фото-титул – «Три Музи», автор Н. Дубовицька // https://www.facebook.com/groups/919385634907612/posts/2767686440077513/
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю
Ліна Костенко
Як доводить багатовікова історія мистецтва, Жінка завжди відігравала важливу роль у житті видатних митців, часто виступаючи у ролі музи, дружини, коханки, моделі або навіть, менеджера. Її вплив може бути помітним як у творчості митця, так і в його особистому житті. Її погляди, рухи, почуття, думки зачасто стають натхненням для генія, джерелом нових ідей і проєктів. «Її образ закарбовується у вічності у кожній ноті мелодій, у кожному рядку віршів, у кожному мазку пензля».
Знайомлячись із біографіями та мемуарною літературою видатних діячів культури і мистецтва, можна пересвідчитись у вірності думки, що «за кожним слабким та талановитим чоловіком стоїть жінка». Напевно, відомі художники, музиканти, письменники, не стали би такими, якби поруч не було скромної та турботливої, люблячої, або ж, навпаки, жорсткої та легковажної жінки-музи. Але бути поряд із генієм – це дуже не просто, бути дружиною яскравого і талановитого – важка щоденна праця. І це не завжди про муз, взаємодопомогу та взаємоповагу… Це і ночі без сну, коли «ніяк не народжується потрібний образ», розмови до ранку «у пошуках істини», постійні гостини та компанії товаришів-однодумців, неприязнь і образи шанувальниць чоловіка, тягар майже усіх побутових клопотів і ще багато усього, що лягає на жіночі плечі.
У цьому матеріалі згадуємо сім відомих митців, чиї близькі жінки були поряд, допомагали розкрити їх талант своєю безумовною любов’ю, вірою та підтримкою. Які тактовно лишалися у тіні, намагались усунути перепони, що перешкоджали кар’єрі чоловіка, добровільно йшли «на жертви», щоб дати генієві творити. Але водночас, були мудрими, самодостатніми і теж талановитими… Сім історій великого кохання, радості та болю, злетів і падінь…
Історія перша: «…у нас тепер одна душа…»
Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910) – видатний український педагог, лексикограф, літературознавець, письменник, публіцист, історик, етнограф, громадсько-культурний діяч. Грінченко втілював ідею створення національної школи, зробив вагомий внесок у справу систематизації української народної освіти, визначив наукові підходи до організації шкільного навчання, закладав основи української педагогіки.
«Ми любимо один одного, у нас тепер одна душа, але любов до України і спільна праця на користь їй ще дужче з’єднають нас і дадуть силу перемогти все…», – так писала Марія (у дівоцтві Гладіліна, 1863–1928), віддана дружина Бориса Грінченка.
Для неї це було всепоглинаюче, всеосяжне кохання, неймовірна повага і захоплення. Для нього вона стала улюбленою жінкою, однодумицею, натхненницею, помічницею. Вона завжди була поруч: у невеликих селищах, де чоловік працював народним учителем, за кордоном, де допомагала йому боротися з тяжким недугом, у дні скорботи, коли вони втратили єдину улюблену доньку і маленького онука, під час успіху і визнання його літературного та наукового таланту.
Марія походила з російськомовної родини, але вивчила українську мову, щоб дужче розуміти коханого. І вдосконалила свої знання так, що стала дійсною «ідейною дружиною, яка всім серцем поділяла симпатії чоловіка» і відбулась як українська письменниця (творила під псевдонімом Марія Загірня).
Вони разом трудилися над справою його життя – тлумачним «Словарем української мови» у 4-х томах. Це була титанічна праця! Зокрема Марія зробила понад 50 500 виписок до видання. Вона зосталась удовою у 47 років і… засумувала назавжди. Саме їй завдячуємо збереженню архівів видатного науковця, пам’яті про непересічну Особистість.
Історія друга: «Муза «українського Пікассо»
Олександр Богомазов (1880–1930) – один із лідерів світового авангарду в живописі, основоположник українського кубофутуризму, талановитий педагог і теоретик, якого називали «українським Пікассо».
Ванда Вітольдівна Богомазова (1888–1982) народилася в сім’ї київських поляків Вітольда Костянтиновича та Яніни Людвигівни Монастирських. Батько дівчини працював діловодом і завідувачем господарчої частини у Київському художньому училищі, де згодом і познайомились Олександр Богомазов і Ванда Монастирська. Майбутній художник зустрів свою музу, натхненницю і дружину на все життя. Саме вона своєю вірою в геніальність коханого надихала його писати, підтримувала в будь-яких починаннях. Вона відчувала та розуміла задуми художника. З нею він радився, довіряв свої творчі плани, «розповідав про свої глибокі роздуми про буття, про призначення людини, про красу, почуття». Художник, маючи таку опору віддавався сповна своїй роботі. Коханій присвятив свій знаменитий трактат «Живопис та елементи»: «Присвячую свою працю моїй чуйній супутниці по життю В.В. Богомазовій-Монастирській». Писав її портрети, складав вірші, вигадував ніжні імена.
Життя українського художника обірвалося, коли йому було лише 50 років. Причиною смерті стали сухоти, на які митець хворів протягом останніх десяти років. Після його смерті було створено Громадський комітет зі збору коштів та увічнення пам’яті художника, але всі зібрані комітетом донати були передані на будівництво літака «За Владу Рад» і на культурну роботу в колгоспі за місцем народження художника. Його вдова разом із неповнолітньою донькою залишилася без засобів до існування.
З радянського мистецтва ім’я художника було практично викреслене. Лише завдяки його дружині Ванді до нас дійшов творчий спадок митця. Жінка дбайливо зберігала все, що залишилося від чоловіка після його ранньої смерті. Довгий час роботи Олександра Богомазова лишалися в рулонах у тісній квартирці, куди їх перевезла в часи нацистської окупації Києва Ванда Вітольдівна. А потім – у їхній квартирі на Вознесенському узвозі.
Згадали про Художника лише в часи хрущовської «відлиги», коли молоді ентузіасти, київські мистецтвознавці відкрили це ім’я широкому загалу. Вони ж сприяли організації та відкриттю у 1966 році в Києві в Республіканському Будинку літераторів першої персональної виставки талановитого митця. У 1991 році в Тулузі (Франція) відбулася його персональна виставка, до якої було видано каталог французькою мовою.
Нині Олександр Богомазов є одним із найвідоміших художників-авангардистів світового рівня, його твори експонуються в музеях і приватних колекціях Лондона, Нью-Йорка, Венеції, Цюріха, Токіо, Сан-Франциско, Загреба та інших міст світу.
Історія третя: «Вона наснилася мені…»
Григорій Гурійович Верьовка – талановитий хормейстер, дириґент, композитор і дослідник українського музичного фольклору. Засновник і багаторічний керівник Національного заслуженого академічного українського народного хору України Народний артист УРСР, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка
Її звали Елеонорою Скрипчинською (1899–1992). Народилась вона у місті Дубно на Рівненщині в інтелігентній родині: по лінії батька усі чоловіки були військовими, офіцерами, з боку матері – педагогами. Дівчинка була наділена від природи глибокою музикальністю і абсолютним слухом, тому не дивно, що подальшу долю вона пов’язала з музичною культурою.
Вони познайомились на початку буремних 1920-х років у стінах Київської народної консерваторії. «Побачивши красиву струнку дівчину з русою косою і напрочуд синіми очима, що стояла біля вікна…», Григорій розгубився і на якусь мить втратив дар слова, то було як удар блискавки, ніби неймовірно висока нота забриніла у глибині душі. Далі було знайомство, зустрічі, робота з хором у військових частинах, дружні стосунки, які переросли у ніжні віддані почуття. Інколи йому здавалося, що він знає її давно, дуже давно, що то саме «вона явилась мені у давньому сні новорічної ночі в батьківській хаті». Одружились у 1924 році й пліч-о-пліч пройшли 45-річний життєвий і мистецький шлях. Це було поєднання Співця і Музики. Разом вони вибудовували музичний колектив, майбутній легендарний національний хор, «що заяскравів на тверді Вітчизни небаченою мистецькою зіркою». Вона допомагала фахово, як дириґентка, педагогиня, а її тактовність, дипломатичний талант зачасто слугували ланцюжком між Маестро і хористами. Саме Елеонора Павлівна після смерті чоловіка підхопила його справу і два роки очолювала державний народний хор, якому 1965 року було присвоєно ім’я Григорія Верьовки.
