петербурзі, в академічній друкарні у 1787 р. Через два роки вона була перевидана німецькою мовою у Дрездені. Сьогодні лишилося лише кілька примірників цієї праці в Україні. Один з них зберігається в бібліотеці Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького.

На території сучасної Дніпропетровської області маршрут експедиції В.Ф.Зуєва впродовж вересня-жовтня 1781р. пролягав таким чином: з Кременчуга вздовж правого берега Дніпра до Нового Кодаку, далі степом до Звонецького та Ненаситецького порогів, далі степом через Нікополь і Кривий Ріг до Херсону. У своїх записках Зуєв докладно описав дніпрові пороги, місто Нікополь, річки Чортомлик і Базавлук, вперше відзначив наявність залізних руд в долині р.Саксагані (тепер Криворізький залізо-рудний басейн).

Особливу увагу В.Ф.Зуєва привернули залишки старожитностей у Подніпров’ї. Зокрема, він залишив опис половецьких культових стел, так званих “кам’яних баб”. У книзі Зуєва були вміщені кілька малюнків цих статуй, які вчений називав “болванами”. На думку спеціалістів, ці малюнки виявилися першими публікаціями вітчизняних археологічних  знахідок. У запорозьких степах В.Ф.Зуєв також склав опис царського кургану Чортомлик  скіфської доби.

Найвидатнішими заслугами академіка В.Ф.Зуєва під час подорожі 1781-1782рр. дослідники вважають перший опис ним залізних руд Криворіжжя, солоних озер між Полтавою та Кременчуком, складення карти Дніпровського лиману з позначенням глибин. Зуєв також зібрав відомості про побут, економіку і культуру населення Південної України, зокрема запорозьких козаків.

Академік Зуєв був автором першого вітчизняного підручника з природознавства “Начертание естественной истории” у двох томах (СПБ, 1786), численних праць із зоології, зокрема систематики риб, робіт з етнографії Сибіру. Він переклав російською мовою праці П.Палласа, Ж.Бюффона та інших вчених.

“Путешественные записки” В.Ф.Зуева, які проливають світло на історію Південної України останньої чверті XVIII ст., і зараз привертають увагу дослідників. Останнім часом з’явилася низка публікацій про вченого та його наукову спадщину. Також здійснюються регіональні передруки окремих розділів “Записок”. Отже, праця В.Зуєва поступово вводиться до наукового обігу. Сьогодні назріло питання про перевидання “Путешественных записок” в Україні.

Максим КАВУН

 

Література:

Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона. в 1781 и 1782 году. – СПб, 1787.

Зуев В.Ф.  Материалы по этнографии Сибири XVIII века (1771-1772). – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1947. – 96с.

Зуев В.Ф.  Педагогические труды. – Москва. Изд-во Академии пед.наук, 1956. – 148с.

* * *

Зуєв Василь Записки / Публікація Ю.Мицика // Кур’єр Кривбасу. – 1997. – №91-92. – Груд. – С.46-49.

Зуєв В.Ф.  Полтавщина в “Путешественных записках” 1781 року / Упоряд. та наук. ред. Супруненко О.Б. – Полтава. Археологія, 1999. – 48с.;  іл.

* * *

Райков Б.Е.  Академик Василий Зуев, его жизнь и труды. К двухсотлетию со дня его рождения. - М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1955. – 32с.

Богуш П.  У истоков истории Никополя. – Днепропетровск : Пороги, 1992. – 64 с.

Про В.Ф.Зуєва – С. 16-20.

* * *

 

Мицик Ю А.  Академік Василь Зуєв про Нікопольщину і Криворіжжя кінця XVIII століття // Кур’єр Кривбасу. – 1997. - №91-92. – груд. – С.45-46.

Мицик Ю.  На тім степу скрізь могили... Придніпров’я в спогадах мандрівника XVIII століття // Днепров. панорама. – 1992. – 12 марта.

Супруненко О.Б.  Василь Зуєв та його опис Полтавщини кінця XVIII ст. // Зуєв В.Ф. Полтавщина в “Путешественных записках” 1781 року. – Полтава : Археологія, 1999. – С.3-7.

* * *

Зуев Василий Федорович // Энциклопедический словарь Брокгауз и Эфрон. Биографии. – М., 1994. – Т.5. – С.254.

Радянська енциклопедія історії України. – К. : УРЕ, 1970. – Т.2. – С.228.

Франчук В.П.  Зуєв Василь Федорович // Географічна енциклопедія України. – К. : УРЕ, 1990. – Т.2. – С.63-64.

Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – К. : Укр. енциклопедія, 1992. – С.814.

Енциклопедія українознавства : Словникова частина. – Львів : НТШ, 1994. – Т.3. – С.849-850.

 

 

Павло Матвійович Усенко

 

23 січня

100 років

від дня народження

( 1902-1975 )

 

 Так, я не жду ні тиші, ні спокою,

Нема – то й не печалюся об тім.

Бо я солдат – і даль мені луною

Гарячих битов котить дальній грім.

Хай правди цвіт росте, хай даль підносить,

Аж доки сном довічним не засну,

Бо доки в світі єсть – війна, насильство,

                                                                сльози,

Не буде спокою мені, не буде сну.

І вже тоді, коли налагоджу вітрила,

Перепитає хтось:

                                – Готовий ти? –

Я смерті відповім:

                                – Іди ти геть, немила!

Он, бачиш, хвиля йде, щоб вдарити

                                                         в борти! –

Так, простий, мудрий він,

                                   закон життя і смерті,

Його не облетіть, не обійти.

Одно лиш треба знать –

                                 потрібно бути впертим,

Узявши путь собі до доброї мети.

 

Павло Матвійович Усенко народився 23 січня 1902 року в селі Заочіпському на Полтавщині, але згодом село опинилось у складі Царичанського району Дніпропетровщини, через це поет вважав себе уродженцем обох областей: за мовними і літературними джерелами – полтавської, а за вихованням – дніпропетровської. Народився  майбутній поет у великій, бідній, малоземельній сім’ї, де батько був на всі руки майстром: і шевцем, і кравцем, і на цимбалах гравцем. Усенків в селі навіть Цимбалістами прозивали.

Вчився Павло в початковій школі міста Верхньодніпровська. Тоді вперше доторкнулась до його душі поезія Тараса Шевченка, тоді ж вперше почав він писати і власні вірші.

Коли йому минав шістнадцятий рік, стався жовтневий більшовицький переворот і з цього часу життя юнака пролягло звичайним шляхом тих, хто став на бік нової влади. Деякий час він працював лектором-бібліотекарем у рідному Заочіпському, а згодом у сусідній Гольманівці. Скоро став ще й членом сільського революційного комітету, його помітили й забрали до Кобеляк інструктором у повітовий відділ народної освіти. Тут він займався активним перевиховуванням старих досвідчених, але ж “дореволюційних” педагогічних кадрів у більшовицькому дусі. Входив до складу комсомольської частини особливого призначення для боротьби з “контрреволюційними бандами”, як тоді іменували тих, хто не прийняв більшовицьку владу і супротивився їй. ”Перші кобеляцькі комсомольці перебували в постійній бойовій готовності, не розлучались зі зброєю навіть тоді, коли лягали спати.” – так  згадував один із сучасників Павла Усенка. Спогади про ті жорстокі події навіки залишились в пам’яті поета, перелились образами в його вірші.

Перший вірш початківця був надрукований у 1922 році на сторінках повітової газети “Наша робота”. Наступного року його перевели до Полтави на роботу в губернському комітеті комсомолу, де він не тільки виконував функції комсомольського чиновника, але й працював в редакції газети “Червоний юнак”. Тут він став одним із організаторів місцевої філії Спілки письменників “Плуг”.

У Полтаві молодий поет познайомився з Павлом Тичиною, був зачарований його поезією, музикальною манерою читання віршів.

На початку 1924 року разом з редакцією газети “Червоний юнак” він переїхав до Харкова. Тут знайомиться з Володимиром Сосюрою, Василем Елланом, відвідує збори літературних угруповань “Плуг” та “Гарт”, пише вірші. Тут же 1925 року вийшла його перша книжка “КСМ”, присвячена подіям громадянської війни, боротьбі більшовицької влади зі своїми ворогами – цілком в дусі настанов компартії. ”Синьоблуза братва”, “комсомольське панібраття”, “комнезами, сільбуд, робземліс”, “революції ватерпас”, “вдарим політосвітньою крицею”, “поставить на пропколективі”, “дурман попівський розіллється”, “лави ідуть КаеСеМові” – типова лексика, схожа більше не на літературні прийоми, а на мітингові гасла. Деякі вірші з цієї збірки передруковувались і набули неабиякої популярності серед комсомольської молоді, зараз же за цими віршами можна вивчати історію того буремного і трагічного періоду.

Після першої збірки цілих дев’ять років поет не видав жодної книжки. Це був час, коли в українській літературі спалахували нові яскраві зірки, створювались талановиті твори. В Харкові, тогочасній українській столиці, проживало багато талановитих поетів, прозаїків, драматургів: Володимир Сосюра, Микола Куліш, Григорій Косинка, Андрій Головко, Павло Тичина, Валер’ян Підмогильний, Наталя Забіла. У вирі літературного  життя утворювались і розпадались численні літературні гуртки, групи, об’єднання, але вже велась гостра боротьба за  партійність літератури, підпорядкування її ідеологічним настановам. Наприкінці 1926 року утворилась літературна організація “Молодняк” та журнал з такою ж назвою. Павло Усенко очолив цю організацію і став головним редактором журналу. “Молодняк” з перших кроків став надійною опорою комуністичної партії в проведенні літературно-мистецької політики в Україні. Разом з Іваном Микитенком, Іваном Ле та ще декількома однодумцями він став ініціатором проведення першого всеукраїнського з’їзду пролетарських письменників. На з’їзді, який відбувся на початку 1927 року, П.Усенка обрали до секретаріату Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Організаційна робота в спілці, редагування журналу, комсомольська активність сприяли швидкій літературній кар’єрі, але для літературної творчості часу вже не лишалось. Цим і пояснюється, чому наступна поетична збірка “Лірика бою” з’явилась аж у 1934 році.

Початок 30-х – час, коли ситуація в українській літературі різко змінилась. Всі літературні організації та групи були ліквідовані, натомість створено єдину Спілку радянських письменників, до якої увійшли ті, хто ще не був розстріляний, засланий чи знищений морально і хто міг творити під пильним оком партії та КДБ.

В другій половині 30-х років поет активно шукає себе. Його вже не задовольняють вірші-гасла, твори одноденки, яких досить-таки багато було у нього. Поет звертається до пісенної творчості, бере за зразок народну пісню. Він намагається опанувати класичні форми поезії, змінюється його ритміка, рими стають дедалі точнішими. Згодом ці творчі пошуки обернуться для нього новими знахідками.
 
Переспіли стиглі грона,
Ронять плід важкий
Під сузір’ям Оріона
Прямо у стіжки.
Ходять сірії тумани
Між озер і рік.
На досвітньому світанні
Ясно – звіра крик.
По землі вечірні тіні
Вслід за сонцем йдуть,
Як бажання, як хотіння
В незбагненну путь.
Хмари товпищами линуть,
Поспішають теж
На вечірнюю долину –
Ну, а що ж, авжеж!
Все іде, минає, кружить

Листям у саду.

Ворогує з ким хто, дружить –

Тільки на льоту…

Отакі-то дива – повні

І, як плід, важкі

Під сузір’ям Оріона

Падають в стіжки…

 

22 червня 1941 року П. Усенко разом з П.Тичиною збирався виступити перед комсомольцями Києва,  натомість довелось вирушити до фронтової смуги.

Всю війну  поет пройшов військовим кореспондентом. Брав участь в боях, був серед оборонців Києва, Харкова, Сталінграда, а потім – серед тих, хто визволяв рідну землю, пройшов шляхами Європи. Під час війни вийшли його збірки: “За Україну”, “Клянись!”, “Весна”, “З вогнищ боротьби”.

Після війни вийшли збірки: “Сини”, “Дорогами юності”, “На зелених берегах”, “Вибране” .Це – поезія зрілої людини і зрілого майстра: роздуми над життям, його мистецько-філософське осмислення, глибокий ліризм в зображенні природи. Те ж і в збірці “Листя і роздуми”, яка вийшла 1956 року і про яку критик М.Острик писав: “…виносимо враження, ніби автор вийшов на лоно природи і чуйно прислухається до її звуків, пильно придивляється до її барв. Його чарує краса рідної землі. З любов’ю описані бджола і золота кульбаба, степ і колоски, пташка й сад, райдуга і блискавка, весна і літо. Відштовхуючись від живих спостережень над живою природою, П.Усенко заглиблюється в роздуми про життя своїх сучасників, згадує минуле. Спочатку ті роздуми і згадки мовби прориваються у віршах мимовільно. Здається, що поет на хвилину спробував виключитися з напруженого життя і милується  пейзажами рідного серцеві краю, але весь він – і думками, і почуттями, й інтересами – “в сплошной лихорадке буден”…Крізь серпанок м’якої задушевності, тихої замріяності просвічується то радість буття, то захоплення красою весни, а то й гнів, народжений зустріччю зі злом, з фальшивою людиною…”

У другій половині 50-х та в 60-ті роки творчість поета набула свого повного розквіту, не порівняти із незграбним віршуванням юності.

 

…А сьогодні з небокраю

Шле блакить такий привіт!

Чорні хмари – обминають,

Вітер ледве обвіває

 – Ой, який же гарний світ!

 

Картини природи органічно зливаються із внутрішнім  світом людини. Рідна природа, пейзажі України, осінь, зима, дощі й сніги – це не просто краса, це щось глибше, частина історії і душі народу, те, для чого варто жити.

Але жити поетові лишається недовго. Хвороби, нажиті ще в молодості, підточували здоров’я, скорочували дні. 4 серпня 1975 року Павло  Матвійович Усенко пішов з життя.

 

…І хай в житті тебе ніщо

 Не поламає і не схилить,

Ти чесно шлях пройди свій, щоб,

Коли вже дійде до могили,

Сказали люди: ”Як не жив –

Але неправді не служив!”

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Усенко П. Дорогами юності: Поезії.– К.: Держ.вид-во худож. літератури, 1951.– 313 с.

Усенко П. Від вашого військового кореспондента: Кореспонденції, нариси, оповідання 1941-1945 рр. – К: Політвидав України, 1980.– 239 с.

Усенко П. М. Дні війни: Фронтові щоденники / Упоряд. та приміт. С.Тельнюка; післямова Л.Дмитерка. - К.: Рад. письменник, 1980.– 352 с.

 Усенко П. Твори: В 4-х т. / Редкол.: М.П.Бажан та ін. - К.: Дніпро, 1981-1982.

Т.1. Поезії. 1922-1950рр.– 1981.–359 с.

Т.2. Поезії.1951-1958рр.– 1982.– 279 с.

Т.3. Поезії. 1959-1975рр.– 1982.– 253 с.

Т.4.Поеми. Переклади. - 1982.– 279 с.

Усенко П. Поезії. - К.: Рад. письменник. 1985.– 287 с., 1 л. портр.– (Б-ка поета).

*  *  *

Історія української літератури у восьми томах.Т.6. Література періоду боротьби за перемогу соціалізму (1817-1932).– К.: Наук. думка, 1970.– 515 с.

Усенко П. – С.22,27,28,41,42,66,74,78,166,167,174,191.

*  *  *

Білоусов Л. Його недоспівана пісня: [Усенківські читання у Царичан. р-ні] // Приоріл. правда.– 1990.– 23 січ.

Його чарувала краса рідної землі. 90 років з дня народження П.Усенка // Трубник Присамарья.– 1992.– 23 січ.

Пуппо И. И высадился в Войсковом писательский десант // Днепр вечерний.– 1998.– 10 февр.

*  *  *

Усенко Павло Матвійович // УРЕ.– Т.XV.– С. 166.

Павло Усенко // Писатели Украины в Великой Отечественной: Биобиблиографический справочник.– К., 1985.– С.375.

Усенко Павло Матвійович // УРЕС.– 2-е вид. - К., 1987.– Т.3.– С.490.

 

 

Капела бандуристів у Дніпродзержинську

 

січень

75 років

від часу заснування

(1927)

 

 

25-річчя самодіяльної капели

 

Чверть віку тому, в 1927 році на заводі ім. Дзержинського була створена одна з перших на Україні самодіяльна капела бандуристів. Наполегливо удосконалюючи свою майстерність, невеличкий гурток бандуристів за роки, що минули, виріс у значний творчий самодіяльний колектив, відомий далеко за межами міста. За час свого існування ним дано понад 900 концертів, які прослухали близько 400 тисяч трудящих.

 Учасники талановитого колективу кілька разів виступали в столиці нашої Батьківщини, зокрема в Державному Академічному Великому театрі СРСР, Центральному театрі Радянської Армії, в концертному залі ім. Чайковського, брали участь у Всесоюзному огляді художньої самодіяльності.

Багато вихованців колективу бандуристів зараз навчається в музичних щколах, консерваторіях. Андрій Омельченко, наприклад, вчиться в Київській консерваторії, Віталій Лапшин – в Київській музичній школі.

Цими днями громадськість Дніпродзержинська відзначила 25-річний ювілей колективу бандуристів, яким керує М.С.Лобко. На адресу ювілярів надійшли численні телеграми від громадських організацій, діячів радянського мистецтва України,зокрема, композиторів Вірьовки, Штогаренка, Мейтуса, Ревуцького та ін. В урочистій обстановці колективові бандуристів були вручені грамоти облпрофради і обкому металургів

.

Зоря, 12 січня 1952р.

Література:

 

Вогні Придніпров’я: Літературно-художній альманах. Кн 4-та. – Дніпропетровськ, 1954. – С. 236-237.

Про нагородження капели і її керівника.

***

25-річчя самодіяльної капели // Зоря. – 1952. – 12 січ.

[ Фото жіночого складу капели ] // Зоря. – 1952. – 1 січ.

Долгов М. Репресовані бандури // Кур’єр Кривбасу. – 1995. – №35. – С. 8-11.

Є про капелу та її першого керівника С. Лобка.

 

Обласна нарада письменників

у м. Дніпропетровську

 

16-17 лютого

50 років

від дня проведення

(1952)

 

Протягом двох днів проводилась у Дніпропетровську обласна нарада письменників та літературного активу, організована місцевим відділенням Спілки письменників України. Проведенням наради, звичайно ж, пильно опікувався комітет компартії на чолі з її секретарем товаришем Кириленком. Були присутні й письменники з Києва, серед них Олесь Гончар, Микола Нагнибіда, Марія Познанська, Василь Козаченко, літературний критик, редактор журналу “Вітчизна” Л.Новиченко, керівники та редактори київських видавництв.

З головною доповіддю виступив відповідальний секретар обласного відділення Спілки письменників Сергій Завгородній, розповів про роботу письменницької організації в післявоєнні роки.

У літературних об’єднаннях, групах, гуртках Дніпропетровщини нараховувалось на той час близько 300 чоловік. Поруч з вже відомими авторами: О.Биліновим, Д.Ткачем, П.Бібою, С.Чорнобривцем – починали літературну діяльність педагоги І.Колесник та В.Баграновський, журналіст П.Максименко, бухгалтер дніпродзержинського ремісничого училища Стоянов, інженер-гірник Бузинарський, Г.Ашкіназі, О.Крилов, Щипко, Ф.Залата та інші.

У повоєнні роки в Дніпропетровську почав видаватись альманах “Вогні Придніпров’я”. В другому випуску, який вийшов незадовго до наради, було надруковано твори близько сорока авторів, в тому числі й початківців.

Як завжди в доповіді після звіту про набутки й досягнення йшла мова про недоліки, шляхи їх усунення. Недоліками вважалось те, що головна тема – пафос комуністичного будівництва – ще не досить розкрита у творах дніпропетровських письменників, мало творів про колгоспне селянство, а також  дитячої літератури.

Критикувалась робота дніпродзержинського літературного об’єднання; газетам “Зоря” та “Днепровская правда” було зауважено, що вони мало друкують творів місцевих авторів і не сприяють тим самим їх творчому зростанню.

На той час в основі творчості будь-якого митця лежав принцип ідейності, обов’язком письменника було висвітлювати тему радянського патріотизму, дружби народів, невтомно боротись з найменшими проявами буржуазної ідеології, особливо українського буржуазного націоналізму, виконувати історичні постанови ЦК ВКП(б), пленумів партії тощо. Не всі твори відповідали цим настановам. На нараді було піддано критиці роман О.Билінова “Металісти” – секретар Червоногвардійського райкому партії товариш Ошанін знайшов у ньому цілий ряд недоліків, і автор з більшістю з них змушений був погодитись.

Дісталось і голові Спілки. Мельниченко, який розповідав про роботу літературного об’єднання при редакції криворізької газети “Червоний гірник”, дорікнув С.Завгородньому, що той не надає потрібної допомоги криворізьким літераторам. А поет Ігор Пуппо закинув Спілці відсутність інтересу до літературної творчості студентів університету.

Виступали на нараді письменники: Тамара Леонова, Степан Чорнобривець, Віктор Барановський – розповідали про роботу над своїми книгами. Поет Петро Біба висловив думку, що дніпропетровські поети повинні глибше відображати індустріальну тематику, розкритикував вірші Федора Ісаєва, який не підвищує свого ідейно-політичного рівня, а значить, знижує цим художній рівень своєї поезії. Зауважив і те, що Спілка не займається колгоспною поетесою Фросиною Карпенко, не скеровує її творчого зростання, а через це останні вірші поетеси значно гірші її перших спроб.

Традиційно в більшості виступів говорилось про необхідність глибокого вивчення письменниками, як маститими, так і початківцями, марксистсько-ленінської теорії, про більш глибоке проникнення в тему дружби народів, про створення життєво правдивих образів позитивних героїв, про високоідейне і художнє втілення в літературі теми робітничого класу та колгоспного селянства.

На нараді взяли слово й київські гості:  Олесь Гончар, критик Л.Новиченко, поет М.Шеремет.

А після наради письменники зустрілись з читачами Дніпропетровська, відбулась читацька конференція, на якій виступило 19 учасників: начальник мартенівського цеху заводу імені Петровського І.Сочан, робітник заводу ім. Леніна, учасник літературної групи “Плавка”  Каплюшенко, викладачка університету М. Калініченко та інші. Закінчилось все літературним вечором, на якому із читанням своїх творів виступили київські та дніпропетровські письменники.

 

Ірина ГОЛУБ

Література:

Посилити виховання, піднести творчу майстерність молодих літераторів // Зоря. – 1952. – 16 лют.

Обласна нарада письменників і літературного активу // Зоря. – 1952. – 17 лют.

За високу ідейність і художню майстерність // Зоря. – 1952. – 20 лют.

За высокую идейность и художественное мастерство (на совещании писателей и литературного актива Днепропетровщины) // Днепров. правда. – 1952. – 20 февр.

 

 

День народження області

27 лютого

70 років

від дня створення

(1932)

 

Двадцяте століття, особливо перша його половина, позначилося у нашому краї бурхливими соціально-політичними та економічними змінами. Змінилося багато урядів , і кожен приносив свої символи і створював новий адміністративний устрій. На початку XX століття величезні обшири Придніпров’я входили до складу Катеринославської губернії, створеної ще 1802 р. З приходом більшовиків губернії були поступово поділені на округи. Коли окружна система виявилася неефективною, було введено обласний устрій. Дніпропетровська область виникла 27 лютого 1932 року на базі шести округів – Дніпропетровського, Криворізького, Запорізького, Мелітопольського та, частково Кременчуцького й Маріупольського. Пізніше, у 1938 та 1939 роках, частина її території увійшла до складу новоутворених Запорізької, Кіровоградської та Миколаївської областей.

Перед Великою Вітчизняною війною у Дніпропетровській області налічувалося 7 міст обласного підпорядкування та 26 районів. На 1991 рік в області було вже 13 міст обласного підпорядкування та 20 районів. За останні десять років відновлено 2 райони – Петриківський та Юр’ївський, на черзі денній – створення Перещепинського району.

Територія Дніпропетровської області – 31,9 тис. км2 (5,3% від території України, населення - на 1 липня 2000 р. – 3700000 чол., з них 83,6% – міські жителі. Середня щільність населення – 117 чол. на 1 км2. Зайнято в народному господарстві 1,5 мільйона чоловік.

Дніпропетровщина розташована в Лісостеповій і Степовій зонах південно-східної частини України по обидва береги Дніпра в середній його частині. Область має вигідне географічне положення і розвинену транспортну мережу, знаходиться недалеко від великих економічних центрів – держав Чорноморського басейну, Близького Сходу, басейну Дунаю.

Промисловий потенціал та значення області у масштабах цілої України визначила наявність великих мінерально-сировинних багатств – залізорудного Криворізького та Нікопольського марганцевого басейнів, кам’яновугільного Західного Донбасу. В області добре розвинена система транспортних шляхів – діють автостради, пасажирські та вантажні річкові порти, аеропорти, збудована перша черга метрополітену.

Найрозвиненіша галузь народного господарства області – промисловість, яка дає 75% валового продукту. Питома вага обсягу виробництва областю промислової продукції в масштабах України перевищує 17%. Провідна галузь промисловості – чорна металургія (60,9% від загального обсягу виробництва). Це – гірничо-збагачувальні комбінати, трубопрокатні, коксохімічні заводи, завод феросплавів та інші. Іншими значними галузями промисловості є машинобудівна, оборонна, хімічна і нафтохімічна галузі. Сільське господарство області зараз переживає період реформування. У 2000 р. питома вага недержавного сектора тут становила 55%.

Дніпропетровщина є одним з провідних наукових та культурних центрів України. В області діє 81 проектно-конструкторська і технологічна організація, 8 з них – підпорядковані Національній Академії наук України. У нашому регіоні діють 86 вузів 1-4 рівня акредитації. З вищих навчальних закладів удостоєні звання національних – університет, гірнича і металургійна академії. Кількість наукових працівників становить 8,3% від загального числа в Україні. В області працюють вісім державних театрів, філармонія, будинок органної та камерної музики.

Дніпропетровщина – край, який має своє власне унікальне обличчя. Це й неповторні природні багатства, широкий повноводний Дніпро, степові простори, які пам’ятають безліч народів – скіфів, сарматів, кочовиків. Це – край, де зросло і загартувалося запорозьке козацтво. Край мальовничого, барвистого петриківського розпису, відомого далеко за межами України. І водночас, Дніпропетровщина – це шахти, велетенські цехи металургійних підприємств, “край руди і металу”. Незважаючи на економічні негаразди, область була і залишається одним з найрозвиненіших регіонів України, регіоном-“донором”. Сьогодні є всі ознаки того, що в майбутньому наш край збереже й розвине свій економічний, промисловий та культурний потенціал.

Максим КАВУН

Література:

 

Территория и население Днепропетровской губернии : [Население, администрат. деление в 20-е гг.] // Отчет губернского исполнительного комитета губернскому съезду Советов Екатеринославщины IX созыва за 1923/1924 год. – Екатеринослав, 1924. – С.45-48.

Нові адміністративні райони УРСР. Статистичний довідник. – Харків, 1930. – 291с.

Дніпропетровський округ – С.7, 20, 24.

Таблиці – С.4, 18, 38, 58, 76, 94, 112, 129, 140, 158, 174, 186-187, 204-205, 220, 229, 240-241, 258, 268-287.

Адміністративна карта Дніпропетровської області на 1-е січня 1934р. // Вся Дніпропетровщина : Економічно-адресовий довідник на 1934 рік. – Дніпропетровськ. – 1934. – С.57.

Маркова Л.Н.  Об изменениях в административно-территориальном делении Екатеринославщины-Днепропетровщины в 1922-1941 годах // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип.1 : Матеріали першої міжрегіон. іст.-краєзнав. конф. (8-9 жовт. 1998р. м. Дніпропетровськ). – Дніпропетровськ, 1998. – С.185-190.

*  *  *

 

Нечипоренко М.  ...Мені, щоб знали ви, не жаль : [Минуле і майбутнє обл.] // Голос України. – 1991. – 9 січ.

Дніпропетровщина. Історична довідка та загальна характеристика // Зоря. – 2000. – 24 лют.

Дніпропетровщина // Вестник налоговой службы Украины. – 2000. – №33. – С.16.

