У нас є поети-політики, поети-
художники... Поет-археолог наразі
один – Борис Мозолевський. Його вірші
пахнуть космічно-степовим вітром.
Його поезія глибока, як небо України.
Ігор Павлюк
Ім’я Бориса Мозолевського у більшості людей асоціюється з археологією, розкопками курганів, золотою скіфською пектораллю. Це зрозуміло, адже про неймовірні знахідки видатного археолога відомо багатьом, і не лише в Україні. От про його вірші, на жаль, цього не скажеш, хоча поезія Мозолевського така ж безмірно глибока і, без перебільшення, коштовна, як і золоті речі зі скіфських могил. Бо він – не лише талановитий археолог. Він – і поет від Бога…
Борис Мозолевський народився в сім’ї колгоспників у селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині 4 лютого 1936 року. Війна увірвалась в його дитинство, забрала батька. Вже десятилітнім хлопчик працював у колгоспі нарівні з дорослими, мріяв, як і багато його однолітків, стати льотчиком. Його дитячі роки, та й уся біографія, відобразилися пізніше у віршах.
Від макухи і висівок був я кволий і миршавий.
А країна підводилась по війні із руїн.
Я пишався п’ятірками і першими віршами,
Тим, що юшки колгоспної задаремно не їв.
Ставати археологом Борис Мозолевський не збирався. Після закінчення сільської школи-семирічки, п’ятнадцятилітнім, вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил, продовжив навчання у Військово-Морському авіаційному училищі в місті Єйську, склав іспит до загону космонавтів. Проте 1956 року під час скорочення Військово-Повітряних Сил його демобілізували. Чи причиною тому стало правдошукацтво і принциповість характеру, чи так розпорядилась доля... Як писав він пізніше:
На двадцятому році я зробив розворот,
Й повела мене доля на завод в кочегари,
Щоб достоту збагнути, чим живе мій народ.
Юнак переїхав до Києва, працював на будівництві різноробом, бетонником, кочегаром на заводі залізобетонних конструкцій. Займався громадською роботою, згодом заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Після закінчення працював на археологічних розкопках, згодом у Києві в Палаці піонерів керував археологічним гуртком, писав вірші, відвідував молодіжну літературну студію при видавництві «Молодь». Наприкінці 1965 року Борис Миколайович організував вечір, присвячений поетам-шістдесятникам: Іванові Драчу, Дмитрові Павличку, Василеві Стусу. Ці поети були владі, як більмо в оці, популяризувати їхню творчість суворо заборонялось. Уже наступного дня Мозолевського звільнили з роботи та взяли під нагляд КДБ як неблагонадійного. І він знову пішов кочегаром на завод, іншої роботи йому просто не давали. І ще знову взявся за археологічні пошуки.
1963 року вийшла друком його перша поетична збірка: «Начало марта», 1967-го – «Шиповник». 1971 року його прийняли до Спілки письменників України, а наступного року видана ще одна книжка – «Зарево», всі російською мовою.
Віршувати Борис Миколайович почав іще з третього класу, був сількором, листувався з редакцією «Зірки» – газети піонерів і школярів України, яку видавали у Києві.Миколаївщина була переважно зросійщена, тому юний автор і почав писати російською. Під час навчання в університеті активно читав українських письменників, а на літніх канікулах занотовував у рідному селі народні пісні. Любов до України привела його до довгої копіткої праці зі словниками – і його слово зазвучало вже рідною, і то дуже вишуканою мовою.
У вісімдесятих роках одна по одній побачили світ його збірки віршів: «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) і найпопулярніша, під кінець життя, – «Дорогою стріли» (1991).
Уже перша книжка свідчила про безперечний талант молодого поета. Його ранні вірші народжувалися з першоджерел пережитого, власного досвіду, він писав про рідну землю, людей праці, високі людські ідеали. Твори ці не були результатом багаторічної праці, вони не були вистражданими, вони просто злітали з його душі, з його вуст на папір – миттєво, стрімко, влучно. Ще не були досконалими за формою, але це була вже справжня поезія.
Критика зустріла її прихильно, літературна громадськість теж, автора похвалили й оцінили як перспективного. Відомий український літературний критик Євген Сверстюк у статті «Етюд з калиною» про ті перші збірки сказав: «Слово Бориса Мозолевського раз-у-раз зривається на крила, поки що лише зривається». Минуть роки і слово поета міцно стане на крило.
Поет Борис Мозолевський за віком і світовідчуттям, манерою письма належить до шістдесятників, хоч прийшов в українську поезію вже після того, коли в ній голосно заявили про себе Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Віталій Коротич, Василь Симоненко і Микола Вінграновський. Він переживав трагедію Василя Стуса, йому були близькими тривоги і болі Григора Тютюнника, обом він присвятив поезії. Його близький друг, відомий український поет Володимир Забаштанський відзначав найхарактерніші риси творчості Б. Мозолевського – безпосередність, щирість, велику відповідальність перед часом, рідним народом, власною совістю. Сам Борис Миколайович написав: «Поет – немов мембрана! Він творить не пером».