Видатний український письменник Олесь Гончар свого часу писав: «Таке славне подружжя! Все життя віддали українській культурі».
Історія четверта: «Його Терпсихора…»
Павло Павлович Вірський (1905–1975) – видатний український хореограф, геніальний балетмейстер, який відкрив цілому світу національний академічний танець, творець і багаторічний керівник Державного Академічного ансамблю народного танцю України (з 1977 – імені П. Вірського).
Все розпочиналось як службовий роман і багато хто не вірив у його довгостроковість. Він – успішний хореограф, який устиг попрацювати у багатьох колективах. Досвідчений чоловік, мав за плечима шлюб і доньку. Вона – юна талановита танцівниця, солістка Державного заслуженого ансамблю танцю УРСР.
Вони зустрілись у Києві, куди Павло Вірський повернувся після роботи у Москві. Повернувся, сподіваючись розпочати для себе новий творчий етап, лишивши тягар минулих років, з їхніми переживаннями, трагедіями, розчаруваннями. Він шукав нових «барв», і однією з них стала Валерія Котляр (1930–2016).
«Так сталося, що саме в мені він зустрів той український типаж, котрий хотів бачити у своїх «Вербі», «Плескачі», «Горлиці». Всі ці номери він пробував у нас вдома, на килимі – тут були перші етюди, пошуки. Павло Павлович приїхав до Києва з однією маленькою валізкою. На цю валізку ставилася інша, така сама – виходив столик. Усі шедеври, які дозволили нашому українському танцю, хореографії назавжди увійти в європейську культуру – він створював на цьому столику», – згадувала Валерія Семенівна.
Вони побрались, і Валерія стала вірним другом, однодумицею, Музою, відданою дружиною Майстра до кінця його життя. Чи було легко? Напевно, ні. Творчий, амбітний, харизматичний, вимогливий… Для неї він був завжди безперечним авторитетом, коханим і другом, вчителем і керівником. Вони майже не розлучалися: репетиції щодня, концерти, гастролі… Валерія зробила блискучу кар’єру як солістка колективу. Разом із ансамблем вони об’їздили пів світу, де на них скрізь чекали успіх, аншлаги і захопленість публіки. На шляху, безумовно, були і заздрощі, і випробування, втома і спокуси, хвилювання і роздратованість. Але пару завжди об’єднувало головне – фанатична любов до мистецтва танцю.
Хореограф помер раптово 1975 року ще наповнений творчими планами і проєктами. Молода дружина пережила його майже на сорок років. Працювала балетмейстером у рідному колективі, в ансамблі танцю «Дружба» Київського заводу «Більшовик», займалась педагогічною діяльністю, передаючи свої знання та відданість мистецтву наступним поколінням.
Валерія Семенівна ще двічі виходила заміж. Але світлі почуття і повагу до Майстра пронесла крізь роки і заповідала поховати себе поряд із першим чоловіком. 27 лютого 2016 року Валерія Вірська відійшла в інший світ.
Історія п’ята: «Прожили разом хороше життя…»
Дмитро Михайлович Гнатюк (1925–2016) – видатний співак, зірка опери, голос-легенда, його баритон, народжений Буковиною, належав цілому світу. Він зачаровував сучасників не лише співом, але й масштабом своєї особистості. Його поважали колеги і студенти, любили шанувальники та можновладці, закохувались прихильниці…
Але він по життю щиро кохав лише одну жінку – свою дружину Галину Макарівну (1927–2016). За фахом вона – мовознавиця, доктор філологічних наук, професорка. Хоча жінка сама багато працювала в інституті мовознавства, та водночас встигала приділяти увагу родині. В їхній оселі було затишно і спокійно, куди Дмитру Михайловичу завжди хотілося повертатися з численних гастрольних і творчих відряджень. Він знав, що на нього чекають…
Галина Макарівна в усьому допомагала чоловікові, відповідала на його кореспонденцію і, по суті, виконувала роботу особистого секретаря. Вона з розумінням ставилася до його захоплення колекціонуванням. Співак мав пристрасне хобі – протягом усього життя збирав український живопис кінця XIX – початку XX століть. Твори він не лише купував, але часто рятував їх від знищення, повертаючи з-за кордону, відроджуючи за допомогою реставраторів, деякі потім дарував музеям. «Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро», – зазначав співак.
Дмитро Михайлович дуже любив природу, говорив, що вона його заспокоює, відволікає, відновлює сили і надихає. Цю любов поділяла і його дружина. У подружжя був будинок за 150 кілометрів від Києва, і останні двадцять років улітку вони їздили тільки до села. Дмитро Михайлович захоплювався садівництвом, на ділянці висадив безліч дерев – яблунь, груш, слив... Пані Галина опікувалася квітами.
Подружжя прожило «разом хороше життя», довжиною у 66 років. Виростили сина Андрія, який став фахівцем із французької мови і викладає в університеті. Вони діждались онука, якого назвали на честь уславленого діда. Галина Макарівна пережила чоловіка лише на півтора місяці і пішла услід, щоб об’єднатись з його душею навіки.
Історія шоста: «Два серця – Іван і Марічка…
Іван Васильович Миколайчук (1941–1987) – всесвітньо відомий український актор, легенда «поетичного кіна», постать якого оповита романтичним ореолом і до цієї пори хвилює непересічністю і багатогранністю таланту.
Свою Марічку він зустрів у студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Це було Кохання з першого погляду і… – на все життя. Вони були однолітками, красиві, зовні дуже схожі. Обоє з Буковини, з Кіцманщини, талановиті, амбітні. Марія (у дівоцтві Карп’юк, 1941–2023) мала чудовий голос, який успадкувала від батька, співала в легендарному Українському народному хорі ім. Григорія Верьовки. Згодом, у 1970-ті, утворилось популярне вокальне тріо «Золоті ключі» за участі Марічки, Ніни Матвієнко та Валентини Ковальської. До слова, сталося це з легкої руки Івана, який «підкинув» дівчатам ідею.
Вони одружились 1962-го. А за два роки Івана спіткали популярність і слава, коли на екрани вийшов культовий фільм «Тіні забутих предків».
Але після декількох яскравих образів, створених актором в ряді відомих картин, радянська влада почала створювати перешкоди його творчості. Багато років Миколайчука не допускали на екран, розуміючи його символічне значення для української нації. Режисери отримали розпорядження відмовитися від співпраці з актором, який вважався людиною неблагонадійною, з «націоналістичними нахилами». Він почав писати сценарії – їх не затверджували, подавав режисерські пропозиції – знімати не давали. У ці складні часи Марічка була поряд: підтримувала, надихала, підбадьорювала.
Іван Васильович – ціла планета! Людина з неймовірною енергетикою, яка приваблювала, притягувала неординарних особистостей: Володимира Івасюка, Леоніда Осику, Івана Гаврилюка, Болеслава Брондукова, Сергія Параджанова, Костянтина Степанкова, Леоніда Бикова, та багатьох інших. Всі вони любили приходити «на вогник до Івана». Тут був осередок спілкування. Їхня оселя завжди була гостинною, затишною і хлібосольною завдяки Марічці.
В останні роки Іван Миколайчук тяжко хворів. Хвороба забрала сили, виснажила тіло. Марічці, у прямому сенсі, доводилось носити коханого на руках. Він не відпускав і просив її завжди бути поряд.
