Оксана Андріївна Петрусенко (справжнє ім’я – Ксенія Андріївна Бородавкіна; 18.02.1900–15.07.1940), українська співачка (лірико-драматичне сопрано), народна артистка України, одна з кращих виконавиць українських народних пісень і романсів. Голос Оксани Петрусенко вважався символом України у 30-ті роки минулого століття.
Ксенія Бородавкіна народилася у Балаклії в бідній родині Андрія та Марії Бородавкіних. Батько, Андрій Бородавка, був родом з Малої Балаклії Харківської області. В Севастополь його закинула служба матросом на Чорноморському флоті, там же його прізвище було переписане на «Бородавкін». Мати Ксені, Марія Кулєшова, була родом з Орловської губернії. Саме від батька, який мав чудовий голос, Ксеня й отримала талант співати.
Життя майбутньої співачки почалось у тяжких умовах бідності та нестатків. Коли дівчинці виповнився рік, від сухот помер батько. Мати невдовзі вийшла заміж вдруге, але чоловік виявився п’яницею, пропив усе з хати, хоча й до того сім’я бідувала. Після народження брата Івана мати з ним розлучилась.
Дитиною Ксенія співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, малювала, писала вірші. Військовий капельмейстер, із доньками якого дружила дівчинка, був вражений чистотою голосу дівчинки. Літній учитель-українець, вражений голосом школярки, безкоштовно навчав її нотної грамоти та давав уроки вокалу.
Ксенія рано почала працювати. З 14 років майбутня співачка працювала робітницею у порту Севастополя. Всі ці роки Ксенія була учасницею самодіяльних гуртків.
У 1917 р. вона приєдналася до аматорського гуртка Георгія Йосиповича Загала. У 1918 р. її взяли до пересувної трупи українського актора, антрепренера і режисера Степана Олександровича Глазуненка (1870–1934). Наприкінці 1918 р. Ксенія побачила оголошення про набір у трупу Херсонського державного побутового українського музично-драматичного театру під керівництвом Івана Лукича Сагатовського (1882–1951). Тут вона і розпочала свою професійну кар’єру. Дружина І. Сагатовського, Катерина Людвиківна Лучицька (1889–1971), учениця Марії Заньковецької, взялась навчати молоду актрису основам поведінки на сцені. У театрі ж опіку над Ксенею взяв завідувач музичної частини театру й актор Петро Бойченко, який і вигадав її сценічне ім’я – Оксана Петрусенко. Петро Бойченко запропонував: «А давайте ми їй дамо прізвище Петрусенко! Мене батько називав Петром, Петрусем, Петрусенком». Згодом Петро Бойченко став її першим чоловіком.
Дебют співачки відбувся в лютому 1919 р., коли вона виконала партію Одарки в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Успіх був феноменальним. Саме на херсонській сцені Оксана Петрусенко познайомилася з актором, режисером, драматургом Панасом Саксаганським. Вона грала Наталку, а він – Возного. Вони відіграли 10 спектаклів, і це були 10 справжніх уроків високого мистецтва. Видатний актор відіграв важливу роль у становленні творчої особистості Оксани Петрусенко, він називав її донькою, «обдарованим соловейком», а вона його – батьком і вчителем. З театром Оксана Петрусенко побувала на гастролях у Каховці, Копанях, Широкому, Станіславі.
У 1921 р. Херсонський театр розпався, і Оксана продовжила пошук свого театру. Вона перейшла до трупи Дмитра Гайдамаки, учня Марка Кропивницького. Через два роки Оксану запросили до нового театру «Сіяч» у нинішньому Запоріжжі, де вона виконувала драматичні та музичні ролі. Співачка виступала у складі пересувних музично-драматичних труп України, Поволжя і Заволжя. Окремо давала концерти українських народних пісень. Саме тоді Оксану почали називати «українським соловейком». Її широкого діапазону соковитий, унікального тембру голос, який у нижньому регістрі нагадував віолончель, а у верхньому – флейту, мав магічний вплив на слухачів українських народних пісень і романсів.
Талановитій співачці пощастило зустріти людей, які допомагали словом і ділом. Видатний актор і режисер Юрій Шумський порадив вступати до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка, і невдовзі Оксана Петрусенко розпочала навчання. У 1923–1924 рр. співачка навчалась у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Двічі на тиждень брала уроки у видатного музичного педагога Олени Олександрівни Муравйової. Проте не отримала спеціальної музичної звукової освіти, оскільки у січні 1925 р. О. Петрусенко народила сина Володимира від співака Методія Семенюти-Барили, з яким, на жаль, у неї родина не склалася. Оксана покинула Київ і поїхала в Калугу в пересувну трупу І. Сагатовського. Майстерність Оксани зростала. І. Сагатовський, зважаючи на її вокальні дані наважився навіть поставити оперету «Сільва», яка пройшла сценою досить вдало.