 

 

Палац охорони здоров’я

 

29 лютого

75 років

від дня відкриття

(1927)

 

 

На початку 20-х років із остаточним встановленням радянської влади та  закінченням громадянської війни на порядку денному постало питання про відновлення старого і  побудову нового житла й споруд для громадських потреб. У Катеринославі разом з будівництвом селища імені Фрунзе для робітників заводу імені Петровського вирішено було спорудити Палац охорони здоров’я, або ж Палац профілактики. Призначався він для лікування та пропаганди санітарних знань серед населення. Тут передбачались приміщення для прийому хворих, роботи медперсоналу, проведення лекцій, виставок.

Палац спроектував відомий катеринославський архітектор Олександр Красносельський.

Будівництво почалось у 1924 році, а закінчилось 1927 року до 10-річчя Жовтня.

Палац побудували двоповерховий, за класичною симетричною схемою: з центральною та двома боковими частинами. Але, порушуючи вимоги класики, центральну частину зроблено удвічі меншою за бокові. Це зумовлено тим, що саме в бокових частинах передбачалось зосередити найголовніші процеси, центральна ж частина виконувала лише роль розподільника. У високому цокольному поверсі будинку зосереджувались господарські приміщення й лабораторії. В бокових частинах – лікувальні кабінети, зали для чекання, зборів, лекцій, виставок.

На другий поверх, який в точності повторював перший, вели широкі і зручні тримаршові сходи.

Будинок прикрашали чотири мармурові скульптури, виконані скульптором М.М.Паніним, які були встановлені над карнизом.

Палац профілактики виконував своє призначення до війни. Під час фашистської окупації у 1941 році будинок був зруйнований. Відновили його після війни, але вже без скульптур. О.Красносельський, автор проекту, який помер напередодні звільнення міста, відновленим своє творіння вже не побачив.

Нині в цьому будинку розташоване 1-ше поліклінічне відділення 2-ї міської клінічної лікарні.

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Ігнатов О.Н. Архітектор О.Л.Красносельський. – К.: Будівельник, 1966. – С. 20-21.

Андрущенко Н.П. и др. Днепропетровск: Архит.-ист. очерк / Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Сенченко. – К.: Будівельник, 1985. – С.52.

* * *

Коренев В.В. Живопись, скульптура и  архитектура в г. Днепропетровске за 10 лет Октября // Мартен. – 1927. – №11. –  С. 18-20. 

 

* * *

Здание 1-й поликлиники // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель-справ. – Днепропетровск: Промінь, 1974. – С. 168.

Здание 1-й поликлиники // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: – Справ.-путеводитель.– Днепропетровск: Промінь, 1979. – С. 166.

 

Генеральні плани Катеринослава

 

6 березня

210 років

із дня затвердження

 генерального плану

Катеринослава

 Івана Старова

( 1792 )

 

21 квітня

185 років

із дня затвердження

генерального плану Катеринослава

Василя Гесте

( 1817 )

 

З багатьох проектів міста Катеринослава – сучасного Дніпропетровська, котрі розроблялися наприкінці XVIII – на початку XIX ст., тільки два – роботи видатних архітекторів І.Старова та В.Гесте мали неабиякий вплив на формування архітектурного вигляду міста.

У 1788 р.  губернатор Новоросії  (Південної України) Г.О.Потьомкін запросив з Петербурга архітектора І.Старова, щоб він створив новий проектний план розбудови Катеринослава. Місто тільки-но почало розвиватися на правому березі Дніпра.  Іван Єгорович Старов (1744-1808 рр.) – видатний майстер російського класицизму – автор Троїцького собору Олександро-Невської лаври,  Таврійського палацу в Санкт-Петербурзі та багатьох інших чудових палацових ансамблів і будівель. Архітектор склав три варіанти плану міста (між 1788-1790, 1790, 1792 рр.), які стали основою планувального розвитку Катеринослава. Останній варіант проекту ліг в основу генерального плану Катеринослава, затвердженого Катериною II  23 лютого (6 березня) 1792р.

Проект Старова відповідав вимогам класичного стилю в мистецтві. Місто повинно було мати регулярне чітке планування, органічно пов’язане з ландшафтом навколишньої місцевості. Громадський центр міста Старов розташував на горі, де вже стояв палац Потьомкіна, побудований за його проектом у 1787-1789 рр. Навколо палацу зодчий спланував великий парк. Вгорі, у центрі великої площі, Старов передбачав створити Преображенський собор – головну споруду міста. По периметру площі мали розташуватися губернаторський та віцегубернаторський будинки, гостиний двір, архієрейський будинок та інші будівлі. Головна вулиця “Гульбище Средней улицы”, шириною 120 м  з дворядовим бульваром, проходила по лінії сучасного проспекту Гагаріна.

Чітка мережа кварталів охопила також низинну придніпровську частину міста (колишню слободу Половицю). Друга головна магістраль Катеринослава, починаючись на вершині пагорба, спускалася вниз паралельно Дніпру до місця запланованого під будівництво фабрик. Вона називалася “Большою дорогою” (сучасний проспект Карла Маркса). Внизу на шляху цієї магістралі І.Старов запланував у 1792 р. досить велику площу (нині пл.Леніна).

У своєму проекті Іван Старов задумав створити принципово нове місто для південного краю, яке не мало б військових укріплень – замість них Катеринослав оточувала низка бульварів. Ця ідея геніального зодчого втілилася в життя.

9 (21) квітня 1817 р. був затверджений новий генеральний план міста, який увійшов згодом у Повне зібрання законів Російської імперії. Його автором був Василь Іванович Гесте (1761-1832), котрий працював у нашому краї ще з 1790-х рр. З 1808 р. він був архітектором Царського Села, проектував будівлі та розробляв плани для різних міст держави.

План 1817 р. повністю наслідував задум Старова щодо забудови нагірної частини та суттєво розвивав забудову придніпровської частини. Перші десятиліття з часу заснування губернського міста засвідчили, що його розвиток повинен відбуватися уздовж Дніпра до Нових Кодаків. Головна площа на плані Гесте тепер перемістилася вниз, до Казенного саду (нині парк біля будинку Облради). Мережа житлових кварталів повністю зайняла прибережну зону, значення головної вулиці остаточно закріпилося за “Большою дорогою” (просп. Карла Маркса). Ця вулиця мала бути довжиною близько 8 км. Крім того, на плані Гесте чітко видно й іншу магістраль, котра йшла паралельно Дніпру – це сучасні Пушкінський проспект - вулиця Чкалова.

План 1817 р. втратив єдиний міський центр, котрий раніше планувався виключно на вершині пагорба. Велике значення надавалося території, де зосередилося торгове і економічне життя, навколо сучасної площі імені Леніна. Таким чином, сформувалася лінійна композиція міського центру, яка складалася з головної паралельної Дніпру вулиці та кількох площ на ній. Ця система планування й розбудови міста в значній мірі була реалізована на практиці.

Плани Катеринослава роботи Івана Старова та Василя Гесте, котрі втілили у собі містобудівні ідеї епохи класицизму, надовго визначили основні принципи розбудови міста. Незважаючи на подальші зміни, планування старої частини міста, здійснене згідно з цими планами, збереглося до наших днів.

Максим КАВУН

 

Література:

Бурлаков И.А.  Работы великих русских зодчих в Днепропетровске // Зодчество Украины. – К., 1954. – С.181-196.

Швидковский О.А.  Днепропетровск. – М., 1960. – 159с. – (Архитектура городов СССР).

Плани І.Старова і В.Гесте – С.10-20.

Днепропетровску –200: Историко-публицистический очерк. – Днепропетровск : Промінь, 1976. – 143с.

Ревский С.Б.  Зодчие, инженеры и художники, участвовавшие в формировании Екатеринослава. – Днепропетровск, 1981. – 51с.

Старов И.Е. – С.36-37.

Гесте В.И. – С.12.

Ревский С.Б.  Формирование и развитие исторического центра г.Днепропетровска // Памятники русской архитектуры и монументального искусства. – М., 1986. – С.262-278.

Тимофеенко В.И.  Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII века. – К., 1984.

Днепропетровск : Архит.-ист. очерк / Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Ленченко. – К. : Будівельник, 1985. – 151с, ил., 6л. цв. ил.

Плани І.Старова та В.Гесте – С.24-34.

Вергунов А.П., Горохов В.А. Русские сады и парки. – М., 1988.

Кючарианц Д.А.  Иван Старов. – Спб., 1997.

Кавун М.Е.  Картографічний матеріал кінця XVIII ст. як джерело з історії формування міста Катеринослава // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. – Дніпропетровськ, 1998. – Вип.1. – С.104-110.

* * *

Маневич И.  Он спроектировал город без укреплений – не для войны, для мира : [О плане И.Е.Старова] // Днепр вечерний. – 1995. – 22 февр.

Аксютина В.  Великий архитектор думал о будущем : [Из истории планов застройки Екатеринослава ] // Вісті Придніпров’я. – 2001. – 1 лют. – С.21.

 

 

 

Академік з Ганнівки

 

6 березня

100 років

від дня народження

Лебедєва Сергія Івановича

(1902 - 1989)

 

З міст і сіл Придніпров’я вийшло у великий світ науки чимало вчених. Приклад тому – і відомий український біолог Сергій Іванович Лебедєв.

Народився майбутній вчений 6 березня 1902 року в селі Ганнівка Верхньодніпровського повіту, тепер – одноіменного району. Батько його мав середню сільськогосподарську освіту і працював у поміщицькому господарстві агрономом. Коли Сергію Івановичу було три роки, його батьки переїхали на Чернігівщину, а згодом – на Полтавщину, де батько влаштувався працювати земським дільничим агрономом.

На Полтавщині, у Решетилівці, 1910 року Сергій Іванович пішов до церковно-парафіяльної школи, продовжував освіту в початковій школі села Остап’є. В цьому селі минули його дитинство і юність.

Після закінчення сільськогосподарської профшколи юнак навчався в Полтавському сільськогосподарському  інституті, закінчив його 1926 року з кваліфікацією агронома-дослідника. Працював на сільськогосподарських дослідних станціях, у Всесоюзному науково-дослідному інституті коноплі, а з 1937 року займався науково-педагогічною діяльністю.

У 1950 році вчений захистив докторську дисертацію, через два роки отримав звання професора. З 1953 по 1959 роки працював ректором Одеського державного університету імені І.І.Мечникова. У 1956 році він увійшов до складу дійсних членів Української академії сільгоспнаук , а 1959 року був обраний віце-президентом академії і одночасно призначений ректором Української сільгоспакадемії. З 1963 року С.І.Лебедєв довгі роки працював завідуючим кафедрою фізіології і біохімії рослин та керівником науково-дослідної лабораторії фотосинтезу тої ж академії.

С.І.Лебедєв займався дослідженнями в галузі фізиології і біохімії рослин, досліджував основні процеси життєдіяльності сільськогосподарських рослин з метою підвищення їх продуктивності. Написав численні монографії, брошури, статті, відомий і як автор навчальних посібників для сільськогосподарських вузів.

“Мета мого життя – працювати для народу”, – говорив учений.

У 1961 році його було нагороджено орденом Леніна – за розвиток наук і підготовку спеціалістів. За час своєї науково-педагогічної діяльності вчений підготував численних спеціалістів біологів та агрономів, молодих вчених, які продовжили його роботу.

 

Ірина ГОЛУБ

Література:

Відомий український біолог: [В листі С.І.Лебедєв розповідає про своє життя і діяльність] // Придніпров. комунар. – 1969. – 22 лип.

*  *  *

Лебедєв С.І. // УРЕ. – Т. VIII. –С.34.

Лебедєв С.І. // УРЕ. – 2-е вид. – К., 1981. –Т.6. – С.84.

Лебедєв Сергій Іванович // УРЕС. – 1987. –Т.2. – С.246.

 

 

Невідомий Микола Мінько

 

9 березня

100 років

від дня народження

(1902 - 1937)

 

Слова – то зірки у галактиці мови.

У кожної зірки – своя таїна.

І житимуть книги, і житимуть думи.

 Відхід – то іще не кінець.

(Наталка Нікуліна).

 

Микола Мінько належить до тих українських письменників, які були безжалісно знищені радянською репресивною системою в горезвісному 1937-му. Сучасному читачеві його твори невідомі і недоступні, бо були так само знищені, як і їх автор.

Народився Микола Григорович 9 березня 1902 року в селі Миньківка, тепер Валківського району Харківської області, в родині залізничного службовця. У 1918-1921 роках навчався в Катеринославській українській гімназії, перетвореній згодом на соціально-економічний політехнікум. Тут його учителями були відомі українські діячі: просвітяни Василь Біднов, Ілько Вирва, (обидва члени Центральної Ради), професор Петро Єфремов та інші. 17-річним юнаком у липні 1919 року Микола вступив до повстанського загону на чолі з Трифоном Гладченком, який боровся проти Денікіна і підписувався “заступником отамана козачих повстанських військ”. М.Мінько перебував в загоні Гладченка до грудня 1919 року (отаман згодом як ворог радянської влади був розстріляний ЧК ). У 1920 році Мінько став членом української молодіжної організації “Юнацька спілка”, створеної на противагу комсомолу. В анкетах письменник зазначав, що має незакінчену вищу освіту – навчався у ВЗІНО та інституті журналістики.

Писати М.Мінько почав ще зі шкільної лави. Випущений В.Поліщуком, В.Підмогильним та П.Єфремовим альманах “Вир революції” (Катеринослав,1921 р.) сповіщав: “Молодий український белєтрист Микола Мінько виготував низку своїх оповідань. Одно з них ”Глашка” було ухвалено до друку в “Вирі революції”, але по технічним умовам не могло бути видруковане”.

Під час голоду 1921 року М.Мінько вчителював на Вінничині. У 1923 році добровільно вступив до Червоної Армії. Згодом повернувся до Дніпропетровська, жив у  Мануйлівці ( селище Воронцовка  – передмістя обласного центру, нині у його складі).

1925 року Микола Мінько написав повість “Манівцями”, через два роки надруковану в часописі “Червоний шлях” ( 1927, №2 ), розцінену в 30-і роки як “наклеп на ГПУ”. У творі, який автор присвятив своїй дружині Олені Шпоті та її братові Дмитрові ( сама Олена виведена в повісті під іменем Ярини Шорник, головного персонажа ), зображено “манівці”, якими українська інтелігенція йшла до визнання  радянської влади. Твір художньо переконливий у показі національно-визвольних змагань українського народу, містить ( хай вони і  вкладені в уста героїв) гострі характеристики більшовиків. Менш переконливі прикінцеві сторінки, де автор показує, як свідома українська інтелігенція переходить на “радянську платформу”. Калейдоскопічність подій громадянської війни передано відповідними мовними засобами – уривчасто, недоговорено, лаконічно.

Протягом 20-30-х років М.Мінько написав кілька десятків оповідань. В одному з них, “Перед боєм”, (в журналі “Зоря”) він описав повстанській загін червоних бійців той, у якому перебував 1919 року і під виглядом начальника червоного загону зобразив отамана Гладченка, назвавши його Галченком. В оповіданнях М Мінька 20-х років не було заохочуваного владою бадьорого духу будівництва соціалізму. Навпаки він заглядав в глухі закутки людської душі, писав про непривабливі сторони життя селян, міських низів. Так в оповіданні “Стогін”(“Червоний шлях”, 1926, №9) йдеться про мужика Герасима, який тримав свою дружину-каліку в чорному тілі, надголодь, возив її показувати на базарі, збирав за це гроші, які тут же пропивав…В оповіданні “Бантина”( “Зоря”, 1925, №11) чоловік змушує вагітну дружину стрибати з драбини, щоб позбутись небажаної дитини…

У романі “Виселок в пилу”( 1931 ) письменник показав побут юнаків і дівчат Донбасу. Книжка була вилучена як “шкідлива” і “наклепницька”. Повість для дітей “Кокусники” ( 1931 ) було премійовано на всеукраїнському конкурсі дитячої книги. У першій частині повісті автор правдиво зобразив життя підлітків-збирачів кокусу біля заводів Задніпров’я. Хлопці, покинуті напризволяще, рано “пізнають життя”: починають грати в карти, палити, пити, красти... Друга частина твору – про перевиховання хлопців у стінах школи фабзавучу – менш переконлива, більш задана. У ній, зокрема, відбилась тема “шкідництва”.

М.Мінько не міг поскаржитись на неувагу до своєї творчості. Про його твори писали, за ними проводились гарячі диспути, на яких автора дошкульно шмагали, вимагали ці твори вилучити. Повісті і кращі оповідання призабутого українського письменника заслуговують перевидання. На наш погляд, вони становлять інтерес не лише для фахівців.

Микола Мінько був членом Всеукраїнської спілки пролетарських письменників України. У співавторстві з В.Чигирином він написав повість про комуну ім. Леніна, куди якось удвох їздили. Перша частина твору повністю видрукована в журналі “Радянська література”.

Згадуючи початок 30-х років, ув’язнений 1937 року письменник писав:” На цей час я починаю посилене навчання по оволодінню теорією літератури і готуюсь писати роман. Тема – колгоспне будівництво. Ця тема прийшла до мене не одразу. Декілька разів я бував у колгоспах і не все те, що я бачив у селах1932-1933 рр., подобалось мені, не все розумів і не вірив у швидку перемогу колгоспного будівництва на селі. Наприкінці 1933 р. я побував у с. Капулівці Нікопольського району і на матеріалі, зібраному в цьому селі почав писати роман. Тепер я бачив остаточну перемогу, любив колгоспне село, його людей.”

Проте задуманого роману письменник так і не написав. Фальшивити він не вмів, а відтак – кількарічне творче мовчання, що за тих умов видалось підозрілим.

М.Мінько працює літконсультантом, згодом – членом редколегії і відповідальним  секретарем редакції дніпропетровського журналу “Зоря” ( згодом змінив назву на “Штурм”). Разом з дружиною Оленою Шпотою (1899-1943), теж письменницею, вони виховували сина Романа і Ларису – доньку Олени від першого шлюбу.

Настає 1937 рік. Починається цькування письменника. Спочатку на письменницьких зборах, а потім у пресі. З’являється низка гострих випадів проти нього. Якийсь А.Котовський у звіті з письменницьких зборів “Ще раз про безтурботність у письменницькій організації” (“Більшовицька зміна”, 10 липня 1937 р.) звинувачує М.Мінька у наклепах на радянську дійсність. Ще гострішою була непідписана  стаття “Замаскований націоналіст” в обласній газеті “Зоря” ( 9 вересня 1937 р.): “Зате контрреволюційних пасквілів на нашу дійсність, на меч пролетарської диктатури, на національну політику партії в “літературних працях” Мінька чимало. Такими “працями” він увійшов в літературу і набув у часи ткачуківщини і єфремовщини славу письменника, що подає надії, іншими словами надійного зброєносця буржуазно-націоналістичної агентури фашизму” ( ткачуківщина і єфремовщина – від прізвищ Івана Ткачука, до 1928 року редактора журналу “Зоря” і професора Петра Єфремова, який співробітничав з часописом).

Обидві статті – пасквілі на М.Мінька – підшиті у слідчій справі письменника, пророблені червоним олівцем слідчого, на них будувались й кримінальні звинувачування.(!)

Письменника заарештовано 25 жовтня 1937 року. Слідство тривало всього півтора місяці. М.Мінька – помітну фігуру в письменницькому середовищі Дніпропетровська – катували, вимагали зізнання в приналежності до української націоналістичної терористичної організації, в тому, що він займався вербуванням повстанських терористичних кадрів тощо. Письменник Мінько мужньо тримався на допитах. Про це свідчить акт у його справі, складений оперуповноваженим НКВД Д.Платоновим 8 грудня 1937 року: “В процессе допроса обвиняемого Минько Николая Григорьевича последний держал себя вызывающе. Клеветнически заявил, что он раньше думал, что те, кто попадают в НКВД, являются действительно врагами, теперь он убедился, что НКВД арестовывает напрасно безвинных людей, так же, как и он арестован напрасно.“ ( стиль збережено).  

    Це прискорило трагічний фінал. І хоч наступного дня, 9 грудня, М.Мінько написав докладні, на 15 сторінках власноручні свідчення з оцінкою власної творчості, того ж дня його справу закрито. А 15 грудня  письменника розстріляли. Через місяць заарештовано і його дружину Олену, яку півтора роки тримали в ув’язненні. Вона трагічно загинула під час нальоту на місто радянської авіації в лютому 1943 року, під час війни безслідно зник їхній син Роман. У 1943 році була заарештована і відбула п’ятирічне заслання в Казахстані падчерка М.Мінька Лариса Пігулевська. Така трагічна доля цієї літературної родини.

Реабілітовано Миколу Мінька посмертно 1962 року.

 

 Микола ЧАБАН

Література:

 

Минько М. У затоні : [Розділи з повісті] // Зоря. – 1933.– № 11-12.– листоп. – груд.– С.12-27.

Минько М. Рибалки : [Оповідання] // Зоря.–1934.– №2.– лют.– С.49-57.

Минько М. Товарищи! : [Оповідання]  // Товарищи! : Літ.-худ. зб.– Днепропетровск, 1936.– С. 51-58.

* * *

Мазуренко І. Ім’ям Союзу Радянських Соціалістичних республік // З любові і муки…/ Ф.Білецький, М.Нечай, І Шаповал та ін. – Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С. 185-188.; Також: Бористен. – 1992. – №3.– С.12.

Мінько Микола Григорович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М.Романюка.– Львів, 2000.– Вип..7.– С.222-224.

Дніпропетровський театр імені М.Горького

 

15 березня

75 років

від дня заснування

(1927)

Історія театру імені М.Горького почалась з того, що до Дніпропетровська на гастролі приїхала група артистів прославленого Московського Малого театру. Виступи артистів настільки сподобались місцевій публіці, що виконком міської Ради депутатів трудящих звернувся з проханням до московських гостей створити у Дніпропетровську “сезонну російську драму із сучасним репертуаром під керівництвом висококваліфікованих режисерів і такого ж складу акторів...” Прохання почули. На чолі новоствореного театру російської драми став перший художній керівник, режисер і актор Володимир Олександрович Єрмолов-Бороздін. Талановитий актор і режисер, він заклав основи, завдяки яким театр швидко знайшов своє творче обличчя.

Девізом колективу в перші роки роботи було: “Із сучасниками – про сучасність”. Спектакль К.Треньова “Любов Ярова” став прем’єрою першої театральної осені 1927 року. Ставились “Вогненний міст” В.Ромашова, “Розлом” Б.Лавреньова, “Бронепоїзд 14-69” В.Іванова, “Загибель ескадри” О.Корнійчука...Ці спектаклі незмінно збирали повен зал  глядачів – робітників, студентів. Поруч були присутні і твори драматургів-класиків: О.Островського, А.Чехова, М.Гоголя, У.Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, Ф.Шиллера, Г.Ібсена. Особливим успіхом користувався спектакль  Лопе де Веги “Собака на сіні”, де головну роль виконував актор великого таланту і темпераменту В.В.Кенігсон, який пізніше став одним із провідних акторів Малого театру.

В цей час в театрі працювали режисери: Рубін, Буторін,  Ридаль, Рудін, актори Полежаєв, Киянський, Халатов, Кларов.

Особливе місце  в репертуарі належало драмам О.М.Горького, усі його п’єси були поставлені на сцені театру. Отже, не дивно,  що 1932 року Дніпропетровському російському драматичному театру було присвоєно ім’я письменника.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, театр перебував на гастролях, а потім кілька років був у евакуації в Барнаулі, де артисти у складі бригад не раз виїжджали на фронт, виступали в госпіталях та на передньому краї.

1944 року театр повернувся до Дніпропетровська, почалась інтенсивна творча робота. На першому плані знов  тема сучасника : “Російське питання” К.Симонова, “За тих, хто в морі” Б.Лавреньова,  “Син віку” І.Купріянова. В театрі тоді працював видатний режисер, народний артист України, лауреат Державної премії Ілля Григорович Кобринський. Майже два десятиліття він очолював художнє керівництво театру, з його ім’ям пов’язано багато творчих досягнень та відкриттів. У Дніпропетровську також знали і любили акторів театру, заслужених артистів України: Є.Шершньову, М.Шабельську, Ф.Баглея, А.Горського, заслуженого діяча мистецтв України Аду Сонц. Спектаклі “Втеча з ночі” Бр. Тур, “Замок Броуді” А. Кроніна, “Острів Афродіти” А. Парніса, “Якорна площа” І.Штока, “Тев’є-молочник” Шолом-Алейхема, де грали ці майстри, незмінно  користувались популярністю у любителів театру.

В 70-80-ті роки в роботі театру продовжували домінувати два постійні напрямки : сучасність і класика.  Режисери і актори : С.Вазлін, Є.Зубовський, В.Саранчук, Ю.Ніколаєв та інші – шукають нові форми художнього  вираження. Професійна майстерність трупи шліфується, в цей час працюють такі майстри, як Р.Подьякова, С.Боголюбова, Ю.Максимов, Л.Бакштаєв, А.Рудяков, Л.Вершиніна, Ж.Мельников, В.Баєнко, Е.Соколовський, Л.Шкуркіна та інші. На сцені постійно спектаклі з їх участю: “Платон Кречет” О.Корнійчука, “Все залишається людям” С.Альошина, “Син рибалки” В.Лациса, “Іменем землі і сонця” І.Друце, “Гніздо глухаря” В.Розова, “Розбійники” Ф.Шиллера, “Пізнє кохання” О.Островського, “Зневажені і скривджені” Ф.Достоєвського, “Комедія помилок” та “Макбет” У.Шекспіра, “Вишневий сад” А.Чехова.

Сьогодні театр продовжує свою роботу. Відходять одні, на зміну приходять інші, але залишається колектив і той дух творчості, що не дає зупинитись, штовхає вперед, допомагає створювати нові образи, нові спектаклі...

 Про театр, про режисерів і акторів, визнаних майстрів і молодих, які лише роблять перші кроки на театральних підмостках, про спектаклі, які продовжують збирати численну публіку, можна розповідати нескінченно. Але краще прийти в театр і подивитись. Щовечора, як і протягом багатьох років, урочисто піднімається завіса. Починається диво спектаклю...

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

 У краю Придніпровськім, Утверджуючи моральні ідеали // Клевцова Л.Д. Вогні рампи. – К.: Реклама, 1977.– С.71-74.

Давидова И. В созвездии братских культур: Русские театры на Украине 1917-1982. Очерки.– К.: Мистецтво, 1983.– 173 с.

Театр им. Горького – С. 21, 23, 27, 34, 40-42, 46, 48, 56-58, 61, 63, 67, 68, 75, 78, 80, 82, 86, 91, 101, 102, 103, 109, 110, 111, 115, 135, 136, 138, 140, 147, 148,153.

Шпаковская Т.А. Днепропетровский русский драматический театр имени М.Горького : 70 лет в пути. – Днепропетровск : Пороги, 1997.– 58 с.

***

Кравченко-Русів А. У горьковцев – юбилейный сезон // Собор.– 1996.– 22 нояб.

Абрамова Т. Пытаются выплыть сами // Наше місто.– 1997.– 28 трав.

Каширіна Н. Хай щастить ювілярам // Зоря.– 1997.– 30 жовт.

Бабич Л. И снова – аншлаг!// Днепров. панорама.– 1997.– 13 нояб.

Шпаковская Т. Опять первые в Украине // Днепров. правда.– 1998.– 28 мая.

Овсянникова А. Осень – пора вдохновения // Наше місто.– 1999.– 13 жовт.

Абрамова Т. Три освідчення в коханні: [Вручено нагороди митцям і театральним діячам ] // Наше місто.– 1999.– 14 груд.

Пинский В. Театр накануне перемен: [Беседа с глав. режисером] // Вісті Придніпров’я.– 2000.– 10 серп.– С. 14.

Абрамова Т. Новый сезон в обновленном театре // Наше місто.– 2000.– 11 жовт.

Овсянникова А. Светлая струя : [О молодых актерах театра] // Вісті Придніпров’я.– 2000.– 14 груд.– С.10.

Абрамова Т. Театр моего детства : [Из истории театра в 1940-60-е годы] // Наше місто. – 2001.– 13 лют.

***

 

Русский драматический театр имени А.М.Горького // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск : Справ.-путеводитель.– Днепропетровск : Промінь, 1979. – С.181-183.

Дніпропетровський російський драматичний театр ім.. О.М.Горького // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т.1.– С. 532.

 

Дмитро Іванович Дорошенко

 

8 квітня

                                                                                            120 років

                                                                                    від дня народження

(1882- 1951)

 

Дмитро Дорошенко – відомий громадський і культурний діяч України. Походить він із славного козацького роду, що дав  двох гетьманів Михайла і Петра Дорошенків. Народився Дмитро Іванович 8 квітня 1882 року у місті Вільно. Там він дістав класичну гімназичну освіту, а під час канікул завжди їздив на прадідівський хутір під Новгородом–Сіверським. Там перечитував книги з родинної бібліотеки, слухав оповіді про давнє минуле України.

Продовжив навчання у Варшавському університеті, до якого вступив 1901 року, але через півроку перевівся до Петербурзького університету. Тут діяла досить сильна українська громада і скоро Дмитро Дорошенко поринув у громадську роботу.  1905 року він повернувся в Україну, активно друкувався на сторінках  українських періодичних видань, відновив навчання в університеті Св. Володимира.

Навесні 1909 року після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету Дмитро Дорошенко одержав запрошення до Катеринослава на посаду викладача Комерційного училища.

Катеринослав спочатку справив гнітюче враження на Дмитра Івановича та його дружину Наталю Михайлівну, але згодом  подружжя активно включилось в суспільне життя міста, в першу чергу – в життя української громади. Дорошенки стали членами “Просвіти”, сприяли зміцненню її філій у містечках та селах губернії. Дмитро Іванович розвинув лекторську діяльність. Виступав з лекціями з історії української літератури в “Просвіті” в Мануйлівці;  у вагонних майстернях станції Нижньодніпровськ  та в Лоцманській Кам’янці його виступи збирали по 300-600 слухачів. На прохання наукового товариства він прочитав курс історії української літератури XIX століття.

У Катеринославі Д.Дорошенко познайомився та підтримував тісні зв’язки з Д.Яворницьким, близько зійшовся з сім’єю В.Біднова, з А.Синявським, І Трубою, сестрою Лесі Українки О.Косач-Кривинюк та її чоловіком.

Громадською діяльністю Д.Дорошенко займався у вільний від роботи час. В Комерційному училищі він щотижня мав 12 уроків та виконував обов’язки класного керівника. Він часто вивозив свій клас на екскурсії, намагався зацікавити учнів місцевою історією. Викладав також у жіночому єпархіальному училищі.

Дмитро Дорошенко був також співпрацівником Катеринославської вченої архівної комісії, виконував обов’язки секретаря аж до свого від’їзду з Катеринослава. У цей період він опублікував десятки статей про визначних українських діячів: Т.Шевченка, Б.Грінченка, М.Грушевського, Г.Барвінок, М.Лисенка, Д.Яворницького; про українську мову, освітні та громадсько-наукові заклади, театральні події, етнографічні регіони України, особливо про Катеринославщині ( “З минулого Катеринославщини”, 1913 ), про сучасне політичне становище та українські справи тощо.

Проте велика завантаженість громадськими справами відбирала час від наукової роботи. До того ж дружина Дмитра Івановича дуже нудьгувала за сценою, і тому у 1913 році Дорошенки переїхали до Києва. На початку 1914 року катеринославські друзі  спробували знову перевести його назад до Катеринослава, навіть обрали почесним членом катеринославської “Просвіти”.

Під час першої світової війни Д.Дорошенко займався справами біженців з Галичини, багато їздив по прифронтовій смузі, із цих вражень виникла ідея створення книги “По рідному краю”.

Восени 1916 року  вчений знов побував у Катеринославі, читав публічну лекцію про діяльність І.Франка. У Києві Дмитро Іванович деякий час редагував “Науковий збірник” УНТ, працював у журналах.   

Після Лютневої революції 1917 року в Росії Д.Дорошенко активно зайнявся політичною діяльністю, займав адміністративні посади, вступив у новостворену партію соціалістів-федералістів, був членом Центральної Ради. Під час гетьманату Павла Скоропадського очолював  Міністерство закордонних справ, але за Директорії відійшов від політики, знов зайнявся науковою працею, написав книгу про Костомарова, кілька брошур.

У січні 1919 року він отримав призначення на посаду приват-доцента по кафедрі історії України Кам’янець-Подільського університету. Навесні цього ж року місто перейшло під владу більшовиків і Д.Дорошенко змушений був покинути Україну. Деякий час він проживав у Празі, де вивчав чеську мову, літературу та історію. Тут він теж брав активну участь в українському громадському житті, а пізніше і в Румунії, куди згодом переїхав. Далі були Італія, Австрія,Німеччина. Для подружжя Дорошенків почалось життя емігрантів.

Поруч з активною громадською та політичною діяльністю вчений не полишав наукову працю. За період 1918-1920 років з’явилось багато його історіографічних праць, життєписів видатних українських діячів: “П.О.Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність”, “Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність”,  “Ів.Сем. Нечуй-Левицький”. Були опубліковані популярні праці з краєзнавства:  “Коротенька історія Чернігівщини”, “По рідному краю”, “Про минулі часи на Поділлю”, “Угорська Україна” та інші.

В еміграції жилось тяжко, доводилось часто міняти квартири, Дорошенки сумували за Україною і  збирались повернутись, але зупиняла відсутність коштів. Нарешті 1922 року Дмитра Івановича обирають професором Українського Вільного університету та Карлового університету по кафедрі історії України. Великою проблемою для вченого стала відсутність його бібліотеки, яка залишилась у Києві, і це в значній мірі гальмувало наукову роботу. Допоміг С.Єфремов, надіславши академічні видання. Книга “Огляд української історіографії” , яка вийшла у цей час, була високо оцінена колегами в Україні і використовувалась при читанні курсу історіографії у київському ІНО.

16 грудня 1924 року у Празі урочисто відзначили ювілей літературно-наукової діяльності Д.Дорошенка. За 25 років праці на рахунку вченого було кілька десятків книг, сотні наукових та популяризаторських статей. Але становище українських емігрантів було вкрай нестабільне, діяльність УВУ поступово припинялась, доводилось шукати нової роботи. І все ж цей час був надзвичайно плідним – Дорошенко дуже багато писав і публікувався. Роботи його стосувались питань української історії, історіографії, діяльності видатних українських представників науки та культури.

З літа 1926 року Д.Дорошенко почав працювати в Українському науковому інституті в Берліні, читав курси історії України та української літератури, а також нариси української історіографії. Далі знов була Прага. П’ять років він викладав у вищих школах, займався науковою працею. З 1936 року і до початку війни вчений працював у Варшавському університеті на кафедрі історії всесвітньої церкви. Звідси у 1937-1938 роках він їздив до Канади на запрошення Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні, читав лекції в ряді міст. 1939 року професор повернувся до Праги.

З перенесенням університету до Німеччини Д.Дорошенко переїхав до Аугсбурга, а потім  – до Берліна та Мюнхена як професор Українського Вільного університету та Православної богословської академії. Влітку 1945 року в Аугсбурзі була створена Українська вільна академія наук і тоді ж Д.Дорошенко був обраний  її першим президентом.

У 1947 році Д.Дорошенко прийняв запрошення Вінніпезької колегії Св. Андрія і до 1951 року викладав там історію України, одночасно продовжував очолювати Українську вільну академію. Тяжко захворівши, вчений повернувся до Мюнхена, де 19 березня 1951 року помер.

Спадщина вченого налічує близько 1000 праць. Дмитро Дорошенко був не лише визначним вченим, але й талановитим популяризатором, хоч сам він вважав себе скоріше популяризатором, ніж академічним ученим. Вже після смерті професора кілька разів перевидавались його узагальнюючі праці з історії України, історіографії, краєзнавства, спогади. Наукова спадщина Дмитра Дорошенка ще чекає своїх дослідників.

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Дорошенко Д. Історія України з малюнками для школи й родини. – Краків-Львів, 1942; Нью-Йорк, 1957. – 253 с.

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле ( 1914-1920 ). Вид. 2-ге. – Мюнхен: Українське вид-во, 1969. – 543 с.

 Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства  у XIX– на початку  XX ст. та її досягнення //  Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упоряд. С.В.Ульяновська; Вступ. ст. І.М.Дзюби. – К.: Либідь, 1993. – С.26-39.( Пам’ятки історичної думки України).

 

*  *  *

Білецький Л. Дмитро Дорошенко.– Вінніпег, 1949. – 24 с. 

Заруба В.М. Катеринославський період життя і діяльності Д.І.Дорошенка // Вчений-подвижник: Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 135-річчю з дня народження вченого. – Дніпропетровськ, 1991. – С.59-62.

Заруба В.М. Дмитро Дорошенко // Заруба В.М. Постаті. – Дніпропетровськ: Україна, 1993. – С.28-31.

 

Дмитро Дорошенко // Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упоряд. С.В.Ульяновська; Вступ. ст. І.М.Дзюби. – К.: Либідь, 1993. – С.527-553. ( Пам’ятки історичної думки України).

Давлетов О.Р. З творчої спадщини Дмитра Дорошенка: “І.Х.Енгель як історик України та козаччини” // Південна Україна XYIII-XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1996. – С.150-155.

Дмитро Дорошенко // Видатні діячі України минулих століть. Меморіальний альманах.– К.: Євроімідж, 2001. – С. 184-185. (Укр. та англ.. мовами). (Сер. ”Золоті імена України” ).

 

*  *  *

 

Вдовиченко К.В. Наталя та Дмитро Дорошенки в культурно-громадському житті Катеринослава // Грані. – 2000. – № 2. – С. 17-20.

* * *

Енциклопедія українознавства. Словникова частина Т. 2./ Гол. ред. В.Кубійович. – Париж–Нью-Йорк: Молоде життя, 1955-1957. – С.583-584.

 Енциклопедія українознавства. Словникова частина Т. 2./ Гол. ред. В.Кубійович. – Париж–Нью-Йорк: Молоде життя. – С.583-584. ( Репринтне перевидання в Україні. – К., 1994 ).

 

Панін Михайло Микитович

 

4 червня

125 років

 від дня народження

(1877-1963)

 

Панін Михайло Микитович народився в Росії, в селі Протасово Калузької губернії. Вчився в Петербурзькій академії мистецтв по класу професора В.Є.Савинського, закінчив навчання 1911 року. Тоді ж за картину “Таємний виїзд Івана Грозного перед опричиною” одержав звання художника, сама ж картина, на жаль, загинула під час війни.

У 1916 році на весняній Академічній виставці експонував роботи: “Портрет дружини”, “Світанок”, “Після дощу”, “Курган”.

З 1925 року художник жив у Дніпропетровську, викладав у художньому училищі та в аматорських студіях. В 1947р. брав участь у 10-й виставці робіт художників Дніпропетровщини, на якій представив “Портрет І.Ю.Рєпіна” і “Портрет П.П.Чистякова”. На обласній художній виставці 1954 року виставив “Автопортрет”та “Жіночий портрет”.

В 1951 році одержав звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.

Помер художник у Дніпропетровську 20 грудня 1963 року.

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Панін Михайло Микитович // Художники Дніпропетровщини. – Дніпропетровськ, 1958. – С.22-23.

Панін М.М. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К. : УРЕ, 1969. – С.41.

Панін Михайло Микитович // УРЕ. – Т.X. – С.496.

Панін Михайло Микитович // УРЕС : В 3-х т. – 2-е вид. – К.: Голов. ред. УРЕ. – 1987. – Т.2. – С.618.

 

Архітектор Олександр Красносельський

 

7 липня

125 років

 від дня народження

(1877-1944)

 

Кінець минулого століття для Катеринослава став епохою економічного процвітання. Південно-російська промислова та сільськогосподарська виставка 1910 року вперше за всю історію міста яскраво продемонструвала його величезні багатства. Колосальні природні ресурси, могутня промисловість, розвинена торгівля величезного регіону, столицею якого був Катеринослав, зробили його одним з найбагатших міст країни. Така концентрація багатств не могла не позначитись на архітектурному вигляді міста.

Катеринослав посилено розбудовувався. Зводились приватні та громадські будівлі як в традиційній, так і в новій архітектурній манері. Значно посилилась конкуренція між домовласниками, господарями готелів і крамниць. Для залучення клієнтів вони потребували все більш комфортабельних і сучасних, все більш престижних будинків. В цих умовах багатьох вже не задовольняв рівень майстерності місцевих архітекторів.

До Катеринослава викликають архітекторів з інших міст, причому, перевага віддається зодчим молодим і неординарним, можливо, й без великого досвіду, але з розвиненою фантазією. Такі архітектори як Фетисов, Єстрович, Гінзбург, Бекетов, Штреттер, брати Бернардоцці, яким доручалось будівництво в нашому місті, створили, безперечно, видатні творіння, що значно змінили вигляд міста. Та жоден із них не затримався у Катеринославі. Виняток становить лише Олександр Леонтійович Красносельський.

Запрошений Управою 1912 року на посаду завідуючого облаштуванням бруківок, він до кінця життя залишився у місті, віддавши йому весь свій неабиякий талант. “Рекомендую його всім, кому потрібен талановитий, працелюбний і чесний робітник”. З такою рекомендацією Олександр Красносельський прибув до Катеринослава і блискуче виправдав її усією своєю наступною діяльністю.

Узявшись до своїх обов’язків, Олександр Леонтійович домагається відряджень до Москви, Санкт-Петербурга, Гельсингфорса, Риги, Варшави, Києва для ознайомлення з постановкою справи забруківки й благоустрою цих міст. 1913 року, повернувшись додому, він застосовує набутий досвід в роботах на Катерининському проспекті. Про якість цієї першої роботи архітектора в Катеринославі городяни й досі можуть отримати уявлення по деяких фрагментах прекрасної бруківки проспекту, що місцями збереглась до наших днів.

Працюючи як інженер, О Красносельський одночасно розвинув активну діяльність як архітектор. Йому перш за все необхідно було вирізнитись із значної маси місцевих та приїжджих архітекторів. Необхідно було створити щось таке, чого жоден із них створити не зміг би.

1913 року він споруджує прекрасний будинок на вулиці Крутогорній (нині тубдиспансер). Сміливо можна твердити, що такого будинку Катеринослав ще не бачив. Легкий і витончений будинок, вирішений у формах класицизму, став першим витвором того стилю, який можна назвати “стилем Красносельського”. Новий стиль швидко прижився у Катеринославі. А О.Л.Красносельський отримав численні замовлення.

Великі прибуткові будинки на Садовій і Тихій, класично стриманий Пансіонат для дітей загиблих офіцерів, вишукана аптека на I Чечелівці, інші будинки й численні інженерні споруди – ось зразки його дорадянської творчості.

1916 року О.Красносельський проектує будинок анатомічного корпусу Медичного інституту. Почате будівництво було перерване революцією. “Провінція на довгий час була відірвана від столиць і від Європи. Голодним поглядом упивався я у вітрини книгарень, шукаючи новинок. Провінційний архітектор, загалом кажучи, знаходився у незрівнянно гірших умовах ніж столичний, а в періоди вимушеної відірваності від висококультурних центрів – особливо”. Так характеризував свій стан у роки громадянської війни сам Олександр Леонтійович.

1923 року він розпочав будівництво Палацу Профілактики – першого в країні спеціального лікувального закладу. Спираючись лише на свій власний досвід та дожовтневі традиції, Красносельський спроектував будівлю у формах, близьких будинку Медичного інституту.

1925 року в Катеринославі проводився Всесоюзний конкурс на проект Палацу Праці. Найкращі проекти отримали премії, та жоден з них не був придатним для реального втілення, оскільки не враховував економічних  та технічних можливостей міста. Остаточне проектування доручили Олександру Леонтійовичу. Побувавши у спеціальному відрядженні для ознайомлення з досягненнями в будівництві театрів, бібліотек, спортивних комплексів та інших культурних закладів, він 1926 року узявся до проекту.

Нині, напевно, важко це уявити, але така величезна будівля, як Палац культури імені Ілліча, була спроектована однією людиною за кілька тижнів. Проектуючи палац, Красносельський не міг собі й уявити, яку драматичну роль судилося  зіграти цій будівлі в його долі. Пізніше, 1935 року, він сам напише: “Громадськість того часу зустріла мій витвір далеко не з ентузіазмом... Потім перервалась майже на десятиліття моя архітектурна кар’єра”. Такими м’якими виразами він характеризує гостру нищівну критику, що впала на його Палац, та повний крах його творчої діяльності.

Він не покинув архітектурної роботи, хоча 1929 року і змушений був покинути посаду губернського архітектора. Працюючи на посаді окружного інженера при Держтехконтролі, а з 1931 року ще й заступником Дніпропетровського міжрайонного інспектора, він контролює і консультує будівництво практично по всій області. Але за всі ці роки не отримує жодного значного архітектурного замовлення.

1935 року О.Л.Красносельський очолив одну з трьох архітектурних майстерень Управління проектування та реконструкції Дніпропетровська. Повернення до творчої діяльності стало можливим лише після занепаду конструктивізму і відродження неокласичних форм в архітектурі.

Дніпропетровськ у ці передвоєнні роки був одним з найкраще забудованих міст країни. За обсягами капіталовкладень в будівництво місто відставало лише від Москви й Ленінграда. В місті будується й проектується ціла низка значних громадських і житлових комплексів. Переважна більшість їх створюється при безпосередній участі Олександра Красносельського. До 1941 року вже з повним правом можна говорити про Дніпропетровськ, як про місто Красносельського. Архітектор, який за все своє життя не побудував жодного архітектурного ансамблю, зміг створити своєрідний архітектурний кістяк міста. Будь-який з його будинків є фрагментом, часткою, ключовою точкою, на основі якої можна створити прекрасний архітектурний ансамбль. Універмаг і Дитячий Світ, Університет і театр імені Горького, облвиконком і численні житлові будинки, побудовані ним в цей період, – невпізнанно змінили обличчя міста. Сліди діяльності О.Красносельського всюди, й не тільки в його будинках, але й в будинках інших архітекторів, які потрапили під вплив його стилю. В.Самодрига, Б.Кащенко та інші, будучи цілком самостійними архітекторами, в той же час свідомо чи мимоволі опинялись в течії творчих пошуків О.Красносельського, створюючи таким чином єдиний, цілісний архітектурний вигляд міста.

Олександр Леонтійович залишив у Дніпропетровську близько 50 будинків та велику кількість невтілених проектів. Навіть коли б його дніпропетровські роботи були єдиною його творчою спадщиною, то й тоді вже можна було б говорити про неординарність й талант цієї людини. Але його діяльність не обмежується Дніпропетровськом. Його будинки стоять у Ризі, Тарту, Яссах, Ялті, Алупці. Понад 100 будинків створено ним у місті Бєльцях. Значна кількість його споруд розкидана по усій Дніпропетровській області.

Сам Олександр Леонтійович оцінював свій талант архітектора досить скромно. Він цілком щиро вважав, що спогадами про його життя стануть не так його будівлі, як створені ним вірші і картини. Талановитий поет і художник, він був тонким знавцем усіх видів мистецтв. Зібрана ним значна колекція антикваріату, що складалась більшою частиною з порцеляни, пізніше була передана до Дніпропетровського історичного музею.

“В теперішній час мої прагнення – до чесного виконання обов’язку...”  У цій фразі весь О.Красносельський. Все його життя було присвячене виконанню того обов’язку, який накладає служіння суспільству на людину, безумовно, талановиту.

Олександр Леонтійович Красносельський помер 19 березня 1944 року. Помер в сараї у дворі власного будинку серед напівзруйнованого міста. Незадовго до своєї смерті він пережив найтяжче випробування, яке тільки судилось на долю митця, – загибель його творінь.

З його смертю закінчилась, можливо, одна з найяскравіших епох в архітектурному житті міста. Ніколи, ні до нього, ні опісля, жодна людина не мала такого впливу на формування художнього образу Дніпропетровська, тож дуже жаль, що життя і творчість цієї непересічної людини були фактично забуті.

Валентин СТАРОСТІН

 

Пропонуємо вірш Олександра Красносельського.

 

Конец

 

Быль, – милый невозвратный сон,

Развеянный дорогой бисер…

Стрелой летит мой ратный челн,

Дней счесть не успеваю чисел.

 

Я был... Я жил… Живой огонь

Гашу в себе при злобном смехе…

Несись, мой челн, мой верный конь,

Пока сомкну навеки веки.

 

Мой летний вечер миновал,

В глубокой ночи ноет осень,

Вздыбил хребет девятый вал,

Несусь без компаса и весел…

 

Вверху погас кровавый знак,

Зловещий ветер сносит снасти,

В душе пустынный смертный мрак,

Я уж чужой – я в новой власти…

 

Открыла бездна жадно пасть,

И я готов в нее упасть.

 

Література:

 

Красносельский А.  Огни предвечерий. – Екатеринослав, 1922. – 32 с.

Красносельский А.  Семиритменный спектр. – Екатеринослав, 1922. – 32 с.

*  *  *

Красносельский А.  “Нет, еще не отцвели мои надежды”, “Маска”, “Архитектор”, “Конец” :  [Стихи из сб. “Огни предвечерий”] / Подготовил Н.Чабан // Шабат Шалом. – 1999. – №12. – дек. – С.5

.* * *

Ігнатов О.Н.  Архітектор О.Л.Красносельський. – К.  Будівельник, 1966. – 56с.

Гончаренко М.  “Наша робота” як історичне джерело вивчення Дніпропетровщини : [Одним з редакторів журналу був О.Красносельський] // Історія України : (зб. статей). Вип.8. – К., 1999. – С.303-305.

*  *  *

 

Фоменко А.  Його будинки – неповторні риси // Наше місто. - 1994. - 19 жовт.

Старостін В.  Архітектор Олександр Красносельський // Бористен. – 1997. – №6. – С.2-4.

Старостин В.  Потомству в пример ... // Собор. - 1997. - 9 окт.

Чабан М.  Залишив пам’ять архітектор // Зоря. – 1997. – 20 листоп.

Ляпин С.  Слово о талантливом зодчем // Наше місто. – 1998. – 25 квіт.

Старостин В.  Проспект Карла Маркса, 52 : [Работа А.Красносельского] // Торг. дом. – 1999. – 6 мая. – С.20.

Старостин В.  Улица Карла Либкнехта, 11 : [Работа А.Красносельского] // Торг. дом. – 1999. – 13 мая. - С.14.

Старостин В.  Улица Рогалева, 12 : [Работа А.Красносельского] // Торг. дом. – 1999. – 17 июня.

Чабан Н.  “Я художник, бард, поэт, скульптор и зодчий”, – так написал о себе наш земляк Александр Красносельский // Шабат Шалом. – 1999. – №12. – дек. – С.5.

*  *  *

 

Красносельський Олександр Леонтійович // УРЕС. – 2-е вид. – К., 1987. – Т.2. – С.182.

 

Пам’ятник молодому Тарасу

 

24 серпня

10 років

 від дня відкриття

пам’ятника Т.Г.Шевченку

 у Дніпропетровську

(1992)

 

Безліч пам’ятників Тарасу Шевченку в Україні та по всьому світові, були вони і в Дніпропетровську: усім відомий на острові та покинутий–забутий в селищі ім. Шевченка. А в першу річницю незалежності України біля Палацу культури залізничників в обласному центрі відкрито ще один – молодому Тарасові.

Ще 10 квітня 1991 року на клопотання обласного товариства української мови (тепер товариство “Просвіта”) та Дніпропетровського відділення Спілки письменників України міськвиконком прийняв рішення про спорудження пам’ятника. Місце обрали в центрі, поблизу театру імені Т.Г.Шевченка. Було замовлено ескізний проект пам’ятника, відбувся його огляд, в якому взяли участь керівники міста, скульптори, художники, архітектори, працівники культури, представники громадських організацій.

Автори пам’ятника – скульптор Володимир Небоженко та архітектор Володимир Положій – з честю впорались із творчим завданням.

Ми звикли до пам’ятників Тарасові-бунтарю, а тут – юнак з дорогоцінною “вольною” в руці присів на хвилинку перед далекою тяжкою дорогою свого життя. Щойно одержавши незалежність, (як і Україна) він з надією вдивляється в широкий світ.

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Спасибі усім, хто споруджував пам’ятник Тарасу Шевченку // Наше місто. – 1992. – 1 верес.

Гамольский Л.  О прошлом для будущего // Днепр вечерний. – 1992. – 9 сент.

Пам’ятник великому Кобзарю – на державний облік: [Розпорядження Представника Президента в області] // Зоря. – 1993. – 20 лют.

Валигурская Т.  Все копали картошку... : [Про відкриття пам’ятника] // Днепров. панорама. - 1992. - 26 авг.

Садошенко Т.  Рушник для Тараса // Наше місто. – 1992. – 14 серп.

              Серадский Ю.  Великому Кобзарю // Днепров. панорама. – 1992. – 22 авг.

 

 

Інститут геотехнічної механіки НАНУ

 

серпень

35 років

від дня заснування

(1967)

 

Інститут геотехнічної механіки (ІГТМ АН УРСР) створений у 1967 році в місті Дніпропетровську на базі філії Інституту механіки. Поява саме такого науково-дослідного інституту відповідала потребам розвитку шахтного виробництва, розробки корисних копалин Донецького вугільного та Криворізького залізорудного басейнів.

Створений 35 років тому, ІГТМ з перших днів був націлений на вирішення фундаментальних проблем розробки покладів корисних копалин на великих глибинах. Сьогодні, в період становлення України як незалежної держави, коли кардинально змінився підхід до її паливно-енергетичних проблем, стала очевидною правильність і далекоглядність такого кроку, як створення єдиного в державі академічного інституту гірничого профілю.

В основу діяльності інституту були покладені такі напрямки: дослідження процесів, що проходять у гірських масивах за умов ведення робіт на великих глибинах; пошук методів та засобів управління цими процесами; розробка та впровадження раціональних технологій, високоефективних машин та обладнання для видобутку корисних копалин.

За порівняно невеликий час вдалося підготувати лабораторну базу, укомплектувати інститут науковими та конструкторськими кадрами. Було організоване спеціальне конструкторсько-технологічне бюро з дослідним виробництвом. Це дало змогу проводити комплексну розробку наукових проблем із залученням спеціалістів різного профілю. Інститут працював і працює у тісному співробітництві з гірничорудними та вугільними підприємствами.

Одна з найбільших розробок інституту – регіональний метод прогнозування викидів породи, вугілля й газу на стадії геологічної розвідки. Успішно використовується на шахтах розроблений Інститутом метод управління енергією вибуху за допомогою спеціальних паспортів і патронів з демпфіруючими прокладками, що дозволило знизити інтенсивність викидів породи у 1,5-2 рази, а кількість самих викидів – у 3 рази. В Інституті ведуться комплексні теоретичні й експериментальні дослідження руйнування гірських порід різними засобами впливу, вивчаються властивості середовища, що руйнується, закономірністі процесу руйнування породи. Співробітники Інституту геотехнічної механіки винайшли новий технологічний процес буріння й розширення, заснований на використанні теплової енергії. Машини, розроблені в Інституті, дозволили комплексно виконувати всі процеси руйнування гірських порід – буріння свердловин, вибух скельних порід та, нарешті, навантаження й транспортування.

У становленні Інституту геотехнічної механіки як академічної бази гірничої промисловості України велику роль відіграли наукові дослідження в галузі механіки вибуху, найважливішим з яких є вивчення процесу руйнування крихкого середовища під впливом вибухових навантажень.

Впровадження досліджень вчених ІГТМ на гірничо-збагачувальних комбінатах Криворізького басейну підвищило ступінь подрібнення порід. Проблема “Розробка й впровадження комплексу машин для відроблення тонких крутих вугільних пластів Донбасу без присутності людей у забоях” вирішувалася у тісному контакті з іншими науково-дослідними організаціями. У співробітництві з Дніпропетровським гірничим інститутом ім.Артема (нині – Національна гірнича академія України) були розроблені й успішно впроваджені на шахтах Донбасу пневмобалонні кріплення. Ця робота була удостоєна Державної премії УРСР.

За перші десять років існування Інституту (з 1967 по 1978) загальний економічний ефект від використання нових наукових розробок склав 47 мільйонів карбованців. На базі Інституту геотехнічної механіки діє спеціалізована вчена рада із захисту дисертацій. Тільки за перші десять років тут було захищено 18 докторських та 138 кандидатських дисертацій.

Біля витоків Інституту геотехнічної механіки стояв видатний український вчений, заслужений діяч науки і техніки, академік Академії наук УРСР Микола Сергійович Поляков (1903-1991). Народився вчений 18 травня 1903р. у нашому місті в сім’ї залізничника. Після закінчення Дніпропетровського гірничого інституту він 38 років викладав у ньому, завідував кафедрою, а з 1948 по 1962 рік працював проректором. Був ініціатором створення Інституту геотехнічної механіки, з 1967 по 1975 роки очолював його. Тут М.С.Поляков виконав фундаментальні дослідження  в галузі теоретитчних основ гірничого транспорту та механізації процесів розробки корисних копалин. Серед учнів М.С.Полякова 66 докторів і кандидатів наук.

У різні роки в Інституті працювали видатні вчені гірничої науки: академіки В.М.Потураєв, Г.М.Малаков, члени-кореспонденти АН УРСР С.М.Кожевников, Ф.А.Абрамов, доктори технічних наук Б.М.Тартаковський, Б.Є.Грецингер, Є.Є.Новіков. Зараз в Інституті працюють доктори технічних наук О.Н.Зорін, В.В.Виноградов, В.В.Лукінов, Б.М.Усаченко, К.К.Софійський, В.І.Дирда, Е.І.Єфремов, О.М.Туркенич та інші. Колектив інституту очолює академік НАН України, доктор технічних наук А.Ф.Булат.

ІГТМ НАН України як академічний інститут гірничого профілю сьогодні має на функціональному рівні вирішувати актуальні завдання гірничої науки, і, зокрема, геотехнічної механіки. В критичний для вугільнодобувної галузі та складний для держави період на рахунку інституту низка важливих досягнень, зокрема  4 наукових відкриття.

Інститут пропонує своє бачення проблем реструктуризації вугільної галузі, зокрема, щодо вирішення питання закриття вугільних шахт. Спеціалісти інституту довели, що нерентабельні шахти можна перетворити на рентабельні й прибуткові підприємства. Один із перспективних шляхів вирішення цієї проблеми – створення на базі шахт малих енергетичних комплексів для комбінованого виробництва тепла та електроенергії.

У 1996 році співробітники інституту – доктори технічних наук А.Ф.Булат, В.В.Виноградов,  В.В.Рєпка, К.К.Софійський удостоєні Державної премії України в галузі науки і техніки. Інститут геотехнічної механіки відзначений міжнародною нагородою “Факел Бірмінгему” за успішне виживання та розвиток в умовах ринкових відносин.

У непростих сучасних умовах Інститут геотехнічної механіки розвивається, його колектив продовжує пошук шляхів подальшого прогресу у вугільній та гірничовидобувній промисловості України.

 

Максим КАВУН

Література:

 

Институт геотехнической механики АН УССР. – К. : Реклама, 1978. – 24 с.

Институт геотехнической механики // Академия наук Украинской ССР. – К., 1983. – С.72-75.

Савченко В.В.  Дві вершини гороскопу : Худож.-докум. роман. – Дніпропетровськ : Січ, 1999. – 192с.

Про вченого, винахідника А.Зоріна, співробітника інституту.

*  *  *

 

Поляков Николай Сергеевич : [Некролог] // Днепр вечерний. – 1991. – 7 дек.

Булат А.Ф.  Отрицательный фактор – на благо ... / Беседовал Л.Гамольский // Днепр вечерний. – 1993. – 29 дек.

Андреев С.  Миг победы светлого ума : [Дир. ин-та избран членом-кор. Нац. Академии наук] // Днепр вечерний. - 1995. – 11 мая.

Булат А.Ф.  Геотехническая механика на пороге XXI века // Геотехн. механика. Межведом. сб. научн. трудов. – Днепропетровск, 1998. – №5. – С.10-22.

Потураев В.Н.  Вослед и рядом : [Про наук. діяльність академика М.С.Полякова] // Геотехн. механика. Межведом. сб. научн. трудов. –Днепропетровск, 1998. – №5. – С.3-10.

*  *  *

 

Геотехнічної механіки інститут АН УРСР // УРЕС. – 2-е вид. – К., 1986. – Т.1. – С.389.

 

 

Олександр Миколайович Поль

 

1 вересня

170 років

від дня народження

( 1832- 1890)

 

Довгі роки ім’я його замовчувалось і було майже забуто, як було забуто багато чого з нашої історії. Дворянин, поміщик, власник великого маєтку, промисловець, обіймав посади в різних дворянських комітетах, був гласним повітового та губернського земського зібрань – більше, ніж досить, щоб викликати підозру більшовицької влади. Та ще й старожитності збирав, в тому числі українські, козацькі – “мотлох історії” за тлумаченнями ідеологів  “нової ери “.  Новій владі такі люди були не потрібні.  І  пам’ять про них теж.  Правда, у збірнику Дніпропетровського  історичного  музею, виданому 1929  року,  Павло Матвієвський  ще згадує  О. Поля і  відзначає його роль у справі розвитку краю: “Ідеологом промислового капіталізму й капіталізації поміщицького сільського господарства на півдні України був місцевий землевласник, громадській діяч  О.М.Поль,  з  яким зв’язують історію обробної і добувної промисловості півдня, а також початки культурної праці”.   Та вже обласний музей імені  О. Поля перейменовано просто в крайовий історично-археологічний музей і тільки дерев’яні  літери  “М” “П” на вхідних дверях свідчать, що це – “Музей  Поля”.

Діяльність визначних людей, їх роль в суспільстві оцінюється, як правило, вже після їх смерті, коли раптом виникає якась порожнеча, прогалина там, де її бути не повинно. Олександру Полю пощастило. Його заслуги було оцінено сучасниками, які віддали належне йому ще за життя.

У травні 1887 року на урочистому засіданні міської Думи, присвяченому святкуванню 100-річного ювілею Катеринослава, міській голова камер-юнкер Яковлєв  згадав і про роль О.Поля: “Его замечательной энергии, неутомимой деятельности и громадным затратам мы обязаны тем, что железно-рудные наши богатства сделались известнейшими не только в нашем отечестве, но и во всей Европе и что привлекло к нам своих и иностранных предпринимателей вместе с их солидными капиталами”.Тоді ж О. М. Поля було обрано почесним громадянином Катеринослава, а ім’я його вирізьблено на почесній мармуровій дошці  в залі міської Думи.

1889 року у дворянському зібранні обговорювалось питання про встановлення пам’ятника Олександру Полю ще за його життя. Губернське дворянство вирішило також помістити портрет його у залі дворянського зібрання, встановити стипендії його імені в гірничому Санкт-Петербургзькому та Катеринославському реальному училищах. Після смерті Олександра Миколайовича 1890 року, вже наступного дня після його кончини відбулось позачергове засідання міської Думи. Серед пропозицій щодо поховання та увічнення пам’яті небіжчика була й про встановлення йому пам’ятника, для чого пропонувалось асигнувати з міських коштів 2000 карбованців і відкрити збір добровільних пожертв.

Олександр Миколайович Поль народився 1 вересня (нового стилю) 1832 року в селі Малоолександрівське Верхньодніпровського повіту на Катеринославщині. Нащадок німецького дворянина, що вислужився на російській військовій службі, та старовинного українського роду Полуботків, Олександр Миколайович вдало поєднав у своєму характері кращі риси обох націй. Освіту він отримав блискучу. Вчився спочатку в Полтавській губернській гімназії, де на той час зібрані були кращі педагогічні кадри, а згодом у Дерптському університеті – одному з кращих вузів імперії. Закінчивши 1854 року курс юридичного факультету, Олександр Поль оселився у своєму родовому маєтку. Зайнявся сільським господарством, але скоро відчув, що його покликання в іншому.

            “Даже по внешнему своему облику он скорее был также сыном южнорусского народа, чем потомком немецкого рыцаря! Смуглый, худощавый, с черными грустно задумчивыми глазами, с большими малорусскими усами, с речью с сильным южно-украинским акцентом, всей своей иннервацией он походил на потомка казацкого рода, из которого по материи и происходил” – так писав про О. Поля  А. Синявський.

З дитинства знаючи про своє походження із славного роду українського гетьмана Павла Полуботка, захоплюючись козаччиною, щиро люблячи рідний степовий край, Олександр Поль став справжнім патріотом своєї землі і свого народу. Це він довів ділом, усе життя віддавши служінню своєму краю.

Покликанням на все життя стало для нього вивчення місцевої історії та археології, дослідження рідного краю. Подорожуючи, займаючись археологічними розкопками, збираючи предмети матеріальної культури минулих століть, систематизуючи їх, Олександр Миколайович наприкінці життя виявився власником величезної колекції старожитностей. Вона складалась з предметів кам’яного, бронзового, залізного віків; речей, знайдених у старогрецьких поселеннях і скіфських курганах, запорозьких реліквій. Незадовго до смерті її власника колекція була оцінена англійцями, які хотіли придбати її для Лондонського королівського музею, в 100 тисяч срібних доларів. Та збирач бажав, щоб речі, знайдені на рідній землі, тут і залишились. Більша частина зібрання старожитностей вже після його смерті потрапила до Катеринославського історичного музею, названому на його ж честь. Музей, на думку засновників, мав слугувати найкращим пам’ятником О. Полю.

Під час своїх археологічних експедицій Олександр Миколайович натрапив в Дубовій балці, поблизу Кривого Рогу, на поверхневий вихід залізної руди. Аналізи, зроблені в гірничій академії німецького міста Фрейберга, куди О.Поль повіз зразки породи, підтвердили, що руда найвищої якості. Вміст заліза становив 70 відсотків, ні в Росії, ні в Західній Європі такої багатої руди ще не знаходили. Олександр Миколайович запросив відомого професора Штрипельмана приїхати на Криворіжжя. Усі витрати, звичайно, взяв на себе.

Поклади залізної руди були величезні. Крім неї, тут було знайдено мармур, порфір, гірський льон, аспід та інші мінерали. Впевнившись, що родовище має промислове значення, О.Поль купив Дубову балку та орендував на 99 років криворізькі рудні поклади.

При тому, що Олександр Миколайович був досить заможною людиною, мав прибуткове господарство, власних його коштів для ведення розробок не вистачало. Зусилля його залучити до вигідної справи місцевих капіталістів не мали успіху, і тоді він подався до Петербурга. Але немає пророка у вітчизні своїй. Тупість чиновників, їхнє небажання розуміти вигідність справи, плітки про розумову неповноцінність О. Поля змусили його шукати інвесторів за кордоном. Лише через 15 років у Парижі (!) вдалося ентузіастові заснувати “Французьке акціонерне товариство залізничних руд Кривого Рогу”.

Що таке криворізький промисловий регіон, яке його місце в економіці України сьогодні розуміють всі. “Розумово неповноцінному”, “маніяку Дубової балки” Олександру Полю зобов’язані ми пробудженням нашого краю.

Завдяки йому ж маємо і залізницю. Понад 10 років довелося йому доводити необхідність залізничного зв’язку між криворізьким рудним районом і донецьким вугільним басейном. Він вже домігся і будівництва через Дніпро у Катеринославі  грандіозного залізничного мосту.

Завдяки невтомній діяльності. О. Поля з’явилась і розвинулась в нашому краї гірничовидобувна, чавуноплавильна, сталеливарна, рейко-і трубопрокатна промисловість. З її розвитком життя в сонній губернії змінилось докорінно, з’явились нові навчальні заклади для підготовки фахівців, пожвавилось духовне і культурне життя. А ще ж 1862 року штабс-капітан В. Павлович писав: “Екатеринослав, по своему положению, едва ли может возвыситься со временем…Можно, кажется, безошибочно сказать, что Екатеринослав будет поддерживаться только до тех пор, пока в нём сосредоточено управление губернии; без этого он может значительно упасть”.

Невтішний прогноз не справдився. У великій мірі завдяки Олександру Полю.

Олександр Миколайович показав себе і розумним громадським діячем. З 1858 року він обіймав виборну посаду члена катеринославського дворянського комітету із влаштування селянського побуту від Верхньодніпровського повіту. 1859 року разом з А. Міклашевським делегований до Петербурга для участі у підготовці проекту реформи визволення селян. На той час йому було лише 27 років.

Пізніше постійно обирався на різні громадські посади: гласний губернського земського зібрання, почесний мировий суддя Верхньодніпровського округу, голова Верхньодніпровського мирового з’їзду. Протягом шести років О. Поль був членом катеринославської губернської училищної ради, багато років – членом опікунської ради Катеринославської Маріїнської жіночої гімназії і почесним опікуном Катеринославського реального училища. І на всіх посадах повсякчасна активність, діловий, із знанням справи, підхід до розв’язання будь-якого питання, а вже наполегливості, навіть настирливості, йому не позичати.

Сучасники згадували Олександра Миколайовича як талановитого оратора, який завжди вмів викласти питання ясно, чітко, у виступах спирався на незаперечні аргументи, думку свою не нав’язував, а доводив. Принциповість і безкомпромісність сполучав із коректністю і тою високою інтелігентністю, якої, на жаль, дуже не вистачає багатьом нашим політичним і громадським діячам.

А ще Олександр Поль серед істориків і археологів був відомий як серйозний вчений. Протягом двадцяти років він був дійсним вченим Одеського товариства історії і старовини, друкував наукові статті, брав участь у проведені археологічних з’їздів тощо. Його перу належать праці “Мишурин Ріг”, кілька брошур і дописів з гірничої справи. Він же переклав з німецької книгу професора Штрипельмана “Геологічний і геогностичний опис криворізьких рудних покладів”.

Неодноразово до нього приїжджали видатні вчені Росії і Західної Європи, щоб обмінятись досвідом, ознайомитись з його колекцією. Науковий опис її, складений К. Мельник і виданий 1893 року, налічує 4773 предмети і наочно свідчить про величезну працю збирача, дає можливість уявити, скільки часу, зусиль, коштів на неї витрачено. Каталог мав складатись з двох томів. Другий, куди б увійшли описи картин, гравюр, старовинної порцеляни, емалей, бронзи тощо, складений не був.

І остання невеличка деталь до портрета Олександра Миколайовича. Отримавши замолоду у власність солідний маєток, зразково ведучи господарство і маючи від нього прибутки, наприкінці життя він залишився злидарем. Все пішло на загальне добро.

То ж чи не заслужив Олександр Поль пам’ятників, а головне – пам’яті, визнання сучасників і вічної вдячності нащадків ?

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

 А.Н.Поль // Синявський А. Вибрані праці.    К.: Наукова думка ,  1993. – С. 73 – 83.

Памяти А.Н.Поля / Сост. В. И. Лазерник. –  Дніпропетровськ : Поліграфіст, 1997. – 57 с.

 

***

Фоменко А. Скарби “ Степового Колумба “ // Наше місто. – 1996. – 9 лип.

Платонов В.Свет забытого Поля // Зеркало недели. – 1997. – 1 марта. – С. 11.

Валигурская Т.  Д.И.Яворницкий : “Он оживил край и воскресил Екатеринослав”  // Наше місто. – 1997. – 6 верес.

Старостин В. Человеку, оживившему край // Собор. – 1997. – 9 окт.

Забродько А. Колумб “маленькой” Америки // Днепров. панорама.– 1997. – 5 нояб.

Савельєв А. Будемо славити пророків нашої вітчизни! // Бористен. – 1997. – № 12. – С. 4-5.

Платонов В. Днепропетровск – памятник “Новороссийскому Колумбу” // Голос времени. – 1997. – 11 дек.

Тень забытого Поля // Наш. – 1999. –  № 2.

Бекетова В. Унiкальне зiбрання О.Поля: [Про зiбрання старожитностей О.Поля, якi зберiгаються в ДIМi] // Наше мiсто. – 1999. – 2 берез.

Савельєв А. Важкi дороги Олександра Поля // Приднепров.магистраль. – 1999. – 6 авг.

Гронская А. Не время ль памятник ему поставить? // Наше мiсто. – 2000. – 18 лип.

Воронова Т. Сiм рудень Павла Полуботка: [Про чернiгiвськi коренi О.Поля] // Червон. гiрник. – 2000. – 5 серп.

Довгаль С. Повернення степового Колумба // Україна молода. – 2000.– 19 жовт.– C. 11; Сiчеслав. край. – 2000. – 8 листоп.

Гронская А. Он знал, как повернуть рычаг судьбы нашего края  // Днепр вечерний. – 2001.    – 19 янв.

Богомаз М. Його називали диваком  // Зоря. – 2001. – 10 лют.

Кочергін І. О.М.Поль і Катеринославське губернське земство // Бористен. – 2001. – №3. – С.19-20.

 

*  *  *

Поль О.М. // УРЕ, 1982. – Т.8. – С.507.

Поль Олександр Миколайович // УРЕС. – 2-ге вид. – К., 1987. – Т.2. – С.723.

 

 

 

Олександр Петрович Чекмарьов

 

12 вересня

100 років

 від дня народження

(1902-1975)

 

Заслужений діяч науки і техніки, академік О.П.Чекмарьов є одним із найвидатніших вчених-металургів нашої країни. Він широко відомий своїми науковими працями в галузі обробки металів тисненням. Дійсний член Академії наук СРСР та Академії наук УРСР, лауреат державних премій, Герой Соціалістичної праці, доктор технічних наук, професор, він більше 40 років працював у Дніпропетровському металургійному інституті (зараз – Національна металургійна академія України). О.П.Чекмарьов став засновником придніпровської наукової школи прокатників.

Народився Олександр Петрович 12 вересня 1902 р. у селі Велика Знам’янка, неподалік від Нікополя, в сім’ї селянина. Закінчивши сільську двокласну школу та Мелітопольське реальне училище, він у важкі двадцяті роки пішки дійшов до Катеринослава – здобувати вищу освіту. У 1921 р. О.П.Чекмарьов вступив на хімічне відділення Катеринославського інституту народної освіти. Після зустрічі з провідними вченими-металургами П.Г.Рубіним і А.П.Виноградовим у 1922 р. він перейшов на другий курс заводського відділення Катеринославського гірничого інституту (нині Національна гірнича академія України). Ще студентом, Олександр Петрович увійшов до складу Дніпропетровського відділення Російського металургійного товариства, яке об’єднувало передових інженерів того часу.

Після закінчення інституту у 1927 р. Чекмарьову пропонували залишитися тут викладачем, але молодий інженер пішов працювати на металургійний завод імені Петровського – найстаріше і найбільше підприємство в місті. Тут він брав безпосередню участь у підготовці технічних кадрів, виступав з лекціями та доповідями, знайомив слухачів з новітніми досягненнями технічної думки у нашій країні і за її межами. Незабаром Олександра Петровича призначили заступником начальника рейко-балочного цеху.

У 1930 р. О.П.Чекмарьов почав викладацьку роботу у металургійному інституті, який щойно був створений на базі відповідного факультету гірничого інституту. Двадцятивосьмирічному інженерові запропонували посаду доцента на кафедрі механіко-термічної обробки металів. Цією кафедрою на той час завідував Андрій Павлович Виноградов. В його наукових працях вперше у вітчизняній науці розроблялися питання змісту процесів прокатки металів. О.П.Чекмарьов став одним з найвидатніших учнів професора А.П.Виноградова. У 1931 р. він прийняв від свого вчителя кафедру обробки металів тисненням. Цю кафедру Олександр Петрович очолював майже сорок років.

Наукові дослідження О.П.Чекмарьова присвячені розробці основ прокатки металів, рейковому, трубо-, сорто- і листопрокатному виробництву. Початок його наукової діяльності припав на розвиток металургійного виробництва, коли вводилися в експлуатацію нові та модернізувалися старі прокатні стани. З невичерпною енергією вчений досліджував енергосилові параметри прокатки, захватну спроможність валків, шукав і знаходив шляхи різкого підвищення продуктивності прокатних станів та поліпшення якості продукції. У 1934 році вийшла перша його наукова монографія “Рейки, їх служба, якість і виробництво”.

Однією з найактуальніших для прокатного виробництва того часу була проблема точної прокатки виробів за допомогою автоматичного регулювання настройки валків. Теоретичне обгрунтування нового методу стало змістом докторської дисертації Чекмарьова, яку він блискуче захистив у 1940 р. в Ленінградському політехнічному інституті. У 1941 р. розроблений ним новий метод автоматичного регулювання налаштування валків прокатних станів був відзначений Державною премією СРСР. Серію важливих експериментів учений провів зі своїми учнями у галузі листопрокатного та трубопрокатного виробництва. За докорінне вдосконалення  виробництва листів з конструкційних марок сталі колективу інженерів і вчених, у тому числі й О.П.Чекмарьову, була присуджена Державна премія СРСР у 1949 р.

О.П.Чекмарьов опублікував майже 30 монографій, більше 500 наукових статей, отримав 25 авторських свідоцтв. Його численні наукові праці сприяли подальшому розвитку теорії і практики прокатної справи. Великий внесок зробив О.П.Чекмарьов у теорію прокатки. Його дослідження стосувались багатьох важливих теоретичних питань прокатки, серед яких уширення, випередження, захоплення металу валками, тиснення металу на валки, опір деформації, витрати енергії при прокатці, визначення питомих сил тиснення та тертя при прокатці.

Одночасно з широкою та різноманітною науково-дослідною роботою вчений проводив велику педагогічну діяльність. З 1931 по 1941р. він працював деканом технологічного факультету Дніпропетровського металургійного інституту. О.П.Чекмарьов протягом майже 40 років був незмінним керівником створеної ним наукової школи, котра об’єднала значну кількість наукових працівників й інженерів. Регулярна та добре поставлена робота наукового семінару цієї школи була взірцем для семінарів інших наукових колективів. За 44 роки завідування кафедрою О.П.Чекмарьов підготував близько 4 тисяч інженерів-прокатників, 127 кандидатів і докторів технічних наук.

Вчений не визнавав науки, відірваної від потреб виробництва. Багато часу проводив у цехах, біля прокатних станів, блюмінгів. З 1948 по 1970 р. Олександр Петрович також керував прокатним відділенням Інституту чорної металургії АН УРСР. Творчий зв’язок вченого з виробництвом не поривався до кінця життя.

У 1948 році О.П.Чекмарьов був обраний академіком АН УРСР, а у 1968 – академіком АН СРСР. За видатні заслуги у галузі обробки металів тисненням О.П.Чекмарьову у 1972 р. було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці, він був нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки, “Знак Пошани” та багатьма медалями.

Смерть О.П.Чекмарьова 11 березня 1975р. стала тяжкою втратою для української науки. Дніпропетровці зберігають пам’ять про видатного вченого. На могилі академіка Чекмарьова на Запорізькому кладовищі Дніпропетровська постав горельєф з чорного мармуру роботи скульптора Ю.П.Павлова, а на будинку Національної металургійної академії України (колишнього металургійного інституту) встановлена меморіальна дошка роботи скульптора Є.М.Курильова.  Ім’я вченого зараз носить очолювана ним кафедра прокатного виробництва академії. Дніпропетровські альпіністи назвали ім’ям О.П.Чекмарьова одну з гірських вершин Паміру. У 1976 р. невелика вулиця в самому центрі вузівського району міста стала називатися вулицею Академіка Чекмарьова.

 

Максим КАВУН

 

Література:

 

Миронов М.Р.  Діяльність видатних вітчизняних учених у Дніпропетровську. – 1951. – 106с.

Чекмарьов О.П.    С.58-62.

Шаповал І.  Академік і його школа // Стежками незвіданими. Розповідь про науковців Дніпропетровщини. – Дніпропетровськ, 1966. – С.65-73.

Шаповал І.  Академік О.П.Чекмарьов. –  Дніпропетровськ : Промінь, 1971. - 73с.

Исаенко Н.Ф.  Днепропетровский металлургический. – Киев : Вища школа, 1974. - 192с.

Об А.П.Чекмареве – С.104-114.

Шаповал І.М.  Олександр Чекмарьов. – К. : Молодь, 1981. – 280с.

Шаповал І.  Крилатий розум // Шаповал І. Придніпровські джерела : Оповіді про вчених. – К., 1982. – С.111-138.

*  *  *

 

Шаповал І.  В науці він був маршалом // Зоря. – 1992. – 10 верес.

Памяти академика Александра Чекмарева (12.10.1902–11.03.1975) // Теория и практика металлургии. – 1997. – №3. – С.3.

Гореленко В. Главі української школи прокатників присвячується // Кадри металургії. - 1997. – 13 жовт.

 

*  *  *

Чекмарьов Олександр Петрович // УРЕ. Т.XVI. – С.90.

Чекмарьов О.П. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К. : УРЕ, 1969. – 958с.

Про нього – С.41, 60, 94, 110.

Чекмарьов Олександр Петрович // УРЕС. – 1987. – Т.3. – С.614.

 

 

Орільський талант

12 вересня

55 років

із дня смерті

( 1947 )

 

12 вересня виповнюється 55 років із дня смерті нашого земляка, видатного економіста, географа, статистика, заслуженого діяча науки, академіка Костянтина Григоровича Воблого. А минулого року якось майже непомітно для його земляків минув 125-літній ювілей вченого. К.Г.Воблий народився 15 (27 за н. ст.) травня 1876 р.  в мальовничому і славному своєю історією селі Царичанці тоді Полтавської губернії. Його батько був сільським священиком, котрий помер, коли сину виповнився всього один рік. Вдова з 5-ма дітьми мусила шукати засобів для існування, наймаючись у господарства заможніших односельців. Матеріально допомагали два дядьки по батькові – земські лікарі.

Найчастіше  діти священиків здобували освіту в духовних навчальних закладах, що підтверджує і приклад Костянтина Воблого. Його освітній шлях – бурса, семінарія, духовна академія. Як зазначав пізніше академік К.Г.Воблий в автобіографії, дитинство він провів на Орілі, між Царичанкою і Китайгородом, там “були закладені любов до природи, розуміння краси і чарівності українського ландшафту, вміння спостерігати явища природи, любов до світу птахів і тварин”. А великі здібності, прекрасна пам’ять, пристрасть до книги вже у дитячому віці подавали надії на незвичайне майбутнє хлопчика. Його родичі згадують, як іноді жартома говорили, що в нього на лобі написано ”професор”.

Ще навчаючись у Київській духовній академії, Костянтин Воблий став готуватися до вступу в Київський університет. Він належав до невеликої групи студентів академії, котрих там іменували “заблуждающимися философами” за їх прагнення до світської науки. Костянтин вирішив присвятити своє життя економічним наукам, які входили тоді до числа навчальних дисциплін юридичного факультету. Тому він звернувся до Міністра народної освіти Боголепова з клопотанням про дозвіл вступити до Київського університету, але воно не мало успіху. В той час семінаристам дозволялося вчитися лише в двох університетах імперії – Дерптському і Томському. Тому у 1900 р. К.Воблий після здачі іспитів став студентом юридичного факультету Дерптського університету. Проте вже через рік він перевівся до Варшавського університету, що пояснюється виключно матеріальними мотивами. Велике університетське місто, на відміну від Дерпту, давало здібному студентові широкі можливості для заробітку грошей написанням статей, заміток, рецензій у різні видання, як-то: “Журнал Міністерства народної освіти”, “Народне господарство”, “Вісник фінансів”, “Вісник Європи”, “Вісник права” тощо.

У 1904 р. зі званням кандидата права, з золотою медаллю за надрукований твір “Заатлантична експедиція, її причини і наслідки” К.Г.Воблий закінчив Варшавський університет і був залишений при кафедрі політичної економії для підготовки до професорського звання. Проте незабаром його науковий керівник помер, і молодий вчений вирішив перебратися до Києва. Після успішної здачі іспитів і читання двох вступних лекцій на звання приват-доцента, він став читати в Київському університеті курс політичної економії. У 1909 році К.Воблий захистив міністерську, а у 1911 р. – докторську дисертації (Третья профессионально-промысловая перепись в Германии. – Киев, 1911. – Т.1) і став ординарним професором по кафедрі статистики. Одночасно він читав лекції в Київському комерційному інституті (у 1917–1919 рр. був його директором) та на Вищих жіночих курсах. Якщо в магістерській дисертації він дослідив економіку Польщі кінця XVIII – початку XIX ст. і пов’язав її з розвитком польської економічної думки (що тоді не було зовсім вивчене в польській історіографії), то в докторській дисертації він вперше в Європі використав аналіз професійно-промислового перепису як метод пізнання народного господарства. Саме цим методом радянська статистична практика користувалася при організації перепису в 1920 р.