Разом вони пройшли шлях у 25 років. Згадуючи про свого чоловіка, говорила: «Не минає і дня, аби я не згадала про Івана. Він подарував мені таке життя, про яке я не могла й мріяти. Було нелегко, але іншого життя для себе ми не хотіли. І досі, коли мені важко, я звертаюся подумки до нього. Він був надзвичайно хорошим чоловіком, геніальним актором та справжнім патріотом своєї держави, яку любив понад усе».
У 2006 році Марія Миколайчук, записала диск, присвячений чоловікові. Збірник народних пісень названий «Прощаюсь, ангеле, з тобою».
На початку лютого 2023 року відома співачка, фольклористка, акторка, народна артистка України Марія Євгенівна Миколайчук пішла з життя… На зустріч із душею свого коханого Івана.
Історія сьома: «Коли є смерть, тебе немає, коли є ти, смерті немає…
Валентин Сильвестров (1937) – видатний український композитор, внесок якого у розвиток української культури та музичної спадщини неможливо переоцінити. Завдяки своїй музиці він став справжнім символом творчої свободи, спроможності до інновацій та збереження традицій водночас.
Свою музу і дружину Валентин зустрів під час навчання у консерваторії 1962 року. Лариса Бондаренко вчилася на музикознавця і була на зібранні, де обговорювали фортепіанний квінтет – твір композитора-початківця Сильвестрова, який висували на пленум молодих композиторів у Москві. Його «зарубали» через модернізм і песимізм, запис на радіо арештували. «Серед усіх тільки Лариса і ще одна студентка сказали, що їм це подобається», – згадує композитор.
Їм було цікаво удвох, здавалось що розуміння йшло з півслова. Він кохав, повністю довіряв її судженням і думкам, саме їй присвятив свою Першу симфонію. Яскрава, на оточення Лариса складала сильне враження: «від неї віє якоюсь надзвичайною сміливістю та прямотою: пристрасність, скепсис, зухвалість висловлювань, непримиренність. У гнівних суперечках про музику вона явно перевершує ВВ (В.В. Сильвестров), але завжди залишає за ним останнє слово. Відчувається, що Сильвестров перебуває під її захистом, що удари і тяготи навколишнього світу вона часто приймає на себе, відкриваючи йому можливість для творчості». А випробувань дійсно вистачало у їхньому житті: йому «перекривали кисень», критикували, відмовляли у концертах, вигнали зі Спілки композиторів, коштів на існування не вистачало. Тоді Лариса заварювала в кухні чай, який вони пили з ранку до вечора… А ще говорили і мріяли про хороше, у перерві він грав Баха й Моцарта. «Так на тій кухні ми пережили три роки. Але було з ким пережити», – згадував Валентин Васильович.
Вона померла якось несподівано для всіх в 1996 році. Її смерть приголомшила… Відчайдушне рішення ніколи більше нічого не писати замінилося у композитора наміром створити останній твір – реквієм як присвяту коханій дружині, у якому відбився би весь шлях, пройдений із нею вдвох. Твір народжувався упродовж 1997–1999 рр. Валентин Васильович назвав його «Реквієм для Лариси». У цьому творі для мішаного хору, солістів і симфонічного оркестру використані латинські, канонічні тексти та вірші з поеми Т. Шевченка «Сон». Перше виконання відбулося 2000 року і викликало резонанс серед музикознавців.
До слова, «Реквієм для Лариси» було номіновано в категорії «Кращий класичний сучасний твір» на премію «Grammy» 2005 року, а виконання «Реквієму» капелою «Думка» та Національним симфонічним оркестром України удостоєно номінації в категорії «Краще хорове виконання».
Композитор більше не був одруженим і зберігає пам’ять про кохану до цієї пори: «Найбільше жалкую через Ларису. Не доглядів. Був зайнятий музичними справами, не зауважив її мук. Є люди, які не підкреслюють свій біль, соромляться хвороби».
Більше дізнатись про життєвий і творчий шлях героїв історій про кохання можна за посиланням: https://www.libr.dp.ua/?do=ukrainica&lng=1&id=4
