Ім'я Миколи Пимоненка гідно вписано до «пантеону» найкращих діячів українського образотворчого мистецтва. Митець, «який залишив нащадкам справжню художню енциклопедію України кінця XIX – початку XX століття», який зумів передати її дух і красу у всій багатогранності. Його мистецтво виходило за межі жанрового живопису – він тонко передавав людські емоції, взаємини, побут і атмосферу епохи.
Народився майбутній живописець 21 березня 1862 року біля Києва у мальовничій слободі Пріорці (Куринівка) в небагатій багатодітній родині. Окрім Миколи, у Пимоненків було ще четверо дітей – три хлопчика і дівчинка. Батько, Корнило Данилович, син кріпака, був іконописцем і різьбярем по дереву, тримав власну іконописну майстерню.
Миколі подобалася робота батька, з одинадцяти років він охоче допомагав йому: їздив з ним по селах і губерніях, збираючи замовлення, виконував нескладні завдання підмайстра – розтирав фарби, мив пензлі, ґрунтував дошки, копіював контури, виконував прості орнаменти та монохромні підмальовки, накопичував перші мистецькі навички. Талант хлопчика неможливо було не помітити, але родина не мала коштів, щоб оплатити його навчання у приватному мистецькому закладі. Тому батько вирішив віддати Миколу до Іконописної школи Києво-Печерської лаври на повний монастирський пансіон. Школа мала окреме приміщення, свої правила і власну систему художнього навчання. Учні опановували основи зображення рослин, природних ландшафтів, тварин, людей, вивчали станковий іконопис, основи монументального розпису. Саме у стінах цього закладу Пимоненка помітив Микола Іванович Мурашко, видатний український художник, педагог і критик, і запросив здібного хлопця на безоплатне навчання до Київської рисувальної школи, якою він на той час керував. Для юнака це була неймовірна удача. З великим натхненням, зацікавленістю і наполегливістю Микола узявся до навчався. Його викладачами в школі стали відомі українські художники і педагоги Микола Мурашко, Йосип-Казимир Будкевич, Харитон Платонов.
Завдяки ентузіазму і організаторським здібностям директора Київська рисувальна школа стала неформальною Академією мистецтв і швидко перетворилася на центр художнього життя не лише Києва, а й великої частини Південно-Західного краю, як тоді називали Україну. Ним було сформовано фаховий педагогічний колектив, налагоджені дружні стосунки з російськими художниками-передвижниками, які посильно підтримували заклад, в стінах школи засновано чудовий музей живопису і графіки. Самі керівники школи брали участь у підготовці міських образотворчих виставок, тощо.
Окрім ґрунтовних знань із малюнка та живопису, учні Миколи Мурашка здобували й загальноосвітні знання: до навчальних дисциплін входили пластична анатомія, історія мистецтв, література тощо. Микола Іванович мріяв «зробити з учнів цілком культурних і вихованих людей. Щосуботи влаштовувалися вечірки, на які збиралися учні. Там професура читала різні лекції, приходили артисти драми та опери, письменники, музиканти. Ті вечори закінчувалися танцями молоді» (за спогадами Олександри Орловської, дружини художника).
На другий рік навчання викладачі визнали Миколу Пимоненка кращим учнем, перевели його до «головного класу» і навіть, зарахували до штату школи репетитором молодших курсів.
Саме в стінах Київської рисувальної школи, улітку 1881 року у Миколи Пимоненка сталася доленосна зустріч з академіком Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук та мистецтв Іллею Рєпіним, якого у подальшому житті він буде вважати своїм ангелом-охоронцем.
«На особисте запрошення Миколи Мурашка метр відвідав навчальний заклад. Завітавши в «головний клас», високий гість, котрий сам колись починав іконописцем, зупинився за спиною одного молодика, оглянув композицію, зненацька вхопив палітру та пензель і дописав образ Христа, над яким саме трудився… Микола Пимоненко. Для початківця втручання майстра стало благословенням на художні студії. Ту науку він не забував усе життя» (зі статті О. Рудяченко «Він впустив красу України у світ» ).
