Григорій Верьовка: Маестро хорового співу

Григорій Гурійович Верьовка – талановитий хормейстер, диригент, композитор і дослідник українського музичного фольклору. Засновник і багаторічний керівник (1943–1964) Національного заслуженого академічного українського народного хору України (1965 року колективу присвоєно ім’я Маестро – Григорія Верьовки). Народний артист УРСР, лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка

Григорій народився 25 грудня 1895 року в козацькому містечку Березна на Чернігівщині у багатодітній родині селянина-ремісника (він був восьмою дитиною серед 12-ти братів і сестер). Жили небагато, скромно, але дружно. В оселі завжди лунали музика і пісня. Батько був добрим музикою, грав на скрипці та співав у церковному хорі. Саме від нього Гриць успадкував музичний дар і отримав перші уроки і знання зі співу. 

Початкову освіту хлопчик здобув у місцевій трирічній школі. Помітивши у сина неабиякі музичні здібності та красивий високий голос, батько вирішив віддати його до Архієрейського хору Троїцького собору у Чернігові. Доправити хлопчика до міста взявся старший брат Петро, який вже навчався у цьому місті. Гриць успішно пройшов прослуховування у регента хору Зосимовича і був зарахований до дитячої групи хору, яка складалась з п’ятдесяти хлопчиків. Юних хористів готували до церковної служби, навчали нотній грамоті та «читанню нот з листа», мистецтву співу. Юні хористи жили при монастирі, їх пристойно годували і навіть усім видавали форму – сині мундири, кашкети з козирками, юхтові черевики, що особливо тішило малого Гриця. 

Окрім співу, в той час Григорій самотужки навчився грати на скрипці (ту скрипку, як згадував пізніше сам дириґент, він виміняв у шкільного товариша за ковзани).

Тут, у Чернігові, в стінах монастиря доля звела його з майбутнім поетом Павлом Тичиною (вони разом співали у хорі). Павло був старший на роки, але хлопці потоваришували і навіть стали нерозлучними. Після занять любили ходити старовинними вулицями міста, споглядати пам’ятки архітектури. Григорій з цікавістю слухав розповіді товариша про історичні події давньої минувшини на чернігівських землях, про книги, поезію. Пізніше це знайомство переросло в міцну особисту і творчу дружбу. 

Невдовзі Верьовка став вихованцем духовного училища, а згодом вступив до семінарії. Тут він навчався гри на музичних інструментах, співав у семінарському хорі. Участь в хорі дала юнакові можливість практично ознайомитися з класичною хоровою літературою, зокрема з творами М. Лисенка, К. Стеценка, М. Глінки, О. Даргомижського. Тут він вперше спробував і сам композитувати – обробляв церковні розспіви, збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень.

Після закінчення семінарії (1916) Григорій переїздить до Києва і продовжує своє навчання в Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (1918–1921) по класу композиції у Болеслава Яворського та дириґування – в Олександра Орлова. Під час навчання в інституті Григорій почав писати власні музичні твори: ліричні романси на слова друга-поета Павла Тичини, хорові обробки народних пісень, інструментальні композиції для скрипки з фортепіано та симфонічного оркестру. У цей же період Верьовка виступає як успішний організатор – спочатку хорового аматорського гуртка, а згодом (1919), разом із Тичиною та Магорським – великого хору, який у майбутньому стане капелою-студією ім. Леонтовича. На її базі у 1925 році відкрилась професійна музична школа, директором якої став Григорій Гурійович. 

У 1930-ті роки Григорій Верьовка здійснює керівництво українською національною філармонією і одночасно, з 1931 року, викладає дириґування в Київській консерваторії. Згодом він стане професором цього закладу. Серед його відомих вихованців – дириґенти Михайло Кречко та Лев Венедиктов.

З початком Другої світової війни Верьовка працював у евакуйованому до Башкирії, відділенні Московської консерваторії. Проводив наукову роботу в Інституті народної творчості й мистецтв АН УРСР, збирав і опрацьовував башкирський фольклор, а також очолював хоровий колектив при армійському Будинку культури. З цим колективом, де більшість складали жінки, було підготовлено і проведено сотні концертів у пунктах призову, у шпиталях, в палатах тяжкопоранених бійців.

У ті роки Григорій Верьовка продовжував займатися композиторською діяльністю і створив патріотичні пісні «За край наш багатий» на слова М. Рильського, «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, «Чайка» М. Стельмаха, «Туга за Україною» Т. Масенка, «Слово матері» С. Кудаша, перекл. П. Тичини, розуміючи, що в грізні воєнні роки музичне мистецтво теж має стати зброєю і допомагати гартувати перемогу.

1943 рік став пам’ятним для Григорія Гурійовича: його спішно відкликають з евакуації, 11 вересня 1943 року український уряд підписав постанову «Про організацію Державного українського народного хору», створення і керівництво якого доручають йому. Спочатку дириґент вагався – якого спрямування має бути новий колектив – академічного чи народного, адже йому особисто була близькою академічна манера вокалу. Однак, спогади дитинства і любов до української пісні, переважили у бік народного співу.

У цей час Україна була полем битви між двома диктаторськими режимами – німецьким і радянським. Частина країни була ще під Гітлером, а у звільненому Харкові, за три тижні після деокупації, народився новий колектив. Цьому передували енергія, фаховість, величезне бажання і віра його керівника.

Становлення, пошук співочих талантів і різних українських земель (Верьовка з Міньківським особисто їздили по звільнених селах і містечках у пошуках талантів), формування творчих традицій відбувалось поступово, краплина за краплиною. На цьому шляху вірною помічницею і натхненницею Григорію Гурійовича стала його дружина Елеонора Скрипчинська  (1899–1992), відома українська хорова дириґентка, педагогиня, художня керівниця і головна дириґентка Українського народного хору ім. Верьовки (1964–1965) заслужена діячка мистецтв України.

Вони познайомились на початку буремних 1920-х років у стінах Київської народної консерваторії. «Побачивши красиву струнку дівчину з русою косою і напрочуд синіми очима, що стояла біля вікна…», Григорій розгубився і на якусь мить втратив дар слова, то було як удар блискавки, ніби неймовірно висока нота забриніла у глибині душі. Далі було знайомство, зустрічі, робота з хором у військових частинах, дружні стосунки, які переросли у ніжні віддані почуття. Інколи йому здавалосяь, що він знає її давно, дуже давно, що то саме «вона явилась мені у давньому сні новорічної ночі в батьківській хаті». Одружились у 1924 році і пліч-о-пліч пройшли 45-річний життєвий і мистецький шлях. Це було поєднання Співця і Музики. Разом вони вибудовували музичний колектив, «що заяскравів на тверді Вітчизни небаченою мистецькою зіркою». Видатний український письменник Олесь Гончар свого часу писав: «Таке славне подружжя! Все життя віддали українській культурі».

Директором хору було призначено Олександра Міньківського, керівником оркестру – Івана Антоновського, балетмейстером – Олександра Дмитренка. До першої концертної бригади («Харківської») увійшли Тамара Савченко, Галина Бережна, Марія Гришина, Наталка Лепетун, Лідія Заболотна, Іван Гур’їв. З міста Миргород було запрошено 16 співаків-кобзарів, серед них був Іван Скляр, з Полтави приєднався ансамбль бандуристів. Була складена концертна програма, і колектив почав концертну діяльність. Уже тоді Григорій Гурійович визначив для себе і колективу головну мету-місію – популяризація саме української музики і пісні не тільки в країні, а й у світі.

З 1944 року хор базується в столиці України – Києві. Тут колектив став таким, як його звикли бачити і чути – хорова група, танцювальна і оркестрова. До першого складу хору увійшли 134 виконавці: 84 хористи, 16 артистів балету, 34 музиканти оркестру. Почалися трудові будні. Перед Григорієм Гурійовичем постало багато завдань, питань… До прикладу, як розмістити колектив на сцені, у що одягнути? «На початок вишикували чоловіків в перший ряд, а жінок на лавах у другий (за розповіддю тодішніх артистів, – у жінок не було концертного взуття, вони були у звичайних чоботях). Верьовка зауважив, що взагалі український народний хор залежить від звучання жіночої групи (грудний спів, вивід)». Жінок перемістили на передній план, що і відрізняло, на той час, його народний хор від інших хорових колективів. Було багато дискусій стосовно концертного вбрання, але Верьовка «відстояв» етнографічний варіант. Народилась ідея представити етнографічну Україну в костюмах, піснях, танцях.

6 вересня 1944 року в Києві на вулиці Трьохсвятительській (зараз приміщення Інституту філософії) відбувся перший концерт, на якому були присутні понад 300 чоловік. Далі була відіграна велика кількість концертів: в театрах, шпиталях, військових частинах. Українські мелодії і майстерність виконавців зігрівали виснажені війною, горем і болем душі людей, піднімали настрій, давали надію на спокійне мирне життя. Дуже швидко Український народний хор став шанованим і популярним серед слухачів по усій країні. А його керівник був удостоєний почесного званням Заслужений діяч мистецтв УРСР (1946). Два роки потому Григорій Верьовка став лауреатом Державної премії СРСР. 