Значну частину творчої спадщини Мозолевського становлять його «мемуарні» поезії, навіяні спогадами про дитинство та юність: «На стежині коло кладки…», «З дитинства», «Дорога», «Монолог до мами», «Материнське поле», «Спогад про мед», «Пісня», «Третя рота», «Кавуни, як зелені пуделі…», «Це ти, моя юносте? Здрастуй». Можливо, саме ці спогади, сповнені щему воєнного та післявоєнного дитинства, давали йому сили в подальшому, допомогли не зламатися, вистояти. А образи рідної землі, матері-трудівниці залишилися на все життя як цілий всесвіт.
Наша криниця була найглибшою на селі.
Наше село було найбільшим у степу.
Наш степ був найбезмежнішим на планеті.
Але найбільше мені пощастило в житті,
Що мав я найкращу на світі маму.
Вражає також інтимна лірика: «Спогад про трьох запізнілих купальниць», «Червень», «Ніч на Івана Купала», «Відпусти мене, відпусти…», цикл віршів «Жінка із передмістя. Історія одного кохання». Атмосферу в них визначають чистота і святість, навіть тоді, коли домінує еротичний мотив. Характерна інтонація таких віршів – елегійність, джерелом якої є «двоєдиність муки й щастя». У них поетизуються мить радості, спонтанний вибух почуттів, святково-романтичне вбрання природи.
Тема природи – особлива в творчості поета. Безліч його віршів присвячено рідним степам: «В задумі світлий і прекрасний», «Інтермецо», «Чумацький шлях, немов ріка», «Степ», «Степові тюльпани», «Я встав серед ночі і вийшов у степ», «Спогад про скіфський степ», «Ліричний відступ про скіфський степ», «Скіфський степ», «Розляглися степи на всі сторони». Він щиро, нескінченно, невтомно освідчується в любові до рідної землі: «Як я люблю сумне твоє лице, Безжально переоране ярами», «Земле рідна моя, краю зоряний, Твої щедрі поля серцем зорані», «Поки ти світиш нам – нас не здолати: Наше коріння – в твоїй глибині».
У Бориса Мозолевського є і ціла низка чудесних віршів, адресованих дітям: «Журавлик», «Не скачи ти, котику», «Косив сіно журавель», «Зайченя», незакінчена казка «Кіт
Микитка і чарівна квітка» та інші, які він написав для свого маленького сина.
Усі вірші Бориса Мозолевського надзвичайно поетичні, метафоричні, наповнені яскравими образами та незвичними порівняннями чи пише він про маму, кохану жінку, синочка, чи про рідні степи, високе небо і журавлів у ньому. «Небо в зорях замріє срібне», «журавлі у вирій одридали», «прозоре небо світилось промінно», «жовте листя спливло за вітрами», «розцвіти до мене ружею і я місяцем зійду», «золоті лелеки на зорі», «в білих айстрах скрипки плачуть»… Такі приклади можна продовжувати, переписавши в результаті всі вірші поета, бо що не речення, що не слово, то образ, глибина неймовірна. Про, здавалось би, звичні речі.
На схилах кам’яних прасивого кургану,
Де сиво зацвіли полин і ковила,
Неначе древня кров, шипшина доспівала.
І стежка на курган замріяно вела.
Цвіла осіннім даль, синіла неба пілка,
Високі вежі хмар стояли, як живі.
Із сивої трави злітала перепілка
І з криком «піть-підьом» зникала у траві.
Ще одна група віршів – політична, чи громадянська лірика. Болісно переживаючи історію України, яку він знає на дотик, поет прискіпливо дошукується причин так густо замішаних на трагічній долі свого народу. Це вже, власне, і не лірика, бо нема тут суто ліричних образів як ми їх розуміємо. Стиль міняється, стає жорстким, безкомпромісним. Вірші ці полемічно загострені, як лезо ножа, часто різкі, безжальні. Найсильнішими причинами, що спонукали його до публіцистичного мовлення, були, передусім, національне безпам’ятство, «приспаність» волі, гримаси «розвинутого соціалізму»: лицемірство, демагогія, зневага до людського життя й елементарних свобод. Деякі з творів безпрецедентні за різкістю звинувачень, адресованих не тільки вождям, а й усьому партійному класу: «Іде вона, біда та, ще від Леніна, Від самозванства йде і від келейності, І з кожного партбидла вигляда» («На вулкані»), «Хто вбив мого прадіда й діда, Хто батька згноїв у тюрмі?» («Істмат»), «Гадав я, що Росія – це держава, А вивіска гласить – Свинорадгосп» «Свинорадгосп «Росія», «Блаженні всі, хто не дожив До світлих днів перебудови!» («У ті часи, давним-давно…»), «Народе мій рабський! Допоки ж царів Терпітимеш ти над собою?..» («Чи серцем Шевченко іще не горів?»), «Ви зовете мене єднатися. З ким? З катами моєї нації?» («Ті, що вбили Василика Стуса»), «Доки буде Вкраїна, Доти буду і я!» («Євгену Євтушенку») За напружено-відчайдушними інтонаціями зрозуміло, що поет перебував у епіцентрі смертельного ризику, проте відкладати правду до кращих часів було не в його характері. Мозолевський – це максималізм, непідкупна совість, яка постійно підштовхує до рішучих вчинків, «донкіхотська» відкритість…
Скільки убили безсмертних імен!
Скільки кохань недолюблених вбили! –
Кров у в очах від червоних знамен.
Кров. Тільки кров. І – могили.Могили.
Окремою групою віршів Бориса Мозолевського є скіфськийцикл, унікальний за змістом і образністю. Темами віршів і поеми у витворах скіфського золотарства «Ірій» послужили результати археологічних розкопок, знайдені артефакти, які завдяки багатій творчій уяві археолога-поета набули символічного значення. Зв’язок історичних епох автор сприймає як цілісний процес із несподіваними причинно-наслідковими зв’язками: «Від Палових побоїщ до ГУЛагу Проляже знаменитй наш прогрес» («Каяла»). Скіфію названо «рідною землею», Герри – нинішня Нікопольщина – вписуються в історичну пам’ять і в долю степу як фрагмент життя предків. Зі своєї історичної часової ніші скіфи немов переселяються в наші часи, стають не тільки нашими попередниками, а й – сучасниками: «В нові світи ми проростем синами, Змужнілими стократ для боротьби» («Після бою»), «Воскресайте для світла, як я із пітьми воскресаю» («Голос із Товстої Могили»). Ефект повсякчасності, неосяжного історичного простору залишає і монолог у блискучому вірші «Герри» – поетичній класиці Бориса Мозолевського.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі…
Дуже реалістично прописані в цьому циклі образи скіфів – царів Атея, Пала і Напа; юних дівчат – Майосари й Опії, яких поховали, одну разом із царем, а другу – з убитим коханим, таких же інших жертв жорстоких звичаїв; п’яненького дідка, який тягне додому крадену гуску; воїна, котрий вмирає на полі бою, впевненій у майбутній перемозі свого народу; свавільної молодої служниці, що замість прислужувати панночкам, іде у степ, аби заквітчатися тюльпанами, бо ж не має золотих прикрас… Навіть скіфські боги постають наче з плоті і крові – могутній Папай, богиня кохання Аргімпаса, змієнога богиня…
Борис Мозолевський видав за життя вісім збірок поезій, лірично-прозову повість. Він не опублікував автобіографічну ліричну поему «Думу про степ». За нього це потім зробила його дружина, професійна редакторка Віра Данилівна Мозолевська. Найповніше видання поетичної спадщини Бориса Мозолевського – збірка «Поезії», яка вийшла 2007 року у видавництві «Темпора». Душа поета і після смерті живе у його віршах.
І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави.
Ви прийміть мене назавжди, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави…»
Борис Миколайович пішов з життя занадто рано, скільки ще він міг зробити, відкрити, написати... Він широко відомий як археолог і менше – як поет, хоча його поезія заслуговуєна особливу увагу з боку літературознавців, книговидавців. Заслуговує вона і на вивчення у школі, бо несе в собі не лише високу інформативну насиченість, але й особливу позитивну енергію кришталево чистої і чесної людини.
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі,
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
Радимо прочитати:
Веретено: Поезії.– Київ: Молодь, 1980.– 96 с.
Дорогою стріли: Поезії.– Київ: Рад. письменник, 1991.– 111 с.
І мить як вік...: Поезії.– Київ: Дніпро, 1986.– 174 с.
Кохання на початку осені: Вірші, поеми.– Київ: Рад. письменник, 1985.– 134 с.
Поезії.– Київ: Темпора, 2007.– 584 с.
***
Борис Мозолевський // Видатні діячі минулих століть: Меморіальний альманах.– Євроімідж, 2001.– С. 366–367.
Жуковський М.П. «І слава, і терни...»: До 70-ти річчя з дня народження Б.М. Мозолевського / М.П. Жуковський.– Нікополь: НВ МФД.– 2006.– 21 с., 4 іл.
Забаштанський В. Неспокійні дороги // Мозолевський Б. І мить як вік...: Поезії.– Київ: Дніпро, 1980.– С. 5–10.
Сверстюк Є. Етюд з калиною // Сверстюк Є. На святі надій. Вибране.– Київ: Наша віра, 1999.– С. 457–466.
***
Життя у сяйві пекторалі. Борис Мозолевський у спогадах. До 75-річчя від дня народження: біобібліограф. видання / упоряд. І.С. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2011.– 72 с.– (Дослідники рідного краю).