У вересні 1927 р. після успішних гастролей музично-драматичної трупи Оксана Петрусенко одержала пропозицію співати в оперній трупі Казанського оперного театру і погодилася. 13 грудня 1927 р. О. Петрусенко дебютувала як оперна співачка у Казанському оперному театрі, виконавши роль Оксани в опері «Черевички» П.І. Чайковського. Співати Вакулу запросили актора з Свердловського театру – тенора Василя Москаленка (учень Станіславського і Немировича-Данченка), який згодом і став її чоловіком.
Петрусенко багато займалася з професійними викладачами, удосконалюючи майстерність. Співала Оксана не лише в театрі, а й в кінотеатрах перед фільмами, мала численні концертні програми, де виступала разом із чоловіком В. Москаленком. З Казанським оперним театром вона об'їздила весь Татарстан, виступала в Чистополі, Бугульмі, декілька разів була в Йошкар-Олі (сучасна столиця Удмуртії). Восени 1929 р. О. Петрусенко переманили до Свердловського оперного театру, вона була яскравою та популярною. Але в її репертуарі було тоді не так багато партій. Під керівництвом гарних педагогів вона вдосконалювала свій репертуар і через три місяці співала головні партії у всіх спектаклях і співала чудово.
Переїзд Оксани Петрусенко в Самару був раптовим і пояснювався бажанням її чоловіка покращити власний репертуар. Репертуар театру був невдалим, партії співачки не відповідали її сценічному образу та майстерності. Лише на третій сезон в Самарі Оксана виконала партію Купави в «Снігуроньці» так, як грала в Свердловську, що принесло гучний успіх. Вона стала першою солісткою самарської опери.
У 1934 р. столицю України з Харкова було переведено до Києва. Київський театр ширився та міцнів. Оксана Петрусенко написала туди листа, і одержала запрошення на проби. 14 липня 1934 р. Петрусенко разом із сином і чоловіком приїхала до Київського академічного театру опери та балету.
Від 1934 р. О.А. Петрусенко працює у Київському академічному театрі опери та балету УРСР. Незабаром співачка стала широко відомою в музичних колах. Але і з другим чоловіком родина не склалася через його ревниве ставлення до сценічної слави дружини.
Наступні шість київських років – роки її тріумфу і слави, час народження легенди й оформлення міфу примадонни Оксани Петрусенко.
Вона тісно співпрацювала з Максимом Рильським, який перекладав українською оперні партії та вдосконалював її українську мову. Співачку взяли під опіку тогочасні партійні авторитети Панас Любченко і Андрій Хвиля.
Коли у 1936 р. у Москві проводилась Декада української літератури і мистецтва, в Большом театрі давали «Запорожця за Дунаєм» за участі Оксани Петрусенко. Стався справжній тріумф, О. Петрусенко настирливо запрошували на роботу до Москви, в Большой театр, але вона відмовилася покинути Україну. У зв’язку з хвилею репресій у 1937 р. її було звільнено з Київського театру, але невдовзі поновлено.
У 1939 р. Оксана Петрусенко здійснила двомісячний тур Західними областями України: Тернопіль, Львів, відвідала Соломію Крушельницьку. Для неї Д. Покрасом і О. Лєбєдєвим-Кумачом була складена пісня «Україна моя, Україна». Того ж року співачці було присвоєне звання Народної артистки УРСР.
Зірка виконувала ролі у виставах «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Циганка Аза», «Сватання на Гончарівці», «Катерина», «Мазепа», «Пікова дама», «Князь Ігор», «Тóска» та інших.
Співачка мала яскравий драматичний талант, соковитий, унікально виразний голос великого діапазону. Її спів був яскравим і індивідуальним, з гарною дикцією й артикуляцією. Іван Семенович Козловський писав про Оксану Андріївну: «Зачарувала. Це не спів – це вже чаклунство». Максим Рильський про неї казав, що вона «вміла брати в полон людські серця».
Партія Наталки в опері «Наталка Полтавка» принесла О.А. Петрусенко народну славу. Її виконання, на думку знавців, є шедевром вокальної творчості, і поки не було перевершено.
25 оперних партій було в репертуарі Оксани Петрусенко. Серед знакових ролей співачки: Одарка в опері «Запорожець за Дунаєм» С.С. Гулака-Артемовського, Тетяна – «Євгеній Онєгін» П.І. Чайковського, Ярославна – «Князь Ігор» О.П. Бородіна, Тóска – «Тóска» Дж. Пуччіні, Ліза – «Пікова дама» П.І. Чайковського, Джемма – «Овод» В.М. Трамбицького, Маргарита – «Фауст» Ш. Гуно, Марія – «Мазепа» П.І. Чайковського тощо.
31 травня 1940 р. О. Петрусенко співала партію в останній у своєму житті виставі – «Запорожець за Дунаєм». Цією оперою відкривалися гастролі колективу у Львові. Партнерами співачки були Михайло Донець, Наталя Захарченко, Іван Шведов. Виступ співачки, як завжди, відбувся з тріумфом.
Одночасно з роботою на сцені вона виступала у великих концертах, переважно зі своїми улюбленими українськими народними піснями. Успіх був надзвичайний.
Попри талант і гучне ім’я, Оксана Петрусенко лишалася простою і щирою людиною. Вона відкрила світові талант Катерини Білокур: самобутня художниця, почувши по радіо народну пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, написала їй лист із проханням про допомогу, вклавши туди намальований кетяг калини. Оксана, порадившись із друзями, митцями В. Касіяном і П. Тичиною передала цей лист фахівцям Центрального будинку народного мистецтва. До Катерини Білокур приїхала комісія, а за деякий час її картинами уже захоплювався Париж.
У вересні 1939 р. Оксана Петрусенко з групою митців їде до Львова, де між нею та редактором газети «Комуніст» Андрієм Чеканюком спалахує кохання. Під час роману з ним Оксана завагітніла, однак чоловік відмовився від дитини та залишив співачку. 15 липня 1940 р., на восьмий день після народження другого сина, Олександра, о 14-й годині Оксана Андріївна Петрусенко раптово померла. Ще за день до смерті співачка дала свій останній, імпровізований концерт у лікарні.
Оксану Петрусенко поховали на Байковому цвинтарі поряд із могилами корифеїв української сцени Садовського і Заньковецької. Попрощатися зі співачкою прийшли понад 100 тисяч киян. Павло Тичина присвятив співачці такі рядки:
Їй од природи стільки було дано,
Як велетень вона росла й росла.
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла…
Й народ, яким жила ти, – вічна сила –
Носитиме твій образ на руках!
Що смерть? Сьогодні хай скосила, –
Але не скосить у віках!
Павло Тичина (1940 рік, в ніч з 15 на 16 липня)
На могилі О.А. Петрусенко коштом П. Тичини у 1949 р. було встановлено надгробок із лабрадориту та мармуру скульпторами Макаром Вронським і Олексієм Олійником, архітектор М.К. Іванченко.
По смерті Оксани Петрусенко її синів – Володю та немовля Алика – забрала до себе концертмейстерка Ніна Скоробагатько. У липні 1941 р. Оперний театр евакуювали. Жінка з дітьми опинилися в Іркутську. Бідували чорно. Старший Володимир помер навесні 1944 р. 16-річним від туберкульозу. У 1944 р. Ніна Іванівна з Аликом повернулися до Києва. Молодший, Олександр (Алик), також хворів на кістковий туберкульоз (туберкульоз хребта), до 9 років не ходив, потім все життя носив корсет.
Незабаром Ніна Скоробагатько зустріла 19-річну Аллу Педченко, яка до війни сиділа за однією партою зі старшим сином Оксани Петрусенко, була її палкою прихильницею. Та навіть звала її «невісточкою». Дізнавшись про смерть коханого, дівчина всиновила його молодшого брата. Голодного 1946 р. Алла із напівживим Аликом на руках пішла проситися на роботу до його батька Андрія Чеканюка. Він вигнав її з кабінету. Алла на вулиці просила милостиню, щоб урятувати сина славетної співачки і партійного працівника. Олександр Петрусенко став біологом, у 1972 р. захистив дисертацію. Одружився, мав дружину Світлану, сина Володимира, названого у пам'ять про брата, який закінчив військове училище і служив в Афганістані, і донечку, названу на честь матері – Оксани Петрусенко. У серпні 1998 р. Олександра Андрійовича Петрусенка не стало. Похований він поруч із матір'ю на Байковому цвинтарі в Києві. Алла Педченко пережила прийомного сина на п'ять років.
У 2000 р. управління культури Херсонської облдержадміністрації й обласне відділення Національної Всеукраїнської музичної спілки започаткували Всеукраїнський конкурс вокалістів імені Оксани Петрусенко. Конкурс проводиться на базі Херсонського музичного училища та Херсонського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша. У 2010 р. Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 5 гривень.
У 2024 р. Оксана Петрусенко стала героїнею Радіодиктанту національної єдності. Авторкою тексту з назвою «Магія голосу» стала письменниця Оксана Забужко: «Людський голос – то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатись, навіть не бачивши носія. «Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс», – під це танго й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що це фольклор засланчий, гулагівський – не до коханої дівчини звернений, а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу».
Титульне фото: https://suspilne.media/culture/865649-hto-taka-oksana-petrusenko-
aku-oksana-zabuzko-zgadala-u-teksti-radiodiktantu-magia-golosu/
Радимо прочитати:
Волинська О. Я чую тебе. Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко: [роман].– Київ, 2024.– 352 с.
Кагарлицький М.Ф. Оксана Петрусенко: біографічна повість.– Київ, 1983.– 256 с.: іл.
Оксана Петрусенко // Береза Р. Духовна велич України.– Львів, 2023.– С. 153–168.
Оксана Петрусенко: спогади. Листи. Матеріали.– Київ, 1980.– 340 с.