Григорій Гурійович особливо ретельно опікувався добором пісенного репертуару. Особисто сам займався обробками народних пісень, створював нові композиції. Його твори стали широко популярними, багато з них і донині вважаються істинно народними, зокрема: «Ой, як стало зелено», «Ой чого ти, земле, молодіти стала», «І шумить, і гуде» та інші. Були у його доробку і відверто радянські пропагандистські пісні, зокрема «Клятва», «Вперед, народе, йди», «Дівчата з Донбасу», «Пісня про Волго-Дон», «Шахтарочка». Серед творів великої форми кантата «Ми ковалі своєї долі» на слова поета Павла Тичини. Але у часи тоталітарної системи, напевно, без таких творів було неможливо працювати, дістати дозвіл на концертну діяльність, зберегти колектив. Народний хор під орудою Григорія Верьовки рік від року вдосконалював майстерність, збагачував репертуар, розширював гастрольні маршрути. Записи хору на платівках фірми «Мелодія» розліталися з нечуваною швидкістю, наклади сягали восьми мільйонів копій! Це був єдиний творчий колектив з України, який зміг досягти таких вершин. 

Згодом настали роки закордонних гастролей – Румунія, Польща, Фінляндія, Бельгія, Люксембург, Німеччина. І скрізь колектив мав успіх, заповнені зали, бурхливі овації. Пісенне мистецтво українців вражало, підкорювало серця мелодійністю, красою і міццю голосів, яскравістю вбрання. Особливо пам’ятним став виступ хору в Мюнхені, у жовтні 1959 року. Саме тоді радянськими спецслужбами був вбитий провідник українських націоналістів Степан Бандера. За спогадами учасників колективу, «до концертного залу на виступ хору зайшли люди з похоронної процесії. Напруження нагадувало очікування вибуху бомби. Григорій Гурійович звично став перед хором, звів руки, змахнув, – і зал охопило могутнє «Реве та стогне Дніпр широкий». Замість вибуху бомби – шквал оплесків. А потім дириґент і хор розпочали «Чуєш, брате мій!». Це було духовним мостом єднання. Наступного дня Григорію з посольства Радянського Союзу в Німеччині передали: «Чуєш, брате!» більше не виконувати».

Опікувався Григорій Гурійович і майбутнім колективу, замислювався над «зміною поколінь», працював на перспективу. У 1962 році за ініціативи його та Елеонори Павлівни було створено хорову навчальну студію при Українському народному хорі. Було прийнято 25 юнаків і дівчат. Термін навчання – 2 роки. Першим директором Студії був Я. Міщенко, а хормейстером призначено А. Авдієвського (у майбутньому він очолить народний хор ім. Верьовки і продовжить справу Григорія Гурійовича протягом п’ятдесяти років). На той час в Україні виникло багато професійних хорових колективів з народною манерою співу, але не існувало жодного навчального закладу, який би готував професійних співаків для цих хорів. Тому Студія стала своєрідною творчою лабораторією для виховання фахівців хорового співу, джерелом комплектування кадрів для народних колективів.

Усі, хто пройшов школу Державного народного хору, стали справжніми фахівцями, назавжди полюбили українську пісню, зберегли добру пам’ять про легендарного керівника. Серед них музичні легенди України: Ніна Матвієнко, Ольга Павловська, Алла Кудлай, Марія Миколайчук, співпрацювали з хором солісти оперного театру Дмитро Гнатюк, Андрій Іщенко та багато інших чудових співаків.

Григорія Гурійовича у колективі поважали і любили, називали Батьком, «бо він насправді був таким для всіх учасників цього народного університету».

Небагатослівний, внутрішньо зосереджений, коректний і ввічливий, уважний до кожного. Здавалось, що за першим звуком голосу того чи іншого хориста він відчував його настрій, якісь душевні негаразди, переживання. Завжди був готовий допомогти, і допомагав, навіть, підтримував фінансово (зазвичай за посередництва Елеонори Павлівни) і ніколи не брав борги назад: – «Ви мені нічого не винні».

«До його великого мистецтва і по-батьківськи вимогливої і доброї душі за двадцять років долучились понад півтори тисячі талановитих митців з народу» (тих, яких він знаходив сам), а також випускників професійних навчальних закладів.

«Фахівці одностайно відзначали, «що Григорій Верьовка домігся трьох основних компонентів у мистецтві керованого ним колективу: створив феномен звучання хору з яскравим українським народним колоритом, об’єднав у репертуарі найхарактерніші зразки усіх жанрів народнопісенної та народно-танцювальної творчості, переконливо втілив у концертних програмах і сучасну тематику». 

На жаль, земний шлях видатного митця був недовгим, лише 69 років. Помер Григорій Верьовка 21 жовтня 1964 року у Києві від невиліковної хвороби. Але справа його життя – Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Верьовки продовжує діяльність і дарує своє неперевершене мистецтво глядачам уже понад вісімдесят років. Закладені Григорієм Гурійовичем фундаментальні основи, професійні традиції й орієнтири до сьогодні послуговують керівникам і учасникам хору. Естафету Маестро підхопили талановиті дириґенти: Анатолій Авдієвський (керівник Хору 1966–2016), Зіновій Корінець (2016–2021), Ігор Курилів (з осені 2021 – в.о. директора-художнього керівника).

Високе художнє виконання, самобутність, яскраві аранжування – основні риси, які характеризують уславлений колектив. За його музичність і оригінальність виконання хор щиро люблять не тільки в нашій країни, але й поза її межами. Географія гастролей колективу значно розширилась – Австрія, Нідерланди, Іспанія, Португалія, Коста-Ріка, Мексика, Куба, Нікарагуа, Чехія, НДР, Канада, Франція, Монако. У 2000-му відбулися перші гастролі артистів у США, де хор виступав у кращих залах, зокрема столичному Центрі мистецтва ім. Джона Кеннеді, давши 86 концертів.

Журналісти іноземних газет зазначали: «концерт хору імені Верьовки – пейзаж квітів і неба, що перетворюється на мелодію», «Чарівні українські пісні, які змінювалися запальними танцями, викликали шквал овацій, захоплені відгуки слухачів». А одне з видань переповідало історію, що ніби зі всесвітньовідомим українським хором мріяв заспівати учасник ліверпульської четвірки – Пол Маккартні (напевно байка?!). Уявити таке у 1970-ті роки було неможливо – радянська влада забороняла співпрацювати з іноземцями.

Сьогодні у репертуарі колективу понад 1000 пісень. Переважно це фольклор, твори українських композиторів, пісні й танців інших народів. Значна частина обробок українських пісень, які хор виконує дотепер, була здійснена ще Григорієм Верьовкою. Композиції, які в усі часи зривають шквал оплесків від Дніпра до Дунаю: «Розпрягайте, хлопці, коней», «Ой, у вишневому садочку», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Щедрик», «Червона калина» та багато інших. До того ж, репертуар завжди збагачується народними піснями тих країн, в яких гастролює хор. І це вже стало доброю традицією. 

Хор Верьовки дістав багато національних і міжнародних відзнак, зокрема за великий внесок у справу миру й дружби між народами був нагороджений срібною медаллю Всесвітньої ради миру. Саме Хор Верьовки незмінно виступав на інавгураціях усіх президентів України. 

Сьогодні хор живе, як і уся наша країна, у воєнних реаліях, виступає і на лісових галявинах для військових, і у європейських та українських концертних залах, які незмінно переповнені публікою. 

«Кожен вихід на сцену і виступ – сьогодні велика удача. Ми живі, ми співаємо, ми потрібні людям. Це вже справжнє благословіння у час, коли триває битва за саме існування України», – визнає Ігор Курилів, народний артист України, директор Національного хору імені Григорія Верьовки.

Радимо прочитати:

Григорій Верьовка: спогади / упоряд. Я. Клименко.– Київ: Муз. Україна, 1972.– 219 с. 
Козак С. Григорій Верьовка: біографічна повість.– Київ: Молодь, 1981.– 232 c.
Скопцова О. Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні (кінець ХІХ-ХХ століття) : монографія.– Київ: Ліра-К, 2017.– 178 с.
Співає український народний хор імені Г. Верьовки / Авт.-упоряд. А.Т. Авдієвський – Київ: Муз. Україна, 2005.– 275 с.
***
Заповіти Григорія Верьовки // Культура і життя.– 2005.– № 52.– С. 2.
Кавунник О. «Народна пісня – душа України» // Музика.– 2018.– № 6.– С. 16–17.
Степанченко Г. Народний хор і його чародій // Музика.– 2013.– № 5.– С. 8–11.
***
Шевельова М. Григорій Верьовка – фундатор професійного хорового мистецтва України: Електронний ресурс: Код доступу: https://uain.press/blogs/grigorij-verovka-fundator-profesijnogo-horovogo-mistetstva-ukrayini-1140143

Радимо переглянути: