Микола і Марко Вороні.– https://na-skryzhalyah.blogspot.com/2024/06/blog-post.html
«Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно красивий. Нехай інші народи, дивлячись на те, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці», як красу і справедливість», – так писав Микола Вороний.
Микола Кіндратович Вороний (6.02.1871–7.06.1938), український письменник, перекладач, поет-символіст, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець, ідеолог модернізації української літератури, один із представників Розстріляного відродження.
Микола Вороний народився на Катеринославщині. Дід, Павло Денисович, 25 років прослужив у війську в уланському полку, розповідав історії про «запорожців», яких нібито бачив на власні очі, говорив чистою й добірною українською мовою. Батько, Кіндрат Павлович Вороний, походив із кріпаків і був ремісником, дуже завзятим і наполегливим. Мати, Олімпіада Дмитрівна Колачинська, походила з роду освітнього діяча XVII–XVIII ст., ректора Києво-Могилянської Академії (1697–1702) Прокопія Колачинського, «ретельного сіяча освіти, виконача освітніх планів гетьмана Івана Степановича Мазепи».
Коли хлопцеві було півроку, сім’я переїхала до Харкова, дитячі роки майбутнього поета минули на околицях міста у напівсільському-напівміському оточенні. Мати навчила сина початкової грамоти, мала колосальний вплив своїми казками, а особливо – піснями, яких співала з незвичайною чулістю та сльозами, а згодом відвела його, семирічного, у день св. Наума до початкової школи. В дитинстві хлопець захоплювався творами Ф. Купера, Ж. Верна, знав напам’ять багато віршів Т. Шевченка.
З дитинства Микола мав бунтівну вдачу. Навчався у Харківському та Ростовському реальних училищах, у гімназії в Ростові-на-Дону. В ростовській гімназії Вороний разом з іншими гімназистами організував гурток «Українська громада», через що зазнав переслідувань з боку уряду – був виключений з навчального закладу за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії.
З огляду на заборону, Вороний виїхав на навчання за кордон. Навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів. У Львові познайомився і заприязнився з І. Франком, який справив великий вплив на формування світогляду та літературно-естетичних поглядів М. Вороного. На перехрестях поетової долі також зустрічалися уславлені письменники: М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, П. Тичина (Павло Григорович вважав себе учнем Вороного), М. Рильський.
Микола Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».
З 1897 р. Микола Вороний, який з юнацьких років захоплювався театром М. Кропивницького та листувався з уславленим режисером і актором, став актором трупи театру М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва. У 1901 р. М. Вороний залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.
У 1903 р. Микола Вороний познайомився з дочкою поета Миколи Вербицького – Вірою Вербицькою-Антіох. У 1904 р. Микола та Віра одружилися, у них народився син – Марко, хрещеним батьком якого став добрий друг Миколи Вороного – Михайло Коцюбинський. Та невдовзі після народження сина молоде подружжя розлучилося. У 1910 р. він оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
Микола Вороний привітав Лютневу революцію 1917 р. Восени цього ж року був завідувачем літературної частини Національного зразкового театру – першого українського державного сценічного колективу, створеного за ініціативи Товариства «Національний театр» у вересні 1917 р, який відкрив своєю постановкою «Прицвяхованих» В. Винниченка. Микола Кіндратович був серед активістів Української Центральної Ради, але, захоплений театральними справами, не вступив до уряду. Після поразки визвольних змагань у 1920 р. мав проблеми зі здоров’ям і емігрував до Варшави.
У Варшаві працював старшим аташе з правами радника при уряді УНР для зв’язку з культурними колами Польщі. Видав збірку поезій «За Україну» (1921), центральний вірш якої «За Україну» став справжнім народним гімном борців за волю Батьківщини. За кілька місяців текст вірша надрукували в Календарику для січових стрільців, а композитор Я.Д. Ярославенко поклав його на музику. Пісня-марш міцно ввійшла до репертуару багатьох тогочасних військових з’єднань українців: і галичан, і наддніпрянців. Вона виконувалася і виконується на урочистостях української громадськості. З часом оригінальний текст дещо видозмінився, й композиція стала також відома під назвою «О Україно, люба ненько».
Згодом Вороний переїхав до Львова, де викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Видав театрознавчі книги «Режисер», «Драматична примадонна», мистецтвознавчу книгу «Пензлем і пером».
У 1926 р., повіривши в українізацію, М. Вороний повернувся в Радянську Україну. Працював викладачем на кафедрі художнього читання Харківського музично драматичного інституту. Переїхав до Києва, працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні, в Укртеатрокіновидаві, писав статті, кіносценарії, перекладав лібрето. В тодішній пресі творчість поета розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали «модернізм» і «буржуазність».
У цей період М. Вороний, – людина похилого віку, не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності. Однак і його не оминула хвиля репресій. У 1934 р. було розпочато попереднє слідство у справі М.К. Вороного, якому інкримінувалася «контрреволюційна діяльність». Як польського шпигуна М. Вороного було засуджено до заслання у Казахстан. Хворий поет прохав визначити місце заслання десь ближче. Трирічне заслання в Казахстан замінили висилкою на той же термін у Вороніж із забороною проживати в Україні, Білорусі, Московській та Ленінградській областях. Улітку 1937 р. М. Вороний повернувся на Кіровоградщину в с. Глиняне, а восени переїхав до міста Новоукраїнка, де почав працювати коректором у районній газеті. Невдовзі його було звільнено і знову заарештовано за сфабрикованим звинуваченням: «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». 7 червня 1938 р. о 24:00 поета розстріляли за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.
Щодо літературної діяльності М. Вороного, то її початок припадає на роки навчання в Харкові, а потім у Ростові. Перша публікація – вірш «Не журись, дівчино» (1893). У 1899 р. вийшла одна з найвідоміших поем М. Вороного – «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності.
У 1901 р. М. Вороний опублікував в «Літературно-науковому віснику» відкритий лист програмного характеру. У 1903 р. уклав альманах «З над хмар і долин», який презентував творчість українських письменників кінця XIX – початку XX ст., різні художні течії того часу, та став помітним явищем в історії української літератури.
З 1904 по 1910 рр. в ліриці Вороного проглядає драматизм любовної теми, що було пов’язане з тяжкими переживаннями, викликаними розривом із дружиною Вірою Вербицькою. Цими настроями пройняті цикли «За брамою раю» (20 віршів) і «Разок намиста» (9 творів). – обожнювання коханої, пам’ять про минуле, муки любові, що не вщухають з плином років. У 1911 р. вийшла перша поетична збірка М. Вороного – «Ліричні поезії». Вірші були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913), що була позначена модерними формами вірша, Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя, порушує загальносвітові теми та філософські питання. Згодом поезія М. Вороного глибшала змістом. Серед його патріотичних творів чи не найхарактернішими, побудованими за принципами історичного монументалізму, з глибинним поетичним проникненням у сутність буття цілого народу, його подвигів і мук, слід назвати насамперед такі: «На свято Котляревському», «Краю мій рідний», «Привид», «Ти не моя» (своєрідний попередник гімну В. Сосюри «Любіть Україну»).
Найхарактерніша риса поезій митця – музикальність. М. Вороний став новатором у розширенні музичних можливостей українського вірша. У поезії він переніс центр уваги зі змісту на виражальні можливості, ритміку та музикальність. Він звертався до різноманітних віршових розмірів, використовував образи-символи. Поезії Вороного властива різноманітна строфічна будова – двовірш, терцети, п'яти- і шестирядкова строфи. Мова поета багата, красива та чиста.
Творчість Вороного знаменує розрив із народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало йому писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його найкращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас Вороний створює поезії, в яких висміює псевдопатріотизм («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»), національну обмеженість, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).
Миколі Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок: «Театральне мистецтво й український театр» (1912); «Театр і драма» (1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін» (1913); «Український театр у Києві» (1914); «Режисер» (1925); «Драматична примадонна», (1924, оповідь про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької).
Перу М. Вороного належить низка перекладів зі світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшав’янки», творів Данте, Словацького, Пушкіна, Гумильова, Верлена, Метерлінка та ін.
Письменник також працював під псевдонімами Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик. Криптоніми Вороного – М.В., К-ич М., М-У-ко та ін.
10 листопада 1957 р. рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано. Після реабілітації світ побачили його книги: «Вибрані поезії» (1959), «Твори», «Театр і драма» (1989).
Архів М.К. Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка АН України. Його іменем названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Одесі, Рівному, Чернігові, Києві.
Марко Миколайович Вороний (18.03.1904–3.11.1937), український поет, перекладач, дитячий поет, один із представників українського Розстріляного відродження. Марко Вороний народився в Чернігові в сім’ї видатного українського поета і прозаїка Миколи Вороного та його дружини, Віри Вербицької-Антіох, доньки поета Миколи Вербицького (за псевдонімом – Антіох), одного із перекладачів українською польського гімну «Єще Польска не згінєла», автора двох рядків, а саме: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля» до українського гімну «Ще не вмерла Україна». Хрещеним батьком Марка був ще один знаний письменник – М. Коцюбинський, друг його батька.
Коли Маркові був рік, батьки розлучилися, хлопець мешкав у садибі Вербицьких, де його вихованням опікувалися мати та дядько Федір Миколайович Вербицький. У віці шести років, завдяки бабусі Катерині Марко навчився читати з Шевченкового «Букваря» а семирічним вступив до Чернігівської гімназії, де був найкращим учнем у класі. Навчаючись у Чернігівській гімназії, Марко відвідував молодіжний гурток словесності, а в 1919 р. – «літературні середи» М. Жука, спілкувався з Л. Могилянською, Д. Тасем, І. Юрковим.
Хлопець дуже любив поезію, із задоволенням слухав вірші у виконанні їхніх авторів, адже оселю Вербицьких навідувало чимало відомих поетів. Власну літературну творчість він Вороний почав у віці 14 років.
Навчався в Київському інституті Народної освіти, де познайомився з М. Рильським, М. Бажаном, В. Сосюрою. Згодом він навчався на режисерському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але основною справою його життя стала література.
Після жовтневого перевороту й утворення УНР і ЗУНР був приголомшений вбивством гімназистів під Крутами, його родича Григорія Вербицького та знайомої Томи Мещерської. У 1918 р. записувався добровольцем до армії Денікіна, але через неповноліття його не взяли. У 1920-ті рр. з’явилися перші журнальні публікації творів М. Вороного у Чернігівському збірнику «Голод». Від 1925 р. поет друкувався у львівських журналах під псевдо Антіох, від 1926 р. – виключно під своїм ім’ям. Тоді ж друком вийшли збірка поезій, книги для дітей, переклади.
Творчий доробок поета – збірка віршів «Форвард», 5 книг для дітей, переклади творів з німецької – Р.М. Рільке, Г. Гайма, А. Ліхтенштайна; французької – Ш. Бодлера (зокрема – відомого «Альбатроса»), Р. Сюллі-Прюдома; італійської – Д. Боккаччо; івриту – Д. Гофштейн. Центральний літературний твір автора – збірка віршів «Форвард» (1932), якій притаманні публіцистичність, різноманітність ритміки, метафоричність, емоційна наснаженість, напруженість і афористичність думки.
Марко Вороний писав сонети, планував видати книжку-сонетарій. Філософська лірика письменника, особливо на релігійні теми, вражає глибиною і прозірливістю. Кращі поезії цієї тематики: «Молитва», «Церква», «Янголи», «Різдвяна елегія», «Отчизна» увійшли до «Хрестоматії української релігійної літератури» (Мюнхен; Лондон, 1988). Вороний писав також вірші, віршовані оповідання, казки для дітей: «Червоні краватки», «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок» (усі – 1930) та ін.
У 1926 р. Марко Вороний разом із батьком переїхав до Харкова. Вступив до інституту Нарпросвіти, працював у театрі, познайомився з М. Бажаном, П. Сосюрою, М. Рильським. Друкувався в журналах. Потім разом із батьком Марко переїхав до Києва та вступив на режисерський факультет Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Підробляв на кіностудії, перекладаючи титри з російської – українською. У 1933 р., рятуючись від репресій, він виїхав до Москви, де майже рік працював у редакції журналу «Наши достижения». Тут Марко працює рік, поєднуючи журнал із дописами у харківську газету «Комсомолець України».
Навесні 1934 р. до трьох років таборів, які згодом замінили на три роки заслання засудили його батька, Миколу Вороного. Марко покинув роботу і вирушив разом із батьком до Харкова – домагатися перегляду справи. Справедливості вони не знайшли. У 1935 р. уже Марко Вороний був заарештований органами НКВС як член контрреволюційної націоналістичної групи і після примусового визнання себе «зрадником, ворогом народу» засуджений до восьми років концтаборів. Покарання відбував на Соловках (РФ).
У 1937 р. при перегляді справи М.М. Вороного засудили до розстрілу. Загинув в урочищі Сандармох поблизу м. Медвеж’єгорська. Через рік так само розстріляли і батька – Миколу Вороного.
У січні 1958 р. М.М. Вороний був реабілітований, справу припинено за відсутністю складу злочину, відновлений у правах членів Спілки радянських письменників, а його родині було виплачено грошову допомогу.
Радимо прочитати:
Вороний М.К. (1871–1938). Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика / авт. передм. Г.Д. Вервес.– Київ: Наукова думка, 1996.– 698 с.– (Бібліотека української літератури: Українська новітня література).
Вороний М.К. (1871–1938). У сяйві мрій: поезії, переклади / передм. М. Москоленко.– Київ: Київська правда, 2002.– 295 с.
Вороний М.К. Блакитна Панна: вірші.– Київ: Кондор, 2024.– 216 с.
***
Лицар честі і краси. Микола Вороний у спогадах, листах і матеріалах. – Київ: Рада, 2011. – 207 с.: іл.
Розстріляне відродження: антологія 1917–1933 / упоряд., передмова Ю. Лавріненко.– 2-ге вид.– Київ: Смолоскип, 2003.– 982 с.
Славетні постаті Придніпров'я: імена, повернені з минулого: статті, мемуари, публіцистика / керівник О.В. Горб.– Тернопіль: Терно-граф.– (Реабілітовані історією). Т. 4: Духовний син Каменяра / уклад.: Ю.В. Пшеничний, О.В. Каінова.– 2022.– 304 с.
