Марія Костянтинівна Заньковецька (до шлюбу Адасовська, у шлюбі Хлистова; 04.08.1854–04.10.1934), українська акторка та театральна діячка, видатна українська трагедійна актриса. Марію Костянтинівну ще за життя називали: «цариця української сцени», «королева», «легенда», «зірка», «перлина».
Марія Заньковецька, уроджена Адасовська, народилася в родовому маєтку, в селі Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії у небагатій дворянській родині, предки якої походили від козацької старшини 17–18 ст. Дід – К. Адасовський – був учасником воєн із Наполеоном I. Батько – збіднілий поміщик Костянтин Костянтинович Адасовський, титулований радник Ніжинського повітового суду, мати – міщанка з Чернігова Марія Василівна Нефедова. Марія була сьомою дитиною в сім’ї. Батько Марії був обдарований від природи: мав чудовий баритон, майстерно грав на фортепіано, скрипці та гітарі. Згодом разом із дочкою він часто влаштовував сімейні концерти. Марія співала у церковному хорі, організованому її батьком.
Марія Адасовська отримала гарну освіту – закінчила приватне училище пані Шоу в м. Ніжин і приватний у пансіон пані Осовської в м. Чернігів. Під час навчання вчитель словесності Микола Вербицький доручав обдарованій пансіонерці Марії читати монолог Антігони з трагедії Софокла. Він подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка, отриманий свого часу від самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. М. Заньковецьку в майбутньому наречуть "духовною дочкою" великого Шевченка. Брала уроки співу в Петербурзькій консерваторії, брала участь у аматорських виставах.
Першою роллю у житті Марії була дівчинка-сирота з казки «Дочка Кощія», яку вона отримала від знаного письменника-байкаря Леоніда Івановича Глібова, який у той час очолював драматичний гурток чернігівського пансіону, де навчалася Марія.
У 17 років Марія стала дружиною артилерійського офіцера Олексія Хлистова. Чоловік не поділяв її захоплення театром. Подружжя опинилося в Бессарабії, у фортеці Бендери. Відрадою тодішнього періоду життя Марії став аматорський драматичний гурток на чолі з акторкою Качевською-Власовою. Саме там і відбулась її перша зустріч із поручником Миколою Карповичем Тобілевичем – майбутнім видатним українським актором, який виступав під псевдонімом Садовський. Це знайомство повністю змінило життя М. Заньковецької – у неї відродилася мрія про професійну сцену. Власне, за покликом Тобілевича-Садовського вона і стала акторкою.
Коли чоловіка перевели служити в Свеаборг, Марія їздила до Гельсінгфорса брати уроки співу в місцевому відділенні Петербурзької консерваторії. Але через рік вона захворіла на дифтерію, після якої тембр її мецо-сопрано втратив чистоту і став непридатним для оперного співу. Саме тоді театральна сцена стала її долею. Марія порвала з сім'єю і присвятила життя театральному мистецтву.
У 1881 р., коли царська влада дозволила ставити п’єси українською мовою, видатний український режисер Марко Кропивницький заснував Перший український професійний театр. За рекомендацією Садовського в театральну трупу запросили Марію Костянтинівну. Псевдонім «Заньковецька», під яким акторка стане визнаною і відомою, Марія Хлистова узяла на згадку про щасливе дитинство в рідному селі Заньки.
27 жовтня 1882 р. у театрі м. Єлисаветграда (нині Кропивницький) під орудою Марка Кропивницького розпочався творчий шлях М. Заньковецької. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки Полтавки.
У 1887 р. Марія Костянтинівна розлучилась із чоловіком, через ревнощі якого втратила дитину (під час сварки він штовхнув її, вона впала, і стався викидень) і не могла здійснити своє покликання – стати актрисою.
На першому Всеросійському з'їзді сценічних діячів 1897 р. Заньковецька у своєму виступі вимагала ліквідувати тяжкі та принизливі обмеження, яких зазнав український театр у царські часи.
Марія Костянтинівна брала активну участь у становленні українського театру. Вона працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах того часу: М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Акторка створила блискучу галерею непересічних образів, розкрила духовне багатство жінки з народу, її життєствердний оптимізм, гумор, потяг до світла і щастя. Марії Заньковецькій були властиві як справжній драматизм, так і запальна комедійність.
У 1886–1888 рр. М. Заньковецька здобула світову славу. Виступ української трупи в Санкт-Петербурзі наприкінці 1886 р. став театральною подією року. Лише «Наймичку» на столичній сцені ставили 22 рази. Імператор Олександр III, відвідавши одну з вистав, особисто запропонував Заньковецькій перейти в його імператорський театр, пообіцявши платню 24 тисячі рублів. «Я не проміняю на 24 тисячі рублів 24 мільйони (кількість українців у той час)», – відповіла Марія.
