Ця людина співає серцем, серцем його й треба слухати.
Дмитро Павличко
Видатний співак, Герой України, народний артист України, академік Національної академії мистецтв України, професор, театральний режисер, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого III, IV, V ступеня.
28 березня 2025 року виповнюється 100 років від дня народження легендарного українського співака Дмитра Михайловича Гнатюка, який понад шістдесят років віддав сцені, створив низку неповторних вокальних образів у національній і світовій опері, його камерний репертуар славився неперевершеною вокальною культурою. Гнатюк – блискучий виконавець українських народних пісень і солоспівів українських композиторів. Він дарував радість знайомства з нашою національною музичною культурою в країнах Європи, Америки, Азії, Австралії...
Походив він із Буковини, з села Мамаївці (нині Чернівецький район Чернівецької області), що тоді входило до складу Королівства Румунія. Батьки були звичайними селянами, працьовитими та глибоко побожними. Жили небагато, але користувались повагою у місцевих жителів. У родині було шестеро дітей: четверо хлопчиків і дві дівчинки.
Михайло Дмитрович під час Першої світової війни отримав поранення і втратив ногу, тому хлопців у родині, у тому числі й Дмитра, змалку залучали до господарських робіт. Мати Марія Іванівна була хорошою господинею – «вона і на полі працювала, і дім на собі тримала, і дітей доглядала. Вона ні хвилини не сиділа без роботи. Чудово готувала, а книші, як у нас говорили, які смачні пекла! Не знаю, як вона витримала? Коли вона спала? Все своє життя, вміння і здоров’я віддала дітям…», – згадував співак під час інтерв’ю.
Дмитро ходив до місцевій школи, де навчання провадилось румунською, вчився непогано, мав хорошу пам’ять, співав у церковному хорі, грався з однолітками. Але Доля вже накинула оком на хлопчину і подарувала щасливу зустріч…
Йому було вісім років, коли до їхнього села приїхав молодий священник, який чудово грав на скрипці та мав гарний голос. «І він, коли почув мій спів, почав зі мною займатися… Так ми займалися п’ять років. Він мені поставив голос, навчив правильно дихати. Якби не той священник, я, може, й не став би співаком. А він мене скерував», – з вдячністю розповідав Дмитро Михайлович.
Згодом Дмитро організував у школі гурток художньої самодіяльності (це вже було після приєднання Буковини до радянської України), і навіть сам поставив спектакль «Сватання на Гончарівці». «Прем’єра» відбулася у клуні, бо в селі не було клубу. Звідти винесли сіно, зробили поміст, декораціями слугували принесені з хат килимки. Вистава мала величезний успіх серед односельців. Згодом на районній олімпіаді художньої самодіяльності ця постановка отримала високу оцінку. Її навіть збиралися відправити до Києва, але почалася Друга світова.
О тій порі Дмитро після дев’яти класів закінчив тримісячні учительські курси. Влітку займався ремонтом школи. Мав розпочати педагогічну діяльність. Але не судилося…
Потрапив під обстріл, дивом вижив, отримав тяжку контузію, був відправлений в евакуацію до міста Нижня Салда Свердловської області. Там працював на металургійному заводі, а ввечері здобував додаткову середню освіту. Незважаючи на тяжку працю, юнака не полишав потяг до музики, до співу. Дмитро організував самодіяльний хор (стало у нагоді вміння читати ноти, партитуру), який збирався вихідним днем у клубі. Поступово про колектив дізналися, їх стали долучати до різноманітних заходів. Згодом із дозволу керівництва колектив під орудою Гнатюка почав їздити Свердловською областю з концертами на свята. Їх зустрічали як відомих артистів.
Після війни Дмитро повернувся до Чернівців і почав свою творчу діяльність у стінах музично-драматичного Театру ім. Ольги Кобилянської. Пропрацював там не довго, лише дев’ять місяців, але вони були дуже насиченими і вдалими для актора-початківця. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюкові зіграти Миколу в спектаклі «Наталка-Полтавка». Молодий артист старанно працював над роллю, хотів якнайкраще відтворити образ. Обдарованість і наполегливість юнака не зостались поза увагою. Невдовзі режисер зателефонував своєму другові, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському і склав протекцію молодому співакові.
Улітку Дмитро вирушив до Києва. Це була його перша поїздка до столиці, перше знайомство – побачив і полюбив це місто на все життя.
Спочатку сталися непорозуміння – замість консерваторії юнак помилково потрапив до театрального інституту. Там Дмитро успішно склав іспити на режисерський факультет, а коли його попросили щось проспівати, то зрозуміли, що хлопцеві потрібно до консерваторії. Сам ректор інституту Семен Михайлович Ткаченко відвів Гнатюка до Паторжинського.
Дмитра було зараховано до Київської консерваторії до класу відомого Майстра. «Мені страшенно пощастило, що я вчився в цього неперевершеного артиста. Це був і режисер, і актор, і неповторний співак», – з вдячністю згадував Дмитро Михайлович.
Для довідки: Іван Сергійович Паторжинський (1896–1960), видатний український оперний співак, власник унікального голосу-баса-профундо, неперевершений виконавець ролі Карася («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), народний артист СРСР, талановитий педагог, професор Київської державної консерваторії. Народився на Катеринославщині.
Педагогом Паторжинський був вимогливим і суворим, але справедливим, своїх учнів завжди підтримував і захищав. Дмитро Михайлович у спогадах розповідав, як наставник разом із Максимом Рильським врятував його, коли якось партійні функціонери виключили студента з лав комсомолу за виконання в академконцерті козацької думи «Віє вітер, віє буйний», загрожували відрахуванням.
Окрім фахових дисциплін професор навчав їх життєвої мудрості, витримки, цілеспрямованості: «Якщо у вас немає волі, один талант не витягне людини. Є воля – є мета». Був непохитним у переконанні, що академічний співак не має права «розмінювати» свій голос у хорі чи на естраді.
«У тебе гарний голос, ти повинен зберегти його і школу не втратити, а ти в хор хочеш? Хочеш заробляти – йди вантажником працюй. Але тільки не в хор!» – гримав на студента. Але тут Дмитро порушував заборону вчителя. Справа в тому, що керівник народного хору Григорій Гурійович Вірьовка частенько запрошував талановитого юнака виступати разом зі своїм колективом, довіряв солірувати. Дмитро погоджувався і не тільки задля підробітку (хоча гроші конче були потрібні: післявоєнні часи були дуже тяжкими і бідне студентство недоїдало, не мало пристойної взувачки, одежі), йому подобалось і напевно вже тоді «відчував свою місію – нести в світ нашу українську пісню».
Посміхнулась удача юнакові і на академічній сцені, коли проспівав у столичному оперному театрі партію Миколи (заміна відбулася через хворобу провідних артистів). За цей виступ у 1948 році Дмитро одержав подарунок від театру – клавір опери з надписом: «За блискуче виконання партії Миколи в «Наталці Полтавці»
У 1951-му Гнатюк отримав консерваторський диплом і пропозиції на посаду соліста Київської опери та від Большого театру в москві на стажування. Дмитро вибрав перший варіант.
Високий, статуристий, привабливої зовнішності, з чудовим баритоном оксамитового тембру, неймовірно артистичний, він одразу «влився» до складу трупи. Саме театру опери та балету в Києві співак присвятив майже все життя. Тут він втілив образи української й світової класики: «Наталка Полтавка», «Енеїда» М. Лисенка, «Мазепа» П. Чайковського, «Кармен» Ж. Бізе, «Ріголетто» Дж. Верді, «Севільський цирульник» Россіні та багато інших. Популярність і затребуваність артиста зростали, навантаження теж. Траплялось, що упродовж місяця доводилось співати у 20-ти спектаклях, таких складних за емоційною і вокальною складовими як «Ріголетто». Дмитро Михайлович був шанувальником композиторського таланту Джузеппе Верді, вважав, що цього композитора «за музичною драматургією можна порівняти хіба що із Шекспіром у його літературній драматургії». А самою улюбленою для артиста роллю стала партія Остапа з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба».
Одночасно співак працював над підготовкою і збагаченням свого камерного репертуару, до складу якого увійшли понад 85 творів національної та світової класики (співав українською, німецькою, італійською, російською мовами, володів румунською).
Це забезпечило йому всесоюзну популярність, а також гастролі до США, Австрії, Італії, Нової Зеландії та КНР. Відомі оперні театри неодноразово пропонували йому вигідні контракти, навіть схиляли до еміграції, обіцяючи захист і підтримку. Але співак завжди відмовлявся: «Боже мій, хіба я зможу покинути свою рідну Україну, розлучитися з Буковиною? Україна – це моє життя!.. окрім України, ніде більше жити не можу!»
Дмитру Михайловичу підкорилися не тільки оперні театри, а й естрадні концертні зали. До прикладу, у нью-йоркському «Карнеґі-Холі» публіка не замовкала й вимагала співака «на біс» так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися в гримерку та зламали двері. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами. Траплялось, що співав на гастролях по 20–30 сольних концертів на місяць
Зарубіжна критика визнала співака одним із найкращих баритонів світу, а преса не скупилася на захоплені відгуки: «У Дмитра Гнатюка голос один із тисячі. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь-яка вокальна трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним» («Вінніпег фрі пресс», 1962).
Обов’язково під час своїх творчих подорожей співак включав до програми твори українських композиторів і українські народні пісні.
Дмитро Михайлович любив українську пісню, відчував її сутність, красу, барви, відтінки і був блискучим виконавцем. Він стверджував: «Пісня – це ж наша історія. Так ми продовжуємо себе. І вона має жити». У його репертуарі були легендарні сьогодні твори, як «Два кольори» (автори О. Білаш, Д. Павличко), «Як тебе не любити, Києве мій» (І. Шамо, Д. Луценко), «Пісня про рушник» (П. Майборода, А. Малишко), «Очі волошкові» (С. Сабадаш, А. Драгомирецький), «Ясени» (О. Білаш, М. Ткач), «Чом, чом, земле моя?» (Д. Січинський, К. Малицька) та багато інших. Він став першим виконавцем пісень «Черемшина» (В. Михайлюк, М. Юрійчук) та «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» (І. Франко, А. Кос-Анатольський). Саме завдяки Гнатюкові у 1965 році український романс «Черемшина» почали виконувати у Японії, де він став справжнім хітом.
А народні пісні у його виконанні і до цієї пори зостаються неперевершеними музичними міні-виставами – «Гандзя», «Із сиром пироги», «Вівці, мої вівці», «Гаю, гаю, зелений розмаю». В цьому можна пересвідчитися, переглянувши аудіо та відеозаписи за участі видатного співака, багато з яких, на щастя, збереглися.
До слова, у радянські часи Дмитро Гнатюк записав 21 платівку, які скуповувалися величезними тиражами (щонайменше 57 мільйонів), пісні звучали в телепередачах і на радіостанціях.
Дмитро Михайлович наприкінці свого життєвого шляху зізнався: «У мене була мрія так заспівати українську пісню, як ніхто інший, і я її здійснив. Тому я – щаслива людина».
Окрім співочої кар’єри, Дмитро Гнатюк увійшов в історію як режисер-новатор. Закінчивши режисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого) у 1975 році, взявся за втілення своїх найсміливіших задумів. Його дебютом у новому амплуа стала опера О. Бородіна «Князь Ігор» на сцені рідного київського театру. Дмитро Михайлович виключив будь-яку можливість порівняння його постановки з іншими, він свідомо порушив класичні оперні канони та замість черговості увертюра-пролог-опера представив пролог-увертюру-оперу, посиливши динаміку вистави й скоротивши її час на півтори години. Не всі спочатку зрозуміли суть такої новаторської режисури, навіть дорікали Гнатюку, але час довів його доцільність. Як режисер (протягом 1980–1988 рр.) у Національній опері Дмитро Михайлович здійснив понад 20 постановок, серед яких «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Захар Беркут», «Мазепа» та інші. І в кожну вносив свою редакцію, не копіював постановок інших режисерів. «Для мене головне – в кожній постановці досягти правдивості розкриття дії, поведінки і характерних рис дійових осіб засобами акторської майстерності, засобами музичної драматургії», – зазначав Гнатюк-режисер. Ініціював, щоб вистави репертуару відбувалися як мовою оригіналу так і українською.
Ставив спектаклі також в оперній студії Київської консерваторії і Донецькому театрі опери та балету ім. А. Солов'яненка. Багато років був режисером Київського дитячого музичного театру (нині Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва).
Викладав у Національній музичній академії України імені П. Чайковського, був професором, завідувачем кафедри оперної підготовки. Щиро передавав свої знання молодим, вчив вокальній культурі, відданості та любові до професії, як поводити себе на сцені, «бути перш за все акторами. Щоб основною метою було не взяти ноту «до», а вкласти в неї кульмінацію образу» і ще багато чому.
Гнатюк мав принципову громадянську позицію й дуже любив Україну навіть у ті часи, коли це було не зовсім безпечно. У 1991-му співак із ентузіазмом зустрів відновлення державної незалежності України. Пізніше, вже у поважному віці, 2004 року брав участь у Помаранчевій революції, зокрема виступав із народними піснями на сцені Майдану Незалежності перед учасниками цілодобових мітингів. У 2013 році підтримав Революцію Гідності.
Мудрими і актуальними сьогодні є його слова: «Ми, українці, нарешті здобули незалежність. Дорожіть цим, плекайте це, тіштеся цією незалежністю, бо вона відкриває великі перспективи – мати свою державу й бути господарем на своїй землі». (З інтерв’ю виданню «Україна молода», 2009)
За спогадами близьких і колег, Дмитро Михайлович у спілкуванні був простою і щирою людиною, позитивно налаштованим, доброзичливим і веселим, з унікальними життєвими спогадами та незвичними історіями. Його поважали колеги і студенти, любили шанувальники і можновладці, закохувались прихильниці…
Але він щиро кохав лише одну жінку – свою дружину Галину Макарівну. За фахом вона – мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка. Хоча жінка сама багато працювала в інституті мовознавства, та водночас встигала приділяти увагу родині, в усьому допомагала чоловікові, відповідала на його кореспонденцію і, по суті, виконувала роботу особистого секретаря. Подружжя прожило «разом хороше життя», довжиною у 66 років. Виростили сина Андрія, який став фахівцем з французької мови і викладає в університеті. Дмитро Михайлович діждався онука, якого назвали на честь уславленого діда.
А ще співак мав пристрасне хобі – протягом усього життя збирав український живопис. У своїй домівці Дмитро Михайлович колекціонував твори кінця XIX – початку XX століть, часто рятуючи їх від знищення, повертаючи з-за кордону, відроджуючи за допомогою реставраторів. Він захоплювався творчістю Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколи Пимоненка, Миколи Мурашка, Степана Колесникова, Архипа Куїнджі, які так талановито і з любов’ю відтворювали милі його серцю українські краєвиди.
«Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро», – зазначав співак.
Дмитро Михайлович дуже любив природу, говорив, що вона його заспокоює, відволікає, відновлює сили і надихає. У подружжя був будинок за 150 кілометрів від Києва і останні двадцять років улітку вони їздили тільки до села. Дмитро Михайлович захоплювався садівництвом, на ділянці висадив безліч дерев – яблунь, груш, слив...
Дмитро Гнатюк відійшов у засвіти 29 квітня 2016 року.
Іван Дерда, відомий співак-вокаліст, народний артист України, написав про свого уславленого земляка: «Віримо, що пам’ять і любов до творчості Дмитра Гнатюка завжди нагадуватиме нам про те, що поєднання мистецтва і життя є ідеал – ідеал творчості, якого досягнути важко, до нього можна лише наближатися… Але це – найдостойніший вибір людини, яка стає на творчу дорогу, що веде до храму людської душі»
Радимо прочитати:
Дмитро Гнатюк. Зоряний шлях = Dmytro Hnatiuk. The Starry Road / упоряд., вступ. ст. В.Д. Туркевич, упоряд. Г.М. Гнатюк, перед. сл. М.Г. Жулинський. – Київ: Мистецтво, 2012. – 351 с.
Гордон Д. Лица Украины.– Харьков: Фолио, 2004. – 510 с.
Береза Р. Духовна велич України. – Львів: Апріорі, 2023. – 440 с.
***
Дерда І. Дмитро Гнатюк: його душа співзвучна пісні: Електронний ресурс: Код доступу:
https://mus.art.co.ua/dmytro-hnatyuk-joho-dusha-spivzvuchna-pisni/
Кушнір Л. Дмитро Гнатюк: Мою «Черемшину» навіть японці співають: Електронний ресурс: Код доступу: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1734/348/61365/
Радимо подивитися:
