Пантелеймон Куліш.– https://mast-group.com.ua/catalog/metaloobrobne_obladnannya/sverdlilni_verstati_po_metalu/8169/?utm_source=google&utm_medium=cpc&utm_campaign=iw/pmax/ua/tovary_100000&utm_term=&gad_source=5&gad_
campaignid=22016027661&gclid=EAIaIQobChMIkNa53cyqjwMVO0yRBR1DeB8jEAEYASABEgIMB_D_BwE
Пантелеймон Олександрович Куліш (07.08.1819–14.02.1897), український педагог, письменник-просвітитель, перекладач, фольклорист, історик, мовознавець, літературознавець, критик, публіцист, видавець. Багатогранна діяльність П. Куліша, його творчі на наукові здобутки і до сьогодні не втратили актуальності, мистецької та наукової цінності.
Пантелеймон Куліш народився на хуторі Кулешів поблизу містечка Вороніж Чернігівської губернії (тепер Сумська область) у сім’ї козацько-старшинського роду. Він був дитиною від другого шлюбу дрібного маєткового шляхтича Олександра Андрійовича, який походив зі старшинського козацького роду Кулішів гербу Сліповрон, з Катериною Іванівною, донькою сотника Гладкого. Дитинство його минуло на хуторі Кулешів. Пантелеймон зростав під впливом матері, яка була неписьменною, але дуже шанувала народні традиції, пісні, знала і переповідала сину давні українські казки, легенди, перекази. Своєю «духовною матір’ю» Пантелеймон вважав сусідку по хутору – Уляну Терентіївну Мужиловську, яка привчила його до читання книг і всіляко схвалювала потяг хлопця до навчання і знань. Старша сестра Леся навчила малого Пантелеймона читати.
Пантелеймон Куліш здобув освіту спочатку у дяка Андрія з воронезької Соборно-Михайлівської церкви, потім навчався у Новгород-Сіверській гімназії. Після закінчення п’яти класів гімназії у 1836 р. через матеріальні негаразди родини Пантелеймон почав працювати домашнім учителем дочок маршалка глухівського дворянства й невдовзі за зароблені гроші зміг продовжити навчання. Не закінчивши повного гімназійного курсу, Куліш спробував вступити до Київського університету, однак не склав іспитів. Після цього знову влаштувався домашнім учителем і самотужки готувався до вступних іспитів. У 1839 р. був зарахований до університету на правах вільного слухача на історикофілологічне відділення філософського факультету, звідки був відрахований наприкінці наступного року.
Набуті таким чином знання дозволили йому дістати робоче місце вчителя у Луцькому дворянському повітовому училищі, де одночасно викладав російську мову та впорядковував бібліотеку, вивчав історію, зокрема, козаччини, французьку мову, цікавиться архівними матеріалами. В цей же час письменник почав писати поему «Україна» та історичний роман «Михайло Чернишенко», розпочав роботу над романом «Чорна рада». Діяльність Куліша викликала протидію директора Луцького училища, внаслідок чого йому було заборонено користуватись бібліотекою.
Завдячуючи сприянню заступника куратора Київського навчального округу М. Юзефовича, Куліш був переведений до Києва, де працював учителем спочатку у КиєвоПечерському, а потім у КиєвоПодільському дворянських училищах. Згодом його призначили співробітником Київської археографічної комісії та співробітником тимчасової комісії для збирання свідчень про предмети старовини в деяких повітах Київської губернії.
У 1845 р. редактор журналу «Современник» П. Плетньов, який водночас був ректором СанктПетербурзького університету, запросив П. Куліша до столиці. Щоб отримати там роботу з пристойною оплатою, він на деякий час, за сприяння М. Юзефовича, був зарахований учителем історії Рівненської гімназії, а вже звідти переведений на посаду старшого вчителя 5ї гімназії в СанктПетербурзі. Невдовзі отримав посаду викладача російської словесності в столичному університеті.
Через два роки Петербурзька Академія наук посилає П. Куліша у відрядження в Західну Європу на декілька років, куди він вирушає зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською-Куліш, яка працювала під літературним псевдонімом Ганна Барвінок. У Варшаві його як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують, повертають до Петербурга та ув’язнюють на два місяці в арештантське відділення шпиталю, звідки звільняють за клопотаннями впливових друзів. Подружжя разом виїжджає на заслання в Тулу. Після довгих клопотань П. Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей». Тут Куліш осягає мистецтво романіста, перечитуючи світову класику, студіює європейські мови, плідно працює як письменник. Згодом, за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й дозволу повернутися у столицю. У 1850 р. оселяється в Петербурзі, розгортає широку журналістську і літературну діяльність вже як співробітник журналу «Современник». У 1852 р. працює редактором статистичного відділу міністерств державних маєтностей, продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права.
Не отримуючи підвищення у званні, П. Куліш повернувся в Україну. На Полтавщині він отримав від свого товариша в подарунок хутір Баївщина під Лубнами і, позичивши грошей, почав там господарювати. Разом із прибутками від літературної праці це дозволило у 1857 р. відкрити у Санкт-Петербурзі власну друкарню «Типография П.А. Кулиша», яка діяла до 1863 р. У 1861 р. П. Куліш разом із М. Костомаровим, Т. Шевченком та В. Білозерським створив товариство «Громада» й почав видавати журнал «Основа», який проіснував до 1863 р.
У 1864 р., після придушення польського повстання 1863–1864 рр., П. Куліш отримав пропозицію від російської влади зайняти посаду «директора духовних справ» у Царстві Польському і виїхав до Варшави, де працював у комісії для перекладу польських законів. Ця робота дала йому можливість подружитися з польською інтелігенцією та галицькими українцями. У 1867 р. російська влада змусила його покинути державну службу через відмову Куліша припинити активні взаємини з галицькими українцями.
Від 1868 р. він мешкав у Італії, Німеччині, Відні, писав матеріали для галицьких журналів, зав'язав дружні стосунки з О. Барвінським та І. Пулюєм, залучивши останнього до свого проєкту перекладу українською мовою Біблії. У 1869 р. вийшло друком перекладене П. Кулішем Мойсеєве П’ятикнижжя.
У 1871 р. Куліш повернувся до Російської імперії, почав редагувати «Журнал Министерства путей сообщения», продовжував студії з історії козацтва.
У 1881 р. Куліш із дружиною повернувся на батьківщину й оселився у Львові. Тут він опублікував «Зазивний лист до української інтелігенції», в якому закликав підтримати національнокультурний рух у Галичині.
У 1883 р. разом із дружиною Пантелеймон Куліш оселився на хуторі Мотронівка, поблизу Борзни, Чернігівської губернії. До кінця життя творчо працював, друкував нові твори, підтримував звичне для нього регулярне листування з багатьма українськими та російськими діячами В. Александровим, М. Лободовським, О. Кониським, С. Носом, О. Огоновським, Н. Кобринською, М. Павликом, М. Драгомановим, Б. Грінченком, московським літературознавцем, біографом Гоголя В. Шенроком та іншими. Починаючи з 1896 р., стан його здоров’я значно погіршився. Письменник похований на хуторі Мотронівка поруч із дружиною.
Літературний талант П. Куліша проявився ще в гімназійні роки, коли він написав свій перший твір українською мовою – «Циган», який у 1884 р. був надрукований Є. Гребінкою у альманасі «Ластівка». Дебютував міфологічно-етнографічними оповіданнями «О том, отчего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе» в альманасі М. Максимовича «Киевлянин» (К., 1840. Кн. 1). П. Куліш був наділений багатогранним письменницьким талантом, який з успіхом виявив у різних художніх формах – прозових, поетичних, драматичних (зокрема й перекладах), у літературній критиці, публіцистиці, науково-популярних історичних нарисах та численних листах. Він розпочав творчу діяльність прозовими спробами й у 1840–1850-х рр. виступав передусім як прозаїк, рідше – поет. Наступного десятиліття звертався здебільшого до прозових і поетичних форм, пробував сили у драматургії, на зламі 1860–1870-х рр. перекладав Біблію віршами (Старий Завіт) і прозою (Новий Завіт).