Разом із М. Садовським у 1907 р. М. Заньковецька організувала перший стаціонарний театр у Києві. У 1909–1915 рр. керувала аматорськими гуртками в містах Ніжин і Кролевець, входила до складу Товариства українських акторів під орудою І. Мар'яненка (1915–1917).
Упродовж 1918–1922 рр. працювала у Києві в Державному народному театрі, керованому П. Саксаганським та у філії Етнографічного театру ім. М. Заньковецької (1922).
Її репертуар складали 80 ролей на сцені. Найкращими ролями видатної актриси були Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Галя, Ярина («Назар Стодоля», «Невольник» Т. Шевченка), Олена, Оксана, Зінька («Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім'ї» М.Л. Кропивницького), Харитина, Софія («Наймичка», «Безталанна» І. Карпенка-Карого), Катря («Не судилося» М. Старицького), Наталя («Лимерівна» Панаса Мирного), Цвіркунка («Чорноморці» М. Старицького).
Обдарування М. Заньковецької багатогранне – лірична героїня, актриса комедійного плану. Та справжня стихія актриси – трагедія, в якій Заньковецька
сягала висот античної трагедії. Артистка створила блискучу галерею сценічних образів: знедолену, безталанну, багатостраждальну українську жінку, наймичку-кріпачку, оганьблену покритку. Всі вони сповнені духом протесту проти тиранії і жорстокості. «Я люблю своїх убогеньких», – казала Марія Костянтинівна і ставала на захист покривджених, але улюблених героїнь. Вона царювала також у побутових драмах з натуралістичним елементом. Її творчість мала велике значення для формування національного театрального мистецтва, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців.
Марія Заньковецька також мала чудовий голос – драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.
Акторка залишила гарні образи в кінофільмах «Наталка Полтавка», «Остап Бандура», «Наймичка».
Визнаючи сценічні заслуги М. Заньковецької, у червні 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів постанову про призначення їй довічної державної пенсії. Друзями і шанувальниками Марії Костянтинівни були майже всі відомі українські письменники, культурні діячі, вчені того часу, такі як І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, М. Грушевський, О. Богомолець та інші. На вистави за її участю медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Голова Директорії УНР Симон Петлюра створив про Заньковецьку велику публіцистичну розвідку у 1907 р. Михайло Грушевський називав Марію Костянтинівну царицею української сцени. Спілкуючись у різних суспільних колах, Марія Костянтинівна вивчала людей, любила їх, знала їхню психологію, мала звичку скрізь і завжди спостерігати і збирати матеріал для своєї творчості.
У 1922 р. було урочисто відсвятковане 40-річчя діяльності М.К. Заньковецької. Їй же першій у радянській України уряд присвоїв звання Народної артистки республіки.
Востаннє М. Заньковецька вийшла на сцену 15 грудня 1922 р.
Через тяжку хворобу Марія Костянтинівна вимушена була залишити театр. Її квартира в Києві стала своєрідним творчим клубом, де часто збиралися друзі, колеги, учні і знайомі. Тут минули останні шістнадцять років життя артистки. До останніх днів свого життя видатна актриса цікавилася драматургією і розвитком вітчизняного театру. Останні роки Марія Костянтинівна доживала з родиною племінниці Наталії Волик.
Похована М. Заньковецька біля могили М. Садовського на головній алеї Байкового кладовища в м. Києві. Творчість Марії Заньковецької справила великий вплив на розвиток української драматургії і створення національного театру.
Київський будинок № 121 по вулиці Великій Василівській був перетворений на музей-квартиру М.К. Заньковецької. У 1960 р. було створено меморіальний музей-квартиру Заньковецької у Києві, а у 1964 році Меморіальний музей Марії Заньковецької біля села Заньки. З 2000 р. Ніжинському училищу культури і мистецтв Постановою Кабінету Міністрів України присвоєне почесне ім’я Марії Заньковецької.
Радимо прочитати:
Багряна А. Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько: оповідання / худож. Д. Марцін.– Київ: Фірма Антологія, 2016.– 93 с.: іл. (Життя видатних дітей).
Корнійчук В.П. Марія Заньковецька. Світова велич генія національного: мистецтвознавче дослідження / авт. передм. Л. Андрієвський.– 3-є вид., доп.– Київ: Криниця, 2015.– 496 с.
Пільгук І.І. Марія Заньковецька: роман.– Київ: Радянський письменник, 1978.– 331 с.
Тобілевич С. Корифеї українського театру.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 539 с.
Топська Н. Дарунки долі – Муза і Любов.– Донецьк: Проспект-Прес, 2008.– 302 с.: іл.
***
Марія Костянтинівна Заньковецька: Знана і незнана. Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського: Веб-сайт. URL: https://library.vspu.edu.ua/vistavki/zankovecka/zankovecka.htm (дата звернення: 30.09.2025)
Фото: https://library.vspu.edu.ua/vistavki/zankovecka/zankovecka.htm
