Павло Платонович Чубинський був особистістю справді грандіозного масштабу, чиє коротке життя (1839–1884) стало взірцем невтомної боротьби за українську ідентичність у ролях вченого-етнографа, правника, поета та громадського діяча. Він народився 15 (27) січня 1839 року на хуторі поблизу Борисполя, який сьогодні вже є частиною міста Києва. Походячи з української шляхти, Павло мав глибоке козацьке коріння: його давнім предком був козак Іван Чуб, хоча вже за часів прадіда родинне прізвище набуло «шляхетнішого» звучання – Чубинський.
Ще з дитинства хлопець марив далекими мандрами та найбільше захоплювався географією, а перші кроки у навчанні зробив завдяки матері та домашнім учителям. Згодом батьки віддали його до Другої Київської гімназії – сьогодні про це нагадує меморіальна дошка на бульварі Тараса Шевченка. Після гімназії Чубинський вирушив до Петербургу, де в університеті здобув вищу юридичну освіту та в 1861 році отримав науковий ступінь кандидата юридичних наук, що стало міцним підґрунтям для його подальшої багатогранної діяльності.
Хоча юриспруденція була його фахом, вона ніколи не залишалась єдиним захопленням Павла Платоновича. Його душа належала народному побуту, звичаям і фольклору, а творчість Тараса Шевченка стала для нього справжнім взірцем, який надихнув на власні поетичні спроби та збирання народних пісень. Ще в студентські роки, перебуваючи в Петербурзі, він активно долучився до життя української громади та співпрацював із журналом «Основа», де мав нагоду познайомитися з видатними діячами того часу. Проте волелюбний характер Чубинського швидко привернув увагу імперської влади: після участі у політичних протестах його навіть виключили з університету.
Саме в цей напружений період переслідувань і обшуків, у вересні 1862 року, народився його доленосний вірш «Ще не вмерла Україна». У цьому тексті Чубинський майстерно переплів мотиви слов’янських визвольних рухів із могутнім закликом до боротьби за власну свободу:
Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І – покажем, що ми, браття, козацького роду!
Гей-гей, браття милі,
Нумо братися за діло,
Гей, гей, пора встати,
Пора волю добувати!
Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,
Нащо оддав Україну ворогам поганим?!
Щоб вернути її честь, ляжем головами,
Наречемось України славними синами.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І – покажем, що ми, браття, козацького роду!
Спогадаймо тяжкий час, лихую годину,
тих, що вміли умирати за нашу Вкраїну,
Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва!
Щоб не стратить марно нам свого юнацтва!
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І – покажем, що ми, браття, козацького роду!
20 жовтня 1862 року життя Павла Чубинського зазнало різких змін: за розпорядженням шефа жандармів князя Долгорукова його було вислано до віддаленої Архангельської губернії.
Офіційним приводом для такого рішення стало «вредное влияние на умы простолюдинов», під яким імперська влада насправді мала на увазі його активну проукраїнську діяльність. Проте навіть під суворим поліцейським наглядом Павло Платонович не полишив активної праці.
В Архангельську він проявив себе як здібний адміністратор і дослідник, працюючи слідчим, секретарем статистичного комітету, редактором місцевої газети та чиновником при губернаторові. За сім років заслання він зробив неоціненний внесок у науку, написавши ґрунтовні праці про місцеві ярмарки та правові звичаї регіону. Його жага до знань не знала меж – він не лише очолював експедиції з вивчення Печорського краю та Заполярного Уралу, а й став ініціатором наукового дослідження далекої Нової Землі.
Після повернення в Україну Чубинський став справжнім «двигуном» наукового життя. Сучасники згадували його як людину невичерпної енергії та блискучого організатора, здатного згуртувати навколо себе численних однодумців. Саме під його керівництвом у 1874 році було здійснено унікальний одноденний перепис населення Києва, а його фундаментальні етнографічні праці здобули визнання не лише вдома, а й на міжнародній арені, зокрема отримавши золоту медаль у Парижі. Попри те, що в його душі завжди жив поет, що підтверджує щира збірка «Сопілка Павлуся», він до останнього залишався
громадським діячем.
Життя Павла Чубинського обірвалося трагічно рано – після тяжкої хвороби він відійшов у вічність у січні 1884 року, не доживши лише одного дня до свого 45-річчя. Однак за цей короткий час він устиг зробити неймовірний внесок у розвиток української науки та культури. Його відданість національній ідеї знайшла своє найвище втілення у вірші «Ще не вмерла Україна», який зрештою став символом незламності та державним гімном нації.
Титульне фото: Павло Чубинський.– https://uain.press/blogs/pavlo-chubynskyj-
bezsmertnyj-avtor-derzhavnogo-gimnu-ukrayiny-1160847
Рекомендуємо прочитати:
Чубинський П.П. Мудрість віків. Українське народознавство у творчій спадщині Павла
Чубинського. Кн. 1.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 190 с.
Чубинський П.П. Ще не вмерла Україна.– Київ: АТ Обереги, 1991.– 16 с.
Погрібний А.Г. Поклик дужого чину: статті, портрети, силуети, наближення, публіцистика /
упоряд. Г.Г. Погрібна; вступ. слово: В.Г. Дончик, П.П. Кононенко.– Київ: Просвіта, 2009.– 676 с.
«Я сіяв те, що Бог послав...»: сторінки публіцистичної, наукової та літературної творчості Павла Чубинського / авт.-упоряд.: Н.В. Зелінська, О.І. Думанська, О.В. Палюх; авт.-упоряд. І.І. Капраль.– Львів: Світ, 2009.– 256 с.
Рекомендуємо переглянути:
