Іл. Анна Ярославна. Худ. А. Орльонов, 2019
Більшість учених вважає Анну (1028/1032 – після 1075) середущою дочкою Ярослава та його дружини Інгігерди, хоча дехто називає Анну наймолодшою серед дочок подружжя.
Є свідчення, що Ярослав планував пошлюбити Анну з германським королем, майбутнім імператором Священної Римської імперії (з 1046 р.) Генріхом ІІІ Чорним, оскільки від початку свого княжіння правитель київської держави мав намір укласти союзницькі відносини з Германською імперією. Близько 1043 р. Ярослав надіслав посольство до короля. Про це повідомляють, зокрема, Аннали Ламберта Герсфельдського. Однак, із невідомих причин, про шлюб з київською князівною не домовилися, натомість король узяв за дружину французьку наречену з герцогства Аквітанії. Можливо, через невдалі заручини відомості про «вакантну» київську князівну потрапили до Франції.
Ф. де Мезере стверджує, що вже 1044 р. король Франції Генріх І надіслав шлюбне посольство до Києва. М. Карамзін припускає, що французькі свати прибули до Києва 1048 р. Інші вважають роком прибуття французького посольства 1049 або 1050 р.
Причини пошуку нареченої в таких далеких краях, вочевидь, були комплексними. По-перше, Київська держава в ХІ ст. мала значний міжнародний авторитет і вплив у європейському світі, була потужною у політичному та військовому відношеннях, багатою та культурно розвиненою. Вплив Русі на європейську політику був беззаперечним. Деякі французькі вчені вважають, що, враховуючи багату династичну історію Русі, шлюб, як печатка, скріплював політичний альянс між державами.
Русь була поєднана тісними матримоніальними зв’язками з найвпливовішими династіями Європи, включно з візантійським імператорським домом, із яким Капетинги хотіли поріднитися. Окрім того, слава про дочку Ярослава як «надзвичайну красуню», виховану в християнських цінностях, освічену та наділену глибоким розумом, могла сягнути далеко за межі Київської держави. Краса нареченої та велич держави вважаються головними причинами сватання.
Дехто з дослідників вважає, що весілля святкували в 1049 р. Інші переконані, що вінчання відбулося у 1051 р., і таке датування видається більш обґрунтованим. Найвірогідніше, ця подія відбулася у Великдень (31 березня), або у свято П’ятидесятниці (19 травня). Згідно з повідомленнями тексту «Житія святого Літберта» (бл. 1100), Анна Ярославівна – перша королева, пошлюблена з представником династії Капетингів, була вінчана й коронована у Реймському соборі, резиденції французької церкви.
Згодом Анна виконала головне призначення, покладене на королеву, – врятувала династію від згасання, народивши своєму чоловікові – королю Генріху І трьох синів: «Філіпа І, який панував по своєму батькові, Роберта, котрий вмер молодим, і Гюгона Великого, пізніше графа Крепі, праотця королівської родини Вермандуа».
Французька історіографія, посилаючись на давні джерела, згадує ще доньку Емму, народжену бл. 1055/1058 рр.
Син Анни та Генріха Філіп був старшим у родині, а отже – спадкоємцем французького престолу. За прикладом попередників, його коронували ще за життя батька у семирічному віці 1059 р., таким чином закріпивши за ним і його нащадками право престолонаслідування. Уже 1060 р. король Генріх І помер, і юний Філіп зійшов на престол. Через неповноліття йому було призначено регентів, головними з яких були Балдвін V (чоловік сестри Генріха І), герцог Фландії, та королева Анна. Деякі відомі дослідники європейської історії стверджували, що опікункою було призначено саме Анну, і вже «вона поставила на чолі правління Балдвіна V (1067)». За традицією середньовічних часів загалом і королівського дому Капетингів зокрема, королева-вдова, мати спадкоємця, ставала регентом юного короля до досягнення ним повноліття. Анна вважалася співправителькою малолітнього короля і діяла, практично, як правителька держави. Упродовж багатьох років Анна залишалася радницею молодого Філіпа, співправителькою королівства.
Велика кількість пам’яток культурної спадщини у Франції безпосередньо пов’язана з біографією Анни Київської та її родини як місце коронації, вінчання, поховання. Так, Житіє св. Літберта, єпископа Камбре, вказує на собор Пресвятої Діви в м. Реймс як місце вінчання та коронації Анни. Собор абатства Сен-Дені є місцем поховання Генріха І та багатьох його нащадків, починаючи з онука – Людовика VІ.
Особливу групу об’єктів культурної спадщини становлять пам’ятки, до заснування та благодійної підтримки яких причетна королівська родина, її окремі члени та особисто – Анна Ярославівна. Це свідчить про християнські цінності, які сповідувала королева Анна та її нащадки впродовж життя. Зокрема, чернечими обителями, до заснування або перезаснування яких причетна Анна Ярославівна та її родина, є: абатство св. Нікасія у Реймсі (Сен-Нікасій-де-Реймс), абатство Сен-Мартен-де-Шан і абатство Сен-Венсан-де-Санліс.
Улітку 1061 р. королева-вдова вдруге виходить заміж за графа Рауля де Крепі де Валуа, однак і надалі залишається активною учасницею державного життя, що засвідчують численні королівські документи. На одному з таких документів зберігся навіть автентичний автограф Анни.
Вчені вважають, що персональний автограф майбутня королева залишила також і на стінах собору св. Софії у Києві перед від’їздом до Франції.
Після смерті свого другого чоловіка Рауля (1074 р.), Анна, вірогідно, повернулася до двору. Є свідчення про її перебування у заснованому королевою монастирі св. Вінцента у м. Санліс, проте відомості про неї зникають після 1075 р. Достеменних даних про її подальшу долю не збереглося.
Діти Анни виросли в християнських цінностях, стали щирими послідовниками своїх батьків у церковних фундаціях та благодійній підтримці храмів і монастирів. Молодший син королівської пари – Гуго став одним із очільників Першого хрестового походу і помер на чужині, воюючи за християнські святині. А донька королівського подружжя – Емма, цілковито присвятила себе служінню і молитві, аскетичному життю відлюдниці та цілительки, здобувши славу блаженної Едігни, небесної покровительки Баваріїї…
Правління сина Анни Філіпа І виявилося незвично тривалим – престол Франції він посідав 48 років. Держава поступово міцніла, Філіп приєднав до королівських володінь територію Вексена та Буржа, зробив Париж своєю головною резиденцією і розбудував його.
Радимо прочитати:
Сегеда С.П. Видатні жінки української історії: біографічні нариси на тлі історичних подій. Кн. 1. Х–ХVІІІ ст.– Київ: Балтія-Друк, 2020.– 260 с.: кольор. іл.
Соколовський В. Анна. Дилогія, або Біла Королева.– Київ: Видавець Бихун В.Ю., 2018.– 264 с.
Чемерис В. Анна Київська.– Харків: Фоліо, 2016.– 512 с.
Ясинецька О.А. Три покоління благовірності: Інгігерда Шведська, Анна Київська, Едігна Баварська (ХІ – поч. ХІІ ст.).– Дніпро: Тов з ІІ «Типографія «України», 2021. – 152 с.