Восени 1918 р. виникла Українська Академія Наук на чолі з В.І.Вернадським, а вже в наступному році К.Г.Воблий був обраний її дійсним членом по кафедрі прикладної економіки. На початку 20-х років К.Г.Воблий очолював в АН обширну роботу по вивченню на основі даних залізничної статистики торгівлі Польщі і Росії до I імперіалістичної війни. Ці дослідження були прямо пов’язані з Україною. В процесі дослідження він встановив велику роль м. Лодзь в постачанні текстильних виробів в українські губернії. В ряді доповідей і статей він захищав необхідність розвитку на Україні текстильної промисловості. Зауважимо, що його думки з цього приводу спочатку були зустрінуті недовірливо, але пізніше отримали реалізацію, і вже перед війною тут існували нові центри текстильної промисловості.

На той час К.Г.Воблий був одним із провідних вчених-економістів. Академія Наук тяжко проходила період свого становлення – не тільки через матеріальні труднощі, але й через політичні причини, втручання влади в ті сфери діяльності Академії, котрі завжди вважалися прерогативою вчених. Наведемо лише один факт, котрий свідчить про тиск влади на Академію Наук і одночасно позитивно характеризує особистість нашого земляка.

У 1927 р. керівництво Наросвіти України, маючи завдання обільшовичити Академію Наук і взяти її під свій неусипний контроль, звернулося до Президії з пропозицією обрати академіками партійних діячів С.Ю.Семевського та О.Г.Шліхтера. Президія, виходячи з положень Статуту, доручила фахівцям прорецензувати опубліковані праці претендентів. Як пише колишня співробітниця Академії Наук, дружина академіка М.П.Василенка, відома дослідниця історії України і запорозької спадщини Н.Д.Полонська-Василенко в книзі “Українська Академія Наук: Нарис історії” (К., 1993), Президія доручила К.Г.Воблому розглянути твори О.Г.Шліхтера (професійного революціонера з 1891 р., активного діяча в період революцій 1905, 1917 рр., на той час наркома земельних справ УРСР, члена ВУЦВК). Безпартійний академік К.Г.Воблий дав негативну з наукової точки зору оцінку публікацій Шліхтера. За іронією долі, коли менш ніж через два роки комуніст Шліхтер не тільки став академіком, але й очолив III (Економічний) відділ Академії Наук, К.Г.Воблий був обраний членом президії відділу. Після реорганізації структури АН і утворення Соціально-економічного відділу, котрий очолював О.Г.Шліхтер (всі інші відділи також очолювали комуністи). К.Г.Воблий разом з істориком Д.І.Багалієм стали його заступниками.

У 1928 р. К.Г.Воблий був обраний віце-президентом Академії Наук. На той час він вже мав не одну сотню опублікованих наукових праць. Тільки в 20-і роки ним видані книги “Статистика (Пособие к лекциям)” (К., 1924. 6-е вид.), “Опыт истории свекло-сахарной промышленности СССР” (М., 1928. – Т.1). Він очолював так званий “історичний напрямок” економічної думки в Україні, сам написав і видав 3 томи з історії розвитку цукрової промисловості України, заохочував до історичних сюжетів інших вчених-економістів. Звернення до подібної тематики виявилося “шкідливим” в умовах, коли проти українських вчених і культурних діячів вже на повну потужність було розгорнуто партійно-державну кампанію боротьби. У березні-квітні 1930 р. відбувався гучний процес над членами Спілки Визволення України (СВУ), котру ніби-то очолював академік С.О.Єфремов. А в самій Академії Наук було організовано гостру дискусію з метою засудження “старої” Академії, відірваної від радянського будівництва. Вже згадана Н.Д.Полонська-Василенко пише з цього приводу так: “Різко виділяється на цьому тлі могильників старої Академії з її традиціями спокійний, як завжди, голос віце-президента ВУАН академіка К.Г.Воблого”. Мудрий, всесвітньо відомий академік говорив: “Академія Наук робила свою роботу, дуже цінну роботу, і її оцінить історія і суспільство. Звичайно, в нашій роботі – тих, хто працює в Академії давно – було дуже багато хиб і вад... але хто їх не має”. Це було сказано за три дні до оголошення суворого вироку членам СВУ (Всі вони у 1989 р. були реабілітовані за відсутністю складу злочину та відсутністю й самої організації СВУ). Подібні вчинки теж відносяться до поняття “мужність”. Але вони не залишаються без уваги владних структур.

У 1930 р. К.Г.Воблий вже не був віце-президентом, а наступного року в Академії Наук було розгорнуто дискусію “по критиці і самокритиці праць академіка К.Г.Воблого”. В складеній у 1948 р. “Автобіографії” К.Г.Воблий написав, що по закінченні цієї дискусії він “в порядку самокритики визнав непригодність того історичного методу, котрим користувався раніше, сприйняв діалектичний метод як єдиний метод наукового дослідження”. 4-й том його дослідження “Історія цукрово-бурякової промисловості на Україні” було викинуто з видавничого плану в числі багатьох інших репресованих на початку 30-х рр. видань.

Протягом 30-х рр. Костянтин Григорович в Академії Наук очолює Комісію для вивчення народного господарства України, керує семінаром з цієї ж проблематики, читає лекції у вузах Києва. Саме в цей період він захоплюється проблемою Великого Дніпра: публікує в різних газетах і часописах Києва, Москви, Мінська статті, виступає з доповідями, організовує весною 1933 р. Всесоюзну конференцію. До речі, одна з його статтей під заголовком “Великий Дніпро” опублікована в Дніпропетровській газеті “Зоря” (22 травня 1937 р.). В союзному журналі “Наша страна” (1937, №4) він опублікував великий географічний нарис “Вниз по Днепру”.

Ще однією сферою його наукового інтересу з урахуванням вимоги наближення науки до потреб соціалістичного виробництва було дослідження промислових будматеріалів, зокрема каменів для облицювання будівель. Вони використовувалися в монументальному будівництві Москви, Мінська, Києва, Харкова та інших міст. З цієї проблематики з’явилися його статті “Українські самоцвіти”, “Промислове використання самоцвітів України”, “Лабрадори УРСР і їх промислове використання” тощо.

Говорячи про наукові інтереси академіка К.Г.Воблого, згадаємо ще одну тему, котра була для нього своєрідним “хоббі”. Протягом 40 років він щорічно бував у Криму, любив його чарівну природу, мандрував пішки, на велосипеді, на конях, на автомобілі, досліджуючи цей неповторний з точки зору багатства природи край. Та й одружився він  ще на останньому курсі університету на дочці народного учителя з Ялти. Тому і вважав за необхідне в автобіографії зазначити: “Украина и Крым – это две родные мне республики”.

У 1939 р. академік К.Г.Воблий очолив сектор економічної географії Інституту економіки АН УРСР і разом з групою молодих співробітників Інституту написав обширну працю з економічної географії України. Напередодні війни він закінчив багаторічну наукову працю під назвою “Организация труда научного работника (методика и техника)”, яка згодом двічі була перевидана. Зауважимо, що й інші його праці (підручники) неодноразово перевидавалися: “Статистика” – 6 видань; “Економічна географія України” – 5; “Політична економія” – 2; “Основи економії страхування” – 2.

Академік К.Г.Воблий брав участь за завданням Держплану у встановленні кордону Західної України (1939 р.). В роки війни 1941–1945 рр. перебував разом з академічною установою в евакуації (в Уфі), займаючись там дослідженням господарства Башкирії. З 1943 по 1947 р. К.Г.Воблий очолював Інститут економіки АН УРСР. Він опублікував більше тисячі праць, був удостоєний високого звання Заслуженого діяча науки УРСР,  заслужено нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Костянтин Григорович Воблий завжди жив за порадою великого Гете: “Кожен повинен засвоїти яку-небудь добру звичку, завдяки котрій він міг би веселитися в дні радості, знаходити втіху в дні скорботи і печалі”. Для нього такими звичками були співи і музика. Він гарно співав баритоном, міг собі акомпанувати на роялі. Він любив живопис, зібрав невелику колекцію картин художників-передвижників. Він вів досить поміркований спосіб життя і не хворів до 65 років. Захворів він, перебуваючи в Уфі, малокрів’ям, котре й звело його у могилу 12 вересня 1947 року.

Царичанка має всі підстави пишатися своїм знаменитим земляком.

 

   Ганна ШВИДЬКО

 

Література:

 Костянтин Григорович Воблий / Вступ. стаття Д.Ф.Вірника, І.А.Кугукала: Бібліографія / Склав О.Г.Ровнер. – К.: Наук. думка, 1968. – 77 с.

Полонська-Василенко Н.Д.  Українська Академія Наук: Нарис історії. – К.: Наук. думка, 1993. – С.75.

Інститут рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського НАНУ. – Ф.XXXVIII.

* * *

Мороз В.С. Академик из Царичанки // Днепр вечерний. – 1991. – 24 апр.

* * *

Воблий Костянтин Григорович // УРЕС. – 2-ге вид. – К., 1986. – Т.1. – С.321.

 

 

Гуслистий Кость Григорович

 

1 жовтня

100 років

від дня народження

( 1902-1973 )

Кость Григорович Гуслистий – відомий український вчений-історик, дослідник історії України періоду середніх віків та початку нового часу, а також української культури та етнографії. Доктор історичних наук (з 1963 р.), член-кореспондент Академії наук Української РСР (з 1969 р.), Заслужений діяч науки Української РСР (з 1968 р.).

Народився Кость Гуслистий 1 жовтня (18 вересня) 1902 р. в м. Олександрівську (тепер – м. Запоріжжя) Катеринославської губернії. У 1917 р. він вступив до Олександрівської вчительської семінарії, обравши для себе, таким чином, педагогічну діяльність як основну на все життя. Надалі у всіх анкетах К. Гуслистий зазначав свою основну професію за освітою – педагог. У 1921 р. К.Г. Гуслистий закінчив Запорізьку педагогічну школу і все наступне життя вченого було пов'язане з трьома чинниками його долі: педагогікою, історією, українською етнографією.

Із запорізьким краєм пов'язаний початок педагогічної діяльності К.Г. Гуслистого. 1-го серпня 1921 р. він прийшов на роботу до Запорізького дитячого будинку №1, і в його послужному списку з'явився запис першої його посади – вихователь. У цей час держава вимагала від народної освіти підготовки спеціалістів для роботи в закладах освіти для дітей з вадами фізичного розвитку.

У 1922 р. Кость Гуслистий проходить в м. Запоріжжі дев'ятимісячні курси з підготовки вчителів для шкіл глухонімих і отримує спеціальність вчителя-дефектолога в галузі сурдопедагогіки.

У грудні 1922 р. Кость Гуслистий переїхав у м. Катеринослав (тепер – м. Дніпропетровськ), де з 23 грудня 1922 року до 9 травня 1923 року працював за спеціальністю (сурдопедагог) учителем-вихователем в Катеринославському дитячому будинку для глухонімих.

У 1923 р. Кость Гуслистий вступив на навчання до Катеринославського 1926 р. – Дніпропетровського) Інституту народної освіти (тепер – Дніпропетровський національний університет) на історичний факультет.

Вирішальне значення для формування світогляду, визначення наукових інтересів К.Г. Гуслистого мали роки навчання в Дніпропетровському інституті народної освіти в 1923– 1928 рр.

Ще навчання в Запоріжжі, близьке знайомство з Я.П. Новицьким, зацікавлення історією козацтва визначили і підготували майбутню співпрацю К.Г. Гуслистого з Д.І. Яворницьким (1855–1940 рр.), знаменитим українським істориком, археологом, етнографом і фольклористом, академіком Академії Наук України. Навколо кафедри українознавства (історії України) Дніпропетровського ІНО, яку очолював Д.І. Яворницький, сформувалась група студентів-ентузіастів (серед них був, зрозуміло, і К.Г. Гуслистий), з якими академік щорічно проводив краєзнавчі та фольклорно-етнографічні обстеження Катеринославщини, не обмежуючись тільки лекційними заняттями. Очевидно, що близьке знайомство з Д.І. Яворницьким завершило процес формування наукових інтересів, визначило подальший життєвий і творчий шлях К.Г. Гуслистого.

Відразу по закінченні Дніпропетровського ІНО, в 1928 р., К.Г. Гуслистий вступив до аспірантури при кафедрі українознавства, якою керував академік Д.І. Яворницький. До речі, ця кафедра, яка була утворена з ініціативи самого Д.І Яворницького ще 1 січня 1921 року, була першою науково-дослідною кафедрою з історії України в республіці.

У 1930–1931 рр. К.Г. Гуслистий навчався в аспірантурі при Харківському науково-дослідному інституті історії української культури, директором якого був у ті роки видатний учений, історик, етнограф, академік Дмитро Іванович Багалій (1857–1932 рр.). Переїзд до м. Харкова був спричинений закриттям кафедри українознавства в ДІНО у 1930 р. в зв'язку із згортанням і до того обмеженої політики "українізації".

Закінчивши в 1931 р. аспірантуру, К.Г. Гуслистий залишився для наукової роботи в Харківському інституті української культури ім. Д.І. Багалія. У 1934 р. із січня по квітень був виконуючим обов'язки директора цього інституту.

У 1932 р. у харківському видавництві "Партвидав "Пролетар" вийшла з друку перша наукова праця К.Г. Гуслистого. Це була збірка документів до історії повстання селян в селі Турбаях (1789–1793 рр.)

У 1934–1935 рр. К.Г. Гуслистий працював старшим науковим співробітником, а потім керівником історичного сектора в Науково-дослідному інституті Т.Г. Шевченка (Харків-Київ). Працюючи в цьому інституті, К. Гуслистий заглибився у світ поезії, самобутню філософію і своєрідну історичну концепцію Великого Кобзаря. Помітним явищем в історії української культури і найвищим досягненням НДІ Т.Г. Шевченка стало видання в 1935 р. повного зібрання творів Кобзаря, безпосередню участь в якому брав К.Г. Гуслистий. Діяльність К.Г. Гуслистого в галузі шевченкознавства знайшла високу оцінку спеціалістів.

У 1934–1936 рр. К.Г. Гуслистий працював молодшим науковим співробітником у ВУАМЛІН – Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів. Він з головою занурився у наукову роботу, яку проводили вчені Інституту історії ВУАМЛІН.

Одним із основних напрямків стало створення підручника з історії України для шкіл, над яким працював великий колектив авторів. Першим етапом до складання підручника була широка нарада викладачів-істориків, на якій обговорено проект плану підручника і розглянуто його на Президії ВУАМЛІН.

Розробка курсу історії України для вищих навчальних закладів вимагала серйозної підготовчої роботи. З цією метою в інституті почав діяти науковий семінар, в якому авторський колектив разом з досвідченими фахівцями-істориками опрацьовували важливі проблеми історії України.

Майже вся наукова діяльність К.Г. Гуслистого пов'язана з Академією наук України. Із 45 років дослідницької діяльності вченого (1928–1973 рр.) найбільш плодотворні 37 років пройшли в академічних установах (1936–1973 рр.). Трудова діяльність К.Г.Гуслистого в системі Академії наук УРСР поділяється навпіл між двома установами: з 1936 р. до 1954 р. – в Інституті історії, а з 1954 р. і до кінця життя (1973 р.) – в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського.

Важливим кроком Інституту історії України АН УРСР було розгортання роботи із створення курсу історії України. Першим етапом на шляху до нього стало видання серії монографічних досліджень "Нариси з історії України". І саме К.Г. Гуслистому (у співавторстві з Ф.О. Ястребовим) судилось стати в 1937 р. автором першого випуску цих нарисів під назвою "Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХШ ст."

Взагалі, підготовка і видання "Нарисів з історії України" наприкінці 30-х років стали найпомітнішим явищем у науково-культурному житті республіки. Всього передбачалось видати 17 випусків нарисів. Вийшло ж у світ лише 6 монографічних досліджень із цієї серії. Знаменно, що автором трьох з них був Кость Григорович Гуслистий.

У 1939 р. перший випуск нарисів "Київська Русь..." К.Г. Гуслистого і Ф.О. Ястребова (під загальною редакцією директора Інституту історії С. Бєлоусова) вийшов у другому виданні. Книга була, як на той час, високої поліграфічної якості, з великою кількістю ілюстрацій, відзначалась живою і емоційною мовою викладу, мала високого рівня науковий апарат, супроводжувалась додатками: хронологією, відомостями про київських князів, списком князів владимиро-суздальсько-московських і генеалогічними таблицями (в кращому дусі дореволюційної вітчизняної історіографії).

У 1939 р. було опубліковано наступний випуск нарисів. Це була одна з найкращих книг К.Г. Гуслистого –"Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1539 р.)" В 1940 р. вийшла ще одна книга нарисів К.Г. Гуслистого – "Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII століття (60-і роки XVI - 20-ті роки XVII століття).

19 серпня 1939 р. рішенням вченої ради Київського державного університету К.Г. Гуслистому було присвоєно вчений ступінь кандидата історичних наук.

В 1940 р. Інститутом історії України АН УРСР було видано "Короткий курс історії України". Ця праця була першим курсом історії України від найдавніших часів до передодня II світової війни, що "базувався на марксистсько-ленінській методології". Авторами її були – С.М. Бєлоусов, К.Г. Гуслистий, Ф.Є. Лось, М.І. Супруненко, М.Н. Петровський, Л.М. Славін, Ф.О. Ястребов.

У роки війни К.Г. Гуслистий продовжував працювати в евакуації (м. Уфа), де брав участь у створенні серії історичних праць "Наші великі предки". У 1942 р. він опублікував чотири праці про Данила Галицького та дві про Петра Конашевича-Сагайдачного, у 1943 р. – дві статті про Богдана Хмельницького. Значення праць К.Г. Гуслистого про видатних діячів героїчного минулого українського народу полягало не тільки в піднесенні військово-патріотичного виховання засобами історичної науки, а ще й у спробі подолати "нігілізм" щодо славних традицій української історії, що спостерігався у тогочасній радянській історіографії.

Тоді ж, у роки війни, в м. Уфі у 1943 році історики Інституту історії завершили роботу над першим томом чотиритомного підручника з історії України для вищих навчальних закладів. Автори – К. Гуслистий, М. Петровський, С.Юшков, Л. Славін – висвітлили події з найдавніших часів по 1654 р. включно. Книга використовувалась у роки війни як навчальний посібник та для популяризації історичних знань серед широкої громадськості.

У 1944–1945 рр. К.Г. Гуслистий працював за сумісництвом директором Центрального державного історичного архіву УРСР. Протягом 1947–1949 рр. виконував також обов'язки завідуючого кафедрою історії СРСР Київського державного педагогічного інституту.

У другій половині 40-х років суспільно-політична обстановка в Україні значно погіршилась. Посилився тиск сталінщини на українську інтелігенцію. Ідеологічна ситуація стала нестерпною після того, як ЦК КП(б)У в 1947 р. очолив Л.М. Каганович.

29 серпня 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР". Поруч з іншими нищівній критиці були піддані роботи К.Г. Гуслистого за "антимарксистський дух", "грубі політичні помилки", "перекручення буржуазно-націоналістичного характеру", "відродження теорії Антоновича, Грушевського" і тому подібне. 14 листопада 1947 р. К.Г. Гуслистий був звільнений з посади завідуючого відділом феодалізму і переведений на посаду старшого наукового співробітника інституту.

Постанова 1947 р. надломила К.Г. Гуслистого як видного вченого- історика. Змінити радикально свої погляди, авторське бачення концепції історії українського народу він вже не міг. Майже 6 років – 1947-1952 рр. для вченого пройшли фактичного безрезультатно. Опубліковано було лише 6 невеликих газетних статей.

У 1954 р. К.Г. Гуслистий через особистий конфлікт з директором Інституту історії О.К.Касименком без власної згоди був переведений на роботу до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. У новому для себе закладі К.Г. Гуслистий займався створенням фундаментальної монографії "Українці".

У лютому 1962 р. К.Г. Гуслистий захистив у Київському державному педінституті дисертацію "Питання історії України і етнічного розвитку українського народу (період феодалізму)". Рішенням ВАК СРСР 7 грудня 1963 р. йому було присуджено вчений ступінь доктора історичних наук, а 3-го березня 1965 р. був затверджений у вченому званні професора. На загальних зборах Академії наук Української РСР 26 грудня 1969 р. К.Г. Гуслистого було обрано членом-кореспондентом АН УРСР за спеціальністю "Етнографія".

Важливим аспектом наукової і громадської діяльності К.Г. Гуслистого була його участь у створенні краєзнавчих та етнографічних музеїв. При роботі над монографією "Українці" Гуслистий відчував недостатній розвиток в Україні краєзнавчих досліджень, а тому закликав до організації експедицій із збирання польових матеріалів. Результатом діяльності К.Г. Гуслистого, поряд з іншими вченими і громадськими діячами, було утворення відомого музею народної архітектури та побуту в с. Пирогово під Києвом.

Помер Кость Григорович Гуслистий 21 лютого 1973 р. на 71-му році життя. Похований у м. Києві на Байковому кладовищі.

Життя і діяльність К.Г. Гуслистого наочно демонструють негативний вплив суспільно-політичного становища в державі періоду тоталітаризму на духовне життя суспільства, згубну політику сталінізму у відношенні до наукової інтелігенції і національно-культурних рухів того часу. К.Г. Гуслистий відноситься якраз до того покоління українських істориків, яким довелось створювати так звану марксистську історіографію і праці яких не могли бути позбавленими ідеологічних догм і штампів в угоду існуючому політичного режиму. А тому до його історичних праць, наукового надбання і суспільно-політичної позиції як громадянина слід ставитися максимально об'єктивно, уникати упереджених однозначних і безапеляційних оцінок, несправедливих звинувачень, навішування лжеполітичних ярликів. Треба вміти в його творах відділити вульгарну заполітизованість від справжньої науки. Взагалі немає сенсу вимагати від нього, як і від людей того покоління, того, чого він не міг створити в силу тогочасної дійсності.

Олександр УДОД

 

Література:

Удод О.А.  Гуслистий – учень і послідовник академіка Д.І.Яворницького // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва : Зб. статей. – Запоріжжя, 1993. - С.33-42.

Апанович О.  К.Гуслистий – історик України // Під знаком Кліо: На пошану Олени Апанович / Упоряд. О.А.Удод. – Дніпропетровськ : Промінь, 1995. – С.196–198.

Удод О.А.  Кость Гуслистий – історик України. – К.: Генеза, 1998. – 176 с. :  портр. – Бібліогр. : 157–175 с.

* * *

Удод О.  Слово про історика, або Неювілейні думки про нашу історію і істориків. Кость Григорович Гуслистий (1902–1973). До 90-річчя з дня народження // Борисфен. – 1992. – №10. – С.6–11.

Удод О.  Історія одного листування : [Участь К.Гуслистого у виданні кн. І.Шаповала “В пошуках скарбів”] // Борисфен. – 1993. – №12. – С.27-28.

Чабан М.  Доценти й професори одностайні : молодий історик написав грунтовний життєпис видатного послідовника Грушевського і Яворницького // Джерело. – 1994. – №18-19. – серп.

Кандидатську дисертацію по діяльності К.І.Гуслистого захистив О.Удод.

Чабан М.  Нащадок козацького роду // Зоря. - 1994. - 3 верес.

* * *

Гуслистий Кость Григорович // УРЕ. – Т.XVI. – C.537.

Гуслистий Кость Григорович // УРЕС. – 2-е вид. – К., 1986. – Т.1 – С.472.

 

 

 

Перший студентський палац

 

4 жовтня

50 років

 від дня відкриття

 (1952)

 

4 жовтня 1952 року у Дніпропетровську було відкрито перший в Радянському Союзі (на цьому особливо наголошувалось) Палац культури студентів.

Опис події та нововідкритого палацу в газеті “Зоря” за цей день настільки яскравий та докладний, що варто навести його повністю.

 

Палац культури студентів.

Напередодні знаменної події в історії нашої Комуністичної партії і всього радянського народу – відкриття XIX з’їзду більшовицької партії, студенти міста чавуну і сталі одержали чудовий подарунок. В Дніпропетровську збудовано перший в країні Палац культури студентів. Його спорудження – яскравий приклад сталінського піклування про молоде покоління будівників комунізму.

Палац розташований в мальовничому місці – на території парку культури і відпочинку ім. Шевченка. Багате оформлення, численні зручності, прекрасне обладнання роблять його одною з найкращих культурних споруд міста. В усьому відчувається продуманість і любовне ставлення до естетичних запитів нашої молоді. Відвідувач ще не заходить в приміщення, а вже відчуває його привабливість. На передньому плані, перед входом, великий красивий басейн з фонтаном посередині. Фонтан оформлений скульптурною групою фізкультурників і шестиметровою вазою.

Як відомо, Палац студентів споруджено на руїнах колишнього палацу Потьомкіна, над архітектурою якого працювали видатні російські скульптори І.Є.Старов та В.П.Стасов. Їх висока майстерність знайшла відображення в архітектурі тільки-но завершеної споруди.

           Оглянувши сквер біля приміщення. ви з задоволенням спиняєте свій зір на оформленні парадного входу. Він прикрашений шістьма колонами і оздоблений барельєфом великих вождів В.І.Леніна і Й.В.Сталіна. Три монументальні скульптури, встановлені над колонами, уособлюють щасливу молодість у вигляді юнаків і дівчини з розкритою книжкою в руці.

Коли заходиш до Палацу, одразу вражає його краса і велич. Два яруси колон, орнаментована балюстрада, високий купол вестибюля, прикрашений витонченою ліпкою, створюють прекрасний, добре продуманий ансамбль. Цьому сприяють також позолочені капітелі колон і з хорошим смаком зроблене пофарбування стін. Вночі вестибюль освітлюється 32 люстрами і численними лампочками, розташованими за ліпним карнизом купола.

Направо і наліво від вестибюля йдуть галереї з склепчатою ліпною стелею. Між ними і вестибюлем розташовані великі квадратні зали, призначені для різних виставок, що відображають життя вузів. Тут же можна знайти ряд портретів російських діячів науки, культури і мистецтва. В кінці кожної галереї є лекційні зали, обладнані кафедрами і спеціальними кріслами. Із залів можна вийти на широкі балкони, звідки відкривається чудесний вид на Дніпро. Одні з дверей ведуть з вестибюля в концертний зал, розрахований на 600 місць. Це – просторе приміщення з вишуканим оздобленням, художніми люстрами, розкішними м’якими кріслами. Над аркою сцени напис :  “Мистецтво належить народу”. Для роботи гуртків художньої самодіяльності є механізована сцена, зал для репетицій, кімнати для артистів. Під час антрактів глядачі відпочиватимуть в двох фойє, обабіч концертного залу. В фойє м’яка мебля, квіти, в стінах великі дзеркала. Поруч – затишні і зручні гостинні.

Добре освітлені парадні східці приводять нас на другий поверх. З площадки східців можна попасти на антресолі і в кімнати для занять різних гуртків. Перила антресолів покриті оксамитом, колір якого гармонує з пофарбуванням капітолів і колон. Звідси ви заходите до танцювального залу. Поблизу гостинної розташований читальний зал, зв’язаний східцями з бібліотекою, що міститься на першому поверсі. Є кімната, в якій працюватиме гурток малювання і живопису. З її вікон відкривається прекрасна панорама  лівого берега Дніпра.

Привертає увагу невеликий комфортабельний кінотеатр. Він розрахований на 350 глядачів і обладнаний найновішою кіноапаратурою. За допомогою спеціальних приладів в кінозалі завжди підтримуватиметься потрібна температура повітря. В кінозал і фойє можна зайти також з парку.

Фасад Палацу з боку парку значно багатший в архітектурному відношенні, ніж головний фасад. Цьому сприяє, зокрема, більша висота приміщення, розташованого на косогорі. Велично височать шість колон, над якими установлені три скульптури. Середня зображує дівчину з піднятою рукою, яка ніби радується тим простором, який відкритий перед нашою радянською молоддю. За колонами видніються барельєфи Чернишевського, Бєлінського і Добролюбова. Широкі східці каскадами збігають в алеї парку.

Хочеться добрим словом згадати безпосередніх творців Палацу архітекторів С.П.Глушкова і А.В.Баранського, які в дружбі з будівельниками Облбудтресту виявили багато творчої видумки і кмітливості, щоб спорудити вогнище культури, гідне нашої радянської молоді.

Чудове приміщення Палацу залишає у відвідувачів незабутнє враження, полонить своєю красою і граційністю. Незвичайне воно і за розміром. До послуг студентів 80 кімнат і залів. На спорудження Палацу затрачено 6,6 мільйона карбованців, а на обладнання 3,5 мільйона крб.