Особливо пам’ятними для юнака стали слова Майстра: «Для справжнього xyдoжника нeoбxідним є кoлocaльний pозвиток, якщо він усвідомлює власний обов’язок – бути гідним cвoгo покликання».
Роки навчання сплинули швидко. Вже Микола – випускник. За клопотаннями М. Мурашка перед Радою Імператорської Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі з приводу надати його вихованцеві звання учителя малювання, у 1881 році при Київському навчальному окрузі здібний випускник склав іспит. Екзаменаційні роботи Миколи Пимоненка заздалегідь надіслали до столичної академії. І нарешті, за рішенням її Ради (від 3 грудня 1881р.), українець отримав (заочно) диплом вчителя малювання у нижчих загальноосвітніх навчальних закладах і поїхав вчителювати до Канева.
У 1982 році Микола вирішив продовжити навчання у Петербурзької Академії мистецтв. До слова, рекомендаційний лист для вступу молодому таланту надав сам Ілля Рєпін. Юнак успішно здав іспити і був зарахований «вільним слухачем» до натурної майстерні Володимира Орловського.
Орловський Володимир Донатовича (1842–1914), відомий український живописець, педагог, академік, майстер пейзажів. Багато робіт було виконано ним на замовлення представників родини царя Олександра III. Майбутній тесть М. Пимоненка. Серед наставників юнака був і знайомець по Києву, непорушний авторитет для нього – Ілля Юхимович Рєпін.
На курсі одночасно з ним навчались талановиті Володимир Сєров, Михайло Врубель, Сергій Васильківський, Михайло Ткаченко, Михайло Беркос – у майбутньому відомі майстри живопису.
Микола працював самовіддано, швидко здолав перший клас (курс) навчання і за півроку перевівся до наступного, натурного класу. Незабаром прийшли перші успіхи і відзнаки: «за успіх у малюванні» твори 22-річного маляра Рада Академії відзначила двома малими (1883) та однією великою (1884) срібними медалями.
На жаль, через хворобу – запалення легенів, які перейшли у сухоти, гнилий клімат Петербургу, перевтому і матеріальну скруту Микола змушений був лишити Академію. Але керівництво навчального закладу, враховуючи талант і особисті обставини Пимоненка, дозволило киянину подальші нові полотна на поточні виставки Академії як екзаменаційні роботи надсилати поштою, «що він і робив упродовж наступних семи років, поки врешті-решт не отримав патент (диплом) живописця». Так, однією з перших самостійних робіт
Миколи Пимоненка, яка стала знаковою в його творчості та принесла успіх і схвальні відгуки фахівців, вважають – «Гальорку» (1885). На картині автор яскраво і правдиво зобразив представників різних верств місцевого населення, які дивляться комедію «Одруження» Миколи Гоголя. Картина підкорює колоритністю персонажів, вдалим відтворенням емоційних почуттів, чудовим володінням живописною технікою.
Микола повернувся до Києва, де на запрошення Мурашка почав вести викладацьку діяльність у Київській рисувальній школі на посаді старшого викладача (1884–1900). За спогадами його учнів, Микола Корнилович був доволі вимогливим педагогом, не терпів заперечень, «але був вдумливим і дуже уважним до учнів, навчав їх старанно аналізувати натуру, бачити її конструктивну будову» (М. Жук, випускник рисувальної школи, у майбутньому професор Української академії мистецтв). Усіляко допомагав своїм вихованцям, підказував, звертав увагу, перш за все, на опанування технікою малюнку та вмінню писати з натури. «Малюйте олівцем, ніколи не забувайте його, і пам’ятайте: олівець вам – друг і навчитель; опановуйте малюнок. Пишіть з натури, все пишіть із натури. Спочатку олівець, а вже потім фарби», – наставляв Майстер.