Під час перебування у Петербурзі як співробітник журналу «Современник» Куліш публікував власні художні, історичні, публіцистичні та етнографічні праці, зокрема: «Михайло Чернишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843), «Од початку Вкраины до Батька Хмельницького» (1843), окремі розділи з роману «Черная рада» (1845), «Популярна історія для дітей», «Повесть об украинском народе» (1846), «Украинские народные предания» (1847) тощо. П. Куліш першим перевів на наукову основу фольклористику, запроваджуючи стенографічну точність записів. Двома томами «Записок о Южной Руси» (1856–1857) П. Куліш започаткував 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії. Саме в українських текстах «Записок о Южной Руси» Він уперше вжив створену ним орфографію, згодом названу «кулішівкою». Там же був надрукований перший в українській літературі історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року» (1845).
У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками та селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками та селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною та рядовим козацтвом. Роман відразу здобув визнання громадськості. Її високо поцінували Т. Шевченко, М. Костомаров. І. Франко не тільки відзначив, шо це «перший великий український роман, ґрунтований на ретельному вивченні історії і написаний чудовою мовою», а й назвав її «найкращим твором історичної прози в українській літературі».
Письменник стояв біля керма виходу в світ першого українського часопису «Основа» (1861–1862), який організували й редагували В. Білозерський, Куліш (він – таки дав назву), Костомаров та Шевченко й на сторінках якого вміщено чимало Кулішевих творів різних жанрів – художньо-прозових, поетичних, літературно-критичних, публіцистичних, історико-дослідницьких, етнографічних. Крім того, він багато редагував чужих текстів – літературно-художніх (прозових і віршових), літературно-критичних, не раз навіть переробляючи їх.
У власній «Типографии П.А. Кулиша», яка була першою і єдиною в XIX ст. українська друкарня в підросійській Україні, митець надрукував близько 40 номерів недорогих книжок для народного читання під загальною назвою «Сільська бібліотека», заініційованій Д. Каменецьким і призначеній для народного читача й слухача, так звані «метелики», які створили для покоління шістдесятників можливість поширювати освіту. Тут вийшли друком «Размышления о Божественной Литургии» Гоголя, найповніше на той час зібрання його творів і листів («Сочинения и письма», т. 1–6, 1857), за упорядкуванням Куліша, з його передмовою, поясненнями українських слів та коментарями, «Народні оповідання» Марка Вовчка (він придумав її чоловічий, згідно з тодішньою традицією, псевдонім і зробив художнє редагування оповідань, зокрема давши заголовки, яких не було), по два томи «Повістей» (1858, в Кулішевій редакції) і драматичних творів Квітки-Основ'яненка (1862), Шевченків «Кобзар» (1860).
У міру своїх сил і можливостей П. Куліш дбав про збереження живої української мови, введення її у науковий, літературний, освітянський простір. Особливою заслугою педагога є створення оригінального українського фонетичного правопису – «кулішівки» та української «Граматки» – першого підручника українською мовою для народної школи, які справили значний позитивний вплив на розвиток національної освіти в Україні.
У 1857 р. П. Куліш видав перший на Наддніпрянщині український буквар і читанку – «Граматку», з яким українці в підросійській Україні мали можливість навчатися рідною мовою. У книжці на 149 сторінок письменник навів свій фонетичний правопис, який дещо відрізнявся від прийнятого на той час. Він дістав назву «кулішівка» і був покладений в основу сучасного фонетичного українського правопису. Замість и, ы, э, якими передавав українські звуки І. Котляревський, писав відповідно і, и, е, після м'яких приголосних – є; послідовно ставив наголоси. У 1861 р. педагог-просвітник здійснив друге, скорочене видання «Граматки», але з додатком короткої історії України. Ці два підручники широко використовувалися в навчально-виховному процесі недільних шкіл у другій половині ХІХ ст. і взагалі відіграли велику роль у розвитку національної освіти України.
Педагог вважав, що розпочинати навчання дітей слід рідною мовою, бо вона їм зрозуміла, й навчання, таким чином, відбуватиметься легше. Крім того, він був проти навчання малих дітей за межами їхнього населеного пункту, що змушує відривати дітей від сім’ї. Автор добирав матеріал для читання не випадковий, а такий, що мав виховний і пізнавальний зміст: повчання, псалми, історичні оповідання тощо. Одним із ефективних засобів просвіти українського народу П. Куліш вважав започаткування періодичного органу українською мовою, розглядав це як важливу частину розгортання широкої громадянської акції.
У 1860 р. він започатковує альманах «Хата», укладений із власних літературно-критичних і художніх творів, а також творів Є. Гребінки, Т. Шевченка, Я. Щоголева, Марка Вовчка, Олександри Псьол і вперше репрезентованих нових імен – Ганни Барвінок, П. Кузьменка, М. Номиса (літературний псевдонім М. Симонова). У 1861–1862 рр. разом із М. Костомаровим і В. Білозерським видає журнал «Основа», який став об’єднавчим центром усіх прогресивних українських сил, що гуртувалися в Громади. Роль і значення Пантелеймона Олександровича як видавця «Основи» надзвичайні, адже він фактично перейняв на себе всю редакторську працю, правив літературний матеріал, багато писав сам, виступаючи як популяризатор-історик, літературний критик, філософ, публіцист, белетрист, поет.
Велика і перекладацька спадщина П. Куліша. Він переклав 13 драм Вільяма Шекспіра, «Дон-Жуан» і «Чайльд-Гарольда» Джорджа Байрона, багато творів Фрідріха Шиллера, Йоганна Вольфганга Гете та Генріха Гейне. Найбільшою, колосальною працею став переклад Біблії українською мовою, яку просвітитель виконував, свідомий того, що вона збагатить українську культуру.
Заповітною мрією Куліша з кінця 1860-х рр. було перекласти й видати українською мовою всю Біблію. З 1867 р. до осені 1872 р. він працював над перекладом Старого та Нового Завітів, але спалив його через невдоволення перекладом. Від літа 1893 р. до останнього подиху він заново відтворював українською мовою старозавітні книги, користуючись давньоєврейським оригіналом і різними перекладами – англійським, церковнослов’янським, німецьким, французьким, російським, польським, ретельно студіюючи переклади та коментарі відомих біблістів Е. Ройса, Е.-Ф. Каутча, М. Верна та інших. До нового перекладу Біблії він підходив і як митець слова, і як науковець. Віршовані тексти Старого Завіту переклав також віршами («Устихотворена Біблія», що збереглася в рукописі). Здійснив також дослівний прозовий переклад більшої частини Старого Завіту. Куліш мав за мету зрозумілий переклад для простолюду, дотримання формальної відповідності оригіналові; вироблення української літературної віршової мови. П. Куліш дбав, щоб його українська Біблія позначалася літературно-мовними здобутками й була історично вірогідною. Новий повний переклад Біблії мав назву «Староруський Переклад Святого Письма Старого і Нового Завіту». Новий переклад Старого Завіту П. Куліша закінчив і зредагував І. Нечуй-Левицький, доповнив своїм перекладом Псалтиря І. Пулюй, який також зредагував П’ятикнижжя Мойсея. Завдяки сприянню та фінансовій підтримці цього товариства перше повне українське видання Біблії під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту, мовою русько-українською» побачило світ у Відні 1903 р. Смерть П.О. Куліша перервала його роботу над перекладом Біблії.
У 1999 р. створено Міжнародний благодійний фонд імені П. Куліша. У 2000 р. на території хутора Мотронівка відкрився історикомеморіальний музейзаповідник Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок.
Радимо прочитати:
Бойко-Блохин Ю. Великий класик української літератури П.О. Куліш.– Мюнхен; Чернівці: Наукове Товариство ім. Шевченка. Осередок у Мюнхені, 1997.– 50 с.
Домонтович В. Куліш і Шевченко.– Харків: Фоліо, 2023.– 346 с.
Мащенко С.Т. Апологія Пантелеймона Куліша: монографія.– Чернігів: Десна Поліграф, 2020.– 127 с.
Пулюй – Куліш. Подвижники Нації / редкол.: В. Козирський, В. Шендеровський, О. Шокало; за заг. ред. В. Шендеровського.– Київ: Рада, 1997.– 287 с.