Дніпропетровськ збагатився новим, прекрасним вогнищем культури, яке безумовно відіграє велику роль у комуністичному вихованні студентської молоді. Сьогодні, коли двері Палацу гостинно відчиняються  перед відвідувачами, тисячі юнаків і дівчат з глибокою вдячністю згадують вождя і вчителя великого Сталіна, чиїм незмірним піклуванням оточена молодь нашої країни.

У відповідь на піклування більшовицької партії і любимого вождя студентська молодь ще з більшою енергією оволодіватиме висотами науки, наполегливіше готуватиметься, щоб зайняти належне місце в рядах радянських спеціалістів.

С.ЧУКМАСОВ,

голова обкому профспілки

працівників  вищої школи

 

Сьогодні Палац – один з найстаріших і найкрасивіших будинків Дніпропетровська. З ранку до вечора вирує тут життя: посвята першокурсників в студенти, “Велика перерва” – грандіозне свято, яке включає в себе триденну програму з концертів, конкурсів, розігрування призів, Дні факультетів ДНУ тощо. Виступають тут циркова студія “Райдуга”, ансамбль бального танцю “Ритм”, театр мініатюр “Маски”, театр конферансу “Експромт”, широко відомий і театр “КВК”. А вже хорові й музичні колективи важко перелічити...

Студентський палац, який має цілком солідний, статечний вік, живе бурхливим і яскравим життям молодих.

 

 

Література:

 

Швидковский О.А. Днепропетровск. – М., 1960. – С. 116-123.

 

Яворницький Д.И. История города Екатеринослава. 2-е изд., доп. – Дніпропетровськ: Січ, 1996. – 278с.: іл.

Палац Потьомкіна – С.64-68.

* * *

Кузьменко Н.  С хорошим настроением // Днепр вечерний. – 1990. – 13 янв.

Борисов Г.  Что имеем – не храним : [История ДК студентов] // Наше місто. – 1992. – 16 квіт.

Громадська Є.  Сни старого палацу // Зоря. – 1992. – 26 груд.

Евтушенко Е.  Сенсации Потемкинского дворца : [Заканчивается реконструкция здания] // Наше місто. – 1993.– 27 лип.

Фоменко А.  Потьомкінський палац – Палац студентів : [Архітектура будинку] // Наше місто. – 1994. – 18 січ.

Фоменко А.  Потьомкінський палац // Козацтво. – 1994. – №2. – С.96.

Нетьосіна Н.  Палац студентів ім. Ю.Гагаріна ДДУ // Дніпропетр. ун-т. – 1997. – №17-18. – жовт.

Макарова М.  У світі сучасного мистецтва : [У Палаці студентів відкрито виставку “Проспект мистецтв”] // Джерело. – 1998. – 16 квіт.

* * *

 

Дворец культуры студентов имени Ю.А.Гагарина // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И.  Днепропетровск : Путеводитель. – 3-е изд., доп. – Днепропетровск : Промінь, 1979. – С.156-158.

Белич В.Я., Сумина З.Г.  Днепропетровск : Путеводитель-справ. – Днепропетровск : Промінь, 1985. – 223с.

Палац студентів – С.113-114.

 

 

Андрій Якович Штогаренко

 

15 жовтня

100 років

 від дня народження

(1902-1992)

 

Видатний український композитор Андрій Штогаренко народився на Катеринославщині, в селищі Нові Кайдаки (тепер – у складі Дніпропетровська), в сім’ї робітника-токаря. Сім’я була музикальна,  закохані в музику батьки брали участь в аматорських гуртках. Здібності хлопчика виявились з дитинства, і з 1912 року Андрій став учнем Катеринославського музичного училища по класу фортепіано. Але через ряд обставин сім’я мусила переїжджати з місця на місце, і хлопець не зміг закінчити училище.

У 20-ті роки Андрій Якович організував Перший український ансамбль, який гостинно приймали в робітничих гуртках і гуртожитках всієї України.

1930 року ансамбль запросили до тодішньої столиці – Харкова і тут А.Штогаренко став студентом Музично-драматичного інституту, який закінчив 1936 року. Вчився майбутній композитор у видатного музиканта і педагога С.Богатирьова.

Вже на студентській лаві молодий композитор виступив з поемою-кантатою “Канальські роботи”, написаною на основі мелодії і тексту народної пісні. У тому ж жанровому ключі він створив сюїту “Дитинство”, цикл обробок народних пісень “Дівоча доля” для голосу з симфонічним оркестром.

Події Великої Вітчизняної війни надихнули його на створення одного з кращих своїх творів – кантати-симфонії “Україно моя”. Схильність до вокально-симфонічного жанру композитор виявляв постійно.

Андрій Якович відомий не тільки як визначний композитор, а й як педагог. З 1954 року він – викладач, власне ректор Київської консерваторії, з 1960 року – професор. З 1968 року його обирають головою правління Спілки композиторів України.

За плідну творчу роботу композитор неодноразово отримував нагороди і відзнаки уряду: Державну премію СРСР 1946 та 1952 рр., Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка 1974 року. 1972 року йому присвоєно звання народного артиста СРСР, а 1982 – Героя Соціалістичної Праці.

 

Ірина ГОЛУБ

Література:

 

Зноско-Боровский А.  А.Я.Штогаренко. – К. : Мистецтво, 1951. – 49с.

Виноградов Г.  Андрій Штогаренко. – К. : Муз. Україна, 1973. – 42с.

Творчість А.Штогаренка : Сб. статей. – К. : Муз. Україна, 1979. – 197с.

Боровик Н.К.  Андрей Штогаренко : Жизнь, творчество, черты стиля. – К. : Муз. Україна, 1984. – 176с., нот. – Библиогр. : С.167-179.

Виноградов Г.  Андрей Штогаренко. – К. : Муз Україна, 1985. – 54с.

* * *

 

Поставная А.  “Если я затронул эти струны...” // Днепров. правда. – 1982. – 9 февр.

Тищенко И.  Наш земляк // Днепр вечерний. – 1982. – 11 февр.

Поставная А.  Рабочая путевка в музыку // Днепров. правда. – 1982. – 27 окт.

Абрамова Т.  Концерт Андрія Штогаренка // Зоря. – 1985. – 17 груд.

Іванова Л.  Наш гість – Андрій Штогаренко // Прапор юності. – 1985. – 3 верес.

Тарасова Н.  На авторском концерте... // Днепр вечерний. – 1986. – 4 янв.

 

* * *

 

Штогаренко Андрій Якович // УРЕ. – Т.XVI. – С.385.

Штогаренко А.Я. // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. – К. : УРЕ, 1969. – С.720.

Штогаренко Андрій Якович // УРЕС. – 2-е вид. – К. : УРЕ, 1987. – Т.3. – С.690.

 

 

Довге  повернення  Марії  Сокіл

 

18 жовтня

100 років

від дня народження

( 1902 – 1999 )

 

Не благ я хочу – глибочіні неба

і далі, де аж синя просторінь.

Мені б краплину з гілочки калини,

 в долоню тепле журавля перо,

 і бути серцем в серці України,

отут в степах, де жито і Дніпро.

(Володимир Сіренко)

 

Я добре пригадую її величну поставу, неквапливу мову, достоїнством виповнений голос…Здається, що все це було лише вчора.

А минуло вже сім років. На початку 1999 року жінки, про яку піде мова, не стало. Але у мене збереглись її фотографії, дюжина листів з далекої Америки, врешті, касета з її голосом –  два дні я мучив її своїми інтерв’ю, і вона поблажливо зносила мою журналістську прискіпливість і невгамовність.

Марія Іванівна Сокіл – видатна українська оперна співачка – у 1992 році брала участь в урочистостях, присвячених ювілею Київської опери, примадонною якої вона була протягом кількох років. І не могла не заїхати до Дніпропетровська – міста своєї юності, де починалась її сценічна кар’єра.

Я здогадуюсь, звідки у доньки простого сільського вчителя Івана Сокола ці манери. Батько привіз її з глухого Олександрівського повіту до губернського Катеринослава і влаштував в жіноче комерційне училище С.І.Степанової. Засновниця  училища Софія Іванівна  була, безперечно, непересічною особистістю, учениці завжди згадували її з повагою. Більшість навчальних закладів того часу підпорядковувалось міністерству народної освіти. Звідси і казенщина. Інша річ навчальні заклади, які вважались комерційними, як ми б сказали тепер, приватними. Тут було значно більше духовної свободи.  Учениці одержували різнобічну гуманітарну освіту: їх навчали іноземних мов, співу, живопису. Училище знаходилось в будинку Мізка на Поліцейській ( нині вулиця Шевченка ). В цьому будинку довгий час знаходився після війни філфак університету.

У комерційному училищі юна Маруся Сокіл не пропускала жодного концерту, співала мало не в кожному з них. Тому не випадково після училища вступила до музичної школи, пізніше перетвореної на консерваторію. Вчилась у професорки співів Зінаїди Малютіної. Все життя із вдячністю співачка згадувала батька. Він говорив дітям: “Що я, народний вчитель, можу залишити вам? Нічого. Але ж освіту я усім вам дам.” І тягся з останніх сил, щоб дотримати обіцянки.

Сім’я жила в будинку по вулиці Бородинській. У 1992-му Марія Іванівна виявила бажання піднятись на другий поверх та подивитись квартиру, де вона жила до 1927 року.   Я супроводжував 90-річну жінку в пошуках її юності. Їй дозволили оглянути помешкання. І вона чітко пригадала, що де стояло, хоча з того часу минуло 66 років. У сім’ї, яка тут проживала, виявився хворий – наслідок чорнобильського лиха. Співачка, не задумуючись, матеріально підтримала зовсім чужих їй людей. Вона згадала в ту мить власну тяжку катеринославську юність – з голодом, тифом, бандитизмом, частими змінами влади.

У 1918-1919 роках у Катеринославі вчився славетний  згодом український співак Іван Паторжинський. Разом з Марією Сокіл вони виступали на клубних сценах, у прокурених махоркою залах, на мітингах, у міських садах. У великій сцені з опери Даргомижського “Русалка” Марія співала арію Наталі, а Іван – Мірошника.

 1920 року в Катеринославі відкрився Оперний театр. Марія Сокіл потрапила до хору, щоб у великих майстрів навчитись мистецтву співу. У цей же час її запросили до трупи місцевого театру імені Марії Заньковецької. Вже навесні 1927 року вона дебютувала на сцені Харківської опери, а з 1930 року пов'язала  долю з Київським оперним театром.

Розширюючи свій репертуар, вона пізнала смак слави. Її голос лунав на сценах знаменитих оперних театрів Німеччини. А в цей час на рідній землі заарештували ні в чому не винного батька співачки Івана Сокола, нібито за причетність до організації “Спілки визволення України”.

Поки дочка оббивала пороги своїх вельможних слухачів - наркома внутрішніх справ Всеволода Балицького, українського прем'єр-міністра Уласа Чубаря, що був колись учнем її батька, Іван Сокіл обріс бородою. Випустили його через сто днів після арешту...

У Києві Марія Сокіл вийшла заміж за композитора і диригента Антона Рудницького – уродженця Західної України. Коли в 1932 році закінчився його контракт в Україні, родина виїхала до Польщі. І вчасно. Тому що в 1933 році почалися масштабні арешти серед західних українців, обвинувачених у польському шпигунстві.

Після гастролей по Західній Україні, де хист Марії Сокіл порівнювали з талантом неперевершеної Соломії Крушельницької, вона була визнана гідною звання лауреата Міжнародного конкурсу вокалістів у Відні (1933 р.). З 1934-го Рудницькі постійно мешкали в Берліні, звідки пролягли їхні гастрольні маршрути до Варшави, Кракова, Відня, Праги й інших європейських міст. У 1935-му – гастролі по Прибалтиці. У 1937-1938 роках – турне по Америці. До речі, зароблені гроші вони передали на завершення будівництва лікарні у Львові. Взагалі добродійність, як явище, притаманне обом, супроводжувала їх усе життя.

У 1939-му родина виїхала до Америки. Цього разу вже назавжди: друга світова війна, що вибухнула, не дозволила їм повернутися до Європи. Рудницькі виступали на оперних сценах і в симфонічних оркестрах  Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Торонто, Вінніпегу, Едмонтону. І продовжували свою добродійність. Адже на рідній Україні йшла кровопролитна війна. Ось заголовок з емігрантської газети воєнного часу: “Співачка Марія Сокіл і композитор А. Рудницький помагають Комітетові допомоги Радянській Україні”

Після закінчення війни Марія Сокіл залишила сцену, присвятивши себе цілком вихованню дітей – Романа, що став піаністом, і Доріана – майбутнього віолончеліста. Старший Роман нині роз'їжджає по усьому світові з концертами. Рудницькі, як і раніше, допомагали після війни багатьом українцям-емігрантам: тимчасово давали притулок у себе на фермі. Допомагали облаштуватися на новому місці. Багато хто і понині з вдячністю згадує цю допомогу.

 1975 року помер А. Рудницький. Марія Іванівна пережила його майже на чверть століття. Вона дочекалась постановки його опери “Анна Ярославна” на сцені Київської Національної опери і  1995 року “соколом” прилетіла на прем'єру. Дивовижно легка на підйом, вона завжди мала потребу в спілкуванні. Згадую, як у свої 90 років вона підіймалась на п'ятий поверх будинку, де не було ліфта, щоб провідати Нюсю Хорошун – подругу своєї юності, удову народного артиста України Антона Хорошуна. Адже вони не бачились понад 60 років! Їм було що згадати, і вони не могли наговоритися.

На початку 1999 року майже одночасно обидві пішли від нас у кращий із  світів – одна в Америці, інша в Україні. Думаю, їхні душі вже зустрілися на небесах і ведуть нескінченний діалог.

У мене збереглась копія вирізки з американської музичної енциклопедії 1975 року “Хто є хто в музиці”. У цій замітці чітко відбитий блискучий творчий шлях Марії Сокіл. Приємно усвідомлювати, що її сходження на оперну сцену починалося вісімдесят років тому саме в Катеринославі. Маріє Іванівно, ми пам'ятаємо Вас і любимо.

Микола ЧАБАН

 

Література:

 

Сокіл В.Здалека до близького ( спогади, роздуми ).– Едмонтон, 1987.– 358 с.

* * *

Чухан Л. Незрівнянна Марія Сокіл // Червон. гірник.– 1991.– 28 груд.

Чабан М. Несла рідну пісню в світи // Наше місто.– 1992.– 16 жовт.

Чабан М. З журбою радість обнялась // Прапор юності.– 1992.– 5-11 груд.

Чабан М. Повернення Марії Сокіл // Зоря.– 1992.– 5 груд.

Абрамова Т. Щасти Вам, Maria Ivanivna! // Наше місто.– 1992.– 8 груд.

Тулянцев А. Свет далекой звезды // Днепр вечерний.– 1993.– 22 дек.

Чабан М. “Соколом лечу на Україну” // Наше місто.– 1995.– 21 груд.

Чабан Н. Долгое возвращение // Шарм.– 1999.– №1.

 

 

 

Утворення Катеринославської губернії

 

20 жовтня ­

200 років

 з часу утворення

 (1802)

 

Друга половина XVIII ст. змінила історичну долю Північного Причорномор’я та Степової України. В середині XVIII ст. цей регіон став ареною боротьби між двома ворогуючими державами – Російською Імперією та Оттоманською Портою. Кримське ханство, яке займало Кримський півострів та прилеглі до нього землі, було васалом Туреччини. Велику частину земель займали “вольності” Запорозької Січі, які поділялися на вісім паланок. У 1770–80-х рр. Росія значно посилила тут свій вплив, прагнучи закріпити за собою все Північне Причорномор’я. Після Кючук-Кайнарджійського мирного договору (1774 р.) вона отримала деякі території на узбережжі та нейтралізувала Кримське ханство, яке перестало бути васалом Туреччини.

У 1775 р. російський уряд наказав ліквідувати Запорозьку Січ. У 1783 р. було анексоване Росією та перестало існувати як окреме державне утворення Кримське ханство. У результаті вся Південна Україна опинилася під владою Російської Імперії.

Нова влада ввела нову систему управління. Були засновані губернії, у відповідності до загального адміністративно-територіального поділу тогочасної Росії. У 1774 р. частина Південної України, яка вже тоді знаходилась під контролем Росії, була поділена на дві губернії: Новоросійську та Азовську.

Зі зміною кордонів та зростанням населення змінювався й адміністративний поділ краю. У 1783 р. дві губернії об’єднали й утворили на їх базі Катеринославське намісництво. У 1796-1802 рр. тут існувала Новоросійська губернія, яка простягалася від Дністра до Кубані, включаючи Кримський півострів та Передній Кавказ. Столицею губернії був Новоросійськ – таку назву кілька років мав Катеринослав (сучасний Дніпропетровськ).

Управляти такою великою територією було надзвичайно складно. Ось чому 8(20) жовтня 1802 р. російський імператор Олександр I  видав указ про поділ Новоросійської губернії на Катеринославську, Миколаївську (потім Херсонську) і Таврійську. До складу нашої губернії увійшло 6 повітів: Катеринославський, Новомосковський, Павлоградський, Бахмутський, Маріупольський, Ростовський-на-Дону. У 1806-1817 рр. були утворені ще три повіти – Олександрівський, Верхньодніпровський та Слов’яносербський. З того часу адміністративний поділ краю залишався незмінним аж до 1917 р. Тільки у 1887 р. Ростовський повіт перейшов до складу області Війська Донського.

Протягом першої половини XIX ст. губернія являла собою провінцію як в економічному, так і в культурному відношенні. Відсутність доріг, потрібної сільськогосподарської техніки, великих промислових підприємств – ці чинники суттєво стримували розвиток південного краю. І все ж у ті часи проходила інтенсивна колонізація степових територій, заснування багатьох господарств, зокрема іноземними колоністами.

Губернська столиця Катеринослав знаходилась довгі роки в запустінні. Лише у середині століття поступово стали наявні ознаки культурного і розвиненого міста – виникли бібліотека, театр, друкарня, музей, клуб, інтенсивно проходила забудова. Проте повітові міста мали сільський вигляд, не було бруківки, вуличного освітлення, водогонів.

Всією губернією управляли цивільний губернатор та його канцелярія у складі кількох десятків чоловік: чиновників, радників, архіваріуса, писців та інших. Військовий губернатор – один на три південні губернії – мав у своїй компетенції нагляд за громадським порядком.

Губернія отримала свій герб (5 липня 1878 року), який повторював у загальних рисах герб Катеринослава 1811р.: у блакитному полі вензель імператриці Катерини II з датою 1787р. Вензель оточували дев’ять золотих зірок. Щит був увінчаний імператорською короною та оточений золотим дубовим листям, з’єднаним андріївською стрічкою.

Протягом 1870–1880-х років економічне життя в губернії суттєво пожвавилося. Уздовж кордонів губернії були прокладені залізниці:  Харківсько-Миколаївська та Курсько-Харківсько-Азовська. В центрі пролягла Лозово-Севастопольська (згодом Катерининська) залізниця. У цей же період виникла й швидко розвинулась промислова розробка корисних копалин Криворізького і Донецького басейнів. Завдяки збільшенню промислових підприємств, активізації економічного життя  населення губернії швидко збільшилося й досягло 2112651 чоловік у 1897 р. Однак основним заняттям мешканців залишалося землеробство.

Після революції 1917 р. та громадянської війни губернський устрій не відповідав більше вимогам нової влади. Протягом 1923-25 рр. поділ на губернії був поступово скасований. На території колишньої Катеринославської губернії утворилися 7 округів. 27 лютого 1932 р. внаслідок чергового адміністративно-територіального поділу була утворена Дніпропетровська область. Сьогодні на території колишньої Катеринославської губернії знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області.

 

Максим КАВУН

Література:

 

Список бывших в Екатеринославской губернии губернаторов, губернских предводителей дворянства, епископов и викариев с 1787 по 1887 г. // Памятная книжка адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1889 год. – Екатеринослав. – 1889. – С. 93-97; Також: Екатеринославский адрес-календарь на 1915г. – Екатеринослав. – 1915. – С.94-97.

Дружинина Е.И.  Южная Украина в 1800-1825 гг. – М. : Наука, 1970. – 384с.

Про Катеринославську губ. – С. 174 -175.

* * *

Губернаторы Екатеринославщины // Днепров. панорама. – 1992. – 26 авг.

Губернаторы Екатеринославщины // Днепр вечерний. – 1992. – 29 дек.

Лазебник В.  Губерния на именинах // Торг.дом. – 1997. – 30 окт.

* * *

Катеринославська губернія // УРЕС. – 2-е вид. –К. : УРЕ, 1987. – Т.2. – С.42.

Россия. Энциклопедический словарь. Брокгауз и Эфрон. – Л.: Лениздат, 1991. – 922с. : ил. (Репринт 1898р.)

Про Катеринославську губ. – С. 107, 119, 211-213.

 

 

 

З Ломівки в життя і літературу

 

20 жовтня

10 років

 від дня взяття на облік

як пам’ятника культури

садиби в Ломівці

(1992)

 “ У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. Без звички навіть трохи дивно звучить: Зачіплянка. Хтось колись тут за щось зачепився. І так пішло. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям. І коли мандрували козаки на Січ, то завертали сюди, щоб запастися списами. Отоді, може, котрийсь козак і зачепився тут за якусь молодицю, поклавши початок династії.

Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги. Ті, чиє життя розбите на зміни, денні і нічні. З одного краю селища сага блищить, з другого облуплений собор біліє. Старовинний, козацький. А перед вікнами селища, за вишняками, за Дніпром, ніч за ніч палахкотить ятриво домен, вулканиться червоно. Там народжується метал. Небо тремтить і глибшим стає щоразу, коли металургійний випліскує заграви, бурхаючи з крутого берега лавою розпечених шлаків.”

“Жилаві зачіплянські акації ждуть ночами нового цвіту, чиєсь кохання жде сріблястих акацієвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод-ветеран, – потужні гудки його десь ніби зглибока йдуть, чимось торкають людей і бентежать. Снує і снує люд заводський свої одвічні дороги – зі змін і на зміни, в денні і нічні. У нелегких буднях своїх Зачіплянка, у вічному течиві їх. “

 

Хто читав знаменитий роман Олеся Гончара “Собор”, той, напевно, не міг не зачаруватись поетичним образом Зачіплянки, хоч і немає селища з такою назвою в жодній енциклопедії. Зачіплянка – це Ломівка, місце народження Сашка Біличенка, майбутнього Олеся Гончара. Бо тепер вже доведено і підтверджено, що народився майбутній письменник не на Полтавщині, а таки ж поблизу Катеринослава в старовинному козацькому селищі. То вже потім після смерті матері його, трирічного, забрали на Полтавщину мамині батьки. Там його і записали “Гончарем” і місце народження змінили. Народився він у Ломівці і вдруге, вже як письменник, бо це ж тут, у невеличкій хатині по вулиці Клубній,25, створювались всесвітньо відомі “Прапороносці”, а потім й інші твори.

Олесь Терентійович вже відійшов у інший світ, а в тій хаті залишилось все так, як і в ту далеку осінь сорок п’ятого року. Стіл, ручка, чорнильниця, лампа-карбідка, на стінах портрети батька, матері, юного Олеся. А ще книги. Опікується всім цим старенька сестра письменника – Олександра Терентіївна. Садиба тепер має охоронну грамоту, статус пам’ятника культури. А колись же замалим не зникла разом з Ломівкою.

Спочатку старовинну козацьку Ломівку перейменували. В селище імені Орджонікідзе. А наприкінці 80-х її і взагалі вирішено було знищити: знести сотні приватних будинків, викорчувати квітучі садки, засипати зверху подушкою піску до п’яти метрів висоти – це, щоб “виправити” нерівності рельєфу, а потім побудувати на цьому місці третій Фрунзенський масив з типових бетонних коробок, схожих  одна на одну, як близнюки. Чиновники не брали до уваги, що зносити треба міцні  гарні будинки, більшість з яких могла ще стояти десятки і сотні літ, що виселеним людям треба буде дати тисячі квартир на новоствореному масиві, що зникне куточок чарівного придніпровського ландшафту. Не думали вони й про те, що разом із селищем зникне й садиба № 25 по вулиці Клубній, де вперше побачив світ майбутній класик української літератури, а потім писав тут свої твори, в одному з яких  Ломівку так тепло і поетично зобразив під назвою Зачіплянка.

Першим забив тривогу сам Олесь Гончар, звернувся за допомогою до дніпропетровських письменників. На захист Ломівки встали Сергій та Олесь Завгородні, голова обласної письменницької організації Валентин Чемерис – вони виступали по радіо, в газетах, звертались до громадськості та до свідомості можновладців. В газеті “Зоря” з’явилась велика стаття Тетяни Абрамової та Тетяни Колядинської “Невже й на Скарбне посягнемо?..”  Підключились ініціативна група Руху, товариство “Просвіта”, товариство охорони пам’яток історії та культури, журнал “Бористен”. Дирекція історичного музею імені Дмитра Яворницького звернулась з листом до управління культури…Цю праведну боротьбу підтримали сотні і тисячі жителів Дніпропетровська, області та і всієї України.

Майже три роки велась боротьба і нарешті 20 жовтня 1992 року з’явилось розпорядження представника Президента України по Дніпропетровській області про взяття на державний облік як пам’ятника культури садиби та будинку по вулиці Клубній,25.

 

“…сестрин  чоловік не забуває щовечора зарядити карбідом лампу: щоб її вистачило на цілу ніч, і навіть діти намагалися не галасувати, коли сідаєш до праці. Зранку сестрин чоловік іде на завод, де він працює в першу зміну, сестра вирушає на базар, а для тебе на столі залишено склянку насіченої махорки-самосаду і замість попільнички – велику щербату тарілку, до вечора ця тарілка буде повна недокурків. Пічка топиться, діти вовтузяться під столом, а ти, окутаний махорковим димом, живеш в іншому світі, світі образів… 

Вечорами сходяться сусіди, у привітній хаті стає тісно, тут вирує життя, тут люблять жарт і пісні, тут дихається легко”.

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Розпорядження представника Президента України від 20 жовтня 1992 р. №508.Про взяття на державний облік як пам’ятника культури садиби та будинку по вул. Клубній,25 у м. Дніпропетровську // З любові і муки…/ Ф.Білецький, М.Нечай, І Шаповал та ін. – Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.220.

* * *

Чемерис В. Ломівка // З любові і муки…/ Ф.Білецький, М.Нечай, І Шаповал та ін. – Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.210 – 221.  

* * *

Абрамова Т., Колядинська Т. Невже й на Скарбне посягнемо?..// Зоря.– 1990.– 18 лют.

Гончар О. Спасибі за Ломівку: [Лист  до газети “Зоря” від 21.02.1990р.] // Зоря.– 1990.–20 берез.

Дом писателя можно сохранить // Днепр вечерний.–1990.–25 июня.

Чемерис В. Ломівка // Борисфен.– 1992.– №9.–С.1,6-9.

Сухоніс Ф. Садиба О.Гончара нарешті під державним захистом // Літ. Україна.– 1992.– 29 жовт.

Мазуренко І., Каспір С. Історична довідка про будинок по вулиці Клубній // Борисфен.– 1992.– №11.– С.2.

Абрамова Т., Колядинська Т. Ломівку не зламають // Наше місто. - 1992.– 10 лист.

Кокошко Ю. Звучит колокольный звон в хате Олеся…// Днепр вечерний.– 1997.– 23 авг.

Зобенко О. Ода тій хаті…Славен той храм…// Зоря. - 1998.– 2 квіт.

 

 

Олександр Васильович Кірсанов

 

2 листопада

100 років

від дня народження

(1902-1992)

 

Олександр Васильович Кірсанов, видатний хімік-органік, народився 2 листопада 1902 року у місті Москві, там же 1924 року закінчив Вище технічне училище.

З його ім’ям пов’язана не одна сторінка історії Дніпропетровської Державної металургійної академії, де він працював багато років. Зусиллями професора О.В.Кірсанова тут була створена кафедра органічної хімії, яку він очолював з 1944 по 1955 роки. Блискучий вчений, педагог, невтомний організатор науки, з 1960 по 1983 роки він був директором Інституту органічної хімії АН УРСР.

Ще працюючи в стінах металургійного інституту, він створив науковий напрямок, який відноситься до хімії фосфор- і сіркоорганічних сполук. Реакція прямого амідування карбонових кислот амідами сіркової кислоти принесла йому світове визнання і була названа його ім’ям. 1950 року вчений також відкрив фосфазореакцію , теж названу на його честь.

Заслуги О.В.Кірсанова перед наукою були визнані і достойно пошановані – 1961 року він обраний академіком АН УРСР, а через три роки отримав звання “Заслужений діяч науки УРСР”. Серія робіт вченого в галузі елементоорганічних сполук удостоєна золотої медалі імені Д.І.Мендєлєєва, а у 1974 році він одержав Ленінську премію.

Помер вчений 20 травня 1992 року, залишивши по собі численні відкриття та учнів і послідовників.

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Державна металургійна академія України : Історія становлення вузу та розвитку його науково-педагогічних шкіл. – Дніпропетровськ : Пороги, 1999.– 312 с.(Рос.мовою).

Про О.В.Кірсанова – С. 247,250.

***

 

Кірсанов Олександр Васильович // УРЕ.– Т.VI.– С. 456.

Кірсанов Олександр Васильович // УРЕС : В 3-х т.– 2-ге вид.– К.: УРЕ, 1987.– Т.2.– С.89.

 

Перший універмаг Дніпропетровська

 

листопад

75 років

від часу відкриття

(1927)

1927 рік. Початок листопада. На розі Проспекту та Караїмської  (нині – вул. Ширшова) відкрито універмаг “Пайторгу” – перший великий універмаг у Дніпропетровську. У спеціально спорудженому для  нього будинку універмаг займав перший і другий поверхи. На третьому поверсі розмістилась контора Катеринославського “Пайторгу”.

Будинок було зруйновано у 1943 році і розібрано після Великої Вітчизняної війни. У 1980 році за рахунок ділянки колишнього “Пайторгу” розширили універмаг “Дитячий світ”.

Валентин СТАРОСТІН

Література:

Шатров М. С вершины полувека. – Днепропетровск: Промінь, 1968. – С.177-178

***

Подарки к десятилетию Октября  // Мартен. – 1927. – №11. – С.12-13.

 

Палац культури залізничників

листопад

75 років

від часу відкриття

(1927)

 

Палац культури залізничників відкрили до 10-ї річниці більшовицької революції і відповідно назвали “імені 10-річчя Жовтня”. Але будинок, в якому розмістився палац культури, був зведений набагато раніше.

Ще у 1909 році в Катеринославі було оголошено конкурс проектів для театра-клубу громадського зібрання. Кращою було визнано роботу видатного харківського архітектора Олександра Гінзбурга, за проектами якого вже звели багато будинків у Харкові, Сумах, Токмаку та інших містах. У 1913 році будівництво закінчилось, і місцеві жителі зразу ж “охрестили” будинок “хмарочосом” – саме такий вигляд він мав серед одно-двоповерхових будівель тодішнього Катеринослава.

За оригінальністю конструктивного та художнього вирішення будинок не має аналогів у вітчизняній архітектурі. Він був розрахований на влаштування тут численних клубів, проведення масових заходів. Великий вестибюль на першому поверсі, п’ять глядацьких залів на рівні 2-4 поверхів, головний з яких розраховувався на 1400 місць. В архітектурі будинку яскраво втілились стилістичні пошуки початку XX століття, перехід від модернізму до конструктивізму.

У цьому оригінальному будинку і розмістився Палац культури залізничників у 1927 році.

За 75 років його існування було багато цікавих подій. Учасники хорового гуртка якийсь час листувались з відомим французьким письменником і громадським діячем Роменом Ролланом. Виступи самодіяльних колективів завжди збирали велику силу глядачів. Багато з цих колективів одержали звання народних – ще після війни балетному колективу було присвоєно звання народного театру балету (керівник В.Федосєєнко). Згодом звання народних отримали цирковий колектив “Дружба” (керівник А.І.Оверкіна), дитячий ансамбль “Орлятко” (керівник Б.С.Іваницький), хорова капела (керівник Г.І.Ковальова), кіностудія “Придніпров’я” (керівник О.С.Мольнер) та інші.

Вже у 80-ті роки Виконком міськради присвоїв Палацу культури залізничників звання “Зразковий культурно-освітній заклад міста Дніпропетровська”, а 1985 року Рада Міністрів України прийняла рішення перейменувати Палац, давши назву “імені 40-річчя Перемоги”.

У складні і нестабільні 90-ті роки Палац культури намагався вижити і не втратити позицій. Це йому вдалось, і сьогодні, на початку нового тисячоліття, заклад міцно тримає позиції вогнища культури. Продовжують працювати самодіяльні колективи, продовжують іти сюди люди, небайдужі до культури та мистецтва.

 

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Ясиевич В.  Уникальное здание // Днепр вечерний. – 1975. –25 июля.

Фоменко А.  Клуб громадського зібрання – Палац залізничників // Наше місто. – 1994. – 29 листоп.

Иваняков И.  Когда бушуют реформы – музы молчат // Приднепров. магистраль. – 1995. – 28 янв.

*  *  *

Дворец культуры Приднепровской железной дороги // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Путеводитель-справ. – Днепропетровск : Промінь, 1974. – С.164-166.

Дворец культуры Приднепровской железной дороги // Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И. Днепропетровск: Справ.-путеводитель. – Днепропетровск : Промінь, 1979. – С.163.

 

 

Байда Григорій Іванович

 

16 грудня

100 років

від дня народження

(1902 – 1981)

 

 

Григорій Іванович Байда – новатор сільськогосподарського виробництва, знатний комбайнер-винахідник, двічі Герой Соціалістичної праці.

Народився Григорій Іванович 16 грудня 1902 року в селі Леськах  Черкаської  області в сім’ї селянина-бідняка. З дитинства працював у наймах, ще хлопчаком, завдяки природному розумові та спостережливості, став помічником машиніста парової машини.  З 1932 року почав працювати слюсарем в Новомосковській машинно-тракторній станції. Згодом пересів на трактор і скоро став одним з передовиків – збирав рекордну кількість  зерна. 1949 року він зібрав понад 14 тисяч центнерів  хліба, а наступного –  завоював по намолоту перше місце  в республіці. 1951 року за звитяжну працю комбайнеру Г.І.Байді  було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці і нагороджено орденом Леніна.

Талант хлібороба поєднався в цій людині з талантом винахідника. Не маючи не те що вищої освіти, а взагалі ніякої, він мав від природи величезну допитливість, кмітливість та золоті руки. Експериментуючи, він спочатку лише вдосконалював немудрящу сільськогосподарську техніку. Мета  була – полегшити роботу хлібороба, зменшити простої і втрати зерна. З часом від вдосконалень перейшов до розробки власних моделей машин.1951 року Григорій Іванович створив новий тип віндроуера для збирання зернових колосових культур, 1956 року сконструював трирядний кукурудзозбиральний комбайн ККСБ-3.

Комбайн цей він не просто сконструював. Восени 1957 року пішов працювати на Херсонський комбайновий завод, де виготовлялись 50 пробних зразків його машини. До всього придивлявся, прискіпливо перевіряв кожну деталь, щоб потім,  коли виїде комбайн у поле,  не соромно було перед людьми. Влітку наступного року комбайн вже готували до випробувань і тоді ж у Херсоні застала його звістка, що нагороджений він другою Золотою Зіркою. Винахідник не поїхав додому, поки на заводі не склали останню машину. Нові комбайни відправили до Казахстану, Молдавії, Краснодару, Ростова, Запоріжжя та в інші регіони. А поки відправляли, для комбайнерів – майбутніх господарів техніки – Г.І.Байда проводив курси, знайомив з будовою машин.  

У січні 1959 року робітники і службовці Новомосковської РТС висунули його кандидатуру в депутати Верховної Ради УРСР. Григорій Іванович Байда чесно виконував свій обов’язок.

Вісімнадцять сезонів віджнивував комбайнер, намолотив мільйон пудів хліба; відремонтував своїми руками сотні комбайнів, тракторів, різної сільськогосподарської техніки; створив нові механізми; підготував учнів, які продовжили його справу...У травні 1962 року в рідному селі Г.І.Байди йому було встановлено бюст як двічі Герою. На урочистому багатолюдному мітингу Григорій Іванович стояв поруч із старенькою мамою.

Поки билось серце –  він служив людям. Вже заслуженою людиною, в солідному віці, Григорій Іванович вів гурток для учнів Леськівської середньої школи, навчав їх конструювати машини.

Помер Г.І.Байда в Черкасах 25 січня 1981 року, там же і похований.

Ірина ГОЛУБ

 

Література:

 

Максименко П. Комбайнер Григорій Байда. – Дніпропетровськ, 1957. – 75 с., портр.

Максименко П. Григорій Байда. – К.: Держсільгоспвидав УРСР, 1959. – 80 с.

Карпенко М.М. Двічі Герой Соціалістичної праці Григорій Іванович Байда. – Дніпропетровськ: Промінь, 1974. – 22 с.

***

Загребельний П. Комбайнер Григорий Байда // Днепров. правда. – 1953. – 29 июля.

 

***

Байда Григорій Іванович // УРЕ. – Т.1. – С.407.

Байда Григорій Іванович // УРЕС: В 3-х т.– 2-ге вид. – К.: УРЕ, 1986.– Т.1.– С.124.

 

 

 

Загибель на порогах

 

1030 років

від часу загибелі

князя Святослава

 (972 р.)

 

Святослав уклав мир з греками

І пішов у лодіях до порогів,

І сказав йому воєвода батьків, Свингельд:

“Обійди , князю, обіч на конях, бо стоять печеніги в порогах”.

І не послухав його, і пішов на лодіях.

А переяславці до печенігів послали сказати:

“Вертає Святослав на Русь з частиною дружини,

Взявши у греків багатства великі і полон без ліку”.

Як почули це печеніги – зайняли пороги.

І прийшов Святослав до порогів, і не зміг пройти їх.

І залишився зимувати в Білобережжі.

І не було в них що їсти,

І був голод великий, що по півгривни за кінську голову[ платили].

І так зимував Святослав.

А як весна прийшла, пішов Святослав до порогів,

І напав на нього Куря, князь печенізький,

І убив Святослава.

І взяли голову його,

І з черепа його зробили чашу,

І, золотом окувавши, пили з неї.

Свингельд же прийшов у Київ до Ярополка.

І було всіх літ княження Святослава двадцять вісім.

 

Повість врем’яних літ: Літопис ( За Іпатським списком )

 /Пер. З давньоруської, післяслово, комент. В.В.Яременка.–

К.: Рад. письменник, 1990.– С.121.

 

 

***

 

О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь іде на людину, коли на землю ллється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навіки життя людське!

Але з чим зрівняти нічну битву на острові Григорія, коли вої руські після важкої раті й далекої дороги спочивали, а підступний ворог підстеріг їх і , мов тать, увірвався у стан?!

Це була нерівна битва, бо печеніги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали де вої зупинились на нічліг, бачили, де ночують. Вої ж руські не знали, звідки на них упав ворог, вони бачили перед собою тільки чорну ніч.

Це була нерівна битва, бо руські вої розтяглися по Дніпру, їх на острові було півтори-дві тисячі. А через Дніпро до острова на конях перепливло цієї ночі вдвоє, а може, й втроє більше печенігів.

І все ж вої руські боролись так, як завжди. Рубали ворогів без пощади. Коли бачили смерть, приймали її сміливо. Помираючи, вірили, що за них помстяться інші.

Стан руських воїв був оточений, – князь Святослав зрозумів це, тільки почув навкруг крики печенігів. Отже сторожа на острові знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.

Він дав знак – якщо його почує руський воїн, то зрозуміє князя, якщо печеніг – нехай стережеться.

– Вої руські! – крикнув князь Святослав. – Становіться колом, я тут, потягнемо на печенігів!

І, перекликаючись один із одним, вої руські ставали в темряві плече в плече, зливались у живу стіну, піднімали перед собою щити, націлялись гострими списами.

На початку цієї сутички з печенігами князь Святослав зумів підійняти, зробити коло, створити стіну проти печенігів, він на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.

Але печеніги лізли щосили на стан князя Святослава, вони зрозуміли, що підкрастись зненацька і вирізати всіх воїв їм не пощастило. Вони відчували, що перед ними виросла стіна воїв, тому за всяку ціну і чимшвидше намагались зламати цю стіну, бо вона могла обрушитись на них.

Над островом стояв різноголосий шум, луна його котилася над плесом і до обох берегів. Десь у темряві іржали сполохані коні. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи ні на хвилину, кричали печеніги. Руські вої, підбадьорюючи один одного і наганяючи страх на ворога, не відставали від них. Навкруг бряжчали щити, дзвеніли мечі, свистіли списи, звідусіль до неба лунали крики поранених і тих, що помирали...

І вже край стану почав виростати вал – там лежали трупи печенігів, там склеплювали очі, прощаючись із зорями руські вої. Цей вал вимальовувався в темряві, як межа життя і смерті, він виростав, здавалося, до самого неба.

Увесь час князь Святослав рубався разом із своїми воями. Він бачив, як сміливо помирають вони, але розумів, що сила перемагає силу, їх мало – печенігів багато, їх буде ще менше, а по Дніпру пливуть на конях до острова нові й нові печеніги.

І ще раз князь Святослав спробував урятувати своїх воїв, протриматись до світання, коли, може, до острова допливуть інші лодії і коли вони по видному не прийматимуть вже удару, а самі накинуться на печенігів.

Він дав знак, слово князя воїн передавав воїну, і, вишикувавшись в кілька рядів, вони стали відходити до ріжка острова, де височіли скелі: там печеніги могли нападати на них тільки з одного боку, тільки там можна було втриматись.

Князю Святославу пощастило обдурити печенігів. Тільки тоді, коли руські вої налягли з одного боку, прорвали коло печенігів і, почепивши на спини щити, стали пробиватись до ріжка острова, тільки тоді печеніги зрозуміли, що руський князь з воями своїми вирвався з кола, відходить од них і,  може, сам збирається напасти...

Як оскаженілі вовки, сунули вони тепер за руськими воями, спотикаючись в кущах і падаючи на каміння. Намагались забігти наперед, стиснути їх з боків, утворити нове коло...

Поприще, може, два поприща, – як мало довелось пройти руським воям від їхнього стану до скелястого ріжка острова, але яким важким виявився цей короткий шлях! Уже ні з чого було вибирати в цю останню коротку годину перед світанком. Вирішувалось – життя чи смерть. У цю коротку годину печеніги кинули на бій все, що могли, руські вої – що мали

І руські вої пробились до ріжка острова, вийшли на скелі....

 

У світанковому промінні, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив перекошене від злості обличчя печеніга, що видалось йому знайомим. Ні,  князь не помилився, – з кривою шаблею в руці там тупцював і щось кричав на своїх воїв печенізький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Він розумів, хто привів сюди печенігів і хто послав на нього кагана Курю.

– Скажи, собако! – крикнув він зі скелі. – Скільки грецьких золотників одержав ти за наші душі?

Куря нічого не відповів Святославу, він вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелі, і ті справді рушили вперед.

Так прийшла смертна година князя Святослава. Він подивився навкруг.

Скеля, на якій вони стояли, круто обривалась над дніпровими водами. Там внизу – прірва. Крок, кинутись вниз – і тільки бризки полетять по каменю. Кінець, смерть.

Та чи личить воїну, тим більше князю Русі, бодай у найстрашнішу годину накладати на себе руки?

Смерть у бою – чесна смерть, самогубець – боягуз, по покону руських людей такого й після смерті жде вічне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Бождаром, Микулою, отроками і по їхніх очах побачив, що вони думають так само, як і він. Що ж, коли смерть, то нехай у бою...

Із мечем у руці князь Святослав ступив наперед, і за ним пішло ще п’ятеро. Вони йшли проти сотні ворогів, але не боялись їх, не боялись смерті, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода і князь Святослав бились так, як ніколи. Їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав...

Але і один він все ішов уперед – з мечем у правій руці, з щитом у лівій. Якийсь печеніг підскочив збоку до нього й перебив ліву руку – князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кілька стріл разом впились в його  груди, але князь київський ішов далі.

І тільки на одну мить зупинився Святослав. Він став, високо підняв голову, дуже блідий, широко розплющеними очима подивився вдалину...

Там, на голубому плесі Дніпра він побачив лодії... О, коли б ці  лодії були тут, були б вої, які сидять там на веслах, знали, що робиться на острові?! Але на лодіях нічого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому...

Ще крок уперед ступив князь Святослав і раптом, як зламаний спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

І ця смерть князя Святослава була настільки велична, що зупинила навіть печенігів. Довгу хвилину вони стояли на місці, ніби не вірили, що сталося. Потім кинулись вперед, почали рубати мертве тіло Святослава...

Але в цей час хтось з них подивився навкруг і закричав тривожно, перелякано:

              –Лодії...Лодії!

І всі вони поглянули вдалину на пониззя. А потім стрімголов побігли зі скелі, перестрибували через трупи, поспішали до берега, де паслися їхні коні. Сідали на них. Кидалися в воду, щоб швидше переплисти Дніпро й тікати у поле.

На далекому плесі, ніби вони висіли між небом і водою, вимальовувались лодії руських воїв.

 

 

***

 

Ой не стало Святослава, князя нашого не стало.

Горе Києву-городу і всім землям нашим настало,

Що зібрався князь Святослав у далеку дорогу,

Склав білі руки на грудях, витягнув швидкі свої ноги...

Ой устань, княже, устань, – ні, не встане Святослав, не встане;

Ой поглянь на нас, – ні, не погляне Святослав, не погляне;

Ой їде наш князь, їде князь у далеку дорогу,

Помолись же за нас, не забудь нас біля Перунового порога...

 

Семен СКЛЯРЕНКО

”СВЯТОСЛАВ”

 

Література:

 

Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Географічно-історичний нарис. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989.– С.109.

Швидко Г.К. Мить довжиною в два тисячоліття // Моє Придніпров’я. Календар знаменних дат області на 2001 рік.  Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб. – Дніпропетровськ: Обл. наук. б-ка, 2000. – С.5-52.

Про загибель князя Святослава – С. 12.

* * *

Киструська Н. Пам’ятка про Святослава // Зоря. – 1981.– 17 жовт.

Ханіас-Нібо Н. “Вікна” князя у світ // Зоря. – 1991.– 6 лип.

Зобенко М. Відлуння кроків князя Святослава // Україна. – 1993.– №17.– С.24-26.

 

 

 

 

“Це – рай  Божий  на  землі ... “

 

400 років

від заснування

Самарського

Пустельно-Миколаївського

 монастиря

(1602)

Однією з найбільших характерних рис запорозьких козаків є їх глибока релігійність і висока духовність. Люди, що більшу частину свого життя проводили в походах і битвах, особливою чеснотою вважали покровительство храмам та монастирям, почитання священицького та чернечого стану. Серед запорозьких святинь найбільшою повагою користувався Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, духовний та культурний осередок усього краю.

Про монастир писали свого часу історики церкви Гавриїл та Феодосій, цілий розділ присвятив козацькій святині Дмитро Яворницький у своїй тритомній праці “Історія запорізьких козаків”, до історії монастиря звертались й інші дослідники, у тому числі і в наш час історик Сергій Плохий.

Офіційною датою його заснування можна вважати 1602 рік, коли чернеча обитель набула офіційного статусу монастиря і отримала свого першого настоятеля отця Паїсія. Але історія монастиря набагато давніша. Перші згадки про лісову обитель можна знайти в грамоті польського короля Стефана Баторія від 1576 року. Заснування обителі пов’язано з легендою про двох ченців-пустельників, що знайшли притулок у віковічному лісі на дикому незайманому острові річки Самари. Згодом самотність пустельників була порушена розбійниками, які, прислуговуючись святим людям, намагались замолити власні гріхи, а пізніше сюди прийшли запорозькі козаки. Вони й побудували тут невеличку фортецю, а при ній дерев’яну церкву в ім’я святителя і чудотворця Миколая, одного з найшанованіших святих козацтва, покровителя на суходолі і на морі. Запорожці постійно, аж до часів скасування Січі, опікувались монастирем: виділили йому багаті угіддя, плодючі грунти, жертвували гроші і цінні речі, навіть ввели особливий податок “роківщину” для монастиря. Вже перший настоятель отець Паїсій, людина вчена і енергійна, зумів перетворити тиху обитель на справжній духовний центр козаччини. “Це – рай Божий на землі, це – істинна Палестина, це – істинно новий Єрусалим!” – так говорили козаки.

Монастир, що міцнів і багатів завдяки піклуванню запорожців, теж не залишався осторонь проблем своїх благодійників і, коли міг підтримував їх морально і матеріально. Серед козаків за честь вважалось на старість стати іноком святого монастиря. Багато з них, в тому числі і з козацької старшини, закінчили тут своє життя. Документи донесли до нас імена кошового Пилипа Федоріва, який помер у монастирі 1795 року, маючи 101 рік, військового писаря Дмитра Романовського, військового судді Мойсея Сухого та інших.

Про значення монастиря говорять і ті факти, що вже в середині XVIII століття біля його стін проводилось два щорічних ярмарки, на які стікались люди не тільки з усіх українських земель, а й з Дону, Курщини та Орловщини. Крім того, монастир мав привілей відправляти церковні треби – хрещення, вінчання тощо.

Звичайно, історія Пустельно-Миколаївського монастиря не була такою вже безжурною і безхмарною. Протягом усього свого існування він не раз потерпав від набігів турків і татар, від безчинств стрільців князя Голіцина, від епідемій та сарани, і кожен раз знову відроджувався.

Занепадати Самарський монастир почав після знищення Катериною II Запорозької Січі, хоча ще деякий час по тому йому були залишені і землі, і привілеї. Останньою радістю для ченців козацької обителі стала побудова у 1787 році нового кам’яного собору на місці старого дерев’яного. Він був побудований коштом знаменитого на Запорожжі “дикого попа” Кирила Тарловського та колишніх військових старшин Пилипа Федоріва, Максима Косолапа, Федора Стовби та ще декількох інших. З 1791 року монастир став резиденцією катеринославських єпіскопів і повністю втратив своє колишнє значення.

Дмитро Іванович Яворницький залишив детальний опис монастирського комплексу, а також багатьох речей церковного ужитку. Серед інших згадує він й ікону Господа-Вседержителя, який тримає в руках скіпетр і державу. На державному яблуку зображені сцени козацького життя, що, на думку Дмитра Івановича, мало символізувати божественне покровительство і сприяння усім справам запорожців. А от краєзнавець Петро Сочинський, який оглядав монастир на початку двадцятого століття, цієї ікони там вже не виявив. Зникли й інші речі, які описував Яворницький, у тому числі й портрет Кирила Тарловського, особа і життя якого варті окремого дослідження.

І що цікаво, вже 1902 року лунали заклики захистити історичну пам’ятку від руйнування. Лунали ще і донедавна.

За десятиліття радянської влади монастир, вірніше те, що від нього залишилось, геть занепав. Довгий час його господарями були органи соціального забезпечення. В другій половині 90-х років тут знову почав відроджуватись монастир, тільки замість чоловічого чомусь жіночий. Деякий час він співіснував з інтернатом для дітей з психічними вадами – комусь здалось, що під наглядом кількох черниць хворим дітям буде найліпше. Згодом інтернат звідси перенесли, а монастир став чоловічим, як і раніше. Тепер тут порядкують ще нечисленні, поки що, ченці. Обитель відроджується ...

Ірина ГОЛУБ

Література:

 

Феодосій (Макаревский А.)  Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII ст. Вып.1 и 2. – Екатеринослав, 1880. – 1032 с.

Про монастир – С.31-36, 38, 39, 40-41, 43.

Беднов В.А.  Краткие сведения об архиве Самарского Пустынно-Николаевского монастыря // Труды XIII археологического съезда в Екатеринославе 1905. – М., 1908. – С.174-184.

Сочинский П.  Самарский Пустынно-Николаевский монастырь // Приднепровье : Календарь-ежегодник 1910 г. – Екатеринослав, 1910. – С. 228-231.

Мосьпан М.В.  Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства. – Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1990. – С.44-47.

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир // Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х тт. Т.1. – Львів : Світ, 1990. – С. 224-233.

Плохій С.М.  Самарський монастир // Мицик Ю.А., Мосьпан Н.В., Плохій С.М.  Місто на Самарі : Навчальний посібник. – Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1994. – С.46-53.

Скальковський А.О.  Історія Нової Січі, або Останнього коша Запорозького. – Дніпропетровськ : Січ, 1994. – 678с.

Про монастир – С.114, 115, 116, 118-119, 122.

Журба О.І.  Три самарських монастиря // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип.1 : Матеріали Першої міжрегіон. іст.-краєзнав. конф. (8-9 жовт. 1998р. м.Дніпропетровськ). – Дніпропетровськ, 1998. – С.266-272.

* * *

 

Дубинин В.  Судьба древней святыни // Днепров. панорама. – 1992. – 18 апр.

Степовий В.  Самарський монастир // Монастир. острів. – 1994. – №2. – С.137-142.

Голуб І. Козацька святиня // Бористен. – 1996. – №12. – С.1-2.

Василенко Н.  Дикий поп – друг и благодетель // Голос времени. – 1997. – 11 дек.

Про Кирила Тарловського, фундатора монастиря.

Голуб И.  Приют души // Собор. – 1997. – 18 верес.

Шматенко Л., Яковчук М.  За монастирським муром важко співіснувати черницям і дітям з вадами // Зоря. – 1997. – 18 верес.

Киселев В.К.  Самарский Пустынно-Николаевский монастырь // Новомосковск. – 1998. – №40. – дек.

Тимощук В.  Старая крепость ... // Днепров. правда. – 1998. – 10 июня.

Самарский Пустынно-Николаевский монастырь (По материалам Календаря “Приднепровье” 1910г.) // Вісті Придніпров’я. – 1999. – 10 верес.

Кравченко Д.  Корабль спасения душ наших // Днепр вечерний. – 1999. – 10 апр.

Про відродження монастиря.

Мосьпан Н.  Самарський Пустинно-Миколаївський монастир // Новоселица. – 2000. – 22 июня.

Пащук Л.  Зачерпните из той глубины родниковую веру :[Про відродження монастиря. ]

// Днепр вечерний. – 2000. – 29 апр.

 

 

Стара Чортомлицька Січ

 

350 років

від часу заснування

(1652 – 1709)

 

Історія запорозького козацтва знає вісім Січей:  Хортицьку, Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку або Стару, Кам’янську, Олешківську та Нову  (Підпільненську, Покровську).

Чортомлицька Січ існувала протягом 57 років і справедливо вважається найзнаменитішою з усіх запорозьких Січей. Саме на ті роки, коли Чортомлицька Січ була столицею запорожців, припадає дата найбільших після Національно-Визвольної війни історичних успіхів запорозького козацтва. Академік Дмитро Яворницький пише: “В цій Січі часто зав’язувалися такі справи, котрі потім розв’язувалися у сусідній запорожцям Україні, в російській Москві, польській Варшаві та турецькому Стамбулі” [ Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3 тт. – Львів: Світ, 1990. – Т.1. – С. 82.].

Чортомлицьку Січ запорожці заснували 1652 р. під керівництвом кошового  отамана  Лутая. Назву вона отримала від дніпрового рогу або мису, на якому й була розташована. Невідомо, що послужило причиною перенесення Січі з Микитиного Рогу до Чортомлика, але, на думку Д. Яворницького, козаки віддали перевагу більш зручній із стратегічного боку місцевості.

У період Національно-Визвольної війни звідси запорозькі козаки вирушали під Батіг і Жванець, згодом здійснювали походи проти Оттоманської Порти і Криму, проти ногайських орд. У 1654 р. у цій  Січі запорозькі козаки присягнули на вірність російському престолові. А у 1657 р. саме сюди надійшла звістка з Чигирина про смерть гетьмана Богдана Хмельницкого.

Смерть Б. Хмельницкого загострила внутрішні протиріччя всередині українського суспільства, водночас посилилася боротьба між різними політичними течіями. В умовах протистояння цілих угруповань і окремих ватажків старшинської верхівки, запорожці зайняли власну окрему позицію з багатьох питань, балансуючи між Москвою, Польщею та Туреччиною. Яскраво виявилося це вже під час гетьманування Івана Виговського, коли запорозький кошовий отаман Барабаш підтримав полтавського полковника Мартина Пушкаря та разом вони розпочали  збройне повстання проти гетьмана, яке згодом закінчилося поразкою. Підписання у 1658 р. Гадяцького договору про входження України як федеративної  одиниці до Речі Посполитої тільки ще більше загострило соціальні суперечності. У Чигирині підняли повстання полковники Іван Богун та кошовий отаман запорожців Іван Сірко з вимогою передати гетьманську булаву синові Богдана Хмельницького Юрію. Гетьманування Юрія Хмельницького поклало початок так званій “Руїні” – Україна, замість стати незалежною державою, була поділена між великими та більш сильними сусідами. Реальністю став поділ на Лівобережну, Правобережну Україну та Запорозьку Січ. Лівобережна Україна  все більше перетворювалась на автономну одиницю у складі Російської імперії.

У цих умовах Запорозька Січ часто ставала бастіоном політичної нестабільності. Наприклад, запорожці підтримали Івана Брюховецького, який став кошовим отаманом, а потім і гетьманом Лівобережної України. Але гетьманування Брюховецького принесло ще більше обмеження автономії України,  посилення податкового тягаря з боку московських чиновників.

Закріпивши існуючі геополітичні реалії: Андрусівське перемир’я 1667 р. та “Вічний мир” 1686 р., – дві імперії – Російська та Річ Посполита – розділили українські землі. Запорожжя, за умовами “Вічного миру” підпадало під протекторат обох держав. Запорозька Січ за цих умов знову  починає грати значну роль як форпост антиосманської боротьби.

Найвидатнішою, знаковою постаттю цього періоду в житті Запорозької Січі, без сумніву, є кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко. Ця людина користувалася великим авторитетом, понад 15 разів він обирався на найвищу військову посаду. Протягом другої половини XVII ст. він був головним провідником козаків у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Народився Сірко близько 1600 р. Відомо, що у 1646 р. разом з Б.Хмельницьким Сірко побував у Франції, де у складі армії принца Конде з 2000 козаків воював під Дюнкерком. Очолювані ним загони козаків здійснювали успішні походи на турецькі укріплення в низов’ях Дніпра та на Перекопському перешийку, на татарські володіння в межах Кримського ханства. У 1670 – 1671 рр. Сірко очолив походи запорожців на турецькі фортеці Очаків та Ісламкермен. У 1672 р. Сірко опинився на засланні у Тобольську, але, враховуючи загострення турецької загрози, на прохання запорожців і польського короля, його повернули із заслання. Іван Сірко брав участь у Чигиринських походах російських військ та козацьких лівобережних полків 1677, 1678 рр. Сірко проводив жваве листування з гетьманами України, володарями Росії, Речі Посполитої, Османської імперії та інших держав. У народних думах та переказах  І. Сірка оспівано як безстрашного воїна, оборонця національних інтересів знедоленого українського народу. За одним із переказів, Сірко із запорожцями написали зухвалого листа турецькому султану у відповідь на його вимоги підкоритися Туреччині. Художник Ілля Рєпін на основі цього переказу створив відому картину “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”.

1 серпня 1680 р. старий кошовий отаман помер на своїй пасіці Грушівці, неподалік Чортомлицької Січі. Його тіло запорозькі козаки урочисто поховали на старому козацькому кладовищі. Доля могили Івана Сірка  в подальшому склалася  трагічно. Ще 1709 р., під час каральної акції російських військ, труну з тілом Сірка довелося перепоховати. У 1909 р. Д.Яворницький викупив місце з могилою, пізніше там встановили його бронзове погруддя. Але нові випробування спіткали могилу кошового у 1960-ті роки. Коли Січ була затоплена водами Каховського водосховища, довелось перепоховати останки Сірка до старовинного  кургану.  Тоді ж вчені-антропологи по черепу провели наукову реконструкцію зовнішності славетного отамана. У серпні 2000 р. відбулось урочисте допоховання черепа Івана Сірка до його могили у старовинному козацькому селі Капулівці.

Запорожці завжди надавали допомогу народним повстанням у межах Московської держави та Російської імперії. У 1668 р. Іван Сірко очолив повстання проти московських воєвод і бояр на Слобожанщині, став зміївським полковником.  Є свідчення, що козаки надали допомогу повстанцям під проводом Степана Разіна (1667 – 1671 рр.). Січ підтримала матеріально і за рахунок добровольців Кіндрата Булавіна, вождя Селянської війни у Росії  протягом 1707 – 1708 рр.

Наприкінці XVIII ст. знову загострилися протиріччя між Запорозькою Січчю та Гетьманщиною. Запорожці підтримали виступ Петрика (Петра Іваненка) проти гетьмана Івана Мазепи у 1692 р. Однак згодом, коли Мазепа очолив опозиційний царському урядові рух та уклав угоду із шведським королем Карлом XII, на його боці виступила й частина запорожців з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Це повстання, як ми знаємо, закінчилося поразкою. Царський уряд не пробачив таких кроків Мазепі та Гордієнку. На Україну рушили каральні війська Меншикова і Яковлєва, які знищили, зокрема, Батурин, Старий та Новий Кодаки, багато інших міст. Така ж доля спіткала Чортомлицьку Січ. 24 травня 1709 р. її оточили і взяли штурмом, під час якого загинуло чимало запорожців. Були зруйновані січові укріплення, навколишні хутори та зимівники, січове кладовище. Січ на Чортомлику перестала існувати. Запорожці після цього були вимушені  перейти до володінь кримського хана Девлет-Гірея. Вони спустилися вниз по Дніпру й заснували нову Січ – Кам’янську, а дещо  пізніше – Олешківську (зараз це територія Херсонської області).

Місце, на якому знаходилася Чортомлицька Січ, детально дослідив і описав Дмитро Яворницький наприкінці XIX століття. Колись великий Чортомлицькій Ріг поступово перетворився на острівець на околиці села Капулівки. Уся територія навкруги ще зберігала залишки укріплень, сліди військових і громадських споруд, виднілися козацькі хрести. Сьогодні від залишків Чортомлицької Січі не залишилося нічого. Води Каховського водосховища, штучно створеного у 1950-х роках на місці славнозвісного козацького Великого Лугу, поховали під собою Чортомлицьку Січ, як і місця інших Січей – Томаківської, Базавлуцької, Підпільненської (Нової). Тільки зараз, після десятиліть забуття, ми знову вшановуємо славних предків. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х років на узбережжі Каховського водосховища було встановлено декілька пам’ятних знаків, у тому числі і в козацькій Капулівці, щорічно тут проводиться низка культурноосвітніх заходів. Значна частина славного минулого українського народу  нарешті повертається із забуття.

 

Максим КАВУН

 

Література:

 

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К.: Наук. думка, 1990.-1991.–

 ( Пам’ятки іст. думки України). – Текст укр. та рос. мовами. – Т.1. –  С.110-113.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т.– Львів: Світ, 1990. – Т.1. – С. 79 – 93.

Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 190 с.: іл.

Скальковський А.О.  Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького / Передмова та комент. Г.К.Швидько; Пер. з рос. Т.С.Завгородньої; Худож.-іл. О.М.Бузилов. – Дніпропетровськ: Січ, 1994. – С.220- 224.

 Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч. І, ІІ. – К.: Веселка,  1995. – С.298 – 330.

Мицик Ю.А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини XV – XVIII ст. –    Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1997. – С. 88 – 94.

 

***

 

Богуш П. Старая Чертомлыцкая Сечь // Никопол. правда. – 1990. – 24 июля.

Мыцык Ю. Восемь Сечей запорожских. 5. Чертомлыцкая Сечь // Днепр вечерний. – 1993. – 20 янв.

Варивода Л. Так загинула найславетніша Січ // Півден. зоря. – 1999. – 15 трав.

 

 

 

 

 “Золота Роза” Катеринослава

 

150 років

 з часу відкриття

хоральної синагоги

 (1852)

 

Єврейська община Катеринослава почала формуватися ще наприкінці XVIII  століття. Оскільки більшість євреїв займалися торгівлею й ремеслами, вони зосередилися у торговельних кварталах нижньої придніпровської частини міста. У цей час почала заселятися й вулиця Єврейська (нині Шолом-Алейхема). Є свідчення, що тут вже наприкінці XVIII ст. з’явилися кілька єврейських культових споруд – синагог. Синагога (з грецької мови – зібрання, місце зібрання) – молитовний будинок віруючих-іудеїв. Іудаїзм – національна релігія єврейського народу. Він сформувався у першому тисячолітті до нашої ери на території Палестини (нині – держава Ізраїль).

У 1833 р. дерев’яні синагоги згоріли, і на їх місці почалося будівництво кам’яної хоральної, тобто центральної міської синагоги. У 1852 р. її будівництво було завершено, цифри “1852” довгий час зберігалися на фасаді будівлі. Хоральна синагога залишалася центром єврейського культурного й громадсько-політичного життя Катеринослава понад три чверті століття. Великий будинок синагоги мав прямокутну форму і був побудований у класичному стилі з мавританськими елементами. Його фасад прикрашали чотириколонний портик коринфського ордеру і дві декоративні вежі. Над центром височив великий купол.

Внутрішнє планування синагоги цілком відповідало потребам іудейського молитовного обряду. Центральну частину біля східної стіни займала великих розмірів “Свята шафа” – “Аарон-Кодеш”, у спеціальній ніші якої знаходилася Тора – текст п’яти перших біблійних книг (П’ятикнижжя Моїсєєвого), де містилися основні заповіді й правила поведінки іудеїв.

Цікава деталь: місця моління чоловіків і жінок у синагозі були відокремлені: в нижній частині молитовного залу знаходилися чоловіки, а на хорах, вверху – жінки. Це відповідало соціальному нерівноправ’ю чоловіків та жінок в ортодоксальному іудаїзмі.

Протягом XIX століття частка євреїв серед населення Катеринослава помітно збільшилася, за даними 1912 р. тут проживало 64347 віруючих іудеїв – третина населення міста. Працювали понад 40 синагог. Синагога, і, зокрема хоральна, в житті євреїв Катеринослава використовувалась не тільки для релігійних потреб. Тут регулярно збиралися представники громад, вирішували соціально-побутові проблеми, влаштовували свята.

Після революції 1917 р., з оголошенням масового наступу на релігію й церкву, хоральна синагога була закрита. 22 березня 1929 року рішенням окружного виконкому згідно з проханням товариства “Безбожник” та “бажанням широких мас трудящих” її було відібрано у єврейської громади та передано союзу швейників для організації робітничого клубу. Кілька десятиліть тут працював будинок культури, а у 1980–1990-х роках будівля взагалі була пристосована під склад швейної фабрики ім. Володарського (зараз – фірма “Мрія”). Недбалість нових господарів зробила свою справу: будинок синагоги – архітектурна пам’ятка середини XIX сторіччя – зазнав значних руйнувань та перебудов: на його фасаді під портиком зник балкон, багато вікон закладені цеглою, розібрані купол та дві бокові вежі, до бокових фасадів прибудовані великі приміщення. Повністю змінив свій вигляд й інтер’єр молитовного залу синагоги.

З 1987 року єврейська громада Дніпропетровська почала боротьбу за повернення Хоральної синагоги. Ця боротьба завершилася успіхом у 1996 році, коли приміщення було, нарешті, повернуте його справжньому володареві. Будівля синагоги потребувала значного капітального ремонту й реконструкції, які тривали чотири роки. 20 вересня 2000 р. нарешті відбулося урочисте відкриття відреставрованої хоральної синагоги. Вона отримала назву “Золота Роза”. Без сумніву, це була найголовніша подія останніх років у житті євреїв Дніпропетровська. У церемонії відкриття взяли участь керівники міста й області, надзвичайний та повноважний посол Ізраїлю в Україні Анна Азарі, голова дніпропетровської громади Г.Боголюбов, народний артист, почесний громадянин нашого міста Іосиф Кобзон та інші відомі діячі. З Єрусалима спеціально доставили згорток тори.

Сьогодні “Золота Роза” – цілий культурний комплекс, де розташовані громадський центр, музейно-історичний комплекс, бібліотека, благодійні заклади та інші установи. Будинок синагоги відреставрований у вигляді, наближеному до первісного, який зображено на фотографії початку XX ст. Однак інформації про внутрішній вигляд споруди не залишилося зовсім. Враховуючи це, на практиці реалізували оригінальну концепцію внутрішнього опорядкування синагоги, яку запропонував дніпропетровський архітектор А.Г.Дольник. Головний зал синагоги розрахований на 450 осіб. Фойє прикрашають тепер роботи відомого ізраїльського майстра Ф.Майзлера. За деякими даними, будинок синагоги найбільший з подібних у Східній Європі.

Через 70 років відновлена хоральна синагога “Золота Роза” знов стала центром релігійного та культурного життя єврейської громади Дніпропетровщини.

Максим КАВУН

Література:

 

Каршенбаум М.  Взгляд сквозь годы // Шабат Шалом. – 1992. – №2.

Фоменко А.  Хоральна синагога // Наше місто. – 1994. – 16 серп.

Фельдман Б.  Идут евреи в синагогу: [Реставрируется синагога] // Шабат Шалом. – 1996. – №10. – окт.

Назустріч віруючим : [Приміщення БК фірми “Мрія” передано єврей. громаді] // Зоря. – 1996. – 7 груд.

Абрамова Т. Вторая жизнь “Золотой Розы” // Наше місто. – 1996. – 3 груд.

Маневич И. Возвращение “Золотой Розы” // Днепр вечерний. – 1996. – 6 дек.

Боловин Ю. Шалом, “Золотая Роза” // Торг. дом. – 1996. – 12 дек.

Мороз О. Мир спасают красота и вера: [Восстанавливают синагогу] // Днепр вечерний. – 2000. – 12 сент.

Мороз О.  Праздник на улице Шолом-Алейхема // Днепр вечерний. – 2000. – 22 сент.

Маневич И. Второе рождение “Золотой Розы”: [Состоялось открытие синагоги] // Наше місто. – 2000.– 23 верес.

Климов О.  Оживление “Золотой Розы” // Вісті Придніпров’я. – 2000. – 26 верес. – С.2.

Быстряков А.  К истории главной хоральной синагоги // Шабат Шалом. – 2000. – №9. – сент.

Шмист А.  “Золотая Роза ...”  мне показалось это имя очень красивым: [О восстановлении хоральной синагоги] // Шабат Шалом. – 2000. – №9. – сент.

Дольник А. “Я – на пути к однозначному ответу” : [Беседа с арх., авт. проекта реставрации “Золотой Розы”] / Вел. Л.Лейнов // Шабат Шалом. – 2000. – №10. – окт. – С.2.

***

Днепропетровск. Жемчужина Приднепровья: Фотоальбом. – М.: Арт-родник, 1998. – С. – 58.

 

 

 

КАЛЕНДАР КВІТУЧИХ ПЕЛЮСТОК

 

 

Квітковий календар Катеринославщини.

Історія створення

 

Існує багато напрямків вивчення рослинного світу. Одним з таких напрямків в біології рослин є фенологія. Термін “фенологія” було запропоновано Морраном – ботаніком середини XIX століття. У найзагальнішому значенні цього слова це – наука про явища росту і розвитку рослин і тварин. Основним завданням фітофенології є вивчення сезонних змін у річному циклі розвитку рослин, реєстрація часу їх змінювання, виявлення різноманітних закономірностей цього процесу. Основоположником фенології вважається Карл Лінней, який у книзі “Філософія ботаніки” дав перше чітке визначення цілей і методів фенологічних спостережень.

У Російській імперії фенологічні дослідження стали систематичними, починаючи з другої половини XIX століття. Одними з перших їх стали проводити Д.М.Кайгородов, В.О.Поггенполь, І.Я.Акінфієв та інші.

У Катеринославі систематичні фенологічні спостереження над рослинністю були розпочаті І.Я.Акінфієвим у 1882-1885 рр. Перші результати його спостережень були опубліковані в широко відомій праці, спеціально підготовленій до століття з дня заснування Катеринослава (тобто до тієї дати, яку офіційно відзначали у XIX столітті як дату заснування міста) [2]. У цій книзі, а також у виступі на засіданні Харківського товариства дослідників природи, він наводить вперше список 186 рослин, за фазами розвитку яких велися спостереження, і робить вельми цікаві висновки. Одним з таким висновків був наступний: “В порядке расцветания растений замечается строгая последовательность из года в год... На основании этого, если бы в иной год было замечено время расцветания фиалки..., то с полной уверенностью можно сказать для нашей местности, что уже раньше первой цветет не менее 25 видов...” [2]. Він робить також висновок, що проміжок часу “от расцветания одного вида до расцветания другого в разные годы не одинаков” [1, 2]. Причина полягає у несталості кліматичних умов кожного року.

Але надалі, накопичивши значну кількість фітофенологічних спостережень, І.Я.Акінфієв дійшов дуже цікавого висновку. За його даними будь-яка рослина розцвітає тоді, коли у повітрі накопичиться певна кількість тепла, тобто при певній сумі середніх температур повітря. Відхилення від цього правила він пояснював неоднаковими умовами вологості і хмарності. Наш земляк провів співставлення числа видів рослин, що розквітли в одні й ті ж дні різних років, і виявив взаємозв’язок між цим числом, середніми температурами повітря, сумою середніх температур грунту, хмарністю і вологістю. Вперше І.Я.Акінфієв навів для дослідженого регіону (а саме Придніпров’я) список весняних рослин з детальними фенологічними даними, у який увійшло більш ніж 250 видів. Усі вони були розташовані у порядку розквітання.

Залишався лише один крок до створення так званого квіткового календаря, і він був зроблений І.Я.Акінфієвим у спеціальній роботі, яка так і називалася “Цветочный календарь” [3]. Ця і ряд інших робіт дають підстави вважати нашого земляка І.Я.Акінфієва одним з піонерів складання квіткових календарів як в Україні, так і в Російській імперії взагалі. Сам Іван Якович з цього приводу писав у 1895 р.: “Цветочный календарь представляет одну из самых редких в России попыток предугадывать время цветения в данной местности. За границей в последние годы такие календари стали вводиться  все чаще и чаще. Составление их возможно только после предварительных многолетних наблюдений над жизненными процессами растений в какой-либо местности” [3]. Ці спостереження, як вже вказувалося, І.Я.Акінфієв почав ще на початку 80-х років. У 1891 р. О.І.Войейков, рецензуючи праці І.Я.Акінфієва з фітофенології, звернув увагу на наступний його висновок: “... так как расцветание растений совершается из года в год почти в одном и том же порядке, то по отношению к температуре можно сделать вывод, что всякое растение зацветает тогда, когда в воздухе находится определенное количество тепла, когда будет определенная сумма средних температур воздуха, случится ли это через неделю или месяц после открытия весны” [3].

У цілому всі рослини даної місцевості будь-яку весну будуть розквітати в певному порядку. І далі він пише: “В Екатеринославе, например, ольха всякую весну начинает цвести раньше береста на 9-10 дней, берест раньше клена на 5 дней, абрикосы раньше груши на неделю и т.п.” [3].

По суті, І.Я.Акінфієв запропонував принцип побудови рухомого календаря природи, який у сучасній літературі виглядає наступним чином: “Одной из закономерностей сезонной жизни природы является синхронность многих явлений в жизни различных организмов. Растительность реагирует на внешние условия как одно неразрывное целое. Схематически процесс начала цветения можно представить в виде цепи, отдельные звенья которой более или менее соединены определенными интервалами времени. По отношению к календарным срокам эта цифра из года в год делает сдвиги... Но этот сдвиг захватывает всю цепь целиком и отдельные ее звенья следуют за собой в закономерной последовательности. На основе этого постоянства интервалов между сроками начала цветения отдельных растений строится принцип подвижного календаря природы” [5].

Виникало ще одне питання, а саме – який день прийняти за початок весни, від якого дня треба вести відлік часу для кожної з рослин, що входить до квіткового календаря. І.Я.Акінфієв на підставі десятирічних спостережень прийшов до висновку, що таким має бути день, коли розквітає підсніжник. Відзначимо, що вибір феноіндикатора першого дня весни – досить складне питання. Але вже після І.Я.Акінфієва переважна більшість тих, хто складав подібні квіткові календарі, зупинились в якості феноіндикатору якраз на підсніжникові.

Таким чином “Квітковий календарь” для Дніпропетровщини був складений на підставі десятирічних спостережень над рослинами всіх околиць Катеринослава, що розквітали протягом перших трьох весняних місяців, починаючи від цвітіння підсніжника. У “Квітковий календар” були занесені усереднені дані за ці роки. І.Я.Акінфієв наводить також дані для найбільш раннього і найбільш пізнього зацвітання тієї чи іншої рослини.

Як же користуватися таким “Квітковим календарем”? Необхідно відмітити початок цвітіння будь-якої рослини у саду, лісі або степу. Припустимо, що це – лісовий тюльпан, і днем спостереження було 27 березня. Зазирнувши до “Квіткового календаря”, ми побачимо, що через три дні, тобто 1 квітня повинні цвісти абрикоси, а через 13 днів після цвітіння абрикос слід чекати цвітіння яблуні і т.д.

І.Я.Акінфієв попереджав при цьому, що спостереження необхідно проводити над рослинами, які поставлені в однакові умови освітлення, зігрівання сонцем. Екземпляри однакових видів рослин можуть різнитися терміном зацвітання на 5-6 днів, якщо одні знаходяться в тіні, а другі на осонні. Сам він для спостережень вибирав рослини, які користувались повним сонячним освітленням.

Такі квіткові календарі досить постійні для кожного регіону. Якщо, наприклад, розглянути календар природи для Московської області, то там раніше від усіх дерев зацвітають вільха сіра і ліщина. Від цієї дати розраховуються там часові інтервали, через які наступає цвітіння різних дикорослих культур. Тобто за фактичною датою цвітіння ліщини можна приблизно судити про можливі терміни початку цвітіння тих рослин, які нас цікавлять. Слід мати на увазі, що постійність інтервалів між термінами цвітіння зберігається лише в роки з середнім багаторічним ходом весни. При аномальній зміні температур точність визначення порушується, і треба робити поправки по розквітанню більш пізніх рослин.

І все ж термін весняного пробудження природи є досить чітким показником рівня тепла у весняно-літній період. Більше того, існують спеціально розроблені методи прогнозу суми температур на наступний вегетаційний період за терміном початку весни [10]. Але й вказаним календарем природи, “Квітковим календарем”, який наводиться для нашого регіону, є сенс користуватися, щоб оцінювати час цвітіння тих чи інших рослин.

 

Таблиця

 

 

Час   цвітіння

Рослини

найранніший

найпізніший

середній

за 10 років

1.*Підсніжник

2 березня

15 березня

8 березня

4.Пролісок

11 березня

23 березня

13 березня

7.Вільха

14  

23  

17  

 19.Тополя       (осокор)

24  

9 квітня

4 квітня

20.Кульбаба

25  

10  

5  

26.Клен

28  

15  

7  

Абрикос

31  

16  

8  

Верба біла

3 квітня

20  

12  

Вишня

7  

22  

14  

Груша

7  

22  

15  

Черешня

8  

22  

15  

Терен

8  

22  

15  

Слива

9  

27  

18  

Яблуня

10  

28  

19  

Полуниця

11  

30  

20  

Конвалія

14  

26  

22  

Жовтець

14  

29  

23  

Бузок

14  

1 травня

24  

Каштан

14  

29 квітня

25  

Ромашка

22  

5 травня

30  

Шовковиця

24  

5  

30  

Акація біла

3 травня

13  

6 травня

Жасмин

10  

17  

14  

Жито

13  

25  

20  

Виноград

20  

15 червня

27  

* Нумерація дається вибірково.

 

На жаль, ім’я І.Я.Акінфієва, нашого славного земляка, одного з перших творців календарів природи як в Україні, так і в Росії було забутим. У літературі можна зустріти вказівки на те, що перші такі календарі природи були складені у 20–30-х роках XX століття О.І.Молозевим, Д.Т.Маркатовим, В.І.Долгошовим [7-9] та іншими.  Відзначимо, що квітковий календар (календар природи) у 80–90-ті роки XIX століття створив для Петербурга Д.М.Кайгородов, а для Катеринослава – І.Я.Акінфієв, яким і належить пріоритет у цьому питанні. Для України ж пріоритет І.Я.Акінфієва у складанні “квіткових календарів” можна вважати безперечним.

 

Література:

1.  Акинфиев И.Я.  Фенологические наблюдения над растениями окрестностей Екатеринослава // Тр. XIII съезда русс. естествоиспытателей и врачей в СПб. 1890. Отдел 5. Ботаника. С.62-83.

2.  Акинфиев И.Я.  Растительность Екатеринослава в конце первого столетия его существования. Екатеринослав. 1889. Ч.1. 116 с.; Ч.2. 238 с.

3.  Акинфиев И.Я.  Цветочный календарь // Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1895 г.  С.67-71.

4.  Савчук В.С.  Иван Яковлевич Акинфиев. – М.: Наука, 1996. – 112 с.

5.  Савздарг С.Ф.  Срок весеннего пробуждения природы – показатель уровня тепла в весенне-летний период. – М.,1967.

6.  Долгошов В.И.  Подвижной календарь пчеловода // Пчеловодство. – 1937. – №2.

7.  Долгошов В.И.  Подвижной фенологический календарь весны // Московский агрономический журнал. – 1937. – №2.

8.  Молозев А.И.  О предсказании с весны сроков зацветания диких и культурных растений // Тр. Шатиловской обл. с/х опытной станции. Сер.X.

9.  Давитая Ф.Ф.  Прогноз обеспеченности теплом и некоторые проблемы сезонного развития природы. – М.: ГИМИЗ, 1964.

Варфоломій САВЧУК

 

 

 

 

Пропонуємо квітковий календар І.Я.Акінфієва мовою оригіналу за його книгою “Растительность города Екатеринослава в конце первого столетия его существования”, видану в Катеринославі у 1889 році.

 

Цветочный  календарь

Список

весенних растений, расположенных по времени их зацветания

 

 

 

Время  зацветания

Время

Название растений

1884

1885

1886

1887

Среднее.

Отцветания

Созревания

плодов

  1

Подснежник – Bulbocodium ruthenicum Bung.

12 мар.

8 мар.

15 мар.

12 мар.

12 мар.

3 апр.

23 апр.

  2

Гусятник – Gagea pusilla Schult.

15  ,,

13  ,,

16  ,,

7  ,,

13  ,,

13  ,,

29  ,,

  3

Крупка –  Draba verna L.

16  ,,

10  ,,

17  ,,

15  ,,

14  ,,

20  ,,

20  ,,

  4

Жабник – Ficaria ranunculoides Roth.

18  ,,

15  ,,

18  ,,

18  ,,

18  ,,

29  ,,

  3 мая

  5

Пролеска поникшая – Scilla cernua Red.

20  ,,

17  ,,

20  ,,

19  ,,

19  ,,

все лето 

  8 апр.

  6

Просуренка – Crocus reticulatus Aut.

19  ,,

16  ,,

21  ,,

18  ,,

19  ,,

8 апр.

19  ,,

  7

Мокриця – Stellaria media V. M.

20  ,,

18  ,,

19  ,,

20  ,,

20  ,,

18  ,,

  8 мая

  8

Пролеска двулистная – Scilla bifolia L.

21  ,,

18  ,,

22  ,,

20  ,,

21  ,,

13  ,,

 

  9

Gagea Bohemica Schult. L.

22  ,,

19  ,,

22  ,,

21  ,,

21  ,,

23  ,,

 

 10

Кашка – Capsella bursa pastoris M.

22  ,,

19  ,,

23  ,,

21  ,,

22  ,,

все лето

 

 11

Костенец – Holosteum umbellatum L.

23  ,,

20  ,,

24  ,,

22  ,,

23  ,,

18 апр.

19 апр.

 12

Собаче мыло – Herniaria glabra L.

24  ,,

20  ,,

25  ,,

22  ,,

23  ,,

все лето

 5 мая

 13

Ольха – Alnus glutinosa L.

25  ,,

21  ,,

24  ,,

23  ,,

24  ,,

  3 апр.

 

 14

Вероника – Veronica hederifolia

26  ,,

21  ,,

25  ,,

24  ,,

24  ,,

  8 мая

20 апр.

 15

Veronica triphyllos L.,  V. polita Fr.

26  ,,

22  ,,

26  ,,

25  ,,

25  ,,

13  ,,

20  ,,

 16

Лещина – Corylus Avellana L.

25  ,,

23  ,,

25  ,,

24  ,,

25  ,,

  3 апр.

 

 17