Серед його учнів були такі відомі у майбутньому художники як Олександр Мурашко, Фотій Красицький, Григорій Дядченко, Сергій Костенко, Григорій Світлицький.
А от проблеми зі здоров’ям художника нікуди не поділись – сухоти набули загрозливої форми. Лікарі наполягали на лікуванні за кордоном, або хоча б у Криму. Але нестача коштів та піклування за літніми батьками не давали такої можливості. Все, що міг собі дозволити молодий художник – будинок у сільській місцевості, але з чистим повітрям, «напоєним пахощами лісу і степу», мальовничими краєвидами, спокійним розміреним укладом життя. І він знайшов таке місце у селі Малютянка за 30 кілометрів від Києва (нині Києво- Святошинський район Київської області). На багато років (1888–1911) цей куточок стане для Митця затишним прихистком, місцем лікувальної реабілітації, джерелом натхнення. Сюди він виїжджав із родиною на усе літо.
Микола Пимоненко у селищі орендував хату, прибудував до неї світлу майстерню з великими скляними вікнами та стелею і почав писати… «Саме тут, під скляним дахом, одна за одною народжувалися картини різноманітної тематики. Сільське життя підказувало теми, а колоритні мешканці ставали прообразами полотен».
Найвідомішими роботами стали картини: «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Ворожіння», «Біля колодязя» («Парубки)», «Жниця», «На ярмарку», «Сінокіс», «Брід», «Вихід з церкви в Страсний четвер», «Зустріч з земляком», «Гуси, додому!», «Суперниці. Біля колодязя», «Гопак», «Жертва фанатизму». До слова, один із варіантів драматичного полотна «Жертва фанатизму» (художник тричі звертався до цього сюжету) зберігається у Дніпровському художньому музеї.
«Провідною темою у творчості Миколи Пимоненка стало багатолике життя українського села, ліричний і неповторний образ України, чарівність рідного краю з життєрадісним народом. За це Миколу Пимоненка називали «майстром побутового живопису». Його картинними героями ставали звичайнісінькі люди. Йому подобалося спостерігати за молоддю, їхніми веселощами, танцями, жартами. А потім все це переносилося яскравими фарбами на полотна. Велика кількість картин присвячена змалюванню побуту і традицій селянства» (зі статті О. Рудяченко «Він впустив красу України у світ»).
Пимоненко відомий не лише як майстер жанрових картин, але і як талановитий портретист. Серед відомих робіт слід назвати Автопортрет, написаний 1886 року, портрети – художника Миколи Мурашка, чиновника та підприємця Іполита Мацнєва, підприємця і мецената Лазаря Бродського, цукрозаводчика та філантропа Олександра Терещенка, портрети рідних – дружини Олександри, дочок Раїси й Ольги, сина Миколи. «Усі картини, випромінювали якусь «ненатруджену гідність», – зазначав о тій порі один із мистецтвознавців.
Микола Корнилович пробував себе і в інших жанрах, навіть видах мистецтва: зокрема як сценограф-декоратор у 1900 році він оформляв нову редакцію опери «Наталка Полтавка», як книжковий графік створив яскраві ілюстрації до поем Тараса Григоровича Шевченка «Причинна», «Утоплена», «Русалка», «Черниця Мар’яна». Його етюди до Кобзаря навіть були надруковані окремою книжкою.
Вітчизняні й іноземні видавництва охоче масовими накладами випускали листівки з репродукціями картин Миколи Пимоненка, які своїми жанровими сюжетами набули широкої популярності у суспільстві. Нині відомо більше 70 видів таких листівок. 1889 року Пимоненко подав клопотання про отримання патенту (посвідчення) некласного художника, який дозволяв обійняти посаду вчителя малювання у гімназіях і початкових художніх закладах. Це посвідчення не було дипломом, а лише формальним документом, який видавали вільним слухачам, які прослухали курс лекцій, але не склали іспитів. Проте уже знаному художнику було відмовлено, а неофіційно одним із канцеляристів «озвучено пораду», що не варто «мазюкати задрипану Малоросію та сільський гній». Та це не знеохотило митця-патріота, він зостався вірним обраній творчій темі. І в 1891 на виставку в Імператорській Академії мистецтв подав полотна «Весілля в Київській губернії» і «Ранок Христового Воскресіння». Картини мали величезний успіх, а їхнього автора відзначили черговою медаллю і званням «почесного вільного общника» (учасника) Імператорської Санкт-Петербурзької академії. Таку відзнаку отримували митці за «заслуги у розвитку мистецтв». Це було справжнє визнання!..
Незабаром відбулися позитивні зміни і в особистому житті Миколи Пимоненка – до художника прийшло Кохання – Олександра Орловська…
Вони познайомилися в домі її батька Володимира Орловського, академіка живопису і Миколиного педагога. Дівчина отримала чудову освіту, була обізнаною у мистецтві. За спогадами, вирізнялась незалежним характером, з багатьох питань мала свою точку зору і вміла відстоювати її. Багато залицяльників шукало її прихильності, але пощастило саме Миколаю. 1893 року вони одружилися. На довгі роки Олександра стала головною жінкою в житті художника, вірною соратницею, натхненницею і порадницею. Вона безперечно вірила в талант свого чоловіка, і саме її вплив вивів художника на міжнародний рівень. Коли Пимоненка запросили на Мюнхенську виставку, Олександра наполягла на його участі, сама вибрала і вислала картину «Вихід із церкви у Страсний четвер» до Німеччини.
І все склалося якнайкраще. Організатори бієнале відвели для картини найпочесніше місце, вона викликала фурор серед відвідувачів і критиків та отримала золоту медаль, а відтак полотно придбала Мюнхенська галерея «Нова пінакотека».
У пари народилося троє дітей – Раїса, Ольга та Микола. До слова, серед нащадків Художника ніхто не продовжив справу Миколи Корниловича, живописний талант «прокинувся» лише у праправнучки митця.
Після відходу чоловіка у засвіти, Олександра зосталась удовою у 39 років, але заміж більше не виходила. Пережила його майже на сорок років.
Протягом 1885–1896 років у Києві тривав проєкт з опорядження Володимирського собору під керівництвом відомого фахівця з мистецтвознавства й археології, професора Адріана Прахова. Художника Пимоненка було запрошено до робіт з розпису інтер’єру новозбудованого храму. Зокрема він виконав портрети Святої Анни, Святої Олександри, Миколи Мірлікійського (Святого Миколая) та деякі образи на фронтоні. 1 січня 1897 р. за ті бездоганні фрески живописець отримав Імператорський орден Святої Анни ІІІ ступеня. До слова, разом із Пимоненком у творчій групі працювали такі талановиті майстри як Віктор Васнецов, Михайло Врубель, Михайло Нестеров, Олександр і Павло Свєдомські, Вільгельм Котарбінський, Сергій Костенко.
1894 року Микола Корнилович отримав пропозицію від Іллі Рєпіна стати експонентом Товариства пересувних художніх виставок, а згодом (з 1899) – дійсним членом цього Товариства. Його дебютом на виставці стала картина «Ворожіння».
До кінця свого життя Художник не пропустив жодної виставки, що принесло йому велику популярність в імперії.
У 1904 році Миколі Корниловичу Пимоненку, враховуючи заслуги у розвитку мистецтв і велику популярність, Імператорська Академія мистецтв присвоїла звання академіка. За іронією долі, серед учасників Ради були й ті академіки, які п’ятнадцять років тому відмовили Пимоненку у наданні посвідчення некласного художника.
Починаючи з 1904 року, художник зі своїми роботами постійно брав активну участь у міжнародних виставках і громадському мистецькому житті. Його картини експонувались у Парижі, Берліні, Мюнхені та Лондоні. У 1907 році живописець був обраний членом Товариства мюнхенських художників, а 1909-му – зарахований до Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. Картини мали неабиякий попит, і колекціонери охоче скуповували до своїх зібрань праці українського художника. Один із найбільших і популярних мистецьких музеїв світу – Лувр – також придбав до своєї колекції картину Пимоненка «Гопак».
Втім, удома у Києві, митець продовжував трудитись на педагогічній ниві. Після закриття рисувальної школи (1900), на запрошення ректора Київського політехнічного інституту працював штатним викладачем на кафедрі нарисної геометрії. Протягом одинадцяти років вчив рисунку майбутніх інженерів шляхів сполучення. Також був співзасновником і викладачем (до 1906) Київського художнього училища, де виховав багато майбутніх чудових українських художників.
Після гучних успіхів на виставках у митця ніби відкрилося нове дихання, розкрилися нові можливості. Він із натхненням працював, брав активну участь у роботі товариства Київських художників, а від 1910 року був членом журі конкурсу на проєкт пам’ятника Тарасові Шевченкові у Києві.
9 березня 1910 року у його рідному місті було урочисто відзначено 25-річчя творчої та педагогічної діяльності Миколи Пимоненка. На його адресу надійшла велика кількість привітань, у тому числі від закордонних мистецьких об’єднань і колег-художників.
Поздоровити Миколу Корниловича з творчим ювілеєм приїхали депутації з Москви, Петербургу, Харкова, Одеси.
В останній рік життя Микола Корнилович часто хворів, але встиг відсвяткувати свій п’ятдесятирічний ювілей, зустрітись із друзями, отримати вітання. Особливо порадував лист Репіна зі словами: «Бувайте здорові, живий відтворюваче України, слава Вам!»
А потім …згаснув буквально за два тижні. Коли 8 квітня 1912 року серце художника зупинилось, Ілля Рєпін у листі до письменника Ясинського написав: «Яка втрата! Він був справжнім українцем, і не буде забутий своєю батьківщиною за свої правдиві і милі, як Україна, картини».
Поховали художника на Лук’янівському кладовищі, з лаконічним, але таким промовистим написом на надгробку «Академік живопису». Через рік після смерті Миколи Пимоненка Академія мистецтв влаштувала виставку його творів. На ній було представлено понад 180 картин, близько 500 етюдів і рисунків.
Творчий спадок мистця нараховує понад 1000 робіт в тому числі декілька сотень закінчених живописних полотен. Роботи класика живопису зберігаються у багатьох українських музеях, найбільша колекція (60) – у Києві, Дніпрі, Львові. У Херсоні було три полотна, але під час російської окупації вони були вкрадені і доля їхня поки що невідома.
Микола Корнилович Пимоненко гідно входить до «золотої десятки» українських художників ХХ століття. «Саме його роботам властивий глибокий гуманізм і народність, які показують любов до українського народу, його уміння не тільки бачити, а й передавати красу побаченого. Відтворювати поезію душі фарбами і передавати через полотна і радість, і смуток, і трагізм. Він ніби не створював свої картини, а їх йому підказувало саме життя»
(зі статті М. Тишкевич «Академік живопису Микола Пимоненко»)
Картини М. Пимоненка:
Радимо прочитати:
Говдя П.І. М.К. Пимоненко: нарис життя і творчість – Київ: Держ. вид-во образотворчого мистецтва і муз. л-ри УРСР, 1957.– 27 с.
Микола Пимоненко: Альбом / Авт.-упоряд. І.В. Огієвська.– Київ: Мистецтво. 1983.– 107 с.
Пимоненко Микола Корнилович (182–1912) // Шаров І. Художники України: 100 видатних імен.– К., 2007.– С. 300–305.
Чіп Б.М., Оганесян О. Г. Микола Пимоненко: біографічний роман.– К.: Молодь, 1983.– 256 с.– («Уславлені імена»).
***
Рудяченко О. Він впустив красу України у світ: Електронний ресурс: Код доступу: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2906693-mikola-pimonenko-1-vidtvoruvac-ukraini.html
Відео:
