Мілена Рудницька // https://uain.press/blogs/milena-rudnitska-
gidna-donka-velikoyi-kulturnoyi-natsiyi-1293942
Мілена (друге ім'я – Наталія) Іванівна Рудницька (15.07.1892–29.03.1976; у шлюбі – Лисяк), українська громадсько-політична діячка, парламентарка, піонерка українського фемінізму, журналістка, письменниця, учителька середніх шкіл, одна з найяскравіших діячок України XX століття.
Мілена Рудницька досягла успіху і як викладачка, і як політикиня, і як літераторка, і як журналістка. Багато зробила, щоби поінформувати світ про трагічну долю українського народу за новітньої доби.
Мілена (Наталія) Іванівна Рудницька народилася на Тернопільщині у сім’ї цісарсько-королівського нотаря Івана Рудницького і Ольги (Іди, в дівоцтві Шпігель). В родині було п’ятеро дітей. Через роботу батька родина часто переїжджала. Після смерті Івана Рудницького у 1906 р. матір з дітьми перебралася до Львова. Саме завдяки їй усі діти родини здобули належну освіту та були виховані щирими українцями. Зокрема, Михайло Рудницький став відомим філологом і професором, Іван Рудницький (псевдонім Кедрин) – знаним журналістом і публіцистом, Антін Рудницький – композитором, дириґентом і піаністом.
Початкову освіту Мілена отримала вдома, потім закінчила приватну жіночу гімназію новокласичного типу імені Юліуша Словацького. Уже тоді її захопленням стали математика, природничі науки, філософія та мистецтво. В останньому, восьмому класі гімназії, Мілена була активною учасницею філософського гуртка, де зробила доповідь «Про софізми Зенона».
Вищу освіту здобула у Львівському університеті на філософському факультеті, де отримала диплом учительки середньої школи з основними дисциплінами філософія і математика. Студіювала у Відні, де захистила дисертацію «Математичні основи естетики Ренесансу». У цій роботі М. Рудницька зробила аналіз математичних підходів до естетичних проблем у мистецтві й архітектурі італійського вченого Леона Батіста Альберті. Дисертація мала шість основних розділів: І. Абсолютні пропорції людського тіла, ІІ. Число. Символіка чисел, ІІІ. Симетрія і критика геометричних форм, ІV. Пропорціональність, V. Колокація (Collocatio), VI. Гармонія. Після захисту дисертації вона здобула ступінь докторки філософії (1917 р.).
Мілена Рудницька прийшла в український жіночий рух у 1919 р. За часів перебування у Відні, після шлюбу з відомим адвокатом і політиком, редактором і співробітником багатьох українських видань, послом до Польського сейму від Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) у 1938–1939 рр. Павлом Лисяком (10.03.1887–08.08.1948), перебувала у колі українських митців і політичної еліти. Нарівні з ними вела диспути, володіла ораторськими здібностями. Як публіцистка, порушувала питання національності, засуджувала авторитаризм і тоталітаризм, присвячувала праці жіночим проблемам. Стала членкинею Національної ради українських жінок (заснована в Кам’янці-Подільському).
Працювала вчителькою в гімназії, викладала в Учительській семінарії, у 1921–1928 рр. М. Рудницька викладала на Вищих педагогічних курсах у Львові.
У 1921 р. була членкинею української делегації на конгресі Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу у Відні та заступницею голови Союзу українок.
У 1923 р. здобула диплом із педагогіки та дидактики. Але основною нивою діяльності М. Рудницької став жіночий рух.
28 грудня 1928 р. М. Рудницьку було обрано очільницею «Союзу українок» – організації, яка мала значний вплив по всій Європі й налічувала понад 60 тис. учасниць. Щороку її переобирали на цю посаду аж до припинення діяльності організації на початку Другої світової війни. Під орудою Рудницької організація розросталася і процвітала. За її словами, організація нараховувала «у своїх 82 повітових філіях і 1100 сільських кружках понад 100 тисяч членів».
У 1935 р. Мілена Іванівна стала головою «Світового Союзу Українок». За часів перебування на чолі організації звертала увагу на нагальні проблеми жіночого безробіття, освіти, поєднання роботи з побутом, організувала значну кількість жіночих організацій і гуртків в усьому світі, акцентуючи на ролі жінки в політичному та суспільному житті.
Усюди, де б не працювала М. Рудницька, вона привертала загальну увагу своїм організаторським талантом, логікою та неспростовною аргументацією.
Як делегатка Української Парламентарної Репрезентації М. Рудницька захищала в Лізі Націй українські петиції.
У 1931 р., на засіданні в Женеві, вона повідомила про польський терор проти українців за національною ознакою в Галичині та на Волині, обстоювала право українського народу на автономію.
У 1932 р. Рудницька відвідала Рим і дала іноземному кореспонденту інтерв’ю «Терпіння і надії українського народу», в якому заявила, що мета українського народу – незалежна українська держава на територіях, де більшість населення українське, і які тоді були частинами Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини.
У Лізі Націй вона порушувала надзвичайно актуальні питання.
У 1933 р. М. Рудницька входила до української делегації з чотирьох осіб на Конгресі меншин у Берні, столиці Швейцарії, де їм вдалося поставити на порядку денному питання Голодомору. Її виступ мав успіх, і конгрес ухвалив резолюцію до голови Ліги Націй, у якій підкреслив «обов’язок підтримати акцію на користь жертв жахливої голодової катастрофи в Совєтському Союзі, особливо ж в Україні». Попри те, що офіційним шляхом поставити на порядок денний обговорення Голодомору у Лізі Націй було неможливо, М. Рудницька, користуючись особистими контактами з прем’єр-міністром Норвегії, країни, яка на той час головувала у Лізі, Йоганом Мовінкелем та Корбет Ешбі, головою Міжнародного жіночого альянсу, повідомила про Голодомор в УСРР, як найбільшу трагедію в історії України.
Досягненням цього засідання стало фактичне міжнародне визнання Голодомору, хоча Ліга Націй передала повноваження Міжнародному комітету Червоного Хреста для організації допомоги Україні. МКЧХ надіслав запит до радянської влади про надання гуманітарної допомоги й отримав відповідь, що голоду немає і допомога не потрібна.
Пізніше М. Рудницька написала працю «Боротьба за правду про Великий Голод», в якій зазначила: «Двадцять п'ять років тому, навесні 1933-го року, масовий голод на Україні, зорганізований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективізації та для приборкання непокірливого українського люду, дійшов був до вершкового пункту… Нема сумніву, що Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила протягом усієї своєї історії. Найбільшою – як щодо кількости жертв, так і щодо людських страждань».
У 1948 р. М. Рудницька стала представницею Української національної ради у Швейцарії. У Женеві заснувала Український допомоговий комітет, який посприяв виїзду з Чехословаччини на захід понад 500 українських родин. Фактично цих людей урятували від заслання до Сибіру, а багатьох і від смерті.
Значна частина діяльності Рудницької присвячена журналістиці. У 1919–1920 рр. вона співпрацювала з редакцією часопису «Наша мета». У 1922–1925 рр. – редакторка жіночої сторінки в найпопулярнішій тоді галицькій газеті «Діло». Останнє видання було друкованим органом Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Згодом була редакторкою періодичних видань Союзу українок, а саме «Жінка» (1935–1939) та «Громадянка» (1938).
М.І. Рудницька – авторка понад 60-ти публікацій і полемічних статей на виховні, феміністичні, культурно-освітні та політичні теми. Серед її праць книги «Українська дійсність і завдання жінки», «Західна Україна під большовиками», «Дон Баско. Людина, педагог, святий», «Невидимі стигмати».
У шлюбі із Павлом Лисяком М. Рудницька народила сина. Іван Павлович Лисяк-Рудницький (27.10.1919–25.04.1984) – український вчений, історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист, автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Коли Іванові виповнилося два роки, батьки розлучилися. Мілена Іванівна сама виховувала сина. Батько допомагав коштами.
У роки Другої світової війни Мілена мешкала в окупованому нацистами Кракові, потім перед наступом радянських військ виїхала на захід, до Німеччини, зрештою до Швейцарії. У 1951 р. перебралася до США, де мешкав її син Іван Лисяк-Рудницький.
За часів перебування у США Рудницька збирала докази, що свідчили про злочинну політику більшовизму щодо України. Вона представила докази про 27 тисяч співвітчизників, невинно закатованих більшовиками. У 1958 р., за допомогою Наукового товариства імені Тараса Шевченка Української Вільної Академії Наук, вдруге вийшла «Західна Україна під большовиками».
У 1959 р. М. Рудницька повернулася до Європи та мешкала в Мюнхені, де співпрацювала з газетою української діаспори в Сполучених Штатах «Свобода», а в 1956–1960 рр. та з українською редакцією «Радіо Свобода» в Мюнхені.
Наприкінці життя М. Рудницька багато уваги приділяла релігії. У 1963 р. вона однією з перших прийняла звільненого з радянських таборів патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого.
Мілена Іванівна Рудницька відійшла у засвіти 29 березня 1976 р. і була похована у Мюнхені. У 1993 р. прах видатної громадської діячки перевезли до Львова й перепоховали на Личаківському кладовищі.
Радимо прочитати:
Рудницька М. Західна Україна під більшовиками.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020.– 482 с.
Рудницька М. Невидимі стигмати.– Рим; Мюнхен: Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви, 1971.– 404 с.: іл.
Рудницька М. Статті. Листи. Документи.– Львів: [б. и.], 1998.– 843 с.
***
Українки в історії / за ред. В. Борисенко.– Київ: Либідь, 2004.– 326 с.